Курсовая работа: Уявлення стародавніх слов’ян

Особливих труднощів, як було з вищими найдавнішими божествами, при вивченні цих «демонів – духів» не виникає, оскільки народна пам’ять зберегла про них багато відомостей, бо ще і досі подекуди люди вірять в цих істот, особливо це спостерігається в селах, де добре зберігалася традиційна культура. Однак, варто зазначити, що виникають труднощі пов’язані з трактуванням цих духів з християнської точки зору – чим і «поплутали» людей. З огляду на це, ми й можемо дати певну характеристику цим духам.

Домовик (похатник, господар, хованець, служка, помічник) – Божество дому, родини, який походить, вірогідно, від культу Предка і домашнього вогнища. Недарма він живе за піччю або під порогом хати. «Домовики – се домашні духи. Вони постали з тих крапель, що чорт, замочивши палець у воду, стріпував позад себе. Вони сидять по хатах і при запаленій страсній свічці їх можна бачити. У багача у шерсти, у бідака лежить голий». [1.8; 389] Домовик невидимий, але іноді він показується маленьким дітям. Його перевозять у нову хату, щоб охороняв родину. Коли родина живе в злагоді із своїм Домовиком, він навіть намагається допомагати по господарству. Іноді Домовик має Доманю (Домасю, Домаху, Домцю), що означає «пані, господиня дому». Вона іноді допомагає жінкам прясти. Домовики люблять домашніх тварин, особливо кішку й козу, але бояться сороки. Домовика не можна залишати, коли переїздять у нову хату, слід покликати його з собою, підставивши черевик: «Домовик, Домовик! Ось тобі сани – сідай, їдь з нами!» або й просто: «Хазяїне, ходи з нами до нової хати!» Інакше він образиться, що його не шанують, і буде турбувати людину, а іноді шкодити їй. Тум ми бачимо поєднання добра і зла.

«Існує повір’я, що інколи Домовик «душить» сплячу людину, ніби навалюючись на неї, не дає дихати. Тоді треба спитати: «На добро чи на зло?» Якщо він теплий – на добро, якщо холодний – віщує хворобу». [2.9; 58]

Залишившись у хаті, з якої вибралися господарі, Домовик починає шкодити новим господарям: стукає вночі, розкидає речі. Таке ж відбувається, якщо до хати випадково впустять чужого Домовика.

Зображують Домовика у вигляді дерев’яної скульптури бородатого дідуся і ставлять на Покуть поруч з іншими Богами.

Русалки – це первісно Діви – Богині природи: рік, озер, джерел, рослин, лісів, полів тощо. То є ті самі німфи, про яких згадує Прокопій. «Ся назва походить від кельтського слова рус – (тобто вода), від кореня якого руське слово русло, означає середину річки. Русалка означає жительку русла води». [1.7; 102] Русалок можна вважати етнічними символами української національної демонології. Принаймні в інших народів вони не знайшли такого поширення: у білорусів цей образ має інший вигляд («кикимора»), у росіян він зустрічається, як правило в суміжних з Україною районах. Саме на Україні його опоетизовано в літературних творах, передусім «Лісовій пісні» Лесі Українки. Створена нею Мавка є, звичайно, художнім образом: науковці ж розрізняють кілька різновидів русалок. Зокрема, Д.К.Зеленін подає такий перелік: купалка, водяниця, жартівниця, лешачиха і нявка (мавка), лоскотуха, криниця, мемодиха – істоти дещо вищого ґатунку. Таке розмаїття назв – не просто локальні етноніми, а, як свідчать зібрані дослідниками матеріали, - різні типи русалок. Це молоді вродливі жінки, котрі живуть у воді (типовий український варіант), у лісі (характерно для білорусів) або в полі (російський варіант) і люблять лоскотати перехожих: «Іноді вчиняють напад на людей і залоскочуть їх до смерті». [1.7; 102] Мавки, на відміну від русалок мали, довге лляне волосся, вони уособлювали дітей, що народилися мертвими або померли нехрещеними. Саме вони своїм співом і привабливим виглядом заманювали хлопців і залоскочуть до смерті. «Русалки – се водні красавиці вони виходять ночами на береги озер, рік, протоків голі, в вінках із осоки або галузок, сідають на траву і чешуть коси або виводять танці». [1.8; 398] У найдавніших слов’янських міфах простежується певний зв’язок Русалок з культом рослин та культом води. Лісові Русалки живуть на деревах, гойдаються на гіллях. Русалки – добрі Божества врожаю, покровительки рослинної сили природи. Русалки не мають на собі одягу, у них біле знекровлене тіло. В одній з русалчиних пісень співається, що русалки просять у жінок намітки, а в дівчат сорочки: « Сиділа русалонька на білій березі, Просила русалонька у жінок намітки: Жінки-сестрички, дайте намітки: Хоч не тоненької, аби біленької. Сиділа русалонька на білій березі, Просила русалонька у дівчат сорочки: Дівчата-сестрички, дайте сорочки, Хоч не білесенької, аби тоненької». [1.4; 343] Русалки задають питання, при відповіді на які вони відпускають дівчину чи хлопця: «Ой, біжить, біжить мила дівчина. А за нею та русалочка: «Ти послухай мене, красна панночко, Загадаю тобі три загадочки. Як угадаєш – до батька пущу, А не вгадаєш – до себе візьму: - Що росте без кореня? - Що біжить без повода? – А що цвіте без цвіту? Панночка загадку не відгадала, Русалка панночку залоскотала». [1.4; 344] Оберегом від них слугував хрест та полин.

