Дипломная работа: Сільське житло Поділля

«Затула» до печі якщо вона була не з дошок, а обмазана з глини, теж білилася чи фарбувалася у темний колір, і на ній часто виконували, наприклад, стилізований букет чи просто кривульки.

Підводками виділялися стовпчики під лавами, «постіллю», мисником. Інколи підводки поєднувалися з такими давніми елементами, як «курячі лапи». Вони мають вигляд пташиних ніжок, які складаються з трьох ліній у вигляді тризубця.3 Який зміст селяни вкладали; коли їх малювали, невідомо але і цей елемент зустрічається у мистецтві багатьох народів.

Звичайно, хату розписували самі жінки, «хто як умів», але на селі була одна чи декілька майстринь, які задавали тон. Їх запрошували багатші селяни або ті, що зовсім не могли малювати. Платили за це в основному харчами. Починаючи малювати, фарби розводили всі відразу, кожна окремо з окремою щіточкою. Розводились фарби на молоці, на яйці, на клейстері з житнього хліба. Всі розписи робилися від руки, імпровізовано. Спочатку виконували чорний чи синій розвід, а потім малювали більші квіти, потім менші та листя, яке було завжди одного кольору.1 Для розпису використовували всі вільні площини, а особливу увагу [24]надавали чистій хаті та печі. По комену між вікнами малювали «букети» чи «вазони».

В музеї народної архітектури та побуту України, знаходиться хата перевезена із с. Яришів Могилівського району Вінницької області. Розписи на ній виконала у 1975 році сімдесятирічна майстриня із с. Слобода Яришівська А. Кондратюк. На стінах та печі помальовані «букети» з барвінку, тої, волошок біля окремих з них дрібні пташки «зозульки». Вікна, сволок оздоблені фризом «винограду», який дуже любили малювати селянки.

На Поділлі крім стін та стелі малювали також «землю» (долівку). Попід лавами, столом були зірки, а посередині – «гратки», «квітки». У характері декоративних розписів яскраво простежується єдність з іншими видами орнаментального мистецтва Поділля – вишивкою, ткацтвом, керамікою. Це обумовлено спільною матеріальною основою походження всіх видів народного мистецтва, безпосереднім їх зв’язком з працею та побутом народу сталістю кращих національних традицій, які живуть у народі. Провідна роль у декоративних розписах Поділля кінця ХІХ – початку ХХ ст. належить рослинним мотивам, що позначились на їх назвах: «рожа», «ружі», «мак», «голівка», «соняхи», «дубове листя», «акація», «перчичка», «барвінок», «купчак», «маківка», «горицвіт», «синьоцвіт», «кукіль», «яблуко», «вишні», «косиці» та ін. Аналогічні назви вживались в подільські вишивці ( «купчак», «дубове листя», «сливочки», «хмелики», тощо) та кераміці ( «квітка», «косиця», «виноград», «сливочки», «сосонка» та ін.).2 Проте значно менше уваги у мотивах декоративних розписів Поділля приділено елементам тваринного світу.

З середини ХІХ ст. для декоративного оформлення житла поряд із розписами широко використовувались прикраси з паперу – витинанки. Часом паперові прикраси цілком витісняли мальовані, беручи на себе головну функцію декорування інтер’єра.

Хатні кольорові прикраси з паперу були поширені на значній території України [25]крім тих районів, де в середині і протягом другої половини ХІХ ст. ще збереглися курні й напівкурні хати.1 Найбільшої популярності в сільській місцевості витинанки набули на Поділлі. Виготовляли витинанки перед Великоднем, коли за звичаєм щорічно білилися й оздоблювалися кімнати – старі узори знімали, а на їх місце наліплювали нові. Матеріалом для витинанок був кольоровий глянцевий папір. Їх клеїли на стелі печі, стінах, попід стелею та образами, між вікнами. На стелі «розводився павук». Для цього посередині закріплювали паперову квітку, а від неї по колу робилося сімдесят «розводів» з кольорового паперу, порізаного на квадратики та розділені короткими соломинками.2 Важко було знайти сільське житло Поділля без настінних розписів або паперового декору.

