Курсовая работа: Повстання 1768 р. в Україні

Зерна свободи, посіяні М. Залізняком і іншими козацькими отаманами рясно проростали в душах людей, виявлялися в їх діях і вчинках. Спостерігалися, зокрема, численні випадки знищення юридичних документів поміщиків. У деяких селах здійснювався розподіл між селянами фольварочних полів і лісових угідь місцевої шляхти. Процес покозачення селян, звільнених від влади польських магнатів і шляхти, також охопив майже всі правобережні українські землі. Один з керівників володарських маєтків польських магнатів Мнішков докладував в червні 1768 р., що власники бігли або були знищені на території від Володарки до Староконстянтинова. У іншому документі повідомляється про припинення дії королівської влади в Богуславському, Корсунському, Канівському, Звенигородському, Черкаському, Черніговському, Білоцерковському і інших староствах, а також Смілянському, Жаботинському Косоватому, Мошинському, Межирицькому, Леснянському і Тетієвському ключах.

Безумовно, цим не обмежувалася соціальна спрямованість дій М. Залізняка. Керівник повстання виступив ініціатором створення спеціальної повстанської канцелярії, в якій вирішувалися різні господарські питання, розглядалися скарги населення і виписувалися пропуски за межу ремісникам і торговим людям. Наприклад, відомо, що в межах земель Правобережжя під надійною охороною повстанців і в цілковитій безпеці знаходилися турецькі купці (про це ми дізнаємося з листа М. Залізняка каймакану м. Балта Якуб-Ага).

У різні райони Правобережжя були розіслані універсали (листи) за підписом М. Залізняка. Їх збереглося небагато. Проте зміст цих оригінальних документів повстанців надзвичайний красномовно. У одному з них від 13 червня 1768 р. М. Залізняк призначив якогось Федора Осадчого старшим містечка Теплик і Теплицького ключа і поставив йому в обов'язок, «аби він... у доброму стані стримував, як то: аби мав владу судити, радити і у всяких випадках добрі справувати, добрим добре воздавати, а злих бунтівників смертельними киями карати...». Універсал свідчить, що представники М. Залізняка на місцях мали реальну владу і вживали її на користь народу.

У якому напрямі еволюціонували погляди М. Залізняка в ході повстання? Які нові елементи з'явилися в повстанській ідеології? Що є в даний час у розпорядженні учених документи не дають повної відповіді. Вже під час першого допиту в Каргопольському карабінерному полку (26 червня 1768 р.), тобто коли доля його була фактично вирішена наперед, М. Залізняк основне завдання своєї боротьби убачав в «викорінюванні конфедератів», що показалися в Польщі, знищенні феодалів і їх прибічників, «де скільки знайдено буде». Визнання керівника Коліївщини мало чим відрізнялося від інших повстанських отаманів. Так, Семен Неживий на допиті в Київській губернській канцелярії стверджував, що виступив разом с М. Залізняком «для захисту від поляків (шляхти.- Авт.) благочестя і недопущення до убивання, що не хочуть прийняти унію християнського народу і що нібито поляки збивають на нових російських монетах державну корону і високий е. і. в. портрет»30. На ті ж причини повстання указують в своїх свідченнях отаман Павло Таран і інші учасники Коліївщини. По-своєму ці свідоцтва правдиві. Проте, враховуючи супутні ним обставини, очевидно, сподіватися на щиросердість визнання керівників повстання не доводиться.

Правдивішими, такими, що відображають настрої і сподівання народу, були інші документи М. Залізняка і його найближчих сподвижників, створені в абсолютно інших умовах. Так, декілька місяців опісля після ліквідації основних вогнищ повстання був виявлений «Універсал до польських селян», авторство якого не встановлене. У заголовку, мабуть, складеному декілька пізніше, відмічено, що документ «знайдений під Смілою в предводителя бунтівників». Приведемо повний текст цього цікавого документа: «Громадяни Корони, що живуть в шляхетських, королівських і церковних маєтках в такому значному числі. Вже настав час звільнитися вам від рабства, скинути ярмо і тяготи, які ви до цих пір терпите від своїх безжальних панів. Бог ласкаво глянув з високого неба на вашу недолю, послухав ваші сльози і стогони, що оповістили цей край світу, і послав вам захисників, які помстяться за ваші образи. Приходите на допомогу тим, хто хоче звільнити вас - забезпечити вам має рацію і свободи. Зараз наступив час пригадати ваші образи, побої, вбивства, муки і нечувані здирства, які ви до цих пір терпіли від своїх панів. Ми посилаємо до вас ватажків, яким ви повинні вірити. Ідіть за ними, залишивши удома, дружин і улюблених дітей своїх без жалю, бо скоро побачите, що бог дасть нам, правовірним, перемогу, і будете самі собі вільними панами, коли винищите зміїне плем'я - наших панів, які п'ють вашу кров. Ми попереджали вас раніше, але ви не хотіли вірити, тепер можете вірити, коли ваші побратими щасливо почали на Україні і в Подолії звільнятися від рабства і ярма. Призвіть бога на підмогу і прибувайте на помощь».

