Курсовая работа: Повстання 1768 р. в Україні

2.7 Придушення повстання

Невдовзі радісна звістка про винищення гайдамаків докотилася до Коша. Генерал Кречетников, прибувши до Умані, зумів спритно обманути лиходіїв, що обидва отамани розбійників Залізняк і Гонта допустили його з загоном донців стати табором поряд із ними і запропонували іти разом на конфедератів у Бердичів. Коли генерал дізнався, що гусари, драгуни й карабінери, послані від Воєйкова, а також військо польське під командою графа Браницького вже близько, то й не став зволікати із закінченням трагедії. Він попрохав Ґонту, щоб його зі штабом та своїми товаришами-ватажками той почастував у своєму селі. Гонта охоче погодився, але Залізняка в таборі вже не було. Залізняк недарма був запорожцем: як тільки побачив російського генерала й донців, збагнув, що його гетьманство й князювання скінчилися, і вночі з десятком прибічників полишив Умань і сховався в Очаківській області з боку Балти. Гонта, дізнавшись про втечу Залізняка, спантеличився, почухав чуба і сказав: «Ой, братці, не випити нам того пива, що ми наварили». Одначе ж славно пригостив Кречетникова і сам пив так жахливо, що під вечір він, всі його осавули й отамани були п'яні. Вартові, не отримавши наказів, лягли спати, попрохавши донців замінити їх. Тоді за поданою вказівкою карабінери й драгуни швидко прибули під Умань і оточили гайдамацький стан. Донці із заздалегідь приготовленими мотузами й ланцюгами ввійшли в намети і пов'язали всіх головних, злочинців, не забувши забрати все, що було в них цінного. Таким чином Гонта, його сотник Швачка та інші були схоплені живими; за Залізняком полковник Чорба з новоросійськими гусарами пустився в степ і, швидко його наздогнавши, розбив і схопив.

Про цю подію генерал Воєйков писав у Кіш таке: «Головний начальник усіх розбійників Максим Залізняк, товариші його Швачка і Неживий, а з ними чоловік 250 так званих запорожців розісланими командами вже спіймані, сюди (до Києва) приведені і тут під вартою утримуються. Журба ж, Шваччин товариш, який чинив опір команді карабінерів, спільниками його — чоловік більше 30 — убитий. У Єлизаветградській провінції розбійників більше 150 (втікачів з Умані) спіймано, а з польських підданих понад 1000 чоловік зловлено і польському генералу графу Браницькому, який понад Дністром із військом розташувався віддані» (16 липня 1768 року).

Залізняк, Неживий і всі російські піддані гайдамаки, як запорожці, так і поселяни, взяті зі зброєю в руках, були відіслані на суд до Києва, де їх і спіткала гідна страта.

Граф Браницький разом із наказам регіментарем Української партії, або дивізії, Стемпковським заснували військовий суд, і за його вироком гайдамаки - із польських підданих покарані так нелюдяно, що пам'ять про це живе досі в тому краї, і Стемпковського донині називають жорстоким. Ґонті довели, що він був призвідцем і головним знаряддям нечуваних злодіянь. Не кажучи вже про підбурення Уманського полку, грабунки і руйнування в Умані: в цьому нещасному місті Польщі налічили до 6 600 убитих, дехто ж гадає — до 12 000 (?), в тім числі духовенство, старі, жінки і діти; близько 300 лише поміщиків і посесорів, які шукали сховку в Умані, й усі родини дворян — управителів маєтків Потоцького. «Чим ми гірше Хмельницького? — сказав Гонта Браницькому на допиті.— Як і пан Богдан, ми з Залізняком різали жидів, і ляхів».— «Тим,— відповідав граф,— що Хмельницький карав винних у несправедливості до України поляків, а ти терзав і мучив самих невинних». Ґонту і його спільників привели в село Серби поблизу Могилева (на Дністрі) і там стратили: спершу протягом трьох днів здирали з живого шкіру, а потім четвертували. Мартина Білугу та Василя Шила, спустошувачів Чигирина, Канева і Сміли, спіткала така ж доля. Сотника Потапенка посадили на палю. Голови їхні, насаджені на списи, були виставлені по українських містах для споглядання народного. Стемпковський, почавши від села Серби, по всьому Поділлю, Волині і Чермній Русі повісив і зітнув голови більш як 800 гайдамакам і зовсім не багатьом подарував життя, але на яких умовах! — відрубували одну руку або ногу чи то обпалювали їм обидві руки у. просякнутому смолою клоччі.

