Книга: Історія села Чемеринці

"Гей гу, гей га,

Таке то в нас життя,

Наплічники готові,

Прощай, моє дівча.

Де завтра заночуємо

Не знаємо самі,

Де завтра помандруємо,

Січовії Стрільці."[59]

Гунц Петро служив в 1919 роках в армії директорії (С.Петлюри). Повернувся додому, працював секретарем сільської управи, у домаш­ньому господарстві.

Кіндрат Іван Юркович повернувся з війни в Чемеринці і дізнався про трагедію його родини. Ще в роки перед війною він, при певних обставинах, посварився з поляком Стаховським. Війна поставила їх на різні береги життя. Іван пішов у січові стрільці, Стаховський залишився у селі. В червні 1919 року в село прийшла частина армії Галера. Стаховський доніс офіцерам про те, що Кіндрат Іван воює проти польської армії у війську Галицького стрілецтва. Офіцер наказав «галерникові” арештувати Юрка Кіндрата і вбити його. Галерчик прийшов на подвір’я Кіндрата, арештував Юрка і разом з батьком забрав 12-річного Дмитра – брата Івана. Вивів їх обох на гору за церквою, батькові наказав копати яму. Знявши карабіна, вдарив прикладом Дмитра так, що розбив йому голову, а потім добив сина на очах батька. Після цього настала черга Кіндрата Юрка... На горі над церквою довго був хрест. Пізніше родина перенесла його на цвинтар.

На початку війни 28 серпня 1914 року росіяни спалили хату та всі господарські будівлі Федора Кіндрата.

Після невдалих бойових операцій в Карпатах російські війська в 1915 році відступили і почалися нові бої в околицях села. Російські позиції проходили по лівому березі Золотої Липи, австрійські – по правому боці. Бої розгорілися страшенні. Про жертви битв свідчать братські могили росіян і австрійців. На території будинку "Просвіта", городу та будинку вчителів, будинку спеціалістів сільського господарства при плануванні буд майданчика, бульдозери виривали останки перетлілих костей, робітники знаходили металеві ґудзики, монети, а патрони до різних рушниць викопуються і виорюються щорічно. Старожили розповідають, що на території села був рукопашний бій, в якому великі втрати мали обидві сторони.

Коли російські війська відступили в село, приїжджали родичі загиблих, забирали останки, хоронили їх. В урочищах, над церквою, Коноплиська, де були розміщені кулемети росіян, залишили багато гільз, а діти, розкопуючи окопи, вибирали їх і здавали, як кольоровий метал. В лісових масивах до сьогодні збереглися ешелоновим порядком окопи, що простягаються від села Вишнівчик до Дунаєва.

В час війни від розриву снаряду загинув 8 серпня Грендиш Павло, а Корнат Максим забитий ручною гранатою.

Відступ російських військ не минув безслідно. Солдати вривалися в хати, грабували селян, забирали свиней, велику рогату худобу, курей. Забрали цінності з церкви[60], пограбували заможні жидівські родини.

Фронт покотився на схід. Російські війська під натиском австро-німецьких сил поволі втрачали позиції за позиціями. Війна надоїла солдатам обох воюючих сторін.

Галичани та буковинці часто кидали бойові позиції і здавалися в полон. Полонених росіяни групували, пішки вели до найближчих залізничних станцій і відправляли в райони Сибіру. Особливо багато полонених було в районах Омська, Караганди, Томська та інших міст. Полонених заставляли працювати на лісорозробках. Окремі полонені працювали в копальнях, на різних обслуговуючих роботах. Жили полонені в бараках, без всякого медичного огляду. Бараки були огороджені колючим дротом. На території бараків були вишки, на яких стояли озброєні солдати. До загорожі строго заборонялося підходити. Постовий в любий момент міг відкрити вогонь по порушнику. Полонених погано годували. Порвану військову одежу заміняли на тюремну. Теплу одежу давали взимку лише тим, хто працював на лісорозробках. На роботу і з роботи вели під конвоєм. Агенти третього відділу стежили за військовополоненими. Бунтарів і тих, хто порушував табірний порядок, суворо карали. Були випадки, що вбивали, а списували, що помер від хвороби.

