Курсовая работа: Повстання 1768 р. в Україні

У нашому розпорядженні є цікаві документи про Богуславське староство Вони свідчать про значне розшарування в селах Богуславського маєтку. На 4156 господарств 136 застосовували найману працю — причому 23 господарства мали від 2 до 7 наймитів. В Браїловському деканаті 1766 р. в 46 селах на 2347 господарств 15,7% господарств використовували найману працю, а 9,4% населення цього деканату жило заробітком .

У зв'язку з тим, що по селах Правобережної України у XVIII ст. було від 40 до 60% безтяглих, формувався постійний резерв найманої праці. Розглядаючи стан селян Правобережної України в середині XVIII ст., треба пам'ятати важливе теоретичне положення В. І. Леніна про те, що «безземельний, безкінний, безгосподарний селянин — непридатний об'єкт для кріпосницької експлуатації».

Зміни в соціально-економічній структурі краю сприяли загостренню класової боротьби. Селяни боролись не лише проти феодальної експлуатації, а й за чинш, вільну торгівлю, проти феодальних монополій і боротьба загострювалась в тих районах, де селяни тривалий час жили на слободах та чинші, де вони спілкувалися з козаками Запорізької Січі та повстанцями Лівобережної України, тобто там, де здійснювались більш постійні економічні відносини з Лівобережною Україною та Росією й селяни мали деякий простір для власного господарювання.

Класова боротьба на Правобережній Україні 60-х років XVIII ст. досягла особливої гостроти під час Коліївщини. Інвентарі та скарги селян підтверджують, що Коліївщина хронологічно збігалась якраз з посиленням феодального наступу орендарів на селян та заміною чиншу відробітковою рентою. Отже, якраз введення панщини з'явилось головною економічною причиною, яка обумовила бурхливі події 1768 р.

Коліївщина почалась у тій частині Правобережної України, де більше всього зосередилось втікачів-селян від феодального гніту. Якраз у 50—60-х роках XVIII ст. котилася хвиля переселенців у Київське, а ще більше Брацлавське воєводства. Селян вабили тут слободи та чинш. Недивно, що на одного із таких магнатів, як Францішек Потоцький в 40—60-х роках феодали напосідали частими позовами, в яких вимагали повернення селян-втікачів.

Втечі були хоча і стихійним, але могутнім засобом боротьби проти феодальної експлуатації, бо вони позбавляли магната робочої сили. Люди, які хоч на час звільнялись від кріпацького гніту і пізнали волю, становились бунтівними й знаходили в собі силу до боротьби. Не дивно, що якраз у тій частині Правобережної України, де збиралось багато селян-втікачів, вони бурхливо реагували на посилення феодального гніту, уособленого в діях орендарів та адміністрації маєтків. Один натяк на введення панщини знімав бурю, не кажучи вже про свавільні дії дрібної шляхти, шинкарів, лихварів тощо.

Так, порівнюючи дані про факти гайдамацького руху в працях О.П. Лоли і В. Серчика з матеріалами інвентарів, легко помітити, що найбурхливіші події боротьби 20—60-х років XVIII ст. відбувались не там, де феодальний гніт був найтяжчим, тобто на Волині, а на Брацлавщині, де переважали слободи й невеликий чинш, де закінчувався строк слобод і де управління латифундій, виконуючи завдання феодального власника на землю — збільшити грошові надходження, вдавалося до застосування пропінації та своєрідної системи орендних відносин. Ця боротьба була не лише протестом проти феодального гніту, а й боротьбою безпосереднього виробника за волю, за нові умови господарювання, за перетворення селян у дрібних товаровиробників [56-66 ; 4].

РОЗДІЛ 2. ХІД ПОВСТАННЯ

2.1 Початок повстання

Наприкінці квітня 1768 року по всій Русі (тобто західній Україні) прокотилася звістка, що якийсь колишній запорожець, козак Максим Залізняк, грамотний і здібний ватажок, утік із Січі на батьківщину — у зимівники своїх рідних та знайомих, розміщених на річці Громоклії при її впадінні в річку Інгул, поблизу нинішнього Бобринця (Херсонської губернії). Там жило багато зайд із різних теренів Малоросії, України і навіть Новосербського корпусу — всіляка голота, яка промишляла рибальством, полюванням на птахів, а найчастіше гайдамацтвом. Залізняк легко набрав там собі «чату гультяїв» — чоловік 50 піших і кінних, роздобув навіть пернач і прапор. З ними він перейшов кордон західної України, і там з допомогою ним самим складеного «дозволу»,— ким і коли даного, ніхто не запитував,— у лісах черкаських і чигиринських із поселян набрав ще до 200 чоловік, озброєних списами, а частіше кілками з обсмоленим гострим кінцем [432-433, 1].

