Дипломная работа: Сільське житло Поділля

Однорядна забудова відкритого двору була досить поширена в кінці ХІХ ст. в російських селах Вінницької області.1 Цьому сприяла зайнятість російського населення переважно деревообробним промислом і відходництвом. Широко поширена в російських селах Поділля і дворядна забудова двору коли господарські будівлі будувалися в один ряд паралельно хати, що, як правило, була наближена до вулиці. Цей варіант був поширений і в українських селах, в господарів з малими присадибними ділянками та у приміських селах.

Рідко на Поділлі зустрічалися замкнена та Г – подібна забудови двору. Замкнена була поширена на заході Поділля переважно при будівництві хуторів, а Г – подібна в приміських українських та польських селах. На початку ХХ ст. ці варіанти почали заступати вільна забудова, яка характерна для українського двору.

Характер забудови двору значною мірою обумовлювався профіляцією одноосібного господарства. Через малоземелля селяни були змушені шукати додаткові прибутки, зокрема займатися гончарним промислом. Забезпеченість земель у гончарських господарствах на початку ХХ ст. становила в середньому 1,5 [14]десятини.1 Проте переважна більшість гончарських господарств були в своїй основі землеробськими. В них основну масу худоби складали коні, воли та корови, потім свині і вівці.

В другій чверті ХХ ст. з переходом до колективного господарства докорінно змінився характер сільського двору.2 З створенням колгоспів, як центрів великого сільськогосподарського виробництва в яких знаходилися тваринницькі та інші господарські будівлі, почали зникати у селянських садибах деякі господарські будівлі, такі як, возовні, клуні, стодоли та інші. Що в свою чергу призвело до зникнення однорядного, дворядного, Г – подібного варіантів забудови відкритого двору і масового поширення вільної забудови, з обмеженою кількістю господарських будівель, що в свою чергу призвело до підвищення санітарно-гігієнічних норм сільських садиб.

Говорячи про етнічні традиції щодо характеру забудови сільської садиби, слід мати на увазі, саме застосування та розвиток історично виниклих навиків і прийомів, які враховували особливості побуту та праці селян, сприяли раціональному використанню площі двору відповідно до господарських потреб селянина. До таких прийомів можна віднести: орієнтацію житла по сонцю, його розміщення стосовно вулиці, висадження перед хатою квітів та фруктових дерев, вони органічно увійшли в сучасний сільський двір, відображаючи історичну спадщину народу.

Хата завжди була центром селянської садиби, по всій Україні. Остання займала земельну ділянку, на якій в певній системі розміщувалися, крім житла, ще й господарські будівлі з подвір’ями, сад, город. Вони, хоч і мали свої основні функції, використовувались для інших цілей. Часто селяни влітку, а іноді й взимку, спали не тільки в хаті, а й в коморі, клуні, сінях тобто як житло використовувалися господарські приміщення. Від характеру виробничої діяльності членів селянської родини залежали розміри, кількість господарських будівель.

[15]Господарські будівлі, як і житло мали свої типові риси й особливості, характерні для окремих районів. Так визначальними для традиційної забудови садиб на Поділлі, були кількість і якість господарських будівель, їх взаємозв’язок та розташування відносно житлового будинку, в’їзду в садибу, проїжджої частини вулиці, доцільність розміщення всіх споруд, поєднання їх функціональності з естетичними вимогам місцевості.1

Загалом усі господарські будівлі за їх функцією можна поділити на такі групи:

Будівлі для зберігання продуктів землеробства: клуня («стодола»), коші («кошиці»), льох («погріб»), «катрана», «катрага».

Будівлі для худоби: хлів, хлівець, стайня, обора, курник, саж.

Будівлі для зберігання господарського реманенту: повітка, шопа, возовня, піддашшя.

Малі архітектурні форми: вулики, криниці, огорожі, місця відпочинку.

Інші будівлі: бані, сушні, літні кухні тощо.

Коротко зупинимося на окремих будівлях. У кожному більш-менш заможному господарстві неодмінно ставилася комора. У ній зберігалися запас зерна, господарський реманент та речі вжитку. Її здавна вважали ознакою заможності господарів і тому її ставили з найкращого лісоматеріалу.

