Книга: Історія села Чемеринці

В селі був горілчаний завод (ґуральня).

В центрі села був будинок поляка Миклушка, до якого було зроб­лено дерев’яний водяний трубопровід з криниці біля Тістика Дозика.[49]

До середняків належали родини Тістика Антона і Тимка. Це були родини, що мали по 6–7 дітей та 12–15 моргів поля.

Про більшу частину бідноти на території села підтверджували будівлі, з яких переважна більшість розташована і побудована на берегах потоків Провал, Волоське, Кучерівка. Хати у більшості були глинобитні, одно-двокімнатні з кухнею та комірчиною. Тільки заможні будували хати до 3–4 кімнат та літньою кухнею. З давніх давен селяни знали спосіб випалювання цегли. Гарасим Наталка розповіла, що її прадід мав маленьку цегельню. Цеглу випалював лише для себе, бо продати права не мав, треба було платити податок. Панські будівлі були побудовані з каменю та цегли.

До наших днів залишилися назви полів: "панське", довгі лози, довгі гони, красна гора, лиса гора, Василькове, за комориском, на заліссю, Марусина долина, Мотузів та інші. Згідно "Йосифовських земельних метрик" основні культури – овес, ячмінь, жито, пшениця, гречка – сіяли на цих полях. Садили городні культури та картоплю.[50]

В селі був водяний млин, який належав дворові. В 1882 році в село приїхав з Бродів майстер-млиновий Франц Фрига, поляк, який оженився з Марією Джалабій, вільного стану греко-католичкою.[51]

Після скасування панщини в село прибуло багато людей з гірської місцевості: гуцули, бойки, а також німецькі колоністи, євреї-лихварі: Юдка, Реліван, Мошко, Хуника. Хуника побудував корчму, в якій селяни пропивали все, що заробили в Етінгера, Говдуна, Жебриновича, Мушалейби та на лісорозробках в Юзефа Ґранда, що походив з онімечених поляків.

Село стояло на перехрестях доріг на Дунаїв, Поморяни, Гологори, Перемишляни. Тому селяни часто торгували. Багаті власники фільварків вивозили ячмінь у Львівські пивоварні, з пшениці в місцевій ґуральні виготовляли горілку, яку Хуника продавав селянам у місцевій корчмі.

В селі Вовчому Турківського повіту автору цього розділу вдалося записати пісню, яку співав 75-літній Вовчанський Семен. Син його Федір – лісник – пиячив. Батька боліло серце за те, що син себе губить. В сільському буфеті Семен співав:

Думо, ж моя, думо,

Стоїть корчма над болотом,

Та й покрита околотом.

Скільки в ній я грошей пропив,

Був би я її злотом покрив.

Думо, ж моя, думо, ж моя,

Там пропив мале коров’я,

Там пропив своє здоров’я,

Пропив хату не старую,

Пропив жінку молодую.

Думо, ж моя, думо, ж моя,

А тепер я гірко плачу,

Як тебе лишень побачу,

Клята корчма над болотом,

Що покрита околотом.

Думо, ж моя, думо, ж моя.[52]

Хуника обдурював людей. Часто до напоїв добавляв воду. В корчмі можна було поїсти та закусити. Хуниці у випічці хліба помагали Етінгери.

В документі "Справжня фасія" від 19 вересня 1898 року, адресований Львівській єпархії, вказано, що церква відносилася до Нараївського деканату, повіт Перемишлянський, що в селі проживало 1392 особи та було 454 двори.[53]

Багато селян мали жорна, ступи. В селі були 3 олійниці.

Кузню в селі побудував Іван Краєвський, син Адама Краєвського і Розалії Штангерт[54]. Він був добрим знавцем ковальського ремесла. Його працю шанували власники фільварків та жителі села. Кував плуги, борони, мотики, сокири, обковував панам брички, вози, коней. Івана Краєвського дуже поважали в селі. Жив він на хуторі Волоський, там і була кузня.

Родина Жохів славилася шевським ремеслом. Жох Степан продав коня, щоб купити німецьку швейну машинку "Зінґер" для пошиття взуття.

Шкуру овець виправляли гологірські монахи, а в селі були майстри, які шили добротні кожухи.       

Майже в кожній хаті були ткацькі верстати, на яких ткали полотно, одіяла з овечої вовни, сукно для пошиття сіряків та холощень. Дівчата та жінки вміли добре вишивати. Вишиті рушники та сорочки продавали на ярмарках в містах.