Хоч у згаданому ордері генерала Воєйкова зазначено, що гайдамацькі ватаги знищені, відправлені до Києва і там покарані, але ми знайшли один документ зі звісткою, що Залізняк, імовірно, утік із Києва й порятувався від страти. Це «доїзне донесення» полковника Мусія Головка досить цікаве:

«Минулого червня 27 дня їхав він до Орелі сам і з ним двоє компаньйонів. Як минули Мігейський острів, то на тому боці річки Буг бачили гайдамацьку ватагу десь із 30 чоловік, які з Голти ханської всіх людей виганяли в село ханське Гедерим і худобу забирали. Як він, полковник, до берега Бугу наблизився, то з того боку до берега прискакали верхи семеро озброєних і запитали: хто іде? Було сказано, що полковник бугогардівський, причому полковник запитав в одного, хто такий, а той відповів: я, мовляв, Залізняк. Після цього полковник сказав, що, як чувати, Залізняк в Умані. На що він одказав, що його великоросійські команди вже з Умані вигнали, причому Залізняк полковника запитав: чи давно був у Січі й чи скоро поїдеш? Той відповів, що, повернувшись із Орла, поїде. То сказав Залізняк: коли поїдеш, поклонися пану кошовому, що ми будемо на тому боці Бугу і в Січі в гостях. А як він, полковник, став говорити: «Аби ви приїхали до Січі, то більше не їздили б», то Залізняк сказав: «Приїдемо ми так, що ви й інші тамтешні ні в Січі, ні деінде не втримаєтесь». Після цього зараз роз'їхалися».

Що ж це означає? Або Залізняк точно уникнув кари, цілком заслуженої, або якийсь ватажок назвався Залізняком, щоб і свою старшину, і «москалів у шори брати».

2.8 Події на Запоріжжі після придушення повстання

Так закінчилася ця жахлива трагедія, в якій, на сором Запорожжю, брали участь до 300 його козаків, нехай простих і грубих сіромах, але вони так заплямували славу низового війська, що досі і в Росії, і в Польщі впевнені, що вся уманська різня була справою обдуманою й сповнялася через Запорожжя. Більшість із них убита або страчена в Києві, решта втекла в свої степи і тут спіймана роз'їзними командами й покарана в Січі. їхні показання є джерелом свідчень про цей предмет, котрий досі лише поляками був описаний.

Та міра тяжких випробувань для «славного Запорожжя» ще не вичерпалась. Всередині самого Коша запорожці "миром не насолоджувалися. Безначальність і непокора все більше й більше гніздилися по куренях, виявлялися на сходках й загрожували громаді остаточним руйнуванням^ Ми наведемо тільки два сумних і різких приклади, аби довести, яким хитким був добробут цього застарілого ордену.

26 грудня 1768 року, тобто на другий день свята Різдва Христового, коли кошовий Петро Калнишевський на загальній військовій раді, побажавши старшині й усьому війську щасливого свята, повідомив їм монарші повеління з нагоди загрози Росії війни з Туреччиною і за звичаєм запитав: «А що, братчики, будемо робити?» — натовп озброєних козаків, здебільшого сіроми, перепинив його промову, розігнав збори й опісля з сокирами та шаблями кинувся на оселі старшин, пограбував або зруйнував їх. Тоді ввірвався до пушкарні, тобто військової в'язниці й, звільнивши звідти ув'язнених і вже засуджених Кошем (за гайдамацтво у Польщі) злочинців, озброїв їх і хотів підбурити все військо. Але до того ієромонах Володимир, начальник Січових церков, та курінні отамани, старі й заслужені козаки куренів своїх не допустили. У сум'ятті кошовий, переодягнувшись у чернечу рясу, й головні старшини втекли Дніпром із Січі й сховалися в Кодаку під захистом гармат і вірного товариства Кущівського куреня, а тим часом послали гінця до графа Румянцева з донесенням про таку сумну подію. Славетний генерал і суворий охоронець порядку у величезному довіреному йому краї граф Румянцев негайно відправив у Січ осавула генеральної артилерії (малоросійської) Кологривого для оголошення війську свого наказу в якому вимагав безумовної покори Кошу, осуду й видачі призвідців бунту, повернення до колишнього порядку. Разом з тим він дозволяв винуватцям викласти свої скарги на старшину, якщо вони були нею скривджені. За це обіцяв якщо не прощення імператриці, то хоч пом'якшення заслуженої кари винуватцям. Ці погрози й старання курінних отаманів знищили зло в самому його зародку.

