Дипломная работа: Сільське житло Поділля

Стіни на стовпах з вальками і прокладкою дерева при цьому вкладалося підряд два – три ряди вальків, які потім притискувалися дилем.

Дефіцит дерева викликав ще один вид стовпової конструкції з вальками коли простір між стовпами повністю укладався вальками “в ялинку” або горизонтальними рядами.1

Окремий конструктивний тип становили безкаркасні стіни заповнені змішаною з глиною соломою. У переважній більшості це стіни з вальків, які клалися на фундамент. Зустрічаються також стіни глинобитні або глинолиті; коли глину вимішану із соломою заливають у дерев’яну вертикальну опалубку.

Дуже рідко зустрічалося на Поділлі в ХІХ ст. – на початку ХХ ст. безкаркасна техніка виведення стін з природного каменю. Використовувалося переважно два види каменю: пісковик і вапняк.2 Хати ж будували тільки з вапняку. Він вважався “теплим каменем” і добре піддавався обробці. Найпрезентованішими спорудами з каменю на Поділлі є, безперечно, огорожі. В селах з неспокійним рельєфом переважно роблять кам’яний підмурок берега, на рівнинах роблять суцільні кам’яні мури. У другій половині ХХ ст. природний камінь почали широко використовувати і для будівництва хат у зв’язку з збільшенням його видобутку і можливістю перевезення у великій кількості.

Починаючи з кінця 50- х років ХХ ст. стіни будинків на Поділлі стали викладати цеглою або шлаком і обробляти їх цементом “під шубу”.3 Проте стіни з цегли визначалися місцями розташування відповідних промислових підприємств по його виготовленню.

До найдавніших конструктивних типів стелі в ХІХ – на початку ХХ ст. в народному житлі Поділля можна віднести стелю по одному поздовжньому сволоку, поверх якого укладали колоте дерево. Дошки могли накладатись і в притул і на відстані. Використовували для укладання також розколоті половинки дерева, які [6]вкладали гладкою стороною в бік житла, а виокругленого до горища.1 Поверх настилали шар глини, який утрамбовували і розгладжували. Глина утеплювала стелю, а її вирівняну поверхню на горищі господар використовував як місце для сушіння зерна.

На початку ХХ ст. з’являється новий тип влаштування стелі, коли дошки укладають на відстані 3 – 5 см одна від одної, а утворені щілини забивають дерев’яними рейками. Такий тип стелі був поширений лише в лісистих районах, де дерево і на початку ХХ ст. продовжує широко використовуватись в конструкції житла.

Слід підкреслити, що особливо стійке, майже до 30-х років ХХ ст. побутування настилу з дощок спостерігаємо в житлі російського населення Поділля. Різниця полягає лише в назвах окремих елементів. Наприклад, дошки - “скальники ”, сволок - “подвязь”.2 Аналогічні назви зустрічаються і в українських селах. В цьому і виявився вплив росіян, особливо, якщо зважити, що російські майстри нерідко виконували теслярські роботи при будівництві житла в сусідніх селах.

У центральних та південних районах Поділля дощана стеля на початку ХХ ст. зустрічається в житлі лише заможної верстви селян, що було пов’язано з вичерпанням деревних ресурсів.

На початку ХХ ст. стелі, як правило, влаштовували по одному поздовжньому і двох – трьох поперечних сволоках.3 Сволоки найчастіше були відкриті, їх мили або вкривали темними фарбами. У центральних районах на сволоки ставили жердки, які покривали глиною замішаною з соломою. В кінці ХІХ - на початку ХХ ст. дістало поширення валькове влаштування стелі, коли дерев’яні жердини обмазували глиносоломою і щільно вкладали одну до одної на двох –трьох сволоках. З обох сторін глину вирівнювали та гладили, а знизу білили.

На сволок вибирали переважно пропорційне дубове рідше соснове дерево, яке зачищали і обтісували з чотирьох боків, надаючи йому прямокутної або [7]квадратної форми. Поверхні декорували різьбленим і мальованим орнаментом або вирізьблювали дату будівництва, прізвище господаря хати та хрест. Щоб не допустити псування дерева, у деяких районах Поділля його змащували олією.

