Курсовая работа: Повстання 1768 р. в Україні

Порівнюючий аналіз джерел дозволяє намітити основні аспекти соціально-економічного розвитку Правобережної України у XVIII ст., які обумовлювали розвиток класової боротьби — цієї рушійної сили розвитку суспільства. В період розкладу феодалізму загострювалась класова боротьба. Вона відображала протиріччя між феодальними власниками на землю і безпосередніми виробниками та прокладала шляхи до їх вирішення.

Ми зосереджуємо свою увагу на з'ясуванні основних закономірностей соціально-економічних передумов Коліївщини і намагаємось з'ясувати таке складне питання — чому гайдамацький рух і особливо Коліївщина розвивались якраз в південно-східних районах Правобережної України, де феодальний гніт був значно слабший ніж в північно-західних районах цього краю. В нашій літературі всі, хто писав про гайдамацький рух та Коліївщину, більше показували становище селян на Волині, Поділлі. Це характерно і для праць О.П. Лоли та В. Серчика. Саме те, що класова боротьба була загострена в південно-східній частині Правобережної України, примушує нас пильніше переглянути джерела про соціально-економічне становище цього краю. Тим паче, що і на сьогоднішній день в нашій науковій літературі йде дискусія з питань класової боротьби .

Архівні матеріали свідчать, що на Правобережній Україні у XVIII ст. існували три типи латифундій: маєтки, де переважали чинш і натуральна форма ренти; маєтки, де поруч з чиншем вводилась панщина; і маєтки, де переважала відробіткова рента. Перші два типи маєтків були поширені в межах Брацлавського, значної частини Подільського та Київського воєводств (від Новокостянтинова, Лучинця, Тульчина, Кам'янця, Славути до самого Дніпра, Дністра та Буга — до 60-х років XVIII ст., а в Придністров'ї до кінця століття складали основну форму в організації магнатських володінь).

Характерною рисою першого типу маєтків було те, що заселення їх йшло шляхом створення слобід, коли поселенці на 5 - 6-років звільнялись від будь-яких прямих повинностей на феодала. За цей час новосельці намагались побудувати житло, створити господарство і в першу чергу придбати робочу худобу. Феодали відчували гостру потребу в робочій силі, тому надавали матеріальну підтримку всім тим, хто тікав від пригноблення з інших латифундій, позичали їм посівний матеріал, воли. Слободян не питали звідки і чому вони втекли, бо магната цікавило лише одне — затримати прибулих у межах своїх володінь. Так, в інструкції 1761 р. Богуславському староству наказувалось «організувати слободи для поселення людей, якщо вони (тобто слободи.— В.М.) будуть здані в оренду, то посесору записати в контракті, щоб він всіма силами дбав про заселення маєтку» . В інструкції Канівського староства від 1766 р. читаємо: «Всіх слободян, що своїми коштами будуються, від всяких повинностей як замкових, так і орендарських звільнити до 6 років, а якщо війт примусить їх хоч що-небудь робити, покараний буде» .

Магнати організовували слободи на пільгових умовах. Звичайно, це ще не означало, що вони відмовлялись від одержання прибутку з поселенців, тим більше від тих, що вже деякий час прожили в межах маєтку. Після закінчення строку слобід основною повинністю підданих була відносно невелика грошова рента, яку селяни сплачували по 6 злотих від тягла (до 3-х голів). Цей чинш поєднувався з данинами (птицею, яйцями, медом). Провідна роль в економіці маєтку першого типу належала селянському господарству, яке здійснювало зв'язок з ринком. Щоб заплатити чинш, селяни продавали худобу, мед, хліб, віск, полотно тощо.

Частина селян, особливо ті, хто прибував без майна, наймались на роботу в заможні селянські господарства, в рудні, поташні та ґуральні.

Постійна загроза втрати робочої сили обмежувала магнатів у збільшенні прямих феодальних повинностей селян — чиншу. Тому вони використовували феодальні привілеї. Особливо важливим для поміщиків було, монопольне право на вироблення та продаж спиртних напоїв — пропінацію, що маскувало безпосередню експлуатацію. Феодали, таким чином, одержували гроші і від слободян. Пропінація та інші види оренди перетворювались в постійно діюче головне джерело надходження грошей та в один із важливих каналів посилення експлуатації залежних селян. Оренда і посесія ставали невід'ємною рисою в організації магнатського маєтку на Правобережній Україні у XVIII ст. Так було в Уманській латифундії. Наприклад, в 1768 р. в с. Глубочек чинш складав 714, а корчемна оренда — 2800 злотих, в с. Підвисоцькому чинш дорівнював 1483, а корчемна оренда — 3400 злотих. Як бачимо, оренда давала магнату грошей в 2,5—3 рази більше ніж регулярний чинш. Аналогічну-картину спостерігаємо по всіх селищах цього маєтку.