Другий приклад ми знайшли від 1769 року, коли після першої кампанії військо повернулося в Січ на зимівлю. 7 грудня того року в Корсунському курені, коли все товариство сіло за спільний стіл і за, звичаєм стало міркувати, кому наступного року від цього куреня йти за всемилостивим жалуванням, козак Микита Дорошенко назвав свого отамана Петра Островуха й колишнього отамана Мусія Скапу зрадниками, а коли Скапа за отамана заступився, то Дорошенко і ще п'ятеро козаків встали з-за столу й почали його лаяти й докоряти золотою медаллю, котру він носив на знак того, що був депутатом у комісії для складання Нового Уложення. Не вдовольнившись цим, як тільки обід закінчився і курінний отаман вийшов, ці козаки, схопивши Мусія Сжапу, били його, мучили й, мабуть, умертвили б, якби один із товаришів козак Михайло Кабан не кинувся на лежачого і не закрив його собою. Довідавшись про це, кошовий звелів команді своїй взяти їх під варту, що, незважаючи на опір куреня, було виконано. Оскільки час був воєнний, то Кіш, прагнучи зразково покарати винних, передав їх до Новосіченського ретраншементу і попрохав російського коменданта судити їх при запорозьких депутатах. Минуло ще два місяці, і військо Запорозьке куренями виступило в похід. А 4 березня 1770 року до судді Миколи Тимофійовича Косапа, який правив у Коші, прийшли депутати від Корсунського куреня з вимогою випустити із в'язниці винних їхніх товаришів, інакше вони ні комонно (кінно) в похід, ні човнами по Дніпру не підуть. Суддя відмовив і підтвердив необхідність слухатися Коша, але вони, хоч із Січі виступили, але стояли партіями на річці Базавлук й оголосили, що вони собі іншого отамана обрати хочуть. Тоді кошовий, перебуваючи в поході і не маючи змоги повернутися в Кіш, попрохав головнокомандувача графа П.І. Паніна допомогти йому відправити цих засуджених до виключення із війська й подальшого заслання на Сиберію. З волі графа регулярні війська, які були поблизу Січі, взяли винних і відправили до Більовської фортеці, а звідти на каторжну роботу. Так зовні заспокоїлася ця справа, але невдоволення зачаїлося у війську і в березні 1770 року чимало козаків Щербинівського куреня змовилися кошового Петра Калнишевського й старшину убити, російський гарнізон з ретраншементу вигнати й, обравши кошовим Пилипа Федорова,- вже геть немічного, підкоритися Туреччині. На щастя, змовників було вельми не багато і, будучи напідпитку, вони розповіли про це одному священику, який доповів про все Кошу, і так усе було перепинено завчасно.

Проте всі ці окремі пригоди, суперечки й злочинні наміри припинилися у зв'язку із загальнонародним і національним лихом — вторгненням татар у край запорозький і розв'язаною через те війною із Туреччиною; а це поглинуло всезагальну увагу [435-444, 1].

РОЗДІЛ 3. НАСЛІДКИ ПОВСТАННЯ

Велике антифеодальне і національно-визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина, становить одну з найвидатніших подій в історії України. Коліївщина була кульмінаційним моментом в боротьбі, що не стихала протягом майже всього XVIII ст. і була спрямована проти феодально-кріпосницької системи, визиску та національного гноблення. В умовах Речі Посполитої, до складу якої входило у XVIII ст. українське Правобережжя, до національного гноблення долучалися і релігійні переслідування, отже, не дивно, що вся боротьба мала виразне релігійне забарвлення.

Серед різних аспектів дослідження Коліївщини особливо мало вивчене питання про зв'язки українських повстанців з експлуатованим населенням інших країн. Питання це дуже важливе і цікаве, оскільки йдеться про зародження і розвиток класової солідарності трудящих, усвідомлення спільності їхніх інтересів та завдань.

Зародження елементів класової солідарності мало місце задовго до Коліївщини і навіть до визвольної війни 1648—1654 рр. Вперше ці елементи виразно виявилися під час селянсько-козацьких повстань кінця XVI — першої половини XVII ст. їх дальший розвиток залежав від ступеня розвитку класової боротьби, її організованості та масштабів і, насамперед, від усвідомлення трудящими масами причин їхнього тяжкого становища. На жаль, ми ще дуже мало знаємо про все це і, зокрема, стосовно до Коліївщини. Ми ще не маємо точного, наукового визначення причин відносно слабкої організованості повстанців 1768 р. А проте нас не може не цікавити питання, чому це повстання, відбувшись майже через сто років після визвольної війни середини XVII ст., значно поступалося їй своєю організованістю і дисципліною. Без сумніву, цей факт наклав свій карб і на процес усвідомлення трудящими України спільності інтересів з трудящими інших країн.

