Книга: Історія села Чемеринці

Вже з 1942 року була вивезені на примусові роботи до Німеччини, Чехії, Австрії молодь з села. Бас Григорій працював у бауера в Чехії. Ось що він згадує: "Поїздом нас довезли до міста. Висадили на станції. Нас охороняли військові, озброєні автоматами. Ранком до нас почали прибувати "купці". Наче худобу, руками обмацували м’язи, і кожен підбирав собі слуг. До мене підійшов дідок і, побачивши мій шустрий вигляд, забрав мене. Я працював на фермі, доглядав коней, працював у полі. Бауер полюбив мене. Часто його бричкою ми їздили до міста. Його сини воювали на східному фронті. Коли син загинув, старий дуже плакав. Там мене застали радянські війська. В 1945 році я повернувся додому."[91]

Кулеба Катерина згадує: "Мене привезли до великого міста і я працювала на військовій кухні німецьких льотчиків. Харчувалася добре." Проць Текля згадує, що вона працювала в домашньому господарстві в Австрії. Німець до неї відносився непогано. Доброю людиною була його жінка-австрійка.

На примусові роботи були вивезені: Боршовська Степанія, Вербіцька Катерина, Винярський Володимир, Івахів Максим, Завадська Агафія, Кіндрат Софія, Кулеба Микола – 15-річний, Кулеба Катерина, Кулеба Марія, Кулеба Антон, Кулеба Текля, Мерза Марія, Мартиняк Катерина, Мартиняк Василь Петрович – працював в Австрії, Курило Михайло, Мерза Леон, Роса Михайло, Сильвестр Матрона, Проць Наталка, Проць Павлина, Жох Дмитро з жінкою. Тістик Ніна попала до господаря.[92] Вийшла заміж і залишилася в Німеччині.

В 1942 році восени селяни почули, що на Волині виникла партизанська армія. Її очолили вихідці із Західної Волині. Новина прокотилася селами та містами Галичини. Починають створюватися українські партизанські загони. Дьогтем до цього послужили події, що в 1941 році відбулися у Львові. Ярослав Стецько, Степан Бандера, його брат Михайло були арештовані. В 1942 році німецький офіцер кинув Бандеру Михайла[93] в котлован свіжогашеного вапна де той і загинув. Обіцянки німців кінчалися тими словами, що при розстрілах казали: "Ви землю хотіли, я землю вам дав, а волю на небі знайдете."[94]

В 1943 році на Поморянське гестапо напали партизани УПА. В цій акції брав участь житель села Грендиш Степан Дмитрович.[95] Бій з німецькими гестапівцями закінчився невдало. Під час операції Грендиш Степан пропав безвісті.

Події на фронтах вплинули на німецьких урядовців. Армія фюрера голодувала. Лише тепер, німецькі історики ,почали  в працях використовувати листи німецьких солдатів до батьків про випадки смертей з голоду, замерзання на морозах, висипного та черевного тифу та інших хвороб. З 1943 року почався відступ німців і наступ радянських військ. Великі битви виснажили німецьку армію і їх союзників.

Невдачі та поразки німецьких військ в боях 1944 року, їх відступ з регіонів східної України вплинули на хід подій. Багато хто сподівався, що більшовицькі війська не вступлять до Західної України, що спільними зусиллями з німцями вдасться здобути волю для України. Німцям також була потрібна допомога, тому вони погодились на створення ураїнського дивізії СС "Галичина". Німецькі офіцери прибули в село і почали формувати роти для майбутньої дивізії. З села, у цю роту, пішли Мерза Ілько, Гицькайло Василь, Галайко Петро. В селі було також декілька десятків хлопців з навколишніх сіл.

З березня 1944 року почалися бої на Тернопільщині.

В селі формували загін дивізії СС "Галичина". Наші жінки прийшли шукати своїх чоловіків. Моя жінка підійшла до німецького офіцера і почала просити, щоб на пару годин відпустив нас трьох хоч попрощатися з родиною. Офіцер володів польською мовою. Жінка принесла сиру, сметани та горілки, що збереглася, яку я купив і заховав. Офіцер вгостив горілкою своїх людей по чину і на ніч відпустив нас. Коли стемніло ми втекли в ліс. Ранком німці шукали нас, але в хатах нікого не було. Появилися два літаки росіян і німець повів колону на Перемишляни. Так Мерза Ілько, Галайко Петро і я залишилися живими. Переховувалися, а потім почали господарювати."[96]