На Поділлі переважали каркасні комори, як правило чотирикутні, дещо видовжені в плані.2 Їх будували з дерев’яних брусів і ставили на них солом’яний верх. Уздовж головного фасаду споруджували галерейку для сушіння зерна, яку оздоблювали різьбленням. Так оздоблювали й двері, балки під звисом покрівлі тощо. Подекуди комори ставили з каменю або глини.3

Перші вінці зрубу клали на високі підставки з каменю чи пеньків на кутах будівлі. У коморах робили підлогу яка забезпечувала добре провітрювання зерна, У заможних господарствах стіни комори зводили в зруб. Зруб ніколи не обмащували і не білили. У лісистих районах їх завжди будували з дерева, а у [16]степових – з глиносолом’яних вальків, каменю, але піднімали над землею. На Поділлі їх могли підводити під один дах із стодолами, хлівами. Бувають вони також двокамерні з сіньми.1

Перекривали комори чотирисхилими дахами на кроквах, зустрічалися також двосхилі та комбіновані дахи. Для господарських потреб використовували і горище комори. Потрапити туди можна було за допомогою приставної драбини.

Виноси даху у коморах мали декілька конструктивних типів:

- виносні поздовжні платви утворюють піддашок;

- виносні поздовжні платви підтримуються своєрідними кронштейнами(«піддашок», «підсобійка») підперта стовпчиками галерея («піддашок на стовпчиках»).2

Зараз комора вже втратила своє значення, оскільки сучасний господар не є власником великого поля, а готове зерно переважно купує.

Важливе місце в садибі займала клуня. В ній зберігалося зерно, сіно, солома тут сушили і вимолочували зерно. У клуні знаходився тік, де обмолочували збіжжя, а також засторонки в яких тримали привезені сніпки пшениці, жита. В заможних селян могло бути дві клуні, одна для хліба, а інша для сіна На Поділлі, як і по всій Україні клуню намагались розміщувати максимально близько до городу і як найдалі від житла. Це давало змогу зручного в’їзду з поля та оберігало цю споруду від небезпеки вогню. Клуні в Україні мали високі дахи і низькі стіни з високими найчастіше двохстулковими в’їзними воротами. Висота даху і розміри в’їзних воріт до клуні досягали 2,5 - 3 м. Такі високі ворота забезпечували можливість безперешкодного в’їзду воза, навантаженого снопами.

У плані клуні були квадратні, прямокутні, наближені до овалу. Дахи у клунях трималися на кроквах, які лежали на сволоку покладеному на поставлені вряд чотирьох-шести-восьми сохах і залежно від необхідних розмірів.3 Стіни клунь у переважній більшості районів Поділля, як і на Поліссі, Волині, в Карпатах та центральних і південних районах Польщі, робилися на стовпах у закидку, інколи [17]плетені але ніколи не обмащувалися глиною: щілини були необхідні для вентиляції.1

Тік могли робити і перед клунею для цього брали рівно зачищену і добре утрамбовану площу. Тут працювали і взимку, у хорошу погоду, його очищали від снігу і обмолочували сніпки. На території Поділля існувало декілька варіантів планової структури клунь, які умовно можна поєднати у дві групи. Перша, окремі споруди, не поєднані з іншими господарськими будівлями. Друга, коли клуня об’єднана спільним дахом з шопою, коморою, хлівом, стайнею.

Часто обік клуні влаштовували вузький піддашок для зберігання соломи. Інколи робили досить великий винос даху, куди ставили віз та сани. Проте зубожіння українського села у першій чверті ХХ ст. привело до зникнення окремих господарських споруд, зокрема і клуні.2

Кошиці – це високі чотирикутні споруди з солом’яними або гонтовими дашками і стінами, заплетеними лозою, щоб початки кукурудзи просушувались на вітрі. Поширені і кошиці з стінами виготовленими з дерев’яних рейок, закріплених вертикально до каркасу з чотирьох брусових стовпчиків. Перекриті вони двосхилими дашками. Їх ставили обік стодоли або, як і комору, на подвір’ї проти вікон хати.

Кучі – приміщення для свиней. Якщо воно не знаходилось в стайні, поруч великої рогатої худоби, то їх будували каркасної конструкції, проміжки між стовпами в яких заповнювали дошками. Підлоги в них припідняті над землею на 30 – 40 см. Це робиться для того, щоб захистити корм для свиней від щурів. Корм у кучі закидається у спеціальний ящик з люком.3

Курники – різні за формою: прямокутні, циліндричні, овальні і кулясті. Стіни в них виплітаються з лози, дуже часто з глиносолом’яних вальків. Особливо цікаві курники, які мають циліндричні або кулясті форми. Перекриваються вони грибоподібними солом’яними дашками.