Лісовик [див. дод.12] - Бог лісу, можливо, первісно Бог-пастух, який випасає лісову худобу: оленів, ведмедів, вовків, зайців. Ому люди-пастухи укладають з Лісовиком угоду, приносячи йому в жертву яйце або печиво із житнього борошна, які кладуть на лісовому перехресті чи на галявині. Тоді дикі лісові звірі не будуть забирати в людей їхню худобу. «Імовірно, первісно це були жертви Богові Лісу, пам’ять про якого була викоренена християнством». [2.9; 59] Фольклористи зібрали лише пізніші уявлення про лісовика: його можна пізнати з того, що він, при всій схожості з людиною, не має тіні. Він любить пожартувати з людиною, завівши далеко в ліс і сплутавши дорогу. Щоб вибратися, треба вивернути навиворіт сорочку або вдягнути черевики не на ту ногу – тоді повернеться пам’ять. Проте значної шкоди людині він не робить, навпаки, під опікою Лісовика її не чіпає жоден дикий звір у лісі. «Вважалося, що Лісовик буває жіночої статі. Лісові люди вели своє господарство, створювали сім’ю і жили, як звичайні люди, хоч і походили від вовчиць, ведмедиць, олениць». [2.13; 222] Ідентичний з Лісовиком карпатський Чугайстер, відомий своїми веселощами, який примушує зустрічного чоловіка танцювати, граючи йому на сопілці: «…це заклятий чоловік. Він ходить лісами і ніхто його не вб’є, ані з’їсть, бо так йому «пороблено»…а шкіра його покрита буйним волоссям. Сповняє страшну функцію смерті нявок, бо вбиває їх і їсть. Чоловікові не робить зла, хіба попросить чемно у танець…» [1.8; 391] В російській міфології до нашого Лісовика подібний Лєший, котрий, однак, значно ближчий до тюркського Шуралє. Лєший боїться солі, вогню і липового поліна – таке уявлення все позначене християнськими стереотипами мислення, мовляв: «Усяка нечиста сила боїться липового поліна». Одна казка починається такими словами: «Жив у лісі такий бог лісовий, і було три брати. Пішов один брат до того бога найматися пасти бичка». [1.8; 390] В цій казці лісовик убиває двох братів, бо не додержують угоди, а третьому дає багато грошей.

Водяник - втілення стихії в образі Водяного царя. Уявлявся як старий довгобородий дід, який панує над Русалками. Якщо людина необережно втручається до його царства, Водяник може дуже зашкодити, навіть утопити, перевернути човен тощо: «Псує греблі, ломить у млинах колеса, коли недобрий, а як люди наближаються тоді до його царства, купаються або роблять щось на березі, то лякає їх і то так, що вони відлежують довго переляк. Погодяться одначе, й мирно з людьми». [1.8; 392] Тому моряки і рибалки завжди намагалися умилостивити Водяника: в давні часи йому приносили в жертву чорну тварину (півня, козла). Існував звичай тримати на кораблях чорну кішку, яка також вважається оберегом і для мірошників водяних млинів. Іноді жертви Водянику приносили й пасічники, щоб уберегти бджіл від повені: вони кидали в річку свіжий мед і віск, а подекуди навіть перший бджолиний рій (первак).