У липні 1944 року військами першого Українського фронту 38 армією, командуючий Москаленко, 241 дивізією 20 липня зайняв Чемеринці. 21 липня 1944 року в селі Кузбаниця відбувся бій. Учасник бою, начальник розвідки, Шмонов в 1984 році писав у листі до школи, що він особисто брав участь у бою, в якому загинуло 25 німців і був взятий в полон німецький полковник, нагороджений лицарським хрестом. З листа відомо, що полковника, за бої під Тернополем ,було підвищено в генерали, але погонів генеральських не встиг почепити.[97] Німцями в селі були вбиті Мухін з Воронежа, Макогончук Микола з Кам’янець-Подільського. Янчук з Хмельницька вбив німця, а німець вбив його, або померли від смертельних ран.[98]

З осені 1943 року в лісах нашого регіону діяли загони УПА, радянська партизанка, шукаївці, наумовці. Їх загони активно діяли в Радехівському, Бродівському, Сокільському, Золочівському районах. Сутички між німцями і армією УПА, шукаївцями і наумовцями перетворювалися на великі бої і мали великі втрати, як німці так і партизанські сили. Бої в Новояричеві, Уневі показали на що здатні воїни УПА. В Ужгородському університеті працював викладач, який був в підрозділі наумовців. В ресторані «Верховина» я сів на вільне місце за столом, де сиділи три мужчини. Вони ділилися спогадами про війну. З розмови я зрозумів, що рейд підрозділу йшов з Глинян на Дунаїв–Бережани. Я мовчки слухав, але коли він назвав село Чемеринці, я признався йому, що я директор школи з Чемеринець. У відповідь я почув: "Це бандитське село. Нас там обстріляли бандерівці на горбі проти церкви, а зліва на горбі був костел".[99] Це ліс в урочищі Юрки, визначив я точно.

Під час відступу німців над урочищем на Лисій горі німці розмістили зенітну гармату, якою були збиті два літаки: Ил-2 і Лаг-5, пілотовані Олійником П.Г. та Траторовим. Олійник П.Г. на парашуті вискочив з палаючого літака Лаг-5, втік в ліс і був вбитий українськими партизанами. Траторов застрелився сам, а його товариша вбив німець. Льотчики належали до 40 полку 8 дивізії другої авіаармії, якою керував Красовський.

На роздоріжжі біля сільської ради були вбиті три червоноармійці, але документи їх забрали німці. Це були солдати з розвідки Шмонова (обіцяв вислати в шкільний музей їх прізвища, але не зробив цього).

Танковим корпусом командував Д.Лялюшенко.

23 липня 1944 року більшовиками під час облави на Гуральні був вбитий Штангрет Іван – секретар сільської управи, що працював при німцях. Голову сільської ради Кулебу Івана вивезли в Сибір. Повернувся з Сибіру, жив у родичів.Помер.

Загинув при невідомих обставинах перекладач Подоляк.

Фронт покотився своїми боями на Захід, а більшовицька влада почала укріплюватися в селі. Було обрано головою сільської ради Шеремету Василя, а секретарем Дацка Михайла, які склали списки всіх наявних чоловіків в селі. Пройшла мобілізація, і в скорому часі на фронти пішли Гнатяк Павло, Садовий Іван Миколайович, Мартиняк Ярослав, Мартиняк Степан, Новосад Микола, Шеремета Василь, Кіндрат Ілько, Бойчук Петро, Проць Павло, Вербіцький Антон, Стецько Ілярій, Чепіжак Володимир, Курек Йосиф, Кулеба Федір, Мичка Дмитро, Мичка Іван, Левицький Томко, Щільник Василь та багато інших.

В боях загинули Шеремета Василь Дмитрович, Кіндрат Ілько, Бойчук Петро, Проць Павло, Чепіжак Володимир, Курек Йосиф, Кулеба Федір.[100] Пораненими, після лікування, повернулися Щільник Василь, поранений у руку - Мартиняк Василь, поранений у ногу - Вербіцький Антон,двічі поранений –Садовий Іван, Мичка Іван, Гнатяк Павло та інші. Війна – кузня смертей, терниста дорога людської долі. Роса Петро вже в 1941 році брав участь в боях від Великих Лук до степів Поволжя в саперних військах. "На мою долю випало будувати мости через малі і великі річки. Мости будували з дерева, збиваючи дерев’яні колоди кустарними цвяхами. Міст будувати – складна робота. Спочатку ставили, вкопуючи в дно річки, колоди, часто по вуха у воді. На колоди робили укріплення, щоб накласти дерев’яне полотно мосту. Робота не припинялася при обстрілі нас німецькими літаками-винищу­вачами. Побудуємо міст, прилітає бомбовоз, скидає бомбу і наша робота пішла в ніщо. Зимою при великих морозах, в замерзлій воді, роботу не припиняли. Часто думаю, о Боже, а як я вижив. Хотів захворіти – хвороба не брала".[101]