У першій чверті ХХ ст. традиційне українське народне житло зазнає змін як в планувальній, конструктивній та в художній структурі. В цей період важливу роль у декоративно-художньому оздоблені народного житла Поділля відіграють традиційні підводки та декоративні розписи. В декоративних розписах починають застосовувати трафарети, що полегшували створення певного образу. Місця розташування розписів залишаються незмінні: фризи попід стіною, оформлення вхідних дверей, вікон, пілястри, призьби.

Період другої чверті ХХ ст. характеризувався подальшим розвитком і реконструкцією існуючих типів житла та появою нових. Починаються формуватися нові архітектурні якості сільського житла, в яких значною мірою присутній елемент професійної архітектури (збільшення розміру вікон, дверей, винос господарської частини за межі житла тощо). В засобах художнього оформлення все ширшого застосування набувають пластичні елементи. Декоративні настільні розписи заступає рельєфний декор. У південно-західних районах з’являється новий прийом художнього оформлення стін – штучною рельєфною фактурою. Вона виконувалась по сирій глиняній штукатурці паличкою, пучками пальців. Ними наноситься неглибокий рельєф, що щільно покриває поверхню стіни.3

Подальшого розвитку набували в цей період прийоми рельєфного декорування.

З’являються різьблені по мокрій штукатурці та формовані рельєфи. Досить [26]різноманітними стають способи виконання кожного з цих видів декору. Ліплений рельєф поєднувався з різьбленням, причому при різьблені рельєфів по мокрій штукатурці міг вибиратися фон: заглиблений або випуклий.1 Формований рельєф виконувався або окремо від стіни, а потім прикріплювався або ж витискувався формою по мокрій штукатурці.

З другої половини ХХ ст. розпочався новий етап розвитку сільського житлобудування і декорування в Україні. Він був пов’язаний з змінами в політичному, соціально-економічному і культурному житті українського народу. Розвиток будівельної техніки, можливості вибору матеріалів промислового виробництва та конструктивних схем, розширили палітру сільської архітектури, збагатили її художню естетичність.

Фасади будинків в цей період оздоблюють різноманітними природними та штучними фактурами. Особливо використовували штучні фактури – мозаїку і набризк. Стіни будинків розфарбовують, як правило, середня частина стіни фарбується у темніші кольори, що поступово переходять у світлі тони.

При забудові нових сіл за типовими проектами вулиці мали одноманітний вигляд, а архітектура житла маловиразна, нівелювалися регіональні традиційні особливості поселень.2

На зовнішній вигляд будинків значно впливали окремі архітектурні елементи, деталі (двері, вікна, виноси, покрівля). Характерною особливістю в цей період було збільшення дверного отвору і розмірів вікна. Настінний рельєфний декор був тісно пов’язаний з іншими видами декоративного мистецтва і зокрема з народним живописом. Настінний розпис як і рельєфи, дуже часто зображає площиною ту ж саму великомасштабну квітку, вазон, розетку.3 Звичайно, окремі стильові ознаки рельєфів і розписів добиралися відповідно до локальних умов та місця, яке [27]оздоблюється.

Зі збільшенням випуску керамічних облицювальних матеріалів, вони застосовувалися і при декорі сільського житла. Шляхом підбору різноколірних плиток, орнаментально викладали пілястри або орнаментальний фриз.

В оформленні веранд можна виділити три принципи. У першому випадку декоруються в основному віконні рами, тоді як огорожі і нижній частині веранди не надається декоративного ефекту, у другому навпаки рами розмальовувались мало, основна увага приділялася декору огорожі, веранди, у третьому випадку декоруються і рами і огорожа.1

Підсумовуючи сказане варто зазначити, що до народного мистецтва завжди був значний інтерес. Тісно пов’язане з життям, воно розвивалось і розвивається разом з народом, його історією, відбиваючи економічні, соціальні та культурні умови різних епох, а разом з тим і художнє відчуття його митців. Народ намагається брати з творчого доробку минулого все краще, прогресивне, що сприяє побудові та утвердженню потреб сьогодення. Так, якщо основою декоративної оздоби житла в минулому було настінне малювання або кольорове фарбування стін, то в сучасному будівництві все ширшого розмаху набирають кольорові штукатурки, пластична обробка стін. Це надавало житлу рис капітальності і монументальності.

Розділ ІV. Історичний розвиток інтер’єру житла

Під поняттям інтер’єр в етнографічній літературі розуміється, планування житлового приміщення з функціональним розподілом кожної його частини і насиченням їх меблями, хатнім начинням та предметами мистецтва.