Щоб відповісти на це питання, необхідно всебічно вивчити умови життя народних мас, соціально-економічні, політичні і юридичні обставини формування світогляду пригноблених. Цілком зрозуміло, що в невеликій доповіді дати таку розгорнуту картину складного процесу визрівання елементів класової свідомості і, зокрема, усвідомлення спільності інтересів покріпаченого селянства України та суміжних з нею Польщі, Білорусії, Литви і Росії неможливо. Отже, спробуємо спертися на деякі вже відомі в радянській історіографії дослідження про становище народних мас на Україні XVIII ст. і характер класової боротьби пригноблених. В дослідженнях повстання на Правобережній Україні 1768 р. зрідка, але, на наш погляд, справедливо називається селянською війною. Ця назва вживається не часто, і зміст її не розкривається.

У марксистській історіографії існує класичний зразок дослідження селянської війни як певного етапу в розвитку класової боротьби. Ми маємо на увазі працю Ф. Енгельса про селянську війну в Німеччині 1525 р. Весь виклад в ній доводить, що селянська війна — явище історичне, яке виникає на певному щаблі розвитку суспільства; вона на відміну від попередніх локальних повстань виникає на всій або більшості території країни і втягує до лав повстанців відповідну кількість населення. Такі масштаби повстань робляться можливими лише в період формування в країні економічних зв'язків, обумовлених розвитком продуктивних сил. Брак всебічного дослідження соціально-економічної історії України XVIII ст. є причиною того, що термін «селянська війна» вживається стосовно до подій 1768 р. якось нерішуче, випадково і без належних висновків. Над дослідниками тяжіє ще традиція недиференційованого підходу до антифеодальних повстань, що відбувалися протягом століть. У кращому випадку в описах істориків говориться про кількісну різницю, про повстання більші і менші. Якісні відмінності не зазначаються, внаслідок чого численні повстання мають вигляд близнят. У їх характеристиках монотонно повторюються положення про стихійність, слабку організацію, локальність і безперспективність селянської боротьби. Під цю своєрідну зрівнялівку потрапила і Коліївщина, хоч подекуди, як уже зазначалось, її називають, на відміну від інших повстань, селянською війною. Брак належного обгрунтування такої назви, а в зв'язку з цим і певних висновків щодо досягнутого рівня класової боротьби, має пряме відношення до теми даної доповіді. Адже саме з переростанням локальних антифеодальних повстань у селянські війни вперше виникає потреба в об'єднанні спільних зусиль братів по класу, пригнобленого селянства різних країн, насамперед сусідніх, найближчих територіально (звичайно, при наявності спільних соціально-економічних умов існування).

Найактивнішим носієм ідеї об'єднання зусиль пригноблених різних країн була категорія населення, яку Ф. Енгельс стосовно до історії Німеччини охарактеризував як плебейську частину повсталих. Це була та категорія населення, з якої формувався передпролетаріат. Однією з рис селянської війни всюди була поява поряд з селянськими повстанцями передпролетаріату. Останній з самого початку проголошував нові гасла та ідеї, хоч ще в утопічній, фантастичній формі. Він виступав, як зазначає Ф. Енгельс, з червоним прапором в руках і з гаслом єдності на вустах В ембріональній формі передпролетаріат висував ідеї, притаманні його природі, ідеї, які розвивалися і очищалися від фантастичних рис разом з процесом перетворення передпролетаріату в зрілий пролетаріат. Серед цих ідей була й ідея міжнародного єднання трудящих мас. В наявності досить значної частини повстанців, що походила з середовища міського плебсу, численних наймитів, котрі працювали на різного роду промислових підприємствах, в мануфактурах по виробництву скла, заліза, поташу, селітри, паперу, цегли, тканини тощо, сьогодні дослідники не мають сумнівів. Загальновідомо, що саме наймити з промислів були часто керівниками повстанців, стояли на чолі гайдамацьких загонів.

Думається, що ми маємо всі підстави вважати, що Україна XVIII ст. опинилася в становищі, яке більш, ніж будь-коли раніше сприяло усвідомленню народними масами спільності інтересів трудящого люду і розумінню необхідності спільної дії з експлуатованим населенням Речі Посполитої. Політика польської шляхти і магнатів, української старшини, що домагалася нобілітації, заходи уряду по зміцненню становища панівних класів, підтримка католицьким духовенством феодально-кріпосницької системи — все це наштовхувало просту людину на думку, що пани всюди однакові. Ці самі думки визрівали і в селян Лівобережної України та Росії. Про це свідчать* численні факти участі українських селян, наймитів і козаків у повстаннях в Росії XVII— XVIII ст. і, навпаки, участі російських селян, козаків і солдатів в антифеодальній боротьбі українського народу. Особливо переконливо про це говорять факти з історії Коліївщини.