Складніша конструкція стелі - “на стріхульцях”. У верхні частині поперечних сволоків робили пази в які закладали обмотані довгими вальками стріхульці (кілки). Їх притискували й обмазували зверху та знизу глиною, змішаною з половою. Назва “ стріхульці” походить від “ стріхи” тобто “горища”.1

Знищення лісів та зубожіння селянства призвели до змін традиційного конструктивного типу стелі в парадному житлі Поділля. Сволоки поступово замінюються балками – коротшими і меншого перетину. Замість дощок у настилі почали застосовувати дилі, які почали обкручувати глиняносолом’яними перевеслами. Особливо поширений цей тип стелі був у безлісних південних районах Поділля. Зокрема, в селах Каскада, Колюс, Косиківці Новоушицького району Хмельницької області, Кремінне, Яришів, Сказинці, Бабчинці, Гонтівка Могилів-Подільського району Вінницької області.2

Усі вказані варіанти конструктивних типів стелі дають і в інтер’єрі житла не гладку, а ребристу поверхню. Це зумовлювалося характером опори того чи іншого різновиду настилу на сволок або балки.

В кінці ХІХ ст. в народному житлі Поділля був широко поширений спосіб укладання настилу поверх сволоків. При цьому ввесь сволок виступав у хату. З переходом від сволоків до балок, поперечний перетин яких не завжди дозволяв зменшити навантаження на кожну з них, з’являється прийом опори настилу на “лиштву”, що також давало змогу зменшити частину, що виступає в середину хати.

У другій половині ХХ ст. на Поділлі починає домінувати підшивна стеля, що давало змогу зробити її рівною і гладкою.3

Розглянуті способи укладання стелі характерні саме для житлового будинку. Над сіньми на більшості території Поділля стелі не було.

[8]Стелі укладали також у господарських будівлях двору. Стеля у коморі укладалася з матеріалу гіршої якості, ніж хати, але викладалася також по сволоку. Найчастіше її виплітали з лози, навіть не мастили поверх глиною, оскільки утеплювати приміщення не було потреби. В коморі зберігали зерно, його або просто насипали на під або ж тримали у спеціальних “солом’яниках”.1 Тут також знаходився і дрібний господарський інвентар.

Аналогічним способом укладалися стелі у житлі різних етнічних груп Поділля. Етнічна специфіка проявлялась в різних прийомах декоративного оформлення її елементів в інтер’єрі. Стеля в українському житлі завжди білилася, сволоки оздоблювались різьбленням або розписним орнаментом. У польському народному житлі при декорі стелі використовували паперові прикраси (витинанки). На початку ХХ ст. витинанки почали поширюватись на Поділлі, тут крім стелі ними прикрашали також і піч.2

Таким чином, можна сказати, що конструктивні типи влаштування стелі зумовлені наявністю будівельного матеріалу і фінансовими можливостями селянина. Їх зміна в народному житлі Поділля на початку ХХ ст. йшла в напрямі зменшення кількості дерева і заміни його іншими матеріалами.

Дах, як кінцева частина житла грав важливу роль в утворенні архітектурного образу всього житлового комплексу. Його характер залежав від кліматичних умов і застосування покрівельних матеріалів.

Найбільш поширеною конструкцією даху в кінці ХІХ – на початок ХХ ст. був дах на кроквах, які кріпились на верхньому вінці зрубу або на поздовжніх балках, покладених по верху стін.3

Зміна в конструкції стелі – перехід від сволоків до балок – обумовила зміну і в конструкції даху. Це вплинуло на характер опори крокв: вони тепер впирались не на подовжену платву, а на виступи поперечних балок стелі. Поверх крокв паралельно набивали “лати” – довгі тонкі жердини. До них уже кріпився певний вид покриття – солома, дошка, очерет тощо. Такий тип даху характерний, як для [9]житлових так і до господарських будівель двору.

В однокамерних житлах-бурдеях, землянках і напівземлянках споруджувався односхилий чи двосхилий дах, який служив дахом та стелею. Переважала сошна конструкція даху. Здійснювали його так: по центру коротких стін землянки закопували дерев’яні стовпи. На них вкладалась поздовжня балка – прогон, поверх якої настилялось колоте дерево або жердини. Їх потім засипали землею чи обкладали дерном.1

Напівземлянки могли будуватися вже двома конструктивними типами даху, без стелі - “на сохах” і новіші зі стелею – “на кроквах”. Тут вагому частину його функцій взяла на себе стеля.

На Поділлі, як на всій території України, у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. дах сільського житла переважно покривали соломою.2 Існувало два способи влаштування солом’яного даху – сніпками або китицями та розстеленою соломою. На Правобережжі переважало пошиття даху зв’язаними сніпками.