Весна 1768 р. принесла для селян Правобережжя нові надії (березень 1768 р.) у келіях Мотронинського монастиря відбувалася таємна нарада групи запорізьких козаків. Про що говорили запорожці? Чому вони так ретельно ховалися? Дорого сплатила б шляхта хоч би за одне почуте слово. На нараді йшла мова про підготовку нового повстання. Тут були розроблені заходи по розповсюдженню народного руху на довколишні міста і села, звідси направлені посланці на Запоріжжя, Лівобережну Україну і в інші місцевості. Мабуть, їх агітаційна діяльність виявилася успішною. Відомо, що в травні 1768 р. в Холодному Яру зібралося декілька сотень чоловік, що склали ядро майбутнього повстанського війська.

Вже у той час гостро встало питання про народного ватажка. Хто покладе на свої плечі тягар відповідальності за долі тисяч людей? Розвиток подій на перший план висунув Максима Ієвлевича Залізняка. Історикам не багато відомо про ранній період його життя. Вчасно допиту в Каргопольськом карабінерному полку (червень 1768 р.) на питання: «Як тебе звуть, чий син і празванієм, якої віри і з якого звання, де жітелство імєїш?», він відповів: «Звуть мене Максимом, Ієвльов син, Зелезняк, віра я гречеськаго сповідання, з мужиків, жітелство раніше мав я Полськой області Чегирінськой губернії в містечку Медведевке, а потім, по смерті отця свого, пішов в Запорізьку Січ тому вже назад пятнадцат років...». На Запоріжжі утікача чекала важка доля багатотисячної маси козацької голоти. З повідомлення отамана куреня в канцелярію Коша Війська Запорізького ми дізнаємося, що з часу приходу на Січ М. Залізняк тривалий час знаходився на заробітках в господарствах заможних козаків, зокрема працював по найму на рибних і соляних промислах, потім «в турецькому місті Очакові знаходився в шинковому промислі». Звичайно ж, тривале перебування на Запоріжжі, зустрічі і бесіди з людьми, його спостереження за умовами життя простого народу сприяли формуванню стійких антифеодальних поглядів. Поступово М. Залізняк прийшов до переконання про необхідність озброєної боротьби з пануючим станом. Зміцнювався його авторитет і серед козацтва. Всі документи, свідоцтва найближчих сподвижників М. Залізняка повідомляють про його великі організаторські здібності, уміння розбиратися в людях, розумінні політичної ситуації на Правобережжі. Адже навіть сам факт, що таємні наради повстанців проходили в Мотронинському монастирі, не можна вважати випадковістю. М. Залізняк усвідомлював значення релігійного чинника і роль управителя православних монастирів і церков на Правобережжі Мелхиседека Значко-Яворського, призначеного в 1761 р. на цю посаду переяславським єпископом Гервасієм, в розвитку подій в краю. У цьому були сила і слабкість М. Залізняка як керівника повстання. Сила полягала в тому, що він зумів скористатися релігійним прапором для організації і подальшої консолідації сил трудового народу в його боротьбі за абсолютно земні цілі і ідеали. Слабкість в тому, що саме ця сторона його діяльності була надалі використана урядом Катерини II як привід для дискредитації повстання, а в майбутньому - його придушення [214-216,7].

2.2 Постать Мелхіседека Значко-Яворського

Оповита легендами і переказами постать ігумена Мотронинського монастиря Мелхиседека Значко-Яворокого здавна привертала до себе увагу істориків гайдамацького руху в Україні. На сторінках праць таких його дослідників як Д.Л.Мордовець (Мордовцев), Ф.ГЛебединцев та інших дореволюційних авторів, Мелхиседек постає пристрасним полемістом, агітатором й фанатичним оборонцем православ'я, чия діяльність буцім-то і спричинила масовий народний рух 1768 р., відомий під назвою Коліївщини. Така оцінка ролі Мелхиседека відтоді твердо усталилася у науковій літературі, набула популярності в історичній романістиці, що змальовує його головним ідеологом й організатором цих подій. Почасти ця історіографічна традиція збереглася до наших днів. Проте, наскільки вона адекватно відбиває історичні реалії 60-х років XVIII ст.?