У нас немає вагомих доказів участі М. Залізняка в складанні документа. Проте виключати таку можливість ми також не маємо права. Поза сумнівом, що універсал підготовлений рукою досвідченої людини (або групи людей), обізнаної життя і інтереси трудового народу. Документ звернений до всіх категорій селян і закликає їх об'єднуватися в боротьбі проти феодалів. Ряд його пунктів указує на функціонування єдиного центру повстання, який «посилає... ватажків». Певний інтерес викликають слова: «Ми попереджали вас раніше, але ви не хотіли вірити, тепер можете вірити...». Чи не близько це положення попередньому повстанським документам, зокрема маніфесту, знайденому в Торчині? Адже у багатьох випадках їх зміст перекликається.

Ідеологічна обробка населення в планах повстанців займала досить помітне місце. Вже з самого початку виступу, листа (універсали), розіслані М.Залізняком, показали свою дійсність. Така практика була складовою частиною діяльності і інших отаманів. Літом 1768 р. поводився з відозвою до народу М. Москаль. «Бідні і нещасні, - мовилося в документі, - ви довго страждали у своїх злих панів. Вони ведуть до загибелі вас своїм важким гнітом, вони мучать і тиснуть вас податками з поборами, захоплювали у вас все те, що було у вас і що повинне належати вам по праву. Де їх святий закон, де їх заповіді і любов до людей різного звання і стану? Вони мучать людей, а свою худобу годують кращим, ніж вас. Повставайте ж все проти цього зміїного виродка, і, якщо бог благословить вас, викорените абсолютно всі їх панські гнізда. Об'єднуйтеся все під нашими прапорами і ідіть з нами бити панів і очищати землю від них. Ви нічого не втратите, а досягнете тільки кращого для вас, дружин і дітей ваших. Панщину відбувати ніколи більше не будете, жито і всякий хліб збиратимете в свою користь, сіно коситимете тільки для себе, кабанів панських різатимете тільки собі і є скільки захочете. Достатньо вже нашим панам панувати здесь».

Обидва документи характеризують широта і радикальність гасел. На відміну від попередніх гайдамацких виступів в період Коліївщини висувалося завдання ліквідації всього пануючого стану («бити панів і очищати землю від них»). Не менш радикальний передбачалося вирішити інші соціальні питання. У разі перемоги повстання проголошувалося повсюдне скасування панщини і, видно, феодального землеволодіння («жито і всякий хліб збиратимете в свою користь»).

У оцінках характеру Коліївщини 1768 р., її керівників і в першу чергу М. Залізняка історична література, як правило, акцентує увагу на таких рисах, як стихійність, локальність виступу, відсутність чітких політичних і соціальних орієнтирів в переконаннях козацьких отаманів і т. п.». Це правда, проте далеко не повна. Не слід забувати умови того періоду і недооцінювати рівень селянсько-козацької самосвідомості. Адже М. Залізняк і інші отамани були дітьми свого часу. Ним, як і багатьом іншим предводителям народних рухів середньовіччя, властиві царські ілюзії (звідси спроби спертися на авторитет імператриці Катерини II). Навряд чи ми можемо строго судити М. Залізняка, І. Гонту, С. Неживого і багато інших за те, що вони вступали в прямі контакти з командуванням царських військ на Правобережжі.

Інша справа, що царські ілюзії, як правило, оберталися проти самих повстанців. Катерина II в маніфесті від 9 липня 1768 р., адресованому православному населенню Правобережної України, в категоричній формі заперечувала свою причетність до народного повстання. Вона називала повстанців «розбійниками, злодіями, бунтівниками спокою народу». У документі підкреслювалося, що «скрізь і до останнього таких розбійників переслідуватимуть наші військові частини, а спійманих - віддаватимуть найвищому суду для покарання, на яке заслуговують» [222-224, 7].