Ще гірше становище військовополонених склалося в умовах італійської держави. Полонених групували партіями і проводили під жорстоким наглядом конвоїрів. В полон потрапляли поранені, які могли йти пішки, але були явні каліки, важко поранені. Важкопоранених при відступі італійських військ мордували в шпиталях, проколювали штиками або вбивали прикладами. В умовах Альп і особливо гірських непрохідних місцях полонені, виснажені голодом, довгою тяжкою дорогою, падали безсило. Конвоїри на місці падіння добивали жертву. Така дорога була засіяна трупами, яких ніхто не хоронив. Доведені до табору, одні полонені заганялися в бараки, інші – до загорож, де вони самотужки будували землянки для проживання. Харчували переважно гнилою рибою або юшкою та макаронами, часом жабами. Їжа була дуже пісною. В таборах наглядачі і, особливо, офіцери на полонених дивилися, як на приречених. В таборах тіла полонених покривались струпами, панувала короста, появлялись воші, переносники різних хвороб, були епідемії малярії, чуми, черевного тифу[61].. Померлих від хвороб хоронили голими, а одяг спалювали. В місцях близько моря трупи кидали в море.

Перша світова війна закінчилася укладанням Брестського мирного договору. На Брестську конференцію їздили представники України, але нічого вони не домоглися. США, Англія, Франція і Італія розділили карту світу так, що за рахунок України левову частину її земель взяла Росія, Західну Україну – Польща, Буковину – Румунія. Закінчення війни в селі Чемеринці зустріли святково. Навіть була послана делегація від села на торжество у Львові. Правда, в делегацію ввійшли більшість селян польського походження..

Війна закінчилась розпадом багатонаціональної Австрії. Росія з війни вийшла революційним шляхом. В лютому було скинуто царя, а в листопаді 1917 року п’яні матроси скинули Тимчасовий уряд. До влади прийшла більшовицька партія, яку очолив В.Ленін. Більшовики торжествували, наводили нові порядки «іменем революції». Тому в скорому часі російські офіцери та значна частина солдат виступили проти більшовицького режиму. Почалась громадянська війна 1918–1920 років. В цих умовах і прийшлось ділити свою долю вихідцю з села Чемеринці Очкусю Івану, який перейшов на сторону більшовиків, а в винагороду дістав (як співається в пісні тих часів):

Брала русская бригада

Горячистые поля.

И остались им в награду

Два солдатских костыля.[62]

Правда, костилі йому в нагороду дали в другій світовій війні після поранення німецьким снайпером.

Тоді, 30 червня 1919 р., за доносом була здійснена розправа над батьком і братом Кіндрата Івана, про що написано вище. Із історичних джерел відомо, що після боїв Черепновим війська Української Галицької армії без бою зайняли Чемеринці, але далі Боршева не пішли. Не було сил і боєприпасів. Під тиском польських військ українська армія відступила за межі кордону, встановленого ще в 1772 році. Поляки на загарбаних територіях застосовували режим терору, реквізицій, грабувань, арештів, насильства. До редакції газети "Кур’єр львовскі" від 21.01.1919 року польський солдат прислав анонімного листа, в якому писав: "Наші солдати ганебно обкрадають людей, тих, які нас годують на позиціях. Часто в убогих людей видирають останній кусок хліба, домагаються від них речей неможливих, погрожуючи по-українськи гвинтівкою і штиком. Бачив, як у бідної жінки з дітьми забрали всю їжу. Мені соромно, що між нами є такі злодії, які гноблять бідний народ".[63] В селі були випадки, коли галерчики стріляли курей, відбирали в селян худобу та свиней, щоб поповнити свої продуктові запаси. Мали місце арешти, фізичні побої тих, кого підозрювали поляки. Їх вірними слугами були родини польського походження, як Стаховські. У 1920 році почалася польсько-радянська війна. Командуючий Червоних козаків Примаков здійснив похід до Стрия. В селі Чемеринці в ті дні, коли козаки були в селі, було створено раду. Червоні козаки пограбували церкву: забрали позолочені підсвічники, срібні речі та інші цінності.[64]

Великі європейські держави Англія і Франція, проголосивши Польщу державою, надали їй велику допомогу у створенні армії та її технічному обладнанні. Англійці дали танки (човгни), гармати. З німецької тюрми повернувся Ю.Пілсудський. Незабаром польські війська почали окупацію Галичини і Західної Волині. В листопаді була проголошена Західно Українська Народна Республіка, яку очолив Петрушевич. Почалася польсько-українська війна. Погано озброєні війська ЗУНР не могли стримати натиск багатотисячної армії Пілсудського. Бої у Львові тривали з 1 по 21 листопада 1918 р.