Інтер’єр української хати характеризувався у ХІХ ст. повсюдно типологічною єдністю, яка була загальнонаціональною ознакою українського житла. Однотипність планування подільського і всього українського житла відзначали багато дослідників.

Ліворуч або праворуч від вхідних дверей, в кутку – вариста піч, по діагоналі від неї - чистий, «червоний», «святий» кут з образами, під ним стіл, вздовж стіни лави, між піччю та причілковою стіною – спальне місце – піл, а біля вхідних дверей, у протилежному кутку від печі – мисник.1

Економічна і соціальна нерівність різних прошарків селянства, обумовила застосування в житлі заможних верств якісніших будівельних матеріалів, впровадження нових прийомів у виготовленні окремих конструктивних деталей.

Важливе, нужденне життя змушувало бідних селян заощаджувати кожну копійку, відмовляти собі в найнеобхіднішому, робити предмети інтер’єру власними руками. Тому інтер’єр житла широких мас трудового селянства ХІХ – початку ХХ ст. значною мірою продовжував лишатися в основних своїх рисах традиційним.

В одній і тій хаті потрібно було виділити місце і для праці: чоловікам, якщо вони займались хоч яким не будь ремеслом – для приладдя, сировини та виробів; жінкам – для встановлення громіздкого верстата, прядіння, приготування їжі та іншої хатньої роботи і для відпочинку. У розпорядженні старих і малих лишалось лише місце на пічі, де старі допомагали молодим виконувати різні роботи.2 Житлова площа, яка в середньому по Україні становила 17,8 м2 при висоті приміщення лише 2.25 м, була найменшою у Подільській губернії, у середньому на душу населення на Поділлі припадало лише 3,8 м2 3[28]

Незначна житлова площа вимагала ощадливого, раціонального розміщення мінімальної кількості меблів. До найдавніших типів можна віднести нерухомі меблі, передусім лави. У подільському народному житлі, як і в житлі всієї України, їх ставили вздовж чільної та причілкової стін, з’єднуючи на покутті. Їх робили з широких дубових дошок, які вкладались на закопані в землю дерев’яні стовпчики.1 Інколи при лаві ставили маленьку переносну лавочку («ослін», «ослінчик»). Лави на свята прикрашали доморобними ряднами («веретами», «коцами»), а в заможних оселях килимами.

До нерухомих меблів слід віднести також «жердку», яка виконувала в традиційному інтер’єрі українського житла роль шафи – вішалки. На ній вішали щоденний одяг, а в свята найкращі килими.

З боку дверей у кутку, протилежному печі, до входової стіни прикріплювали дерев’яні полички або шафку («мисник», «мисничок», «судень») для посуду. Його конструкція пройшла декілька етапів. Найдавнішими типами були: відкритий мисник підвішений до стіни; такий, що стояв, як і лави, на двох стовпчиках; вкопаних у долівку, безпосередньо спирався на лави і був з’єднаний з полицею, прикріпленою над дверима. При такому ж характері опори в подальшому його конструкція ускладнюється: в нижній частині з’являється закрита шафа, яка відокремлюється від полиці. Мисник стає переносним, наближаючись по конструкції та пропорціях до буфетів. З часом верхня частина мисника з поличками закривається заскленими дверцятами, а нижня – дерев’яними.2 В декорі цей елемент інтер’єра пройшов шлях від стриманої порізки країв поличок до ускладненої профіляції карнизів, ніжок та інших елементів.

Під божником уздовж причілкової стіни ставили стіл. Таке розташування визначалось кількома його функціями – тут працювали, відзначали урочистості чи сумували, споживали їжу, тому його ставили у чистій та освітленій частині житлового приміщення.

Великий стіл уособлював у собі ідею єдності, родинної міцності та злагоди. За [29]ним збиралися всі разом, щоб їсти, тому він, образно кажучи, сприймався як «годувальник» сім’ї. На ньому завжди повинен був лежати хліб та сіль. У цьому виявлялось народне ставлення до його ролі як до домашнього алтаря, магічного символу.

На ньому навколишній світ із землею і лісом; водами і лугами; звірами і птахами набував форми хліба насущного.