Згідно з легендами про створення світу, Водяник походить від чорта. «Бог скинув чорта та злих духів з неба і кожен із них летів до землі 40 діб; коли ж Господь сказав «Амінь», то хто де був, там і залишився: у воді – водяник, у болоті – болотяник тощо». [2.13; 221]

Вірили, що водяник може показуватися у вигляді сома, щуки або іншої риби. Неодмінним атрибутом Водяника є тризуб, котрим він вибиває із землі прісну джерельну воду, щоб живити рослинність. Отже, Водяник також має божественні риси.

Чорт (біс, диявол, дідько, сатана, щезник) – як духовна постать, і як незвичайна обдарована людина. «Ще в XVII ст. східні слов’яни уявляли його дещо інакше, ніж ми звикли зараз: Кудесник, Кудес – чорт або чарівник, так писав Самбо Беринга про Чорта у Своєму «Лексиконі…» (1627). [2.9; 63] Таким чином, ми маємо три синоніми як чаклун, відун, відьмак та інші. Слов’яни, як відомо, без особових мук сумління часто зверталися до чарівника, не вбачаючи в тому великого гріха. Проблема виникла, оскільки з прийняттям християнства всі давні Боги й духи були віднесені в розряд «нечистих». За християнськими уявленнями, чорт – людиноподібна істота, вкрита чорною шерстю, з рогами, з хвостом і копитами. Митрополит Іларіон зазначав, що «з бігом часу на чолі всіх «злих» сил став Чорт, що тепер став зватися Дияволом, Сатаною чи демоном, і йому мали підпорядковуватися всі інші сили: володарі хатні й природи та шкідники життя… всі вони за Християнства перейшли в силу злу, нечисту». [1.7; 134] вірогідно, вже під впливом церкви виробилися уявлення про те, що Чорт нібито за послуги відбирає в людині душу і що він так само смертний як і людина. Отже, такого Чорта важко віднести до духів чи Богів. Відомо, що людей, наділених якимись особливими якостями, часто називали «чортами». У давні часи це могли бути знавці письмен, чарів, які читали і ворожили за «чертами і різами». Образ чорта в слов’янській міфології докладно описаний переважно з християнської точки зору, бо це було їм вигідно і тому питання залишається малодослідженим з дохристиянської точки зору. Народна мудрість не даремно говорить: «Не такий Чорт страшний, як його малюють!» і в цьому є не тільки велика мудрість, але й велика таємниця.

Перелесник – літаючий дух спокуси, який заманює жінок і дівчат, кохається з ними в ночі й забирає силу та вроду. Уявляється в образі гарного палкого юнака з «буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима, як писала Леся українка в «Лісовій пісні». Іноді Перелесника прирівнювали до літаючого змія, котрий відвідує жінок і за проведені з ним ночі дарує дорогоцінні прикраси. Вважалося небезпечним докоряти жінці за зв’язок зі змієм, бо розгніваний Змій може спалити хату.

Про Перелесника поетично написала Леся Українка у вірші «Як я люблю оці години праці»: «…До неї уночі з’являвся перелесник, Не дияволом з’являвся, не марою, Спадав летючою зорею в хату, А в хаті гарним парубком ставав… На ранок, як співали треті півні, Зникав той Перелесник, а дівчина Уквітчана , убрана засипала Камінним сном. А потім цілий день Бліда ходила, мов яка сновида…» [2.9; 64] Перелесник, судячи з імені (від ст.. сл. Прелесть) – спокусник, у християн близьке до прелюбодій – «осквернитель шлюбного ложа», який спокушає заміжніх жінок.

Берегиня – Богиня-захисниця народу, відома сьогодні як Богиня народної пам’яті, яка зберігає прадавні звичаї. У «Велесовій книзі» вона згадується так: «Течуть ріки великі на Русі. А повна вода дзюрчить співами стародавніми про тих бояр, що не боялись до полів проти готів виходили і багатство літ битися за вольність руську. Ті славні нічого не берегли, ані життя свого, - так прорекла їм Берегиня». [1.7; 79] Як бачимо, тут берегиня пов’язана не тільки з водою, співами, але й з віщуваннями.