В інтересах здійснення своїх планів прикритої інтервенції Антанта в січні 1919 року прийняла рішення про посилку з Франції в Західну Україну добре навченої і відмінно озброєної американо-франко-ан­глійськими імперіалістами армії генерала Ю.Галера. В наказі Ю.Галер відзначав, що "його мета полягає в очищенні Східної Галичини від українських військ, щоб встановити безпосередній зв’язок з Румунією і створити єдиний східний фронт проти Радянської Росії. За пропозицією державного секретаря США Лансінга 25 червня 1919 року Антанта прийняла рішення, в якому уповноважила Польщу окупувати Західну Україну. Війська Галера швидко окупували територію Львівщини, а 28 червня 1919 р. зайняли Чемеринці. Правда, перед тим вони мали великий бій у Вишнівчику, в якому загинуло, за словами Гуменюка та Гладкого, 216 чоловік. Гуменюк та Гладкий звозили трупи та ховали біля церкви.[65]

Перша світова війна забрала багато наших односельчан, які брали участь на східному фронті з Росією, на південному – з Італією. В боях з росіянами брали участь: Штаргерт Олекса Петрович (1884 р.н.), загинув на війні; Кіндрат Петро Семенович (1892 р.н.), не вернувся з війни; Гарасим Василь Степанович (1890 р.н.), не вернувся з війни; Грендиш Семен Іванович (1881 р.н.), не вернувся з війни; Грендиш Іван Іванович (1899 р.н.), вбитий 16.09.1916 р.; Мерза Степан Миколайович (1887 р.н.), не вернувся з війни; Гарасим Іван, Очкусь Іван, Роса Дмитро (1891 р.), вбитий 1915 р.; Щільник Василь Михайлович, вбитий на війні; Петрик Петро Іванович (1874 р.н.), помер в шпиталі у Бельзі; Курило Петро (1870 р.н.), повернувся в село, помер 1921 р.; Гарасим Іван Матвійович повернувся хворий, помер 11.06.1918 р.; Проць Петро, 22.12.1919 р. помер у війську; Мартиняк Петро Михайлович, вбитий на війні; Грендиш Павло, загинув 8.08.1915 р. (очевидно при обстрілі села); Дацко Семен Лукич, не вернувся з війни; Матяк Павло Дмитрович, не вернувся з війни; Корнат Максим (1856 р.н.), 12.07.1917 р. загинув через необережність з ручною гранатою; Заєць Антон Максимович (1868 р.н.), після війська помер в часі арештування, Боршовський Дмитро Мик., не вернувся з війни; Івахів Матвій (1891 р.н.), на війні був 1914 р., помер 22.07.1920 р.; Станкевич Теодор, помер на війні; Мичка Петро Дм., помер 1917 р. в шпиталі; Кіндрат Матвій, не вернувся з війни; Гунц Федір, не вернувся з війни; Тістик Йосиф Гр., не вернувся з війни; Жох Іван Васильович (1898 р.н.), не вернувся з війни; Завальницький Іван (1890 р.н.), помер в Чорткові у військовому шпиталі; Кренжель Степан, воював на італійському фронті, загинув на П’яві; Тістик Степан Т., попав у російський полон, повернувся додому; Винярський Іван, був у італійському полоні (за словами Тістика В.); Стефанишин Василь, був у російському полоні; Каранчук Франк, в Італії ходив із скаргою до Папи Римського про тортури офіцерів; Боршовський Іван Степанович, служив у кінноті, вернувся у село; Івахів Максим, був у російському полоні.

В 1917 році у церкві брали шлюб жовніри Станіслав Туркул, Йосип Сеньчук – жовнір-артилерист, Петро Гарасим, стрілець 32 полку, Іван Гужельник – артилерист 25 полку гірської артилерії.

Війна закінчилися, але в серцях селян вона залишила глибокі сліди. Матері оплакували своїх дітей, жінки – втрачених чоловіків, дівчата – коханих. Каліки виносили болі ран, а ті, що повернулися здоровими, устами несли правду про горезвісні атаки, поневіряння в полоні, тужили за вбитими побратимами. Часто вечорами можна почути їх спів:

Чорна рілля ізорана, гей, гей!

Та й кулями засіяна, гей, гей!

Людським тілом зволочена, гей, гей!

Та й кровцею ізмочена, гей, гей![66]

Були серед селян учасники війни, що брали участь в суворій 1914–1915 року зими в Карпатах, із їх слів не раз лунала пісня:

Окопи, окопи, жаль вас покидати,

Бо вас було тяжко в зимі будувати.

Ми вас будували цілісіньку зиму,

А тепер кидаєм за одну годину.[67]

Життя плило своїм часом, мов морські хвилі. В пам’яті людській поволі лікували пережиті роки небаченої в світі до цього часу кузні людських смертей, назва якої війна. Поволі селяни постійно зайняті працею на полі, зживалися з новими порядками, що запроваджував польський режим.