Столові належало почесне місце й у весільному обряді. Наприклад, молода обов’язково хустку передавала через стіл нареченому, прилюдно засвідчуючи своє бажання і згоду побратися з ним. Це означало «давати руки».1

Стіл зберігся в побуті й донині, але місце його в кімнаті змінилося. Усе частіше він ставиться у центрі помешкання. Поступово втрачається його символічне значення.

Постійно закріпленим місцем для розташування дитячої колиски («люльки») був простір над ліжком. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. на Поділлі переважали плетені з лози та берези колиски.

Особлива роль серед «рухомих» традиційних меблів відводилася скрині. Скрині використовували жінки для зберігання одягу та різних цінних речей. Про скриню клопоталася кожна жінка ще в пору дівування. Тут складалися вбрання, вінок, рушники і прикраси, а у прискринку ховалися «таємниці»: позв’язуване у вузлики різне зілля, яке мало чарівну силу.2

На Поділлі побутували в основному скрині двох типів: з прямою кришкою скрині – столи із випуклою. У хаті в заможних господарів могло бути й дві скрині: в одній зберігали сорочки, рушники, крам, у другій – зимовий одяг і взуття тощо. Як правило, подільська скриня фігурно прикрашувались залізною оковкою. Металом оформлялися кути верхньої кришки, а також чільна стінка.

Найбільш декоративно оформленими були скрині з трьома вертикально розташованими кованими смугами по чільній стінці. Якщо, центральна смуга [30]доходила до замкової шпарини, майже під саму кришку. Стінки скрині робили переважно вертикальними, але інколи й розширеними до гори. Бічні стінки прикрашувалися скромніше і обмежувались оковкою лише кутів.1

Ніхто не мав права зазирати до скрині – ні мати, ні батько, ні сестра, яка залишалася власністю дівчини, а пізніше жінки на все життя. У спадок вона могла перейти тільки після смерті.

Кожна дівчина мріяла про скриню, заповнену гарними і потрібними речами, які б засвідчували працьовитість, сумлінність, і до певної міри розуміння краси майбутньою господинею.

Скриня була символом майбутньої нової сім’ї. Молода дружина визволила її з рідної хати як спогад про минуле дівоцтво своє, як частину родового вогнища; батьківської хати; звичаєвих устоїв, духовних і моральних засад. Вона ставала в певному розумінні фундаментом нової родини.2

Велика роль в інтер’єрі українського житла взагалі і подільського зокрема належить кераміці, яка разом з утилітарною виконувала й естетичну функцію.3 Миски, наприклад, відзначались багатим декоративним розписом, що покриває не лише внутрішню сторону, а й зовнішню. Виставлені у верхній частині мисника, вони були гордістю господині, прикрашали хату. Своїми мистецькими ознаками миски окреслюють інтер’єр народного житла, особливо в районах побутування цього промислу.

Наприклад, кераміці північно – східних районів Поділля, характерне темне червоно - коричневе тло, а західним – світле, майже біле. Для південних районів Поділля; зокрема Ольгопільського та Балтського, характерна не розписна, а кольорова полива; розписні миски були переважно привозними. Таким чином кольорова гама відкритого мисника має локальну своєрідність і характеризується яскраво насиченим темним колоритом, що дуже виразно контрастує з сліпучо білою стіною.

[31]У південних районах Поділля здавна значного поширення набуло килимарство та переробне ткацтво. Вироби цих промислів під кінець ХІХ та на початок ХХ ст. значною мірою локалізували художню виразність інтер’єру народного житла цих районів.

Особлива увага народних майстринь зосереджувалась на інтер’єрі «чистої» хати. Інтер’єр таких приміщень виступає на початку ХХ ст. у двох варіантах – з піччю і без печі. Художнє вирішення інтер’єра формувалася переважно тканини виробами, якими не лише прикрашали стіни біля ліжка, а й покривали лави та стіни між вікнами.1

Про заможність свідчила не лише кількість таких виробів (придане багатої молодої могло налічувати понад 30 килимів),2 але й їх якість та характер художнього оформлення. Так, заможні селяни ткали рядно з вовняних ниток, котрі фарбували яскраво – контрасними купованими фарбами. Бідніші виготовляли вироби переважно з конопель, фарбуючи пряжу рослинними барвниками власного ґатунку. Таким чином, як у колористиці так і в малюнках тканих виробів (килимів, налавників, підвіконників, ряден тощо) виявлявся соціальний стан. Намагаючись продемонструвати свої можливості застосування купованих фарб, а також запозиченням малюнків з іноземних привозних килимів, багатії віддавали перевагу надто яскравим кольором, гублячи при цьому естетичну виразність виробу.3 У бідніших селян тканини хоч виготовлялися із менш якісної пряжі, але м’якими відтінками рослинних фарб, які до речі, значно стійкіші щодо вигорання, досягли більшої художньої досконалості і самобутності, творчо розвиваючи при цьому народні традиції, орнаментальні мотиви.