Упир – найдавніше уособлення зловорожих сил; покійник, що виходить з могили, яби висмоктувати з людей кров (потинати). Міг з’являтися у різній подобі (собаки, кота, двох хлопчиків), ходити пішки або їздити на коні. Упир мав дві душі, одна з яких не покидала тіла і після смерті. Вважалося, що Упирі бувають родимі та роблені. Перші народжувалися із хвостиком. Робленим Упирем ставала людина, на яку навіяно дух нечистої сили. Наприклад, на волині вірили, що упирем ставав кожний самовбивця. Розпізнати упиря можна по шести пальцях на руках і ногах, а після смерті – по напрочуд свіжому яскраво-червоному обличчю. Побутувало повір’я, що, крім мертвого упиря, в кожному селі був і живий, який захищав громаду від мертвого. Щоб знешкодити Упиря, в його могилу кидали жменю маку, закопували осикового кілка, а подекуди й пробивали ним потилицю покійника: «Коли хто хоче позбутися опира, щоб не ходив та не потинав людей, то повинен обнести його довкола села чи міста три рази, а він перестане ходити. Можна також пробити його крізь груди осиковим колом. Найліпше, одначе, викопати, порубати на кусники і забити осиковий кіл у голову. Тоді напевно перестане раз на все ходити». [1.8; 403] Іван Франко в свої розповіді про «Сожжение упырей в с.Нагуевичах в 1831г.» [див. дод. 13]зазначає, що на сторінках «Киевской Старины» з’явилися розповіді, про які він чув ще в дитинстві. Справа стосується спалення кількох чоловік, підозрілих громадою у тому, що вони упирі і були причиною холери, що була в той час. В людей були різні прикмети щодо Упирів, одну з них записала його дружина Ольга Франко: «Упырь як спыть, то все на лави, пид викном, Але не так, як други люде. Вин усе лягае головою до дверей, а ногами до образив – по Тим его и признати можно». [1.8; 513]

Мара – міфічна богиня зла. Пізніше образ мари уособлював хворобливий, тривожний, неспокійний сон. «Мислилися страшною істотою жіночої статі, нічним привидом, що насідав на сону людину, а коли прокидалася, то мара миттю зникала». [2.13; 223]

Вовкулака - надзвичайна напівфантастична істота. Вовкулаки могли бути вроджені та зачаровані (обернені). Вродженим Вовкулаком ставала людина, що народилася під певною планетою. Вірили також, що коли вагітна жінка побачить вовка, то в неї народиться дитина-вовкун.

«Також коли чоловік спить із жінкою проти святої неділі і тоді почнеться хлопець, буде вовкулаком. Вовкулаки мають під пахвою таку ямку, в котрій сходяться кінці шкіри. Через ту ямку вивертається шкіра і чоловік входить до середини, а на верха виходить вовк, коли прийде не се пора». [1.8; 403] Зачарованими ж Вовкулаками стають ті , яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цього достатньо було забути Бога і за вказівкою відьми перекинутись тричі через устромлений в землю ніж. Таке перевтілення відьма могла здійснити і без згоди людини. На відміну від зачарованих вовкулак, що перебувають у вовчій подобі по кілька років, вроджені ж – живуть у сім’ї як звичайні люди і лише у певний час, найчастіше вночі, перетворюються на вовків, об’єднуються з їхніми зграями і винищують худобу. Існували різні засоби повернути зачарованому вовкулаку людський образ: стягнути з нього шкуру, провести через хомут, розірвати мотузку, що висить у нього на шиї, та інші. Існує в народі така легенда, в якій мова йдеться про вовкулаку: «Один наймит підгледів раз, що хазяїн перекинувсь через пеньок за гумном, зробивсь вовкулаком і побіг у ліс. Наймит взяв дай перекинувся теж…і побіг у ліс. Довго блукав…і їв усяку падаль. Далі стало йому скучно без людей, да вже не знає, як перекинутися в чоловіка…да й вже насилу хазяїн здогадавсь, що е не вовк, да взяв і перекинув його навпаки через пеньок. Наймит йому в ноги. А хазяїн…- То ж, небоже, - каже, - не роби, чого не знаєш». [1.9; 152]

Вій - демонічна істота, що має образ старого дідугана з величезними бровами. Назву свою отримав через довгі й густі вії, що тягнуться аж до землі. В народних переказах відомий ще під назвою шолудивий Буняк. «Погляд його може вбити людиною, від нього будинки западають під землю, а на їхньому місці утворювалися озера або провалля». [2.13; 220] Тут ми яскраво бачимо приклад, як люди пояснювали звичайні природні явища.