В 1921–23 роках за Польщею встановлені і закріплені кордони, за якими Галичина і Західна Волинь ввійшли в склад Речі Посполитої. В село масово почали прибувати колоністи: Строганецький, Голумбійовський, Франек Хрусьцель, Володимир Білінський з самбірського повіту, Міклушка та інші. В селі по війні залишилися маєтки жидів. На фільварку лісництва лісничим був Полюшинський, якого в 1940 р. вивезли на Сибір. Міклушка жив у будинку навпроти магазину, Етінгер – в приміщенні сучасної ощадкаси.

Починаючи з 1891–1900-х років з села багато людей виїхало в інші держави. Причинами була бідність, нестатки .

Розділ VI.

ПОЛЬСЬКЕ ПАНУВАННЯ (1920–1939 роки)

Перша світова війна закінчилася. В 1918 році укладено Брестський мирний договір, за яким США, Англія, Франція і Італія проголосили Польщу державою. Україну розділили між Росією (СРСР), Румунією, Чехословакією. Західна Волинь і Галичина увійшли до складу Польщі.

Загарбавши українські землі, Польща встановлює нові порядки. В селі було створено сільську управу. Війтом було обрано Конського Петра – поляка за походженням. Це була людина, яка вірно служила режиму Йосифа Пілсудського. Вже з 1920-х років в село починають прибувати польські поселенці – колоністи-осадники.[68] Це були люди, що жили в польських гірських місцевостях, переважно етнічні мазури, з Мазурщини, Засяння та інших місцевостей. На цей час у селі продовжували існувати фільварки Етінгера, Мушалейби, Говдуна, Жебрановичів, Штурмана. Говдун женить свою дочку на Проць Іванові, син якого Проць Олекса після його смерті одержує маєток фільварку.

На перших порах землі залишаються за власниками фільварків. Однак, вже в 1922–25 роках за вказівкою державних органів було проведено парцеляцію фільваркових земельних фондів. Новоприбулим, для заведення господарства, було визначено 10–15 моргів поля. Спочатку вони жили на комірстві в сім’ях польських родин – старожилів, а потім, одержавши землю, женилися на місцевих дівчатах, будували будинки і мирно осідали в селі.

В 1920 році в дворі посесора управляючим був Умрич Федір, його замінив Микола Олійник. В село прибули Ковза Михайло, Едвард Скриптович, Іван Туркевич, Іван Гурський, Володимир Стромецький, Павло Куровецький, Петро Фіца, Петро Маргусь, Василевський, Григорій Музика(родом з с.Кругів що біля м.Золочів) оженився на Агнешці Бяломазур, Іван Жулькевич, Йосиф Коблевський, Станіслав Росіцький, Станіслав Миняк, Петро Кухарський, Франко Заторський, Йосиф П’єкнет, Михайло Бик, Петро Заблодський, Йосиф Заторський та інші.[69] Всі вони опинилися в селі і почали господарювати. Держава надавала їм пільги, а також позики для будівництва жилих будівель. В село прибуває мельник Даніц, який також завів господар­ство.[70]

Збільшення родин римо-католицького віросповідання, посилило владу польську владу у селі. Селяни українського походження одержали особові документи (довуд особистий) – паспорт, в яких кожен селянин за національним походженням був записаний русином.

Нова влада старалася тримати в покорі все населення. Для зміцнення своїх позицій в селі створюється "щелецька" молодіжна організація.[71] Щелецька (Стрілецька) організація одержала карабіни, військову одежу та шапки-чотиригранки. Очолив стрільців Чак Йосиф.[72] Щоденно юнаки польського походження одягнуті в одяг військовий з карабінами марширували вулицями села, співаючи польські маршові пісні. Чак Йосиф старався, щоб кожен стрілець мав військову виправку, вмів користуватися вогнестрільною зброєю. Муштра щоденно проходила на вулицях села.

1920–1925 роки показали, що новоприбулі польські родини збираються бути довго. В господарствах заводять коней, велику рогату худобу, овець, птицю,вводять передові методи господарювання Коней, корів висватують у місцевих селян, частина коней залишалася ще з війни. Владні структури  обкладають селян податками. Конський Петро, як війт, старається догодити вищим органам влади. Селян долучають до будівництва та ремонту доріг, вивезення лісу та дров до залізничних станцій.

В 1923–1925-х роках в державі поширюється інфляція. В 1925 році обмін грошей припинив мільйонні курси польської валюти. Були запровадженні паперові та металеві гроші.