Магнати здавали в оренду села і міста з усіма своїми правами. Так, Потоцький в 1757—1760 рр. на Уманщині склав ряд орендних контрактів не лише пропінаційних, ай на млини, поташні, ставки, право на закупку в селян хліба (села Софіївка, Войтівка, Яцьківка, Журавлівка) . Таких прикладів можна навести багато і всі вони свідчать про суттєве значення оренди в збільшенні грошових прибутків маєтку. Орендарі, незважаючи на чіткі контракти, перетворювали їх в джерело наживи, що обумовлювало посилення експлуатації та розорення безпосередніх виробників.

Феодал добре знав хижацькі наміри орендарів, а тому в контрактах завжди в деталях записувались обов'язки останніх. В інструкції канівському економу від 1766 р. читаємо: «Якщо орендар не буде придержуватись контракту по відношенню до громад, а люди на те поскаржаться, то покарати одного відповідно до провини».

Не дивлячись на такі обмеження, злодіяння орендарів дошкуляли як мешканцям села, так і міста. Скарги селян Подільського, Київського, Брацлавського воєводств на протязі XVIII ст. сповнені ненавистю саме до дій орендарів і посесорів. Так, селяни Богуславського староства в 1766 р. скаржились на те, що орендарі силою заставляють їх купувати горілку по корчмах в такому розмірі, що немає ніякої змоги терпіти. Не дивно, що в 1765 р. звідти втекло 46 селян. Аналогічне явище спостерігалося і в Канівському старостві. Якраз в південно-східній частині Правобережної України, де створювались маєтки з слободами, з продуктовою та грошовою рентою, класова боротьба була особливо загострена. Людей вабила сюди, хоч і обмежена, але воля. Тому вони й боролись за неї, як могли. В працях О.П. Лоли і В. Серчика підкреслюється, що гайдамацький рух особливо був сильним у Богуславському, Черкаському староствах, на Уманщині, в районі Білої Церкви. Ще більший опір тут селяни чинили введенню панщини. Так, селяни с. Войтівка скаржились у 1767 р. магнату на посесора Токаржевського, що він, незважаючи на напад татар, вимагає від них панщину «над інвентар», «авжеж за звичаєм ми робили 12 днів на рік, тепер жене нас, по три дні щонеділі мусимо робити, і злочинства його не знають меж» . Таким чином, спроби введення відробіткової ренти «над інвентар» викликали нові скарги і втечі.

Поява відробіткової ренти викликала боротьбу з боку тих, хто пізнав свободу від позаекономічного примусу (хоч на короткий строк). Селяни ставали непокірними і настирливо виступали проти закріпачення. їх опір проти феодального гніту переростав в збройні повстання. Під впливом масових втеч і повстань гальмувалось утворення фільварочно-панщизняного господарства, і багато сіл цього краю перебувало на чиншу до кінця XVIII ст., а по Дністру — навіть в першій чверті XIX ст. Така тривала перевага грошової ренти для окремих сіл або груп селян відкривала певний простір для зміцнення економічних позицій селянського господарства та посилювала його зв'язки з ринком.

Другий тип маєтку, де поруч з чиншем запроваджувалася панщина, поширювався у XVIII ст. з півночі і заходу на південний схід, при цьому викристалізовувались такі його риси: в маєтку скорочувався строк слобід, вводилась фільварочно-панщизняна рілля. Перші фільварки в маєтках були одиничні. Наприклад, в Троянівському маєтку магнатів Вороничів в 1728 р. на 12 сіл створився один невеликий фільварок. Таку ж картину спостерігаємо в Новокостянтинівському, Канівському, де в 1766 р. було по одному фільварку. В 60-х роках XVIII ст. на Уманщині теж з'являються фільварки. Про це свідчать інвентарі Уманщини за 1768 р.3 В ньому по деяких селах відмічені ланові, тобто люди, які відповідали за оранку в панському фільварку. Але в цей час на Уманщині переважаючою повинністю селян був чинш. Фільварки організовувались ще такі по розміру, що могли існувати за рахунок «літніх днів». У Богуславському старостві на ЗІ село існувало лише 5 фільварків, які були організовані між 1760—1780 рр. Про постійну панщину 60-х років тут теж не було ще й мови. Як в першому, так і в другому типу маєтків виключну роль відігравали різні форми оренди. Перехід до другого типу маєтків су проводився посиленням відробіткової ренти, що підготовляло ґрунт для створення фільварочно-панщизняного виробництва.