Якщо господиня не мала змоги виткати килима, тоді вона замість справжнього малювала орнамент на традиційному місці стіни – над ліжком. Такий «килим» не мав практичного значення щодо утеплення тильної стіни; він лише виконував естетичну функцію. З часом характер композиції та кольрова гама мальованих [32]килимів у переважній більшості перестає механічно дублювати прийоми та колористику тканих. Цей вид народного мистецтва набуває специфічних ознак, які наближають його до монументального мистецтва. Традиційне вміння оперувати рослинними фарбами, тонке відчуття кольору дозволили народним майстриням, створити оригінальні за сюжетом та досконалі за технікою виконання монументальні настінні розписи, які лише за традиційним розташуванням можна назвати килимами.1

Особливого магічного значення надавали підготовці інтер’єру до свят. Відповідно підготовлений, він мусив захищати від негативної дії зовнішніх сил та здобувати прихильність міфологічних істот, які за традиційними уявленнями, мали забезпечити родині комфортне життя: здоров’я, довголіття, добробут і т.п. Особливо цінували наведення чистоти і порядку як вагомих чинників благополуччя мешканців. Перед святом білили стіни, підмазували глиняну долівку, вивішували на жертку виготовлені господинею та її дочками рушники, килими, вишиті сорочки та ін., виставляли в миснику святково – ритуальні посуд, оформляли сволок та стіни витинанками, польовими засушеними букетами цілющих трав і квітів.2

Конструктивно планувальна схема, взаєморозташування та характер меблів, настінне малювання, кераміка, ткацтво, вишивка, народний костюм та прикраси становили лише окремі елементи єдиного архітектурно – художнього комплексу інтер’єра того або іншого району України.

Таким чином, певна автономія художньої – образної системи на початку ХХ ст. усякою мірою переважала над загальнонаціональними ознаками і відповідно сприяла локалізації районів. Це дає підставу виокремити за спільністю мистецьких ознак такі підрайони: північ Поділля, центральне Поділля і південь Поділля.

Отже, ознайомившись із найважливішими елементами інтер’єру традиційної подільської хати, бачимо їх практичну доцільність і естетичну досконалість, пов’язані з ними залишки давніх уявлень людини про навколишній світ, різного характеру вірування та забобони. Це наслідок того, що соціально-економічні умови, культурні традиції села залишалися незмінними протягом багатьох століть. Нині, коли науково-технічний прогрес охопив і сільські регіони, особливо сферу будівництва, змінюються не лише способи спорудження житла, а й його форми. Відходять у минуле й символіка яка набуває інших рис та звучання. Але в будь-якому разі її треба знати, пам’ятати усе найкраще.[33]

Висновки

Дослідження сільського житла одного з історико-етнографічних регіонів України – Поділля – з кінця ХІХ ст.. до нашого часу дало можливість розкрити еволюцію цієї галузі матеріальної культури в територіальному аспекті.

Наявність цілого ряду ознак, дозволила виділити традиційне житло Поділля ХІХ – початку ХХ ст. в окремий комплекс українського народного житла. В той же час у житлі певних регіонів досліджуваної території існували локальні особливості, які дали можливість визначити три його варіанти північний, південний та центральний.

Багата народна культура Поділля цікавила дослідників у минулому, не менший інтерес викликає вона і в наших сучасників. Особливу увагу етнографів та мистецтвознавців привертають самобутня подільська кераміка, декоративні розписи, тканини, одяг. Не обійдене увагою у науковій літературі й народне житло цього історико-етнографічного регіону.

Загалом в роботі мети досягнуто лише частково, основною причиною цього є відсутність досліджень і матеріалів по подільському житлу останньої чверті ХХ ст. Тоді, як до позитивних моментів можна віднести широку висвітленість матеріалу, в літературі, по періоду ХІХ – третьої чверті ХХ ст.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5