На хуторі Гута жили ремісники, які володіли ремеслом виплавляння скла з піску. На початку ХХ ст. в селі появляються киратні молотилки. В кират запрягали коней, які ходили по колу і рухали махові колеса, що з’єднували махове колесо з колесом молотилки. Кирати були в дворі, у фільварку Говдуна, Етінгера, Жебриновичів.[55]

Розділ V.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ СЕЛА
В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.

ХХ століття – епоха небачених в світі воєн, епоха масового знищення людей, голодомору, геноциду, суспільної несправедливості, знищення націй, народностей, епоха переселення насильницьким способом. Початок ХХ ст. на світовій арені був характерним швидким розвитком економіки країн. В Європі в 80-х роках  XIX ст.  "залізом і кров’ю" була об’єднана Німеччина. На карті світу з’являлись могутні держави, яких товарно-грошові відносини вивели до цілого промислового перевороту. Ростуть заводи, фабрики, розвивається залізничний та автомобільний транспорт. Вже в перших роках ХХ ст. Німеччина стала державою, товари якої почали витісняти на ринках світу англійські предмети вжитку, товари першої необхідності. Бурхливий розвиток промисловості вимагав ринків дешевої сировини, робочої сили і дорогих ринків збуту товарів. На світовій арені виникають сильно-, середньорозвинуті країни та держави з відсталою економікою. Великі держави, що створили велику промисловість, в пошуках ринків ставлять питання про перерозподіл карти світу у своїх "національних" інтересах. Світ вже поділений. Розділити його можна лише шляхом війни. Тому Німеччина починає шукати ринків своїх інтересів.

Сусідньою державою була Австрія – багатонаціональна монархія, яка трималася, як потопаючий на воді. В середині Австро-Угорщини постійно існували внутрішні протиріччя, які вирішувалися шляхом розправи. Про це свідчать жертви Талергофа, в яких замордовано понад 10 тисяч галичан, буковинців, закарпатців та інших представників багатонаціональної монархії. Австро-Угорщина також була державою, яка хотіла посилити свій вплив на балканські народності, які визволилися від турків. Росія вела політику за вихід в Середземне море.

Потрібно відзначити, що переддень Першої світової війни в Галичині відзначався різким ростом свідомості народних мас. Австрійським урядом були запроваджені школи майже в кожному селі, де навчались діти селян. Школа була в Чемеринцях і інших селах Перемишлянського округу. В школі першим вчителем був Лукасевич. Він багато зробив щоб діти, зацікавленних в цьому родин, здобули початкову освіту. В школах дітей вчили писати, читати, рахувати. Вчителі розповідали учням про суспільне життя, возвеличували імператора Франца-Йосипа і його родину.

Франц-Йосип дозволив, щоб діти заможних сімей Галичини навчалися в гімназіях, духовних семінаріях, університетах. У Львівському університеті в основному викладацький склад був з австрійців, поляків і незначного числа українців. Багато дітей львівської еліти, заможних міщан Самбора, Турки, Золочева, Перемишлян, Бродів, Радехова, Бібрки, Стрия, а також діти священиків навчалися в університеті на факультетах теології, історії, права, іноземних мов. У 80-х роках в університеті появляється М.Грушевський, робить спроби бути викладачем І.Франко, К.Левицький та багато інших.

Серед плеяди прогресивних сил ростуть ряди письменників. Галичина, крім І.Франка, славилася творами І.Воробкевича, Чайківського, Стефаника, Леся Мартовича, Ю.Федьковича. Буковинська майстриня письменництва – Ольга Кобилянська. На Волині – Леся Українка, Олена Пчілка, М.Драгоманов, Артимовичі та інші.

На історичну арену в Галичині висувається нова суспільна верства – інтелігенція. Живе слово письменника, поета проникає через газети, журнали, часописи в глибинки Прикарпаття.

Вже у 1867 році в селах створюються осередки "Просвіти". Незначна частина селян, які навчилися читати, тягнуться і прагнуть через часописи пізнати події, що відбуваються у світі.

В Галичину проникають москвофільські та русофільські організації. Особливо ці організації глибоко вкорінюються в Закарпатті. Письменники Духнович і його послідовники вхоплюються за русофільські ідеї і багато переконують неосвічених закарпатців, що їх спасіння лише в братанні з росіянами і їх величність царем. Певне місце мали ці ідеї і у свідомості жителів Перемишлянщини.