У деяких районах Поділля для покриття даху використовували очерет. Дерево, як покрівельний матеріал застосовували лише заможні жителі Поділля, але тільки в тих районах, що були багаті на цю сировину. У приміських селах дахи покривали також черепицею, дахівкою або бляхою.3 І лише найбідніше населення використовує як покрівельний матеріал м’яту солому, яку притискали довгими дрючками та деревом.

У південних районах Поділля переважало гладке пошиття “плескачами” у поєднанні з уступами. Проте подільські сільські майстри, які пошивали дах, володіли різноманітними засобами покрівельної справи. Пошивати починали з нижнього краю даху і прив’язуючи до передостанньої лати найгрубіші сніпки – китиці. Всі інші ряди до самого верху даху викладали куликами. Різниця між куликами і китицями полягає в тому, що перші зв’язуються ближче до колосся, а [10]другі – з протилежного кінця. Китиці прив’язують до лат колоссям вгору, а кулики – колоссям до низу. Така техніка пошиття була поширена по всій Правобережній Україні.

У способах пошиття солом’яного даху сніпками народні майстри досягли великої різноманітності. Існувала так звана подвійна стріха, коли два перші ряди викладали китицями, а далі всі шили – плескачами. Найбільш декоративно виглядала стріха, пошита суцільно сходинками. Особливого поширення вона набула на Тернопільщині та у Придністров’ї. Увесь дах мав вигляд східців, по яких можна було ходити, загальна кількість їх на даху могла бути до 20 рядів, причому товщина покрівлі сягала 25 – 30 см. Щоправда, названий тип пошиття вимагав у півтора рази більше соломи: якщо на рівну стріху йшло її близько 20 кіп, то на пошиття стріхи карбами необхідно було понад 30 кіп. Але стріха прошита карбами служила у півтора – два рази довше, тобто майже 50 років.1

Проте викладання даху сходинками було доступне лише заможній верстві населення, які в такий спосіб покривали і господарські будівлі двору. Бідні селяни могли собі дозволити прошивати у такий спосіб лише комір.2

Декорувалось і викладання рогів даху, вони як схили могли прошиватися одинарними, подвійними і навіть потрійними китицями, створюючи відповідний горизонтальний ритм повторень у кожному ряду або поєднання горизонтального ритму членувань по схилах та гребеню даху з вертикальним через два – три ряди.

Велике значення при укладанні даху мало влаштування верха солом’яної стріхи. В кінці ХІХ на початку ХХ ст. верх виводився такими прийомами: за допомогою одного поздовжнього або поперечного сніпка (“ляльки ”) і двох сніпків (“хлопця” і “барана”) або викладання м’ятою соломою своєрідною досить високою трапецією. Викладений у будь який спосіб верх притискувався здвоєними жердинами. Під м’яту солому обов’язково підкладали ряд китиць інколи зверху укладали один-два ряди поперечно покладених сніпків (“баранів ”). Це призвело до утворення так званого розвинутого гребеня даху. На Поділлі, як матеріал покриття [11]даху поряд із соломою використовували і очерет. При покритті даху очеретом використовували рівне пошиття. З очерету робили снопики, як із соломи і в’язали до лат, а “мітелки” пускали по схилу. Зверху очеретяний дах викладали м’ятою соломою і притискували кізлинами або ж пошивали “гребінкою” чи “кіскою” – здвоєними снопами очерету, закріпленими догори “стропаками”, а “мітелки” пускали по схилах. У другому випадку верх притискували своєрідним дашком з двох “рихв”. Під шар м’ятої соломи, як і в солом’яних дахах підкладали щільно зв’язані снопи очерету.1 Найбільш поширений такий дах був у південних районах Поділля, тут очеретом покривали 60% від загальної кількості жител.2

Отже способи пошиття даху очеретом подібні до способів пошиття соломою, але вони новіші в часі і мають свою термінологію. У другій чверті ХХ ст. солому і очерет як матеріал покриття даху почали масово замінювати матеріали промислового виробництва: шифером, черепицею, руберойдом та ін..

Найбільш поширеною формою даху на Україні був чотирисхилий дах.3 Проте подекуди зустрічався і двосхилий переважно у російському та польському житлі. Причілки в таких дахах заплітались лозою і обмазувались глиною.

У другій половині ХХ ст. у зв’язку із заснуванням нових покрівельних матеріалів в українському народному житлі, набувають поширення також форми даху з різними варіантами вирішення фронтонів.4 У житлах мансардного типу в останні роки велике місце посіли складні форми багатосхилих дахів.