Гнатяк Павло Михайлович, що воював на Четвертому Українському фронті, розповідав: "В перший бій ми вступили в місті Сяноку. Бій був для нас необстріляних хлопців чимось страшним. Кожен молився, щоб вижити. За Сяноком ми вирушили в атаку проти німців, які окопалися в лісі. На моїх очах загинув Мартиняк Ярослав, якого я любив і дружив з ним Накинувши на очі свою  хустинку - допоміг похоронити його в окопі викопаному загиблим від сліпої кулі».[102]

Новосад Микола воював в армії Першого Білоруського фронту. Його дивізія брала участь в боях за Кенігсберг (Калінінград). "Я часто думав, чого люди бояться пекла. Війна гірше надуманого пекла. В Кенігсбергу були такі укріплення, що я дивувався, як такі бастіони можна розбити".[103]

Стецько Ілярій служив у військах, які брали участь в боях з німецькою армією в районі повноводної річки Шпрее. Ось що розповідає він про цю операцію: "Німці зайняли позиції на протилежному нам березі, добре укріпили їх. Командування нашого батальйону дало завдання вибити німців із зайнятих позицій. Розвідка донесла, що річку в брід не можна пройти. Потрібні човни. Атакувати німецькі позиції було призначено на ніч. Привезли фанерні човни. Командування, поспішаючи, в темноті посадило нас на човни. Я був кулеметником. Сів на човна, і разом з кількома бійцями попливли. З німецької сторони почалась артилерійська атака. Сотні снарядів розривалися смертоносними осколками, наносячи нам втрати. Помалу ми добралися до протилежного нам берега. Щоб до нього дійти треба було вискочити з човна. Я це зробив, але від вибуху снаряду човен розколовся і мій кулемет пішов на дно. Я вийшов на берег, ліг в кущі. Притаївся. Навколо справжнє пекло. Тріщать кулемети, розриваються снаряди, а я, втративши надію на життя, здригаючись кожну секунду, чекав смерті. На березі було чітко чути розмову, вигуки команд німецьких солдатів. Не пам’ятаю, скільки я пролежав на землі. Здавалося, вічність. Через деякий час почалася артилерійська атака з нашої сторони. Навколо мене пекло. Благаю Бога допомогти мені вижити, не загинути. Припинили бити по позиції гармати. Лежу і прислухаюся, що робиться на річці. Вгорі над берегом не втихають голоси німців. Тріскання кулеметів заглушує все. Раптом чую плюскіт весел по воді. Ось мить і наші біля мене. На моє щастя приплив командир. Я сказав йому, що не знаю куди поділися мої товариші і човен з кулеметом. На це командир каже: "Нічого, зброю підбереш у вбитих товаришів і давай чекати підкріплення." Солдати прибували одні за одними. Знов почався артналіт і ми ринули в атаку на позиції німців. Коли згадаю цю страшну ніч, у мене мурашки повзуть по спині. Часто думаю, що робить поспішність. Скільки моїх друзів лишилося навіки в злощасній річці Шпрее".[104]

Воюючи в районі Кенігсберга (Калінінграда), Микола Новосад згадував: "Тут німці зробили такі військові укріплення, що на перший погляд їх ніякою силою не можна було взяти. Але чого не візьме людська сила! Одні будували укріплення, а ми з великими жертвами оволоділи ними."

Багато цікавих розповідей можна було почути від тих, які в імперських інтересах "отця народів" йшли на вірну смерть, не шкодуючи свого здоров’я і життя. Війна закінчилася перемогою тоталітарного сталінського режиму. Закінчення її чекали всі, одні з сльозами за загиблими, інші з радістю за тих, хто вернувся живим. Потім поет напише:

Давно відгриміли гармати,

Давно закінчилась війна,

Не спить лише змучена мати,

Синочка з війни вигляда.

Правду кажучи, не вірили матері, що їх сини лежать в могилах на полях Росії, Прибалтики, Чехії, Словакії, Польщі, Німеччини. Роки лікували рани скалічених материнських сердець. Вичікуючи, вони кликали синочків вернутися додому, але "синочка нема".

Про війну напишуть багато романів, оповідань, монографій, спогадів. Вірші написали поети, композитори склали музику на слова, вийшли гарні, задумливі пісні, що передають з покоління в покоління пекло такої страшної, небаченої в історії війни. Людськими сльозами прокляті ті, хто її розв’язав, а пам’ять про них буде стерта з лиця землі.