Старший син лубенського полкового осавула Карпа Значко-Яворського - Матвій, постригся у ченці Троїцького Мотронинського монастиря під іменем Мелхиседека у 1745 р. Своїм природним розумом, освіченістю, яку здобув у Київській академії він помітно вирізнявся з-поміж інших монастирських ченців. Либонь саме тому його послідовно обирають скарбником, намісником і, зрештою, у 1753 р. - ігуменом-настоятелем цієї монастирської обителі. Невдовзі на Мелхиседека звернув увагу переяславський єпископ Геризій Лінцевський (1757-1769 рр.), довіривши йому у вересні 1761 р. право опікуватися церквами й монастирями, що знаходилися на правобережній (польській) частині території його єпархії. Відтоді й розгортається діяльність Мелхиседека, спрямована на оборону православ'я: "исторгнуть его из зубов униатских". Проповіді Мелхиседека знаходили відгук серед населення Правобережної України, осуджувалась релігійна свідомість народу, дедалі частіше лунали вимоги про поставлення в церквах Правобережжя православних священників. Все це не могло не викликати відповідної реакції з боку місцевих католиків та уніатів [50-52, 6].

Розглядаючи різні погляди істориків на діяльність Мелхиседека, спробуємо й аналізувати такі питання: чи був Мелхиседек батьком Коліївщини? Яка його роль в тому, що в роки його служіння настоятелем Мотронинського Троїцького монастиря саме тут спалахнуло величезне народне повстання.

Дослідники відзначають тернистий шлях, який пройшов Мелхиседек як борець за православну віру проти уніатства, М.С. Грушевський називав його діяльність "видатною", а Дм. Дорошенко підкреслював, що "цілі сільські громади, які вже вважали уніатські, почали знову вертатися до православ'я".

Зміцнення позицій православ'я занепокоювало уніатів, тому митрополит Ф.Володкович вимагає припинити діяльність Мелхиседека. Це змушує Значко-Яворського вирушити до Петербургу в пошуках захисту.

Всі дослідники єдині в тому, що ігумена Мотронинського монастиря привітно зустріли в Петербурзі, йому була влаштована аудієнція у Катерини II. Катерина II вручає йому листа до російського посла посла при Варшавському дворі Миколи Васильовича Рєпніна де запропоновано порушити питання про становище православних на Правобережній Україні. Польський ко-роль Понятовський уважливо поставився до прохань православного ігумена. Свідченням прихильності короля є й те як як вважає Ю. Мариновський , що поїздкою до Варшави мотронинський ігумен вирішив свої особисті , сімейні справи. У Варшавській королівській канцелярії було юридично оформлено "шляхетство" роду лубенських Значко-Яворських, які походили від польських дворян Яворських і затверджено за ними герб "Косцеша".

Не всі історики однозначно оцінюють рішення короля відносно становища православних. І.Чемерис вважає, що польський король наказав уніатам припинити переслідування православних, а Г.Ю. Храбан дещо обережніше твердить, що Мелхиседек отримав лише дозвіл на релігійну пропаганду. На наш погляд, друге твердження вірогідніше, що підтверджується листом ігумена Христонопільського уніатського монастиря Корнелія Срочинського. Очевидно, не останню роль зіграла діяльність Мелхиседека і в прийнятті в 1876 р. Варшавським сеймом закону про релігійну толерантність.

Г.Ю. Храбан вважає, що чигиринське духовне правління зняло з документів, які привіз мотронинський ігумен копію і через священиків довело їх зміст до відома населення. Чутки про королівські привілеї поширилися далеко на захід від Дніпра.

Може саме тут і криється таємниця так званої "Золотої грамоти"? Історики сходилися, на тому, що такої грамоти в дійсності не було, це підробка. Але ж цікава думка викладена у О.Я.Єфименко. вона вважає, що якийсь документ безсумнівно був в руках у поводирів повстання. Про поїздку ігумена Значко-Яворського до Петербурга і Варшави було відомо. З Варшави він привіз королівські привілеї, то чому б не розпоширюватися поголосам, що такий документ був привезений і від Катерини II, але розповсюджений таємно.

Заручившись підтримкою короля, Мелхиседек посилює натиск на унію. За свою діяльність він був заарештований. Тільки в 1767 р. йому вдалося втекти з тюрми.

Тут ми підходимо до питання: приймав чи не приймав Мелхиседек участь у повстанні, чи було "висвячення ножів", легенда що переходить з одного історичного твору в інший. Черкаський дослідник Ю.Мариновський доводить, що після втечі з тюрми Значко-Яворський більше в Мотронинському Троїцькому монастирі не з'являвся, хоча залишався його ігуменом. Намісником в час був ієромонах Гавриїл.