Своєрідними, як в українському, так і в подільському житлі були виноси даху над чільною та тильною стінами. У ХІХ ст. вони були мінімальні це було зумовлено конструкцією опори крокв, за якою вони зарубувались безпосередньо в розміщені на цих стінах балки. Коли на виступи поздовжніх плотв та поздовжнього сволока над причілковими стінами укладались виносні балки, утворювався винос даху. У різних районах Поділля він мав різну назву. У [12]північних районах окап», у центральних та південних –“застрішок”, “підсобійка”. Різну назву мала і виносна балка: в північних районах Поділля називається “дармовис», “пошевок”, “очеп” або “байстрюк”, у центральних та південних районах “дармовис” та “пошевок”.

На Поділлі існувало багато прийомів віддалення кінців стріхи від стін хати. Оскільки традиційною опорою крокв був прийом їх зарубки у плотви, що укладались безпосередньо на стіни і щоб захистити стіни та призьбу від опадів, на кінцях крокв забивали дерев’яні кілочки “тиблі” або клинці з дерева. На ці кілки набивали нижню лату, завдяки чому утворювався виступ.1 Традиційні способи створювали яскравий декоративний ефект припіднятості кінців даху – тим більший чим стрімкіший був дах.

Локальною особливістю українського житла є прийом, яким влаштовували винос даху за допомогою “пятнарів” - своєрідних кронштейнів.2 Від стовпів каркасу стіни виходили досить грубі дерев’яні гілки на які спиралася висока платва. В більш ранішому будівництві на слупи використовували дерево з природнім відгалуженням гілля .Їх встановлювали як правило по рогах хати над вхідними дверима або ж густо розташовували вздовж стіни. З метою спрощення конструкції їх почали робити окремо від слупів, збиваючи до купи при виведенні каркасних або зрубних стін хати.3

Загалом, конструкція житлового будинку в ХІХ – ХХ ст. зазнавала кардинальних змін, як у техніці його зведення так і у використані будівельних матеріалів. Це проявлялось в тому що крім одноповерхової забудови, набувало поширення спорудження будинків в двох рівнях. Конструкція стін еволюціонувала від каркасної до стовпової техніки, що позитивно вплинуло на санітарно-гігієнічні та естетичні якості житла.

Розділ ІІ. Подільський двір та характеристика його господарських будівель

Під двором українське селянство розуміло загороджене на садибі місце, зайняте будівлями. Двір був центром господарського і побутового життя селянства. На характері забудови подільської садиби позначилися природні умови, особливості заселення краю. Основна увага при будівництві садиби приділялася розміщенню житлового будинку, причому бік його з найбільшою кількістю віконних прорізів повинен був орієнтуватися на південь, що забезпечувало хату сонячним освітленням.

Орієнтація будинків значно впливала на їх розташування стосовно вулиці. Якщо вулиця спрямована з півночі на південь та з південного сходу на північний захід, то житлові будинки розташовувались перпендикулярно до вулиці, тобто вузькою стороною. Коли ж вулиця ішла із сходу на захід, то будинки споруджувалися паралельно вулиці довгим фасадом або напільною стороною.

Побутуючим типом двору на всій території України був відкритий зверху і незамкнений у плані двір. В ньому вільна земельна ділянка прилягла до житла та господарських споруд, завжди лишалася просто неба, не накритою дахом – на відміну від інших східнослов’янських народів, зокрема білорусів та північних росіян.1

За типом взаємозв’язку житлового будинку з господарськими спорудами (хлівом, стайнею, коморою, сажем, льохом та ін.) на Поділлі переважав двір з не зв’язаними між собою будівлями. Отож, за характером взаємозв’язку житла і господарських споруд у забудові українського двору можна виділити такі три типи: з незв’язаними будівлями, з частковим взаємозв’язком, з повністю з’єднаними спорудами.

За характером зв’язку та взаєморозташування хати і господарських будівель на Поділлі виділяється п’ять типів забудови: вільна, однорядна, Г - подібна, П – подібна та замкнена.