Розділ ІХ.             

В НЕРІВНИХ БОЯХ

                                                                     « Слава Борцям зa

                                                                      Волю України,Господь

                                                                        знає їхні Імена.»

Створення Української Повстанської Армії відіграло велику  роль в  розвитку України Ще до 1942 року, в окремих районах,створювалися загони визвольних змагань. На Волині  такі загони  очолював Боринець. Тут же виникло "Лозове козацтво". На Сколівщині вже в 1942 році діяли українські партизани проти німців, про що підтверджують жертви німецьких облав. Вигідні умови для боротьби з німцями мала таж Волинь: край лісів, боліт, озер та хуторів. Тому в даній місцевості поблизу доріг, які вели на схід, по яких щоденно рухалися автомашини, на залізничних магістралях вагони з бойовою технікою, мали вигідні умови для організацій диверсійних акцій проти підрозділів німецької армії. Коли німці зазнали поразки під Сталінградом, на Західноукраїнські землі хлинули сили більшовицької партизанки. Це відомі похіди  С.Ковпака, Наумова, Бегми, Шунаєва та ін.

Українські партизани на Волині 14 жовтня 1942 року проголосили себе Українською Повстанською Армією. Тут були не лише вихідці з Волині. В боях проти німців на Волині брали участь наші земляки Івахів Василь з Подусова, Ільницький Михайло з Турківщини. Також були хлопці з Бродівського, Новояворівського районів.

Фронт котився на захід. В 1943 році на Волині силами УПА важко поранено командуючого першим Українським фронтом генерала армії Ватутіна. Гинули і німецькі високі чини та солдати.

Активізувалось створення загонів УПА. На початку 1944 року в ліси Волині, Галичини, Буковини пішли сотні тисяч юнаків, яким загрожувало бути вивезеними на примусові роботи в Німеччину -        остарбайтери.

Бої під Новояричевим, в 1944 році в Уневі, в Сколе і інших місцях – яскраві приклади активної діяльності УПА. Після Тернопільської операції, яка майже три місяці стримувала наступ червоноармійців, яку Гітлер назвав "малими воротами до Берліну", вище командування УПА зібрало нараду на Сколівщині, де за вказівкою центру було вирішено розділити сили на дві частини. Перша мала завдання. при наступі на Прикарпаття. піти за лінію Керзона, а друга частина -розформовувалася на загони самооборони та сотню»сіроманців». Загони самообо­рони створювалися з молоді кожного села, а «сіроманці» мали завдання йти на схід для організації диверсійних акцій на залізничних та автомагістралях проти більшовицьких сил. Загін самооборони існував і в Чемеринцях. Сотник Курило Роман, станичний Шеремета Михайло під керівництвом надрайонного проводу брали участь в усіх акціях, що мали місце в наших регіонах З загону Курило Р., Грендиш Степан пропав безвісти в час нападу на гестапо в Поморянах. Роса Ярослав брав участь в бою в районах Станіславщини.

В основному, при наступі радянських військ, на залишених німецьким тиловим силам землях загони УПА здійснювали акції проти колишніх членів КПЗУ та тих, що вислуговувався при німцях, що багато нашкодило національному відродженню, зокрема поліцейських та перекладачів.

В серпні 1944 року в селі Гусиному, що на Турківщині, було вбито Різака – перекладача, та 14 колишніх активних членів КПЗУ. В цій акції брали участь повстанці  сотні Ворона.

20 липня 1944 року війська Першого Українського фронту вступили в село. Весь загін Курило Романа пішов в ліси. При загарбанні Західної України радянськими військами повстанці почали боротьбу з силами більшовизму. Вони організувували напади на міліцейські підрозділи, окремі частини підрозділів внутрішніх військ та органів НКВС. Так, загін УПА напав на гарнізон, що знаходився в приміщенні теперішньої шкільної їдальні, роззброїв його. Було спалено молотарку.

Захопивши село, чиновники скороспечених районних організацій почали створювати місцеве самоврядування. На зборах новоствореної сільської Ради було обрано головою Шеремету Василя, секретарем – Дацка Михайла. В умовах більшовицького режиму голові сільської Ради було важко працювати. З перших днів доводилося відправляти мешканців села на фронт у діючу армію, залучати молодь до відправки в фабрично-заводські училища, збирати податки, виконувати плани по здачі зерна, м’яса, молока, яєць, шкіри, вовни – як обов’язкові поставки. Щоденно в селі стояли невеликі підрозділи внутрішніх військ, приїздили в справах працівники НКВС. В селі були їх агенти, які нашіптували, хто чим дихає. Знали вони і про партизанів.