Відсутність Мелхиседека лід час повстання в монастирі є прямим доказом того, що він в повстанні участі не приймав. Грушевський М.С. вважав його ініціатором народного руху; Дорошенко писав, що Мелхиседек разом з запорожцями думав про повстання, яке, як він сподівався, підтримає російська влада такої точки зору тримався і тодішній російський посол у Варшаві Микола Рєпнін, польський історик Ф. Равгга-Гавронський, сучасна українська дослідниця Стецюк К.І. та ін. .

Сучасні дослідження Храбана Г.Ю., Мариновського Ю.К. думку спростовують. Мариновський навіть доводить, що Мелхиседек не тільки не приймав участі повстанні, а в своїх посланнях до братії Мотронинського монастиря і жителів Черкас і Сміли ступав проти останнього.

Боротьба проти унії за православну віру відбивала в реальній формі ідею єдності українських земель і виступала однією з сил для боротьби народних мас за свої права. У тих історичних умовах православна віра стала, по суті, одним з найпотужніших засобів збереження українців як нації. Саме тому діяльність, Мелхиседека мала таке велике значення [53,3].

2.3 Розгортання постання

Очевидно, ще в час нарад в келіях Мотронинського монастиря в середовищі козаків-однодумців виникла ідея скористатися царським ім'ям як символом в боротьбі проти національно-релігійної дискримінації православного населення краю. Так з'явилася думка про підготовку так званої «золотої грамоти», в якій Катерина II ніби то санкціонувала знищення шляхти, орендарів, уніатського і католицького духівництва. Певну законність руху винні були, мабуть, додати неодноразові заяви його керівника, що він діє з відома і дозволи спеціальних «указів» Коша Війська Запорізького, а також командування російських військ на Правобережжі. М. Залізняк свідчив на допиті в Київській губернській канцелярії, що козаки, що знаходилися в монастирі, «говорили, щоб йти в Польщу для прогнанія конфедератів... і грабежу їх, показуючи йому, Железняку, дане їм для того лист, нібито від кошового отамана...».

Висловлені думки знайшли сприятливий ґрунт серед селян і рядового козацтва і надалі широко використовувалися М. Залізняком в ході військових дій проти польсько-шляхетських каральних загонів. З цією метою в повстанській канцелярії був виготовлений навіть ряд підроблених указів, що розповсюджувалися серед широких верств населення Правобережної України. Січовик Семен Галицький, що знаходився літом 1768 р. в краю, свідчив в Коші Запорізької Січі (2 липня 1768 р.), що він бачив один з таких указів: «У заголовку ж однією указ написаний тако: «Указ е. і. у. самодержці всеросійською і ін. і ін. оголошується у всенародну звістку...» і при кінці підписано: «Отаман кошовий Петро Кальнишевський з Петербурга». М. Залізняк добре розумів значення подібного роду документів в справі ідеологічного обґрунтування виступу проти шляхти. От чому він навіть у вузькому крузі своїх сподвижників підтримував думку про існування указу. У протоколі допиту запорізького козака Демьяна Чернявщенко від 20 червня 1768 р., складеному в Київській губернській канцелярії, на питання: «Хто головний начальник козакам, що розоряють в Польщі, звідки оним вийшов, якого куреня і по якому наказу?» міститься наступна відповідь: «Січі Запорізькою, куреня Пластуновського, козак Максим Железняк, що називається полковником, звідки він вийшов - не знає, а чув від самого його, Железняка, що винищує він поляків (шляхту.- Авт.)... по даному йому від Коша запорізького указу...».

На жаль, оригінали цих документів, очевидно, загублені назавжди. Реконструювати їх текст в повному об'ємі не представляється можливим. Тим часом, окремі думки і ідеї, висловлені в них, побічно передають інші матеріали. Можна стверджувати, що вони відповідали найпотаємнішим думкам і надіям трудящих мас Правобережної України. Так, генерал-губернатор П.А. Румянцев в листі від 26 серпня 1768 р. президентові Колегії закордонних справ графові Н.І. Паніну передав зміст одного з таких указів: [216; 7]

Милостивый государь мой, граф Никита Иванович!