Проти ідей, чужих українському народові, виступали І.Франко, Ю.Федькович, М.Грушевський. Проте, Галичина на початку ХХ ст. в містах і селах мала поодиноких просвітителів.

Важливу роль у просвітницькій роботі на селі відігравали прогресивні священики: Михайло Перфецький, Королюк, Боднар, в селі Вишнівчик – І.Степанів. М.Перфецький мав дітей, два його сини здобули освіту. Син Королюка був священиком. При церквах були створені бібліотеки, які постійно поповнювались літературою.

Великою популярністю користувався часопис отців-василіян "Місіонар". В ньому друкувались статті на суспільно-політичні та публіцистичні теми. Виходили газети "Діло", альманах "Дзвони" та інші. Проникали в села твори "Братства Качковського", організації "Просвіта". Невеликі за об’ємом книжечки розповідали про долю українського народу. З рук в руки передавали селяни оповідання: "Із сестрою під вінок", твори І.Франка, Л.Мартовича, В.Стефаника. Читаючи повість "Земля" Ольги Кобилянської, селяни зі сльозами на очах розповідали одні одним зміст твору. Настільною книгою в селянській сім’ї стає "Кобзар" Т.Шевченка. Його вірші селяни вчили напам’ять.

Події, що відбувалися в світі, постійно відбивалися на житті та свідомості галичан. Через часописи довідувалися, що багатонаціональна Австро-Угорщина втрачає свій авторитет на міжнародній арені. В її внутрішньому становищі появляються сили, які не хочуть жити в умовах зверхдержавної політики.

Створення Великої Ради вплинуло на позиції українців і поляків в Австрійському рейхстазі. Серед депутатів-українців зароджується ідея національного відродження державності. Велика Рада веде в Рейхстазі боротьбу щодо визнання автономії Галичини – пропольської орієнтації, депутати-українці – за автономію Галичини – української державності. Рейхстаг, бачачи таку ситуацію, не спішить із визнанням автономії. Однак, напередодні війни поляки домоглися створення національної гвардії. Депутати-українці, особливо К.Трильов­ський, домагаються створення легіонів січового стрілецтва.

Діяльність українських прогресивних сил вплинула на створення молодіжних організацій "Січі", "Пласту", "Соколи". Молодь цих організацій, студенти ознайомлюються з творами Т.Шевченка, І.Франка, Л.Мартовича, М.Коцюбинського, Ю.Федько­вича, І.Воробкевича, В.Стефаника, Ольги Кобилянської. Історія М.Грушевського знайомить студентську молодь зі славними подвигами П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, І.Мазепи, діяльністю гетьманів "Руїни".

22 червня 1914 року у Львові відбулося свято Шевченківського здвигу – огляд молодіжних формувань. "Від околиць Великого театру і Народного дому під захоплені вигуки "Слава!", засипані квітами львів’ян-українців, які щільним натовпом вишикувались на вулиці, гарцювали кінні підрозділи, очолювані сотником Володимиром Шухевичем, чітко йшли полки січовиків під проводом Л.Цигельського та Михайла Волошина".[56] Це свято було першим і останнім в історії тогочасних подій.

В цей час у Львові навчаються діти священиків з Вишнівчика та Чемеринець – Стефаніва, Королюка, Перфецького. Священики-патріоти проводили в селах роботу щодо поповнення рядів січового стрілецтва за рахунок сільської молоді. Крім того, в села Галичини приїздили прогресивні поети, письменники: І.Франко, брати Лепкі, Крушельницькі, які поширювали національні ідеї щодо створення воєнізованих угрупувань.

Село жило повноцінним життям суспільно-політичного і національного відродження. Все частіше на вулицях села можна було почути українські пісні. Особливо молоді подобались пісні "Човен хитається серед води", "Не бий, мій муже, не карай", "Там де Ятрань круто в’ється", "Заповіт" Т.Шевченка, "Не пора, не пора" І.Франка. Поляки співали свої пісні "Вшистко мі єдно", "Старша сестра брата мала" та інші. Селяни збиралися в хатах на вечірки і переповідували одні одним про події в містах, селах, про події у світі.

Життя вирувало своїм повсякденням. Селяни гомоніли про господарські клопоти, перешіптувались подіями, що писалися в часописах. На світовій арені хмари дедалі згущувалися. Ширилися чутки про зростання кайзерівської Німеччини. Сторінки газет сповіщали про військові навчання, про оснащення німецьких солдатів.