[18]У курниках завжди є два поверхи: нижній – для квочки, верхній, який складається з жердок: де ночують кури.1 Курники зовні, як і хата біляться, дверцята обводяться смугою кольорової глини, часто під дахами в них розміщуються декоративні розписи.

Льохи, пивниці – споруди заглиблені в землю, призначені для зберігання картоплі, буряку. Вони будувались окремо від інших будівель і дуже рідко, під хатою. Зводилися вони переважно з каменю; заглиблюючи основну масу споруди в тераси чи пагорбки.

У хліві, стайні утримували худобу та коней. Стіни робили в закидку і обмащували глиною. Обгороджений плотом простір перед хлівом був місцем денного перебування худоби. Розміри будівель обумовлювалися заможністю господаря, кількістю голів худоби та коней. Складний рельєф подністровської зони Поділля обумовив вертикальний розвиток господарських будівель – розміщення їх у двох рівнях. На нижньому рівні розташовували приміщення для худоби, а на вищому для снопів, зерна, сіна (клуня, комора).2

Шопи (шури) всюди на Поділлі мали так звані «заїзди» або «піднакати» - вигороджене трьома стінками і накрите спільним дахом місце, де господар ставив воза. Також перед шопою городили місце і для худоби та звану «обору». Вхід до шопи намагались зорієнтувати по сонцю, щоб обора прогрівалась і худобі було тепліше.3

Літні кухні в кінці ХІХ ст. були характерною ознакою забудови двору лише у крайніх південних районах Поділля. Більш широко вони почали будуватися лише в другій половині ХХ ст. і стали невід’ємним атрибутом всього житлового комплексу.

Як уже говорилося до «малих архітектурних форм» віднесено вулики, криниці та огорожі.[19]

В ХІХ на початку ХХ ст. виробництвом меду займалися на Україні нечисленні господарі, вважаючи це заняття допоміжним при землеробстві. Вулики в цей час робилися з суцільних видовбаних з середини дерев’яних колод («бортів»). Зверху покривали солом’яним дашком. На початку ХІХ ст. вже почали з’являтися рамкові вулики, чотирикутні в плані, з каркасною конструкцією стін.

З давніх – давен особливою повагою в народі користувалася криниця, що дарувала чисту прохолодну воду. Найдавнішим типом криниць були копанки, стінки яких викладали камінням або дерев’яним зрубом. Крім того з каменю біля криниці з нього роблять вимостки. Крім простого настилу можна зустріти величезні плити з отворами для стікання води. Якщо ж криниця збудована вище, то до неї ведуть східці з суцільних кам’яних блоків. Іноді зустрічаються великі кам’яні жолоби для водопою худоби, видовбані в масивній глибі вапняку.1

У наш час ці стародавні форми криниць повсюдно замінюються так званими румбовими криницями, що викладені з формованих цементних кілець.

Матеріал, з якого робили огорожу, та її форми значною мірою створювали виразність сприйняття сільської забудови того чи іншого району Поділля. Впорядковану садибу завжди оточував тин. На більшій частині території України він був плетений, нерідко дуже якісний і міцний. Добрий господар завжди дбав про нього, що відбилося у примовці: «яка хата – такий тин, який батько – такий син». Якщо тин був плетений з лози, то його називали ліса, якщо ж з хмизу – пліт.2

В заможних господарствах, особливо на початку ХХ ст., тини зводилися з дерев’яних дощок у закидку на стовпах – паркани. Вони були досить високі й накривалися зверху дошками.

У деяких районах Поділля традиційним матеріалом для огорож був камінь.3 В селах з неспокійним рельєфом переважно роблять кам’яний підмурок берега до рівня дороги чи ділянки землі. У деяких садибах такий підмурок закінчувався дерев’яною огорожею. В рівнинних селах роблять суцільні кам’яні мури, інколи їх [20]висота досягала до 3 метрів.1 Завдяки застосуванню каменю при будівництві огорож подільське село набуває своєрідних архітектурно-художніх рис.

Не менш важливого складового впорядкування садиби служили ворота, які на Поділлі набували форми майже тріумфальної арки. Це була брама з дашком; двохстулковими ворітьми з однією або двома хвіртками, що влаштовувались поряд із головним проїздом.