При вільній забудові господарські будівлі й хата розташовувалися без певної системи, підпорядковуючись особливостям рельєфу садиби та господарським вимогам її хазяїна. Однорядна забудова передбачала розміщення господарських споруд на одній лінії з хатою. При цьому елементи забудови могли бути зовсім не зв’язані між собою, зв’язаними частково або об’єднаними спільним дахом ( довга хата, погон, лінійка, шнурова забудова). При дворядні забудові господарські будівлі та хата утворювали два паралельних ряди і також могли бути зовсім не зв’язані, зв’язані частково або суцільно. При Г – подібній та П –подібній забудові її елементи в плані утворювали відповідну літеру, а при замкненій всі будівлі з’єднані між собою дахом.1

У розташуванні хати і господарських будівель щодо вулиці чи дороги (у вуличних і рядових поселеннях) побутували три варіанти: житло знаходилося ближче до комунікацій, а господарські будівлі – в глибині двору; житло розташовувалось у глибині двору, а господарські будівлі ближче до вулиці; житло знаходилось на одній стороні вулиці, а на другій господарські будівлі.2 Ці варіанти характерні для всієї території України, зокрема Поділля.

Означені варіанти забудови відкритого двору та наближення хати до вулиці набули більшого або меншого поширення по всій території України, залежно від розмірів земельних поділів, соціально-економічного становища господарів, а також, частково, етнічних традицій.

Саме розміри двору та кількість господарських будівель у ХІХ – на початку ХХ ст. наочно виявляли глибоке майнове розшарування українського селянства. Бідняцький двір обмежувався лише хатою і однією будівлею, де вміщувалось усе господарське начиння та худоба. Двір заможного селянина міг налічувати понад 20 різноманітних будівель, які свідчили про його достаток. За даними досліджень П.П. Чубинського, садиба найбіднішого господаря, яка складалася із однієї хати без сіней, повітки, хлівця та невеликої огорожі, коштувала 45 крб, садиба середняка, що складалась з хати із сіньми, клуні, погріба, повітки, загороди, хлівця огорожі – 138 крб, садиба заможного селянина – хата на дві половини і всі господарські будівлі в повному обсязі, коштувала – 310 крб.1

Найбільш поширеною на Поділлі можна вважати садибу в якій хата знаходиться в глибині, а господарські будівлі розміщені по дві сторони. При наявності більшої кількості споруд садиба мала замкнуту форму, при якій глухі стіни виходять на зовні.2 У місцевостях де багато каменю, значна частина господарських будівель, складених з цього матеріалу, поєднується кам’яною огорожею. В цьому випадку садиба набуває фортечного характеру. З таких дворів зовні видно тільки дахи будівель.

У садибах, які були розміщені в підніжжях вузьких долин, на схилах горбів, спостерігалася ярусність у забудові. Як правило і на верхній площадці будували фасадом до вулиці хату, на нижній – господарські будівлі, зведені по периметру навколо двору.

При створенні будівельних майданчиків звичайно, не обходилася без переміщень ґрунту з верхнього рівня на нижній.3 У садибах розташованих на днищах долин і плато, будівлі розміщувалися довільно, залежно від потреб господарства.

Важливою рисою подільської садиби, яка можливо, встановлювалась з намагань до замкнутості, є поєднання під спільним дахом цілого ряду різноманітних приміщень. Поєднання бувають різні, наприклад: куча + стайня + шопа + комора, куча + стайня + хлів + шопа, стайня + куча + майстерня, куча з поверхневим курником стайня + комора + шопа. Довжина цих «довгих будинків» доходить до 20 метрів.4 Існують звичайно і менші поєднання. Тільки стодола в подільському дворі завжди стоїть окремо.

За умов народної колонізації земель у ХІХ ст. виникали садиби переважно з віддаленим розташуванням хати відносно проїзних шляхів постановкою її в [13]глибині двору. Такий тип на Поділлі отримав назву двір з проїздом. Наближене або курдонерне, розташування хати характеризується наявністю перед житлом невеликої земельної ділянки, на якій як правило, висаджувались дерева, кущі, квіти. Безпосередній вихід хати на вулицю, її розташування на межі садиби, яка прилягає до дороги, є новацій ним типом, який практично був відсутній в традиціях українського народу і спорадично в забудові садиб, які межували із майданами або жвавими торгівельними шляхами.

Середняцький відкритий двір із вільною забудовою поділявся, як правило на дві нерівні частини: більшу «город», що розташовувалась поза хатою, і меншу, що прилягала до вулиці й називалась власне «подвір’я». Напроти хати ставили окремі будівлі: для худоби та реманенту – шопу, для коней стайню. Перед шопою розміщували місце для худоби – обору. Напроти вікон хати розташовували комору – споруду для зберігання зерна. Біля комори відводили місце для возовні, де зберігали воза, сани, борону, тощо. Тут ставили і саж для свиней.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5