Імператор також не чекав. На початку 1914 року було призвано на цісарську службу всіх здорових від 18 до 50 років. Багато галицьких юнаків поповнили сили австрійської армії. Служба звичайно починалася з муштри і дуже мало навчали воїнів тактичного ведення бою. Більше вчили ведення рукопашних боїв. В основному офіцерський склад від капрала до генералів складався з австріяків і поляків. Офіцерів-українців було мало. Однак, М.Тарнавський мав звання генерала, Микитка, Коновалець – полковника, Галущинський – поручика. У війську існував суворий режим. Команди і накази виголошувались на німецькій мові. З села у війську на строковій службі служили призвані 1914 року і попередніх років.

Повсякденна муштра, збиткування офіцерів надоїдала солдату-селянинові, який тужив за рідною домівкою, родиною, коханою дівчиною, що виражалося у піснях:

"Пусти мене, полковнику,

Із війська додому,

Бо вже скучилась, бо вже скучилась

Дівчина за мною!"

Спокійне життя було перерване сумною звісткою, яка поширювалась із швидкістю блискавки. В Сербії в м. Сараєво студентом Г.Прінціпом, виключеного з гімназії за політичні погляди, був вбитий намісник Принц Фердинанд з дружиною. Ця звістка сколихнула світ. Вона стала краплею переповненої чаші зовнішніх протиріч, помислів політиків і розлилася страшним полум’ям Першої світової війни.

24 липня Австрія оголошує війну Росії, а 28 липня австрійські війська почали воєнні дії в Сербії. В криваву бойню було втягнуто 48 держав з півторамільярдним населенням. Бойові операції російських військ на східному фронті змусили до відступу сил Австрії. Театром війни стала Галичина, Буковина. На їх тілі прогриміли страшні, небачені до цього часу битви, що принесли мільйони людських смертей, бідувань, руйнації того, що створювалось віками.

В такій обстановці українці домоглися створення легіонів січових стрільців. Зі скрипом зубів уряд Австрії виділив на 30 тисяч бажаючих 2500 карабінів "Верделя" зразка 1867 року, які ще до війни були зняті з озброєння австрійської армії. Одноразовий карабін міг бути вигідним лише на полюванні на качки або горобці, а не на бойові операції з, до зубів озброєними, дивізіями Іванова, Брусилова і черкеських кінних батальйонів, російської артилерії і авіації. Російська армія мала кращий досвід ведення воєн. Вони навчились воювати в турків, японців. Мала багато досвідчених командирів. Австрійська воєнна стратегія більше орієнтувалася на оборонні, ніж наступаючі позиції. Вже з перших днів австрійська армія почала відступати, втрачаючи живу силу, техніку, боєприпаси. Погано в армії працювала інтендантська служба. Солдати одержували недостатню кількість патронів, гранат, мало було автоматичної зброї (кулеметів-скорострі­лів). На окремі ділянки погано підвозилися артилерійські снаряди.

В російській армії справи були не кращими. Сили підвезення боєприпасів відставали від ар’єргарду наступаючих частин. Вже у вересні росіяни підійшли до головного руського перевалу від Рахова до Сянок–Перемишля. В такій ситуації генерали австрійської армії дозволили легіонам січових стрільців взяти участь в боях. На Сянківському перевалі 17 вересня 1914 року відбувся бій, в якому з Чемеринець брали участь Сипко Осип, Рахиль Володимир. Цей бій був з участю австрійської армії. Бій закінчився невдалою атакою росіян. На Сінківському перевалі збереглася могила, в якій разом поховані росіяни, австрійці та  січові стрільці. На могилі поставлений хрест, могила добре збереглася до наших днів.

Війна, що почалася із загарбницьких інтересів, для українського народу стала братовбивчою. Ще за часів поділів Польщі кордон йшов між Бродами і Радзивиловим на південь до Чорного моря, на північ – на Білорусь і Балтійське море. Склалась така обстановка, що брат з Клекотова, Черниці мав брата в Батькові, Сестрашині. Клекотів і Черниця були під Австрією, Батьків і Сестрашин – під Росією. В австрійську армію були призвані на фронт бойки, гуцули, лемки, буковинці, закарпатці, в російську – волиняни і інші етнічні групи  з Великої України. Тому на фронтах були випадки, коли в окопах росіян можна було почути українську мову. Як розповідають старожили, що часто солдати-українці приходили до австрійських окопів, спільно розмовляли про трагедію братовбивства на полях війни за шкурні інтереси воюючих держав. Часто співали українських пісень. Так, на Карпатському перевалі в Бескидах між Нижніми Воротами мій дід, що служив у піхоті, чув пісню, в якій російські солдати хулили царя:

"Царь Николай

Захотел воевать,

Пустил гарматы на Карпаты,

Ах, в гробу его мать".[57]

Вже в жовтні 1914 року розгорілися великі бої в районі Нижніх Воріт, які прекрасно описані Богданом Лепким та іншими учасниками.