Загалом господарські будівлі двору незалежно від функцій, які вони виконують, відігравали дуже важливу роль у економічному стані сільського господарства селянина. Заможні селяни мали різноманітні за призначенням просторі господарські будівлі із якісного матеріалу, а для бідніших селянських верств характерна мінімальна кількість будівель і застосування дешевших матеріалів.

Розділ ІІІ. Декоративне оформлення та художнє оздоблення житла

З давніх часів, користуючись найдоступнішими природними матеріалами, селяни намагалися прикрасити свою оселю, надати їй затишку, привабливості. У багатьох селах Поділля певно не знайдеться двох будинків цілком однакових кожен конструює і прикрашає його по – своєму, виявляючи при цьому свою творчу індивідуальність.

Народна творчість в архітектурі сільського житла пройшла досить різноманітні і своєрідні шляхи розвитку. Вони тісно пов’язалися з побутом народу і завжди обумовлюються конкретними історичними, соціально-економічними та природно географічними умовами. В ХІХ – на початку ХХ ст. в народній архітектурі Поділля і всієї України склалися стійкі композиційні прийоми, певна архітектурно – композиційна система.

У межах цих усталених архітектурно – композиційних систем, своєрідних, «типових проектів», народні майстри різноманітними засобами декорування зуміли досягти яскравої локальної своєрідності у вирішенні архітектури житла різних історико – етнографічних районів України.

Локальність сільського житла Поділля, його архітектури виявлялась не так в основних типологічних ознаках, скільки у вторинних – пропорційному співвідношенню висоти стін і даху, у художніх прийомах колористичного або пластичного декорування.1

Як уже зазначалось, саме застосування у будівництві різноманітних місцевих, а значить, дешевих будівельних матеріалів сприяло створенню неповторного вигляду подільського села в ХІХ – на початку ХХ ст. хоча на Поділлі будували хати з суцільного дерева, в засобах художнього оздоблення воно не відігравало помітної ролі. Тоді як глина переважала, як будівельний матеріал, так і матеріал для декоративного оформлення та художнього оздоблення.

Однією з характерних особливостей українського народного житла взагалі.

Подільського, зокрема, є його мальовничість. Спосіб прикрашувати житло малюнками має багатовікову історію. Ще первісна людина зображувала живих істот та геометричні фігури на стінах печери, яка правила їй за житло. Як свідчать археологічні матеріали, знайдені на території сучасної України, стіни жител білилися і мали червоні прикраси. Глиняні житла трипільців були орнаментовані поліхромним розписом. Стіни з внутрішнього боку; долівка, поріг та передній виступ основи орнаментувались чорним монохромним розписом, а зовнішні стіни білим.1

Феноменом української хати є малювання на стінах, печі, сволоці та стелі. Малювали як ззовні, так і в середині. В митих хатах малювали стіни, стелю, сволок.

Дуже розвинуте хатнє малювання на Поділлі, особливо у його південних та східних районах.2 В ньому мудро поєднувались практична доцільність та естетична цінність.

Як правило хати розмальовували молоді дівчата та жінки. Використовували для цього нескладне приладдя та нехитрі фарби. Малювали пензлями, які робили «з пса, кішки, курки» тощо. Основним матеріалом для кольорових обмазок, підводок, розписів були глини. Це яскраво жовта глина різних відтінків: червона, синя, зелена, чорний глей, жовту глину перепалювали також на червону. Для цього виробляли маленькі «балабушки» і клали в «грань» (жар). Потім їх товкли, терли та «розпускали» у воді. Червоний колір мав різні відтінки. Дуже перепалена глина – темно-червоний, менше перепалена – яскраво-червоний.3 Крім цього, використовувалися соки рослин, відвари та мінеральні фарби.

Зелений колір робили з соку дерези «повію» чи гарбуза. Часто для чорного використовували сажу. Мінеральні фарби продавались на початку ХХ ст. на базарі. Наприклад, у Могилеві були поширені: синій колір – фарба мінеральна в порошку (ультрамарин), зелений – фарба мінеральна ( зелень темна ), червоногарячий - фарба мінеральна в порошку (умбра), цеглистий – фарба [21]мінеральна, (сурик); фарба мінеральна в порошку кольору бордо (бакан темний), фарба мінеральна в порошку жовтого кольору (крон), фарба мінеральна в порошку бузково-рожевого кольору (бакан з крейдою); фарба мінеральна в порошку червоного кольору (бакан світлий). Вони по деяких селах витісняли фарби рослинного походження або використовувалися поряд з ними.1