Тепер переповімо свідчення, почерпнуті нами із Запорозького архіву, перш ніж закінчимо чорний літопис Коліївщини. Київський генерал-губернатор як найближчий сусіда краю, де коїлися всі ці безладдя й заколоти, послав проти них три гусарських ескадрони й одночасно написав кошовому Калнишевському такий ордер: «Гайдамацька ватага, що з'явилася в Уманській, Чигиринській та Смілянській губерніях, своїми розбоями та грабіжництвом не лише багато містечок і сіл в тій околиці розорила, чимало із шляхетства й інших чинів, а також євреїв, де тільки кого дістати могла, нелюдськи мучила й умертвляла, а й своїми облудними закликами простий народ, огорнений пітьмою неуцтва, до бунту проти властей, начальників та поміщиків підбурила. Головний вождь згаданої гайдамацької ватаги називається полковником війська Запорозького низового Максимом Залізняком і при ньому нібито справді до 100 чоловік запорозьких козаків перебуває, має декілька корогов (знамен) і перначів; розголошує, що він за указом посланий проти конфедератів і, таким чином простий народ спокушаючи, спонукає до бунтів і до своєї ватаги залучає, чим немало ганьби й неслави війську Запорозькому завдає (24 червня 1768 року).

Це страшне звинувачення нажахало запорожців, тим більше спантеличених, що багато звісток із Польської України цю думку підтвердили. 2 липня того року прибулі в Січ по торгівлі уманські жителі Остап Поламаний та Остап Бочка показали в Коші білет, виданий їм від Залізняка, а якому він називає себе полковником, а свою ватагу — військом Запорозьким. По цьому білету вони через кордон комендантом Орловського форпоста майором Вульфом були пропущені. При допиті військової старшини вони показали:

“9 червня гайдамацька ватага із 1000 кіннотників при одному великому і кількох менших знаменах під проводом якогось полковника Максима Залізняка, підмовивши чотирьох сотників з Уманської губернії,— з Умані Івана Кузьменка й Ґонту, хащувацького Панка (Ярему), торговицького Власенка, і при них козаків кінних та озброєних 500чоловік, 10 червня напала на це місто (Умань), шляхтичів до 100 і євреїв до 300, в тім числі жінок і навіть немовлят, умертвила. Все міське майно, включаючи прапори і гармати, захопила й розмістилася під цим містом табором. Тіла забитих євреїв і поляків кинуті й залишаються без погребу. Ця гайдамацька ватага називає себе запорозькими козаками, але насправді вони не запорожці, а сущий набрід польських мужиків, винокурів та аргатів з Очакова і його околиць. Вони розповідають про себе, що мають якийсь указний дозвіл на винищення в Польщі ляхів та євреїв. Цей Залізняк панує над містом Уманню і всією цією губернією і над їх жителями чинить суд і розправу ”.

Донського куреня запорозький козак Лаврін Кантаржій, повернувшись у ту пору в Січ, доповів Кошу, що коли він по купецтву був у різних польських містах і вже вертав до Січі, набравши різних товарів, то 9 червня до міста Умані прибув. Тут він натрапив на загін із 2000 чоловік при 30 знаменах і з 15 гарматами (?), який називав себе Запорозьким військом. Він з'явився до полковника того війська Максима Залізняка і попрохав його заступництва, щоб ні йому, ні його товарам під час перебування в Умані й на дорозі ні від його людей, ні від інших кривди не було. Залізняк скликав своїх сотників, порадившись з ними, дав йому від себе посвідку, щоб йому скрізь, до самого російського кордону вільний був пропуск.

Інший запорожець, козак Звонецького куреня Максим Висоцький, котрий теж у справах торгівлі був в Умані на третій день після її розору гайдамаками, від одного брехуна, який назвався козаком Пашківського куреня, чув, що нібито він і ще троє козаків прибули недавно із Січі «з листом від пана кошового до полковника Залізняка, щоб порядкував добре», і запевняв Висоцького), що отамани курінні не забороняють козакам іти із Запорожжя в гайдамацтво, навпаки, говорять: «Боже помагай, ідіть, а може, опісля й ми самі підемо, тільки тепер не можна, щоб кордон без війська не залишився і ногайці напасти не могли».

2.6 Позиція Запорізької Січі відносно повстання

Ватажки, які шаленіли в Польщі, скрізь проголошували, що все Запорожжя йде за ними, і цим усе королівство переповнили страхом. Князь Яблоновський, староста чигиринський, який дуже постраждав од гайдамацьких грабунків, писав до кошового, прохаючи у нього заступництва обширним його маєткам в Польській Україні. Кошовий відповідав, що він міг би захистити князеві маєтки від наїзду гайдамаків, якби вони були в південній Росії; але за кордон без височайшого зволення військо Запорозьке виходити не може.