Захоплення російською армією Галичини та Буковини принесло великі втрати. В будову нашої святині влучив снаряд російської артилерії. Ввірвавшись у село, російські солдати пограбували церкву. Вони забрали срібні та золоті ритуальні предмети. Про пограбування свідчить "Протокол ревізії"[58].

Всі культурні центри були закриті, перестали працювати школи. Російські офіцери ображали церковнослужителів, які належали до греко-католицького обряду. Часто робили погроми на єврейські родини, грабували їх крамниці, корчми. Вели розправу з тими, хто служив австрійському режимові.

Важко пережила ці роки родина Королюка, Боднара та інших священиків. Бої докотилися до районів Закарпаття. Однак, в 1915 році російські війська відступили. Страшні бої розгорілися на Сколівщині. Про це свідчать могили на Кряжівському Верху. В них поховано по 600–1000 російських солдатів. Немало полягло австрійського війська. На весні 1915 року російські війська зосередили свої сили на горі Маківка. В цьому бою брали участь січові стрільці. В умовах холоду, гірської лісистої місцевості під шаленим гарматним обстрілом, наступом добірної кавалерійської армії Каледіна січові стрільці боролися мужньо. У спогадах російського генерала Брусилова вказано про героїчні подвиги галицьких стрільців. Тут себе прославили курені Г.Косака, В.Дідушка, Будзинського і Мельника. Роса Іван брав участь у цій битві. Він розповідав, що російська артилерія так била по горі Маківці, що не було квадратного метра, на якому не було б шрапнелі від снарядів.

Війна розкинула вихідців з Чемеринців на різні ділянки фронтів. Петрик Петро, Гарасим Іван Матвійович, Проць Петро, Курило Іван, Дацко Семен, Грендиш Павло, Заєць Антон, Тістик Федір, Мичка Петро, Кіндрат Матвій, Гецькайло Василь, Тістик Йосафат, Жох Іван воювали в Карпатах, брали участь у важких боях в різних родах військ. Вони винесли на своїх плечах страхіття машини смертей і доля їх така: Петро Петрик після поранення помер 8 липня 1917 року; Іван Гарасим повернувся важко хворим, помер у Чемеринцях 11 червня 1918 року; Петро Проць брав участь у боях в Альпах та річці П’яві, помер 22 грудня 1919 р. у війську; Іван Курило вбитий на війні; Семко Дацко не вернувся з війни; Заєць Антон важко хворим помер 17.10.1919 р.; Боршовський Дмитро не повернувся з війни; Івахів Матвій помер 22.07.1920 р., на війні був з серпня 1914 р.; Тістик Федір помер від тифу в Кам’янець-Подільському в 1919 р.; Мичка Петро Якимович помер в шпиталі 27.07.1917 р. після важкого поранення. Повернулися з війни січовий стрілець Винярський Станіслав, Кіндрат Іван, Роса Іван, Мартиняк Іван.

Очкусь Іван Якимович у 1919 році перейшов на сторону більшовицької Червоної армії. Воював проти білополяків, а потім білогвардійців. Після закінчення громадянської війни оселився в Москві. Працював у військовому училищі до 1941 р. В 1941 р. був призваний на фронт у діючу армію. Німецьким снайпером був поранений у таз і залишився інвалідом війни. Женився, в Москві живе його донька. Декілька разів приїжджав у 70-х роках в Чемеринці. Признався, що пару разів у час війни хотів поступити в партію, але йому відказали через те, що воював у стрілецтві Галицької Армії. Дослужився до майора. Останні роки життя хворів і в кінці 80-х років помер. Похований у Москві.

Воїн Галицького стрілецтва Рахіль Володимир у 1919 році попав в полон польської армії, був вивезений в Брест-Литовський концтабір, де й загинув при невідомих обставинах.

Роса Степан повернувся з війни, оженився, працював у домашньому господарстві, мав дітей з дружиною Ольгою. Коли організували колгосп, працював на різних роботах. Любив співати стрілецькі пісні. Жив на хуторі Юрки у власній хаті і часто співав після чарки:

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18