Традиційними для Поділля були прийоми оздоблення стін поліхромним розписом – як житлового будинку, так і господарських будівель. У цих розписах втілювалися естетичні уявлення народу, стихійне прагнення до гармонії з життєвим середовищем. Якщо композиційно хата була підпорядкована загальній забудові двору, то за своїм колоритом вона виділялась. Народні художники залишали площину стіни хати білою, білий колір яскраво виділявся на фоні зелені, що оточувала хату. Ці білі стіни практично не декорувалися зеленим кольором. Так само, як і хата білими лишались маленькі курники, вони лише інколи мали кольорову підводку. Великі площі стін господарських будівель тонувались і декоративно розписувались рослинними мотивами або білими цятками. Поліхромне оздоблення споруд було стриманим у північно-східній частині і контрастно насиченим у південно-західній частині Поділля.2

Зовні подільська хата, як правило, білилася з трьох сторін. «Затильна» стіна мастилася жовтою, червоною, чорною, сивуватою глинами, залежно від місцевих традицій. Дуже часто білий колір з причілків наче завертає на «затилля». Ширина цієї смуги від 10 сантиметрів до 1 метра. Білий колір від темного міг відділятися вертикальними кольоровими смугами: червоними, чорними, жовтими, синіми. Були села, де на «затильній» стіні білу смугу лишали і попід стріхою, обводки тоді мали вигляд рамки.3

У зовнішньому розписі селянського житла різних районів Поділля загальнопоширеним був фриз (піддашок). Мальований фриз як правило огинав [22]хату. Малюнок фриза на чільній стіні хати був багатшим і декоративнішим, а ніж на причілках. Виняток робився, якщо хата стояла причілком до вулиці. У композиції малюнка подільських фризів, на відміну від Придніпров’я, переважав вазонний тип орнаменту, який розташовувався, на певному тоні. Він міг бути зроблений з:

- комбінації крапок з іншими елементами: зигзаг з крапок, розетка, крапкове окантування квітки, вазона або розетки, кольоровими лініями;

- окремих кольорових крапок, лінії крапок, площі заповненої крапками;

- комбінації елементів, що утворювали зигзаг з вазонів, з гілок вазонів у поєднанні з гірляндами;

- поодиноких квіток, вазонів, розеток.1

Важливим елементом в оздоблені подільських будівель були підводки. Вони використовувалися для підсилення виразності деталей в середині та ззовні хати.

Важливе місце відводилося призьбі. Так як вона охороняла нижню частину стіни від негоди, а також використовувалася для різних господарських потреб, то була жовтого, червоного, чорного чи сірого кольорів.2 Обов’язковим елементом при цьому була підводка, яка розділяла призьбу і стіну. Вона проводилась у вигляді однієї чи двох смуг, теж різних кольорів – червоного, синього, чорного ширина їх в середньому від 2 до 10 см.

Свої особливості мало також пофарбування навколо вікон, які обводились однією чи декількома яскравими смугами. При цьому вони не зливалися з білою стіною, а ставали виразними, здавались більшими та підкреслювали декоративність будівлі. Також підводками обов’язково відокремлювалася стіна від долівки «землі» яка, як правило, жовтуватий чи зеленуватий колір.3

У середині хати основна увага зосереджувалась на декорі печі. В цьому проявились давні традиції та роль, яку вона відігравала в сімейно-побутових обрядах. Цей цікавий елемент народного побуту пройшов складний шлях свого [23]розвитку – від розпису підворок окремих частин однією фарбою до складних поліхромних; орнаментально рослинних і тваринних композицій.

В печі підкреслювалася кожна деталь: карнизи, челюсті, припічок, лежанка та ін. На Поділлі характерним для оформлення печі був фриз із квіток, під ним у центрі головної стіни калина, малювали у двох нішах вазон з квіткою, букети або вази з квітами без центрального стебла з симетрично розложеними на всій площі гілками та квітами. Також досить часто вживався поліхромний ліпний орнамент з мотивами кола чи двох центральних кіл.1 Челюсті печі які швидко чорніли, мастили червоною чи жовтою глиною. При обводці челюстей часто робили «клинчики», що символізували вогонь. «Климчики» - це підводка з одним або декількома загостреними клинцями, симетрично розміщеними обабіч челюстей.2

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5