Зухвалість гайдамаків не меншала, незважаючи на переслідування. Граф Румянцев дав знати Кошу, що «гайдамаки не тільки примножують свою лють у Польщі, а й допускають уже напади на області ханські, як це засвідчили купці фортеці св. Єлизавети; вони говорили, що 18 червня, під час перебування в польському містечку Палієве Озеро (Подільської губернії] Балтського повіту) приїхали туди до 300 запорозьких козаків (просто гайдамаків) і поляків та євреїв, які були там, умертвили. Дехто порятувався втечею до ханського містечка Балти, то вони почали вимагати їхньої видачі звідти, а, отримавши від тамтешнього каймакана відмову в тому, ці гайдамаки з прибулою на підкріплення партією в декілька сотень чоловік із чотирма гарматами вступили з турками в бій і, напавши на саме містечко Балту, убили багатьох євреїв та поляків, які там переховувалися, і змусили звідти турків утікати, ще й погоню за ними кинули. І скрізь же ці злочинці, як у Польщі, так і по кордону турецькому розголошуюсь, ніби вони послані за ї. І.В. указом!» (2 липня 1768 року). " Події в Балті підтвердив посланий туди Кошем для розвідування про гайдамаків полковий старшина Семен Галицький, котрий саме повернувся із ханських теренів. 2 липня доповів він Кошу, що сам був свідком гайдамацьких шаленств і навіть у Балті вони його і товариша — запорожця Шульгу схопили й пограбували в метушні. Що всі вони називають себе запорожцями і показують якийсь маніфест, написаний російською із зображенням височайшого титулу і фальшивим підписом кошового Петра Калнишевського. Що коли він із двома сейменами Ягуб-аги, балтського каймакана, до гайдамацького табору прибув, аби повернути своє майно, то вони його дружньо прийняли, різними напоями частували, обіцяючи все викрадене з надлишком повернути, проте цього так і не виконали. Галицький додав, що він з ними при гарматах «під політичним наглядом» був і дуже добре бачив, що ця ватага — не запорожці, а набрід, тобто бурлаки, прості селяни, бо вони «за військовими запорозькими звичаями ні коня осідлати, ні на коня сідати, ратище в руках тримати, ні коня нав'ючити не вміють».

Кошовий і старшина опинилися в найскрутнішому становищі. Вони ясно бачили, що гайдамаки, які лиходіяли в Польщі, аби здобути собі славу, називали себе запорожцями і тим ганебні свої подвиги перекладали на військо. Вони передбачали, як усі недоброзичливці Запорожжя зрадіють, що можуть ще більше очорнити Січ в очах імператриці. Тим часом, виправдовуючись перед прикордонними начальниками, Кіш звелів усім паланкам нікого з підлеглих їм козаків та обивателів за межі війська не випускати, кожного ж неслуха чи заброду, затримавши, під вартою в Січ одсилати. А ще, озброївши свої команди, послав їх шукати грабіжників по степах, балках і лиманах, де вони, повернувшись із Польщі, переховувалися. Крім того, три великих загони під проводом заслужених військових старшин Сидора Білого, Макара Нагая та Олексія Чорного у супроводі військового довбиша Нестора Головка були відправлені до Бугу з наказом робити роз'їзди по всьому кордону, зброєю діяти проти гайдамаків і захоплених злочинців для суду передавати в руки довбиша. Незважаючи на всі ці розумні заходи, грамота імператриці грізно дала війську знати про її підозри.

«Ми з крайнім здивуванням дізнатися змушені,— сказано у височайшій грамоті, котра дійшла до нас в оригіналі,— що партія запорозьких козаків, ватажки яких називають себе і підписуються: Максим Залізняк, Андрій — отаман канівський курінний, Микита — отаман, Швачка — журилівський курінний та Андрій Односум увірвавшись недавно в Польську Україну, чинять там незліченні грабунки, насилля і вбивства, як це сталося із цілим містом Каневом, і що та партіях виводить ще з собою польських селян благочестивого віросповідання, спокушаючи їх брехливим і підступним приводом, нібито вони прислані за указом Нашим від тебе, кошового отамана і всієї старшини, для звільнення православних з-під ярма римського дворянства й барських конфедератів; бо ми зовсім не можемо собі уявити, щоб ти, Наш вірний кошовий отаман, і все Наше вірне низове Запорозьке військо могли зневажити й забути підданський і присяжний Нам обов'язок свавільною і непростимою відправкою певної частини війська вашого в сусідню дружню Нам область, якою була по цю пору й нині неодмінно є Річ Посполита польська на спустошення її вогнем і мечем у такий особливий час, коли Ми новим трактатом цілісність її вольності, законів та володінь раз і назавжди урочисто гарантували а тому справді захищаємо її силами Нашими від внутрішніх підбурювачів. Ми гадаємо ще, покладаючи надію на твою, кошового отамана, військової старшини і всього війська випробувану вірність, що партія, котра тиняється в Польщі, складається із бродяг та деяких хіба що самовільно відбулих козаків. При цій думці звеліли Ми всім Нашим у Польщі й на кордонах військовим командирам розганяти й знищувати до ноги без усякої пощади згаданий натовп справжніх розбійників, убивць і підпалювачів.