Фронт покотився в Карпати, а тут почалися облави проти загонів УПА. Серед загонів УПА також не існувало монолітної єдності, були старі кривди, народжувалися нові. В цих умовах НКВС засилає в партизанські осередки колишніх наумівців, які були навчені в Ленінградській школі навиків ведення підпільної війни. Наумівці часто переодягалися в одяг партизанів і робили пограбування селян, щоб викликати зневагу до повстанців.

По-друге, давали себе знати мародери. В наших регіонах діяли загони польської партизанки, яка сподівалася відновити панування Польщі на цих землях. Загони польської партизанки складалися з колишніх мазурів, а також поляків-старожилів.

 Між загоном УПА і польською партизанкою існували старі образи. «Ніхто не був забутий, ніщо не було забуто». Одні одним мстили, як могли. Одні знищили родину Мартиняка, інші спали  хутір Голий Кінець і побили поляків. Черга прийшла на голову сільради, якого повісили біля церкви, а мертве тіло так закинули, що жінка і родина не змогли знайти тіло[105].

Польським партизанам довелося воювати на дві сторони. В бою, в  с.Смереківка, загинув наш односельчанин Адам Краєвський. Марія Лис згадує: "Перед вечором в селі Кузбаниця, де я жила в хаті під лісом, появилися більшовицькі солдати. Стало вечоріти. Ніч була темна. До нас в хату зайшли українські партизани. Я сказала, що в селі є військо радянське. Вони відповіли, що про це знають. Я нагодувала їх. Вони вийшли і забули біля стола карабін, який я винесла їм і віддала. За хатою я почула російську мову: "Сколько Вас?" Відповідь: "Понад 300". Бою не було. В хату зайшов Кулеба Василь і сказав, що їх великий загін йде на схід".[106] Це були стрільці сотні «сіроманці», які дійшли під Зборів до села Конюхів і були розбиті силами НКВС.

З-під Конюхова Очкусь Максим, Поляк Ярослав, Кулеба Василь повернулися в село. Зайшли до Мерзи Ілька і заховалися в погріб. На Кучерівці були енкаведисти, які підійшли до погреба, що був закритий. Повернулися назад. "Мерза відкрив погріб, і ми втекли ровом у ліс"[107], а коли солдати прийшли вдруге, вони були вже в лісі.

З 1945 року майже щотижня силами внутрішніх військ здійснювалися облави. Сексоти місцевого походження, маючи тісні контакти з НКВС, висліджували шляхи воїнів УПА, їх боївки, доносили в НКВС, а ці в час облав організовували засади і вбивали повстанців. Так загинули на шляху з П’ятина Шеремета Михайло, ,Волошин Василь, на Ґуральні – Штангерт Іван. Провокаторами були місцеві жителі, а також наумівці. Наумов ,після війни ,був начальником Дрогобицької обласної тюрми. Політичні в’язні Булеца Михайло та Федько Василь розповідали, що цей катюга годував тюремників людським м’ясом.

Всі добре розуміли, що партизанам потрібна їжа.. Тому час від часу в когось було забрано порося, бичка чи інше.  Настав сприятливий час для “бурхлтвої” діяльності  мародерів  Це приводило  до обурення  виснаженних війною селян. Тому повної підтримки повстанці не мали. Сіялася ворожнеча, яка проявилась у протиборстві.

Повстанці були озброєні дуже погано. Якщо в 1944–1946 роках знаходили німецькі та радянські боєприпаси, переховані з часу війни, то у 1946–1950 роках їм потрібно було здобувати зброю в боях.

У 1974 році ,під час будівництва дороги до Смереківки, бульдозерист викопав 45 боєголовок мінометних зарядів, а на Голому Кінці, у Вільшаниках, на Кутерногах – понад 50 різнокаліберних гарматних снарядів. Як німці, так і більшовицькі війська , закопували при відступах запаси зброї і використати їх можна було будь-кому. В той час, коли на фронтах війни йшли важкі бої, на загарбаних землях більшовики створювали підрозділи внутрішніх військ та загони  “істребків”. За рішенням обкомів партії були створені винищувальні загони в усіх селах Прикарпаття.[108] Такий загін був створений в Чемеринцях. В його склад в різні роки 40-х входили Роса Василь Ст., Роса Степан Михайлович, Цимбала Лука, Мартиняк Ярослав, Боршовський Василь, Пет­рик Федір, Очкусь Петро, Мичка Микола, Шеремета Дмитро (список вбитих істребків додається). Винищувальні загони залучалися до спільних облав з внутрішніми військами, командири яких посилали інколи їх на вірну смерть.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18