Приложа о исполнении высочайшего ее императорского величества именного указа, в известной вашему сиятельству материи, всеподданнейшую реляцию мою для поднесения в собственные руки, начинаю последование о пограничных делах всепокорнейшим благодарением, что ваше сиятельство преподаете мне способы, из милостивой откровенности своей, к произведению возложенных на меня повелений. Они посредствовали мне удостоиться за то и высочайшего ее императорского величества благоволения, которое приобретаю паче в последнем рескрипте. Я теперь нахожусь в лагере под г. Переяславом, и как мне хотелось самому ближе вникнуть в польские дела, то потому до сего времени все веленное первым рескриптом еще не было выполнено над выбегшими в сей город под протекцию поляками, кроме что оные обезоруженные жили под присмотром.

За проездом моим, когда они приведены чрез священника католического к присяге и спрошены под оною: будучи в Польше не присягали ль они конфедерации барской, или другой, против варшавского сейму? и одни из них признались, что в повиновении означенному барскому заговору присягали с принуждения конфедератов, наезжавших на их дома с командою, а другие совсем показали себя в том не участвовавшими, в сие самое время от 3-го августа получен рескрипт, в котором по 3-му пункту иные уже об них меры предписаны, и для того я, не требуя от них прежде повеленных рецессов, приказал как тех, кои хотя кроме принужденной присяги никаким больше противным действиям в со-гласии с конфедератами не винились, так и не объявивших себя преступниками к конфедерации, по настоящему времени, из предосторожности и сомнительства, задержать их неспускно в сем городе, объявив в причину сего задержания. обстоятельства в рескрипте значившиеся, и взяв от них всех обязательства о скромном пребывании, по присланной ко мне форме на польском языке от Федора Матвеевича Воейкова.

При сих обстоятельствах, сколько явны мне зрелые вашего сиятельства проницания, так обязанным себя нахожу представить здесь о тех, кои и мое внимание на себя привлекают. По объявлениям выбегающих сюда попов униатов к обращению в православие, и прочим обстоятельствам, нет больше сомнения, чтоб весь сей не без бедственный мятеж не подъят был из простого усердия к вере православной, которой противоборства свои римское духовенство распространяло с лютым бесчеловечием над простолюдинами и с поруганием нестерпимым попам благочестивым. Каковы неистовые удручения мирским и духовным описаны обстоятельно в протесте сообщенном от синода иностранной коллегии, которые чрез архиерея переяславского все православное общество пограничных старост и губерний сего году переслали в Варшаву, где оный и внесен в книги. А и сами из пребывающих тут под покровительством шляхетства формально в подаваемых мне просьбах сознают, что настоящая в отечестве их бедствия родили суровые поступки, против исповедавших закон греческой церкви, официала униатского Мокрицкого; прибавив к сему еще и то, что ложный слух, пронесенный запорожцами, и составленные от имени ее императорского величества указы, чем простолюдинов легко было ослепить умы, что сии все пограничные места приемлются под российскую державу и навсегда с под владения польского освобождаются.

И так хотя злые действия некоторых польских жителей по себе не простительны, но много однако же из них есть таких, которые присовокупились к мятежникам в лучшем намерении и надежде на выше писанные предложения, которыми уловили их на счет нашего покровительства; теперь все они предались отчаянию с опасности воображаемых мучений от своих властей. Те, которые для рассеяния манифестов посланы были от меня за границу, возвратясь объявили, что в некоторых местах жители приняли содержание оных со всякою благодарностью и послушанием, но к тому не преминули жаловаться, сколько они после сего страшатся крайних бедствий себе, в руки отдавшись своим владельцам, которые то уже и показали, предав некоторых из них смерти.

Вникнув в примеры прошедших времен, ваше сиятельство сами найдете, что условия, заключенные с сею соседнею державою, не всегда оставались непоколебимы; потому мое, без предложения, мнение по сему преподать осмеливаюсь: чтоб не изгнать из сердец искренней преклонности к нашей стороне, которую соблюдать из тех же самых причин, во всякое время не бесполезно изобрести средства, чтоб облегчая сих польских подданных участь, не оставить их в жертву полного мщения господ, но последних сократить к тому в умеренность власть; вы же, ваше сиятельство, изобильные найдете, уповаю, сами к сему средства.

Я, по старанию о тишине пограничной, умножаю посылку за границу команд, слыша в близости продолжающиеся еще неспокойства по поводу наипаче отчаянных тамошних жителей однако ж, истребляя гайдамак, для самых жителей показую только вид оружия, повелевая больше командирам увещевать и обнадеживать их высочайшим императорским милосердием, яко к единоверным, чтоб они отошли в свои селения и жили покойно.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7