Але як, одначе, при всій справедливості цих суворих заходів не може людинолюбне й матернє Наше серце дати їм місце без внутрішньої образи і без випробування наперед найлегших засобів до скорочення зла з усяким можливим помилуванням винних: то й забагли Ми через це доручити особливій твоїй, кошового отамана, всієї старшини і всього нашого вірного війська опіці, щоб ви зі свого боку в справі, що мусить так близько зачіпати підданську вашу вірність і присягу, всі, поєднавши краще ваше розуміння і всі сили, постаралися викликати із Польщі всіх ваших козаків, бо швидке покаяння може в крайньому разі применшити до них тяжкість праведного Нашого гніву; і навпаки — з тими, хто, пропустивши нинішній час милосердя, почне повертатися до жител ваших від однієї неминучої погибелі, ви тоді повинні, пам'ятаючи обов'язок вірності й присяги, вчинити за всією суворістю ваших обрядів як зі справжніми розбійниками, порушниками народної тиші й ворогами вітчизни.

Водночас повеліваємо Ми вам відшукувати перших підмовлювачів і, посадивши їх під міцну варту, донести Нам про всі їхні обставини. Ці підбурювачі заслуговують особливої супроти інших покари як для того, що вони були причиною і знаряддям злочинства товаришів своїх і образливої на все військо неслави, так і тому, що страта їхня стала б для інших за приклад і страх.

Втім, із матернього Нашого благовоління до вірного Нашого низового Запорозького війська повеліваємо Ми йому для власної його користі й благоденства жити в спокої, тиші та добрій злагоді як між собою, так і з довколишніми народами. Слухняність війська у цьому випадку височайшої Нашої волі буде мірою зростання до нього Наших монарших щедрот, а протилежна поведінка змусить нас піти на неприємну крайність справедливого покарання, котре Ми в змозі дати завше відчути повною мірою.

Ми не очікуємо, одначе, ніколи цієї крайності і для того, сподіваючись на краще в підданському послушенстві й вірності всього Нашого низового Запорозького війська, а особливо на твою, кошового отамана, і всієї військової старшини похвальну і ревну опіку про дотримання повсюди доброго порядку, залишаємося взаємно вам усім імператорською Нашою милістю прихильні». Дано в Санкт-Петербурзі 12 липня 1768 року.

Ця грамота, одержана в Коші 29 липня, була тут же на майдані перед церквою на загальній раді прочитана і негайно були вжиті якнайсуворіші, заходи; аби виконати волю монаршу. Щонайперше Кіш повинен був довести свою непричетність до таких ганебних злодіянь. Легко було по курінних реєстрах й оповідях отаманів довести, що ніколи Андрій і Швачка не були курінними отаманами, та й Журилівського куреня у війську не було. Тим паче Залізняк не був запорозьким полковником. Отаман же куреня Тимошівського засвідчив, що у війську був запорожець Максим Залізняк 1740 року народження, син жонатого запорожця родом із польського села Івковець; близько 1757 року прибув він у Січ і був прийнятий до товариства згаданого куреня. Спершу був молодиком по різних зимівниках, опісля — у команді гармашів (артилеристом). Часто пропадав безвісти, і тоді всі були впевнені, що він «ходив у піхоту», тобто гайдамачив у Польщі. Говорили також, що він мешкав послушником у Межигірському монастирі, а найчастіше ховався в пісах коло Лебединського та Мотронинського монастирів. Тут він, за переказами запорожців, одержав благословіння від лебединського архімандрита на винищення поляків та євреїв. 1762 року никав аргатом на дніпровських рибальнях або шинкував (продавав горілку) в Очакові. В 1767 році став послушником Мотронинського монастиря, що на Черкащині. Коли пішов у Польщу і як зібрав ватагу? Цього ні в курені, ні в Коші ніхто не знав. Про нього в народі складено з десяток дум і розповідають безліч повістей.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7