Третій тип маєтків мав місце вже в другій половині XVII і першій половині XVIII ст. в межах Волинського, північно-західних частинах Київського та Подільського воєводств. Основний напрям його розвитку полягав у тому, що фільварочно-панщизняне господарство підпорядковувалось потребам ринку. Селянство — основна продуктивна сила латифундій — знаходилась у поземельній та особистій залежності від феодала. Воно виконувало панщину в залежності від розміру земельного наділу — від двох до восьми днів на тиждень з влоки.

Під впливом розвитку товарно-грошових відносин панщизняні маєтки все більше втягували у товарно-грошові відносини. Наприклад, магнати Чарторийські з українських маєтків уже в 60-х роках XVIII ст. одержували більше як 90 тис. корців зерна. З цієї кількості від 25 до 47% продавалось у вигляді зерна (від З до 26 тис. корців) і горілчаних напоїв (від 16 до37тис. корців) . Прибутковою галуззю ставало виробництво полотна.

Таким чином, замкнутість магнатського господарства постійно порушувалась. Крім того, в такому типі господарства, особливо в південно-східній частині Правобережної України, застосовувались різні форми найму, в першу чергу в тих галузях, які працювали на ринок, тобто ґуральнях, руднях і гутах.

Прослідкувати різні аспекти соціально-економічних відносин окремих районів Правобережної України дуже важливо, ба це допомагає виявити основні закономірності розвитку цього краю. Відсутність систематичних матеріалів не дає можливості розглянути історію більшості маєтків Волинського воєводства у XVIII ст., тому обмежимось дослідженням окремих помість, яке дасть можливість хоча б в загальних рисах простежити особливості їх розвитку. Для вивчення третього типу маєтків, тобто панщизняних, виключну цінність набувають джерела архіву Плятерів по Дубровицькому (на північ від Рівне) і Пульмянському (Володимерський повіт) маєтках. Цей архів добре зберігся і розкриває соціально-економічні відносини латифундії на протязі другої половини XVII—60-х років XVIII ст. Джерела свідчать про те, що Дубровицький маєток у XVII ст. терпів від нападу татар, шведської війни, згубних дій орендарів. Незважаючи на такі несприятливі умови, його інвентарі свідчать про: розвиток продуктивних сил у другій половині XVII —60-х років XVIII ст.: розширилась рілля (в три з половиною рази) за рахунок «пусток» та новини, збільшувалась кількість селянських господарств, помітно зростала кількість робочої худоби. В Дубровицькому маєтку в 30—70-х роках XVIII ст. кількість сіл зросла з 16 до 28, а в них селянських господарств — з 284 до 633. Збільшилось число селян, які мали наділи в одну-дві влоки, але на одну третину стало більше селян з мізерним наділом. Впадає в очі розшарування села: з одного боку бачимо заможну групу селян, а з другого — такі селянські господарства, що не могли існувати за рахунок власного господарювання і змушені заробляти наймом. В цьому випадку малоземельні селяни були ферментом розкладу феодальних відносин, бо вони вже не забезпечували фільварки панщиною.

І.Д. Бойко зазначає, що повинності селян Волинського воєводства в XVI — першій половині XVII ст. відрізнялися за формою і змістом й що в 30-х роках XVII ст. пануючою формою ренти стала панщина в 3—4 дні з влоки, а в 60-х роках XVIII ст.— 8 днів з влоки плюс «літні дні», толоки, сторожа, данини, чинш .