Від згубної дії його погляду рятує те, що вій нікого не бачить крізь свої густі вії та брови. Ймовірно, з оповідями про Вія, пов’язані повір’я про недобрі очі й зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується.

Так характеризуються основні духи-демони, в яких вірили східні слов’яни і в яких деякі люди ще вірять і досі, принаймні знають і уявляють собі. Іноді вони становляться чудовим предметом для розповідей маленьким дітям, які перенесуть ці спогади в наступне покоління.

З перерахованими вище богами та духами пов’язані різні народно-календарні звичаї, які є невід’ємною частиною духовної культури східних слов’ян. Це певні ритуальні дії і словесні формули, пов’язані з традиціями родового, племінного і народного життя, зумовлені природою та змінами пір року і залежними від них датами і періодами сільськогосподарських чи інших робіт, побутом людей. «Звичай народу – це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому». [1.4; 5]

Звичаї – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних справах і найбільших всенаціональних, це втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. Майже в усіх народах світу існує повір’я: «Той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу». [1.4; 5]

З історичним розвитком, склався традиційний порядок відзначення різних подій, свят і т. ін., пов’язаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів, предметів тощо.

Народна обрядовість у багатьох випадках тісно пов’язана з народним календарем. Найдавнішим способом визначення більших відтинків часу були пори року, спершу дві – тепла і холодна, літо і зима; згодом чотири, початок яких припадав залежно від кліматичних умов на різний час. «Роками почали рахувати час лише у Київській русі (від створення світу), і тому давні українські документи датуються від того часу (а з IV ст. – також від народження Христа з різницею між цим датуваннями в 5508 років)»[2.20; 43]

Народні звичаї і обряди супроводжувались, як правило, магічними діями, релігійними церемоніями, замовлянням та співом, танком і ходінням, драматичними дійствами. Звичаєвість була у великій пошані особливо серед українського народу. Тарас Шевченко писав, звертаючись до України, як до матері: «Чи то рано до схід сонця Богу не молилась? Чи діточок непевних звичаю не вчила?» Як бачимо з цих слів, не вчити своїх дітей звичаїв – то чи не найбільший гріх для матері.

Східнослов’янська звичаєвість надзвичайно давня, вона зародилася задовго до прийняття християнства. Літописець Нестор писав: «Усі племена мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов». [1.3; 38] Тому є підстави вважати, що прийняття візантійської культури Володимиром великим не було, як вважають дослідники(О.Воропай, В.Хоменко та інші), поєднанням бідного з багатим – це була зустріч двох рівновеликих, а різних за духом і характером культур. З часом вони так злилися, що важко їх відрізнити.

Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі, а несли в дім благополуччя і добробут. У цих діях, рухах і словах у календарні дні чотирьох пір року полягає і вся поезія світосприйняття і світобачення.

Зимові звичаєві обряди, як правило, починаються з Введіння(4 грудня за новим стилем), що колись було пов’язано з початком нового року, а пізніше з християнським святом Введіння в храм Пресвятої Богородиці. З першим снігом господарі ховають реманент, лагодять сани, готуються до різдвяних свят. Господині прядуть, дівчата вишивають, щоранку вмиваються «першим снігом» та витираються червоною крайкою – щоб були рожеві. А ще був звичай у дівчат – «чарівниць) святити воду з річки в ніч проти Введіння, пропускаючи її між двох вогнів: «…там дівчата зійшлися на таке місце, де три води докупи зійшлися – три струмки зливаються водне русло. Набрали дівчата у глечик води, запалили два поліна, а коли вогонь добре розгорівся, тримали їх над череп’яною мискою і лляли воду так, щоб вона проходила між двома вогнями. Щось вони там ще шепотіли, але що саме – не чув…» [1.4; 12]

Далі шанують свята Катерини, Андрія, варвари, Миколая, вечорниці, святвечір, коляда, вертеп, щедрий вечір, Новий рік, або свято Василя, голодна кутя, Водосвяття тощо.