З 1920 року до польського війська призивали вихідців з села. Це молодь 1902–1903 років, які служили в різних регіонах Польщі. В 1925 році польська економіка робить спроби стабілізуватися, але в скорому часі поглинає в економічній кризі. Це відбилося на житті жителів села. Запроваджуються нові податки, а селяни заробити грошей не мали де. Тому багато селян у пошуках заробітків їдуть до Америки, в Канаду, Аргентину, Бразилію. Щоб поїхати у США потрібно було мати гроші. В місті Гологорах створюється банк, який під заклад нерухомого майна, тяглової сили і великої рогатої худоби, надавав послуги селянам. Селянин Мерза Петро мав доброго товариша Кіндрата Петра, який заклав свій маєток в Гологірському банку за Мерзу Петра. Мерза П. взяв гроші і поїхав до США. Минає час, а гроші з Америки не прийшли на вказаний термін повернення банкові. Приїхали чиновники з Гологір і розпродали землю, коней Кіндрата Петра. Жінка Мерзи Петра заявила, що гроші вона одержала, але в неї діти та й самій потрібні гроші. Аж через деякий час Мерза П. прислав гроші Кіндрату, який відкупив свою землю та коней.[73]

В селі виникають нові багаті господарства. На Мочулах добрим господарем був Стефанишин, який мав багато землі, тримав пасіки. Далі торгує кіньми Мушалейба. Проць Іван, Мошко Етінгер закупляють киратні молотилки. В селі діє млин та три олійниці. На Гуральні роблять спиртні напої, які бочками вивозять в міста на продаж. Львівські пивовари закуповують у селян ячмінь для виготовлення пива. Торгівці закуповують худобу для вивезення в Львів та інші міста.

Не сиділи, склавши руки, селяни українського походження. Багато селян ще за часів Австрії купили землю, яка збереглася за ними. Добрими господарями стали родини Росів, Кіндратів, Кутерноги, Гарисимів. Сім’ї їх були великими, багатодітними. Робочої сили вистачало, щоб обробити свої поля та й заробити в багатих. Двір посесорський поволі втрачає свій вплив. Парцеляція забрала більшу частину поля. За двором залишається близько 40 моргів поля та ліси – понад 2800 моргів.

Мазури поселяються майже на всіх хуторах. Заводять господарства. Родини українського походження починають створювати свої спілки, які особливого розвитку набули у сфері виробництва легкої промисловості, торгівлі й інших господарських відносин. Поява спілок дала можливість за рахунок внесків заможних селян створити банки та кустарне виробництво. Об’єднавшись, спілки створюють організацію "Суспільної обезпечальні", "Каси хворих", які розміщалися в усіх повітах: Бережанах, Золочеві, Перемишлянах.[74] Створюється організація "Сільський господар". В параграфі 1 її статуту було сказано: "Учіться господарювати..., пункт 2: Підготовляє синів і дочок господарських до праці.., 3: Організовує збут і заготовку господарських продуктів, 4: Обороняє селянські інтереси, 5: Дбає за здоровляним станом українського села"[75] та інше. Часопис "Народна справа" своїм передплатникам надавав грошову допомогу при пожежі та загибелі худоби[76]. Селянин Сильвестр створює крамницю, яка існувала на пайових внесках селян-споживачів.

Не відстають в цьому питанні євреї і поляки. Етінгер має свою крамницю, а поляки створюють свою "спулку". Грендиш Франек мав свою крамницю, що існувала на пайових внесках колоністів. В кінці 20 років польська громада активізує свою діяльність. При підтримці графа Потоцького, місцеві багатії Жебрановичі, Проць І. і вся польська громада на руїнах двірських господарських будівель в 1929 році починають будівництво костелу.Настирливістю,що привела до початку будівництва костелу, відзначився Петро Маргусь.Він не один раз їздив до графа  Потоцького за дозволом на будівництво костелу.   Починають завозити з села Білого та місцевих кам’яних копалень камінь. Довозять з міст цеглу та інші будівельні матеріали. Місцева влада залучає до будівництва все населення села. Своїми кіньми селяни довозять весь будівельний матеріал. Сільський війт стежить за роботою. За непослух - кара Разом з костелом зводять чотирикімнатний будинок зі стайнями для римо-католицького ксьондза. Костел освячують 13 листопада 1932 р. в честь Станіслава Костка . В село приїхав ,середнього віку, ксьондз Цюпала. Він стежить за будівництвом будівель. В 30-х роках Цюпала захворів і помер. Похований на цвинтарі біля костелу, могила збереглася. В селі живуть римо-католики, але  їх мала чисельність не дозволяє впорядкувати костел ї цвинтар. Після Цюпали ксьондзом приїхав у село Новак. Він багато працював у питаннях полонізації українських селян. Часто приходив у школу, старався впливати на дітей греко-католиків. В 1939 році ксьондз Новак виїхав у Польщу.[77]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18