Цікава деталь: в 30—70-х роках XVIII ст. в Дубровицькому маєтку число селян, які платили чинш і відбували панщину зросло в 5,5 раза, а число чиншових господарств потроїлось. Хоча в 60-х роках в Дубровицькому маєтку панщина складала 8 днів на тиждень з влоки і основна маса селян вважалась панщизняними, але ніхто з селян уже не тримав цілої влоки, а лише половину або чверть влоки і відповідно виконував панщину — 2—4 дні на тиждень та для всіх — «літні дні, толоки, шарварки» та інші роботи. Значна частина селян, крім панщизняних наділів, ще тримала так звані «заробні» грунти, іншими словами, селяни орендували землю за гроші, і реальний наділ такого селянина в окремих випадках дорівнював 2—3 влокам 3, тобто за розміром земельного наділу селяни фактично були чиншовиками. В 60-х роках XVIII ст. п'ята частина селян Дубровицького маєтку не могла забезпечити себе засобами існування за рахунок власного господарювання і знаходила вихід у праці по найму в Дубровицьких лісах, де гнали смолу, дьоготь і виробляли різні речі з дерева. Таким чином, соціальні відносини цього маєтку в 60-х роках XVIII ст. дуже ускладнювались. Аналогічну картину відносно резерву для найму спостерігаємо в Пульмянському маєтку, де, згідно з інвентарями 1717—1767 рр., число селянських господарств зросло з 112 до 198, а в них волів та коней відповідно збільшилось з 119 до 229 голів, що свідчить про розвиток продуктивних сил, але, з другого боку, за цей час зник полуволочний наділ (правда, уже в 1717 р. полуволочних було лише 17 господарств). Скоротилось і число господарств з наділом 2/3 влоки, а виросла кількість господарств, що тримали по 1/4 та1/6 влоки. Панщину з половини влоки робили 4 дні, а з 1/4 влоки — 3 дні на тиждень. Крім того, ходили на толоки, несли варту й супроводили до Гданська вантажі з хлібом. Магнати намагалися зберегти середняцький прошарок селян, який мав пару волів для виконання панщини. Феодали вважали, що краще мати 30 селян «середнього» достатку, ніж 10 багатих і 20 злидарів. Проте мимо їх волі під впливом товарно-грошових відносин в селі поглиблювалось розшарування селян.

Характерно, що всі три типи маєтків втягувались у товарно-грошові відносини з тією різницею, що в маєтках, з перевагою грошової ренти, зв'язок з ринком здійснювали селяни, а в маєтках, де панувала відробіткова рента, поруч з господарством селян, все більше зміцнювалися зв'язки фільварочно-панщизня-ного господарства не лише з зовнішнім, ринком, а й з внутрішнім.

Важливе значення для економіки Правобережної України у XVIII ст. мав розвиток міст , промислів, розширення посівних площ. В магнатських маєтках все частіше з'являлися підприємства мануфактурного типу по виготовленню тканин, горілчаних напоїв, скла, поташу, добування руди і обробка металів. Всі ці вироби потрапляли на ринок. Все більша кількість населення займалась різними ремеслами на продаж скупщику або для вивозу на ринок. Про розвиток товарно-грошових відносин на Правобережній Україні свідчить і розширення ярмаркової торгівлі.

Відповідно до того, як посилювались зв'язки безпосереднього виробника з ринком, у сфері патріархального селянства створювався прошарок дрібних товаровиробників, які виготовляли продукти для ринку. Проте це була невелика частина. Наприклад, у 60-х роках XVIII ст. у 229 селах Уманщини Богуславського староства та інших поселеннях Брацлавського воєводства, де налічувалось 19 474 господарства 3, 41,5% зовсім не мали робочої худоби, 25,8% — мали по одному волу, 30,7% — по 2—3 і 2% — по 4 і 17 волів4. Тобто, лише третина селян цих маєтків займалась землеробством і зовсім невелика їх частина могла продавати хліб на ринок.

Аналогічну картину спостерігаємо і в Грановському маєтку, який в 1735—1738 рр. був зруйнований гайдамаками, а в 40—60-х роках він знову заселювався. В 1740 р. в Грановському маєтку5 було лише 10 сіл, а в 1767 р. їх стало 25. В цих селах лічилось за інвентарями дуже багато безтяглих: в 1740 р.—44,7%, а в 1767 — 37,8%. Характерно, що хоча загальний процент безтяглих зменшився, але в абсолютних цифрах їх кількість збільшилась з 186 до 1165 господарств, тобто резерв для найму явно зростав, що пояснюється появою в цьому маєтку великої кількості слободян. В той же час тут створюється група заможних селян, яка тримала уже від 4 до 8 голів робочої худоби й відповідно могла господарювати і реалізовувати свою продукцію на ринку.

Селяни Придніпров'я продавали на ринку хліб, горілку, полотно, дьоготь та ін. На Лівобережній Україні вони торгували хлібом. Лише через Васильківську і Трипільську застави в 1744 р. із 41 села пройшло 348 селян з 280 возами хліба, тобто було продано до 9 тис. пудів, а в 1764 р. через Германівську заставу було провезено близько 3,5 тис. пудів хліба Селяни Придніпров'я торгували хлібом, горілкою, дьогтем з козаками Запорізької Січі, а козаки приганяли сюди коней, привозили рибу, сіль.