Одним із найцентральніших свят залишалося вшанування язичницького Бога Коляди. Напередодні Різдва готували різні страви, серед яких обов’язковою була кутя, святково прибирали хату, накривали стіл. Кутю ставили поряд із снопом жита чи пшениці, символізуючи врожай у наступному році. Важливим елементом даного свята було колядування – поздоровлення та добрі побажання, які висловлювалися у формі пісень-колядок: «Бігла теличка з березничка Та до дядька в двір. Я вам, дядьку, заколядую, А ви дайте пирога. А як не дасте пирога, Візьму бика за рога Виведу на поріг Та викручу правий ріг. Буду рожком трубити, А воликом робити, Пужкою поганять, Хліб-сіль зароблять. Будьте здорові з празничком!» [1.4; 46]

Прихід весни святкувався як одне з найбільш очікуваних свят і супроводжувався різними обрядами. Весна розпочинається, звичайно, з пробудженням природи від зимового сну, і в народі цей період відповідно повниться циклом свят, пов’язаних із стародавніми міфами та віруваннями, що супроводжуються піснями, іграми та хороводами. У своїх легендах та казках слов’янський народ створив чудовий образ весни – чарівної молодої дівчини з вінком квітів на голові. Цю дівчину-весну як бажаного гостя піснями-веснянками закликають до господи: діти – солодким печивом у вигляді пташок, а молодь – чудовим обрядом: найвродливіша з дівчат напередодні святого Юрія (раніше – Леля) одягається в білу вишиту сорочку, кладе на голову вінок з весняних квітів, підперізуються зеленім поясом із трави і квітів і роздає дівчатам свої дари – вінки, що є символом незабарного весілля. Народний образ весни в білому і в зелені – це символ надії, сили і краси. Найпоширенішими серед обрядів були проводи зими. Вена, згідно з звичаями починається зі Стрітення Господнього, що злилося з народним віруванням про Стрічання. У цей день зима, кажуть, іде туди, де було літо, а літо – де була зима. По дорозі вони зустрічаються і говорять між собою: «-боже, поможи тобі, зимо, - каже літо. – Дай, Боже, здоров’я, - відповідає зима. –Бач, зимо, - дорікає літо, - що я наробило і напрацювало, ти поїла і попила!» [1.4; 119] На Стрітення старої зими і молодого літа якщо до вечора стане тепліше – перемогло літо, а якщо холодніше – зима. Ясна і тиха погода в цей день віщує добрий урожай і роїння бджіл. Вітер – погана ознака. Відлига – жди пізньої весни і бережи корм та хліб, бо в поле вийдеш не скоро. «Як на Стрітення півень води з калюжі нап’ється, то господар біди набереться» [1.4; 120], тобто ще бути стужі.

Одними з найцікавіших є Зелені свята, які відносяться до сонячного культу – свята Ярила з поєднанням культу квітів. Під час Зелених свят квітне і половіє жито й, за народними віруваннями, прокидаються мерці, виходять на світ русалки-нявки. Вночі вони блукають у житах, і тих, хто туди заникне, залоскочуть до смерті. Господині білять бузком, жасмином, трояндою хати, заквітчують їх у середині клечанням, лопухом, липою, вербою (тільки не осикою, бо це відьомське дерево), встеляють долівку пахучими травами, дівчата плетуть вінки. Зелені свята мають свої під свята: «плетіння вінків», «клечальна субота», «клечальна неділя», «русалки», «проводи русалок», «поминання мертвих». Ось уривок пісні яку наспівували дівчата в полі, завиваючи вінки: «Ой, зів’ю вінки та на всі святки, Ой, на всі Святки, усі празнички, Бо в саду весна розвивається…». [1.4; 335] А ось уривок з пісні, яку співали підчас проводів русалок: «Проводили русалочок, проводили, Щоб вони до нас не ходили, Т а нашого житечка не ломили, Та наших дівчаток не ловили». [1.4; 349]

Наступним, теж одним з найцікавіших, є язичницьке старослов’янське свято Купала (Івана Купала), яке відзначалося з давніх-давен 24 червня й збігалося з літнім сонцестоянням; складається з двох свят – Купала (поганського Бога зелених плодів, якому приносили в жертву хліб – головний плід землі) і християнського свята Різдва святого пророка Предтечі – хрестителя Господнього Іоанна (Івана) (7 липня за новим календарем). Упала відзначала переважно молодь у купальську (іванівську) ніч. Свято поєднувало елементи культу Сонця, аграрної магії, очисних та еротичних обрядів. Найбільше поширення отримало плетіння вінків з різних квітів і трав, розпалювання вогнищ примітивним способом і перестрибуванням через них, купання або обливання водою означало очищення. В цей вечір дівчата ворожили на вінках [див. дод.14]: «В гаю зелеленьким соловейко щебече, соловейко щебече; там дівчина мила віночок пустила З барвіночку, з барвіночку. Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку, За милесеньким, за милесеньким…» [1.4; 365]

Це були основні народно-календарні свята в яких більш-менш збереглися старослов’янські звичаї. Як ми бачимо етнічні народні звичаї, обряди тощо, значно потерпіли від християнської релігії, яка намагалася стерти з народної пам’яті поганські звичаї і нав’язувала їм свої, хоча вони були дещо схожі. Звідси ми можемо і говорити про те, що до прийняття християнства в нас вже була високо розвинута культура, яка злилася з християнською, а не щезла взагалі. Вона розвивалася паралельно з християнською, яка прийшла з Близького Сходу, мала вже сформовану календарну систему, більше того, слов’яни наблизилися самі до віри в одного Бога – Вседержителя. Християнство дещо прискорило історичний процес, але при цьому занепала етнічна майже сформована релігія, з цілим комплексом народних звичаїв, обрядів, ритуалів, вірувань тощо. Східнослов’янські народи йшли власним шляхом розвитку, будували, хоч і повільніше, ніж в інших регіонах, але власну «культуру», при якій їм, природно, жилося б краще. Тож для етнічної культури Християнство тільки зашкодило, м’яко кажучи. Бо певні здобутки, які ми отримали, хоч і були сприятливими для прискорення розвитку, але розвитку не етнічного. Ось така в нас і вийшла культура.

Висновки

Дослідивши народну демонологію і міфо-ритуальну традицію слов’ян ми дійшли таких висновків.

В ході роботи був охарактеризований міф як джерело релігійних вірувань, демонологічних уявлень. Була описана міфологічна система. Розглянули міф в трьох рівнях, відповідно до яких і розглядались питання в курсовій роботі. Міфи – це форма світогляду. Це також різновид усної народної творчості, в якій переважають фантастичні уявлення про навколишній світ. Реально існував основний міф, на основі якого вже створювались інші (наприклад, боротьба «світла» і «темряви», «небесного і «земного» тощо).

Народні уявлення розвивались паралельно із історичним розвитком, тобто з самого початку формування слов’янських народів. Спочатку вони ще мали досить примітивний характер, приблизно ще з ІІ тис. до н.е., проста віра в жіночі божества, але згодом, минаючи віки, з соціально-економічним розвитком, з’являються нові божества, закріплюються старі, або занепадають, створюється високорозвинений культ верховного божества – Вседержителя, в залежності від домінуючої діяльності, ставився й бог, який відповідав за цю діяльність. Формуються уявлення про всесвіт, розвиток, закономірності, результатом чого став створений слов’янський календар.

Релігійні вірування виникли з міфів, які створив слов’янський народ, це була своєрідна форма світогляду, спосіб пояснення дійсності, це був засіб консолідації людей. Релігійні вірування напряму були пов’язані з потребами населення. Міфів було багато, як і варіантів релігійних вірувань. Вони були різними майже скрізь, бо не було консолідації, не було єдності, того зв’язку, який би зумів сформувати єдиний пантеон. Основний міф який існував, тільки те і зробив, що суть у всіх варіантах була одна ї таж.

Язичники чи як їх ще називали поганці, м’яко кажучи, значно постраждали від Християнської релігії. Щоб зазначити як вона вплинула слід зазначити на що вона могла вплинути, що було таке, що могло зачепити світову релігію і наштовхнути до рішучих дій, чому це її непокоїло. Слов’янська язичницька релігія досягла високого рівня розвитку, сформовані культи богів, окремі пантеони, наближені один до одного, зроблена спроба зробити єдиний пантеон при Володимирі Великому, так званий князівський, разом з спробою об’єднати слов’янські землі. Язичницька релігія наблизилася до віри в верховного Бога, який керував би всіма іншими, йому би поклонялись усі в першу чергу, вони поступово наближувались до віри в єдиного Бога, до створення своєї власної етнічної релігії. І тоді втрутилась світова релігія яка, природно, придушила розвиток етнічної, бо в цьому вже немає потреби – існує єдиний Бог у трьох іпостасях: отець, син і святий дух, який відповідає за все. Більше того, Християнська церква хотіла якнайскоріше знищити поганську віру, вводила різні заборони, примушувала хреститися, знищувала язичницьких ідолів, культи та нав’язувала свої суворі закони, називаючи язичницьких божеств – бісами