Але боротьба українського селянства відігравала важливу роль в процесі розвитку антифеодальної боротьби не лише сусідніх країн — Польщі, Білорусії і Литви. Об'єктивно вона мала значно ширше значення, займаючи місце в довгому ланцюгу повстань і війн, спрямованих проти всього європейського феодалізму. Виходячи з марксистського принципу єдності світового суспільного процесу, слід визнати, що кожне велике антифеодальне повстання в будь-якій країні завжди становило внесок у спільну справу європейського прогресу. Воно об'єктивно сприяло знищенню або ослабленню феодальної реакції і утвердженню нового, прогресивного на той час ладу, спочатку в його окремих проявах, а пізніше як системи. Не випадково феодальні уряди Франції, Швеції, Італії і Угорщини в середині XVII ст. були так налякані подіями визвольної війни на Україні. Особливо показовим є те, що Англія після буржуазної революції 1648 р. налагодила зв'язки з козацьким урядом Богдана Хмельницького в той час, як феодальна Франція запропонувала польському феодальному урядові воєнну допомогу для придушення «ребелії» на Україні. З аналогічною пропозицією звертався до польського уряду і посол Швеції. Така поведінка була продиктована цілком правомірним побоюванням, що антифеодальний рух з України може перекинутись на територію Польщі, де селянство стогнало під страшним феодальним гнітом і готове було повстати при першій можливості, а з Польщі — поширитись і на інші країни, сіючи дух непокори і боротьби. Адже, як писав в той час поет Самуїл Твардовський, «пожарище з України дуже швидко присунулося до берегів Сяну і Вісли». Повстанці в Польському Підгаллі 1651 'р. на чолі з Косткою Наперським з надією прислухалися до подій на Україні і чекали на допомогу козаків Хмельницького. Не приховуючи тривоги, папський нунцій Торрес радив польському королю докласти всіх сил, щоб скоріше «відірвати голову гідрі, котра може породити своїм отруйним подихом повстання не тільки в Польському королівстві, але й в інших країнах»

Аналогічна ситуація склалася на Україні і в XVIII ст., особливо коли майже безперервний гайдамацький рух на Правобережжі в 1768 р. переріс у селянську війну, в якій брали участь десятки тисяч людей. В цей час феодальні уряди Туреччини, Угорщини, Пруссії з великим занепокоєнням стежили за ситуацією на Україні. Було наказано збільшити на кордонах з Україною кількість сторожі, щоб запобігти проникненню звідти чуток про розправу кріпаків з панами. А рух тим часом ширився. Під його впливом почалися заворушення селян на Лівобережній Україні і Слобожанщині, що входили до складу Російської держави. Відбулося повстання сіроми проти старшини на Запоріжжі.

Посилився рух опришків у Галичині і Закарпатті, що, в свою чергу, відбилося на пожвавленні руху селян у польському Підгаллі, де ще жили спогади про повстання під проводом Костки Наперського в середині XVII ст.

Відомості, що так чи інакше проникали з України на сусідні території, сприяли посиленню антифеодальних рухів у Білорусії, Литві, Валахії й Угорщині. З новою силою прокидалося притаманне людям праці почуття солідарності, почуття, яке виховувалось протягом століть силою самих обставин життя. Елементи інтернаціональної свідомості, якими б малими не були, становили органічну частку світогляду трудящих мас. його ніколи не вдавалось викорінити з народної свідомості. Тут були безпорадними будь-які зусилля панівного класу, його найхитромудріші і най-підступніші заходи, зрада певної частини повстанців, зокрема представників старшини і міського патриціату, розпалювання правлячою верхівкою ворожнечі серед трудящих різних національностей.

Природні для народного світогляду інтернаціональні почуття виявлялися завжди з особливою силою саме під час великих народних повстань. У XVIII ст. антифеодальна боротьба на Правобережній Україні була найбільшим напруженням класової боротьби в Речі Посполитій взагалі. Атмосферу близької бурі в Польщі, на думку сучасників, раз-у-раз наелектризовували народні повстання і постійний рух незадоволеного рабським становищем українського селянства Під впливом широкого гайдамацького руху на Україні напередодні 1768 р., в Польщі з'явився так званий «Проект конфедерації хлопської», в якому були заклики до селян Речі Посполитої повставати проти спільних ворогів — панів-кріпосників, проти системи тиранії.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7