Вже в 30-х роках XVIII ст. південно-східна частина Правобережної України стала районом активних торговельних зв'язків з козацтвом Запорізької Січі. Про це переконливо свідчить скарга кошового отамана Івана Маташевича на грабіжницькі дії шляхти, яка лише за 1730—1732 рр. пограбувала 424 козаків-купців і забрала у них 1242 коней, 546 волів, вози з рибою та інше майно на 1 593 187 талярів. На початку 40-х років XVIII ст. від рук шляхти загинуло 189 козаків-купців, які мали з собою також коней, рибу, гроші (всього на 13 тис. крб.). Коли магнат Станіслав Потоцький почав вимагати мито від такої торгівлі, то запорізькі козаки в 1765 р. скаржилися на те, що їм заважають торгувати, адже низове козацтво здавна вело торгівлю без мита на Правобережній Україні, особливо на Уманщині.

Товарно-грошові відносини сприяли укріпленню економічних зв'язків Правобережної України не лише з Лівобережною Україною, а й з Росією. На Правобережну Україну приїздили російські купці, і серед них були селяни-купці. У архіві Київського прикордонного суду збереглась дуже цікава справа про торгові операції селянина-кріпака поміщика Бутурліна . Цей кріпак із села Палехи Володимирського повіту в 1744 р. приїхав на Правобережну Україну для торгівлі іконами. В 1746 р. він з'явився тут уже з трьома наймитами і торгував по різних містах і селах не лише іконами, але й турецькими поясами, шовковими тканинами та ін. Одного з наймитів цього купця-кріпака десь під Білою Церквою шляхта пограбувала, забрала в нього товарів і грошей на 1350 крб.

Селяни Брацлавського воєводства возили хліб на продаж не лише на Лівобережну Україну, а й в Бессарабію. Адміністратори магната Потоцького скаржились на те, що одержані гроші на закупку хліба по торгах не витрачені, тому що селяни намагаються продати хліб за межі маєтку, аби вийти з-під контролю магната.

Зміцненню зв'язків селянського господарства з ринком у XVIII ст. сприяв розвиток ремесла та промислів. Селяни виготовляли полотно, шили взуття, кожухи, виробляли скло, курили смолу, дьоготь, створювали підприємства мануфактурного типу. Так, селянин Москалець із села Обухова в 1730 р. взяв в оренду у шляхтича в селі Мохначу ґрунт за 6 крб. і 3 куфи дьогтю на рік. Згідно з договором, Москалець орендував ґрунт протягом 9 років. У 1739 р. його «підприємство» пограбувала й знищила шляхта. Москалець втратив 1300 відер дьогтю (на 325 крб.) і заготовленого 12 наймитами бересту на 130 відер дьогтю (тобто на 282 крб.). На шляху розвитку торгівлі селянських господарств виникали перешкоди, викликані в першу чергу поширенням фільварочно-панщизняного виробництва з північно-західної частини Правобережної України на її південно-східні райони. Крім того, магнат використовував своє монопольне право в купівлі та продажі. Він при допомозі своїх адміністраторів та орендарів скуповував у «підданих» все, що його цікавило по «підхожій ціні». Сумаріуші заповнені звітами про закупку у селян волів, биків, полотна для продажу на зовнішньому ринку, посівного матеріалу, хмелю, худоби для внутрішніх потреб господарства, сировину (жито, ячмінь, овес) для ґуралень та пивоварень. Магнат намагався контролювати всі торгові угоди своїх «підданих». Все це разом взяте утруднювало участь селянського господарства в ринкових відносинах. Але головною перешкодою на шляху товаризації господарства безпосереднього виробника була панщина, оренда.

Незважаючи на всі труднощі селянське господарство Правобережної України втягувалось у зв'язки з ринком не лише в чиншових маєтках айв панщизняних. Селяни всіма силами намагались утриматись на чинші і шукали шлях до ринку при допомозі промислів. Вони працювали в руднях, виготовляли залізні вироби (Троянівський ключ), глиняний посуд (Зіньків), взуття (Могилів, Хмельник), полотно (Хмельник, Троянів, Костянтинів). Селяни намагались продавати свої вироби за межами маєтку, їхали на Лівобережну Україну, в Бессарабію.

Навіть у тих маєтках, де відробіткова рента панувала тривалий час, селяни намагались стати чиншовиками. Вони орендували «наймані», «заробні» ґрунти, які нерідко були значно більшими, ніж панщизняні. Це свідчить про те, що в надрах відробіткової ренти селяни намагались розширити виробництво сільськогосподарських та ремісничих товарів на ринок, що в свою чергу перетворювало їх в дрібних товаровиробників й обумовлювало економічне розшарування.

Саме розвиток товарно-грошових відносин сприяв утворенню заможної селянської верхівки, яка зміцнювала зв'язок з ринком шляхом продажу своєї продукції, а з другого боку — збільшувався прошарок малоземельних халупників, загродників, які змушені були йти в найми. Таким чином, в ринкові відносини втягувалась сільська біднота, утворюючи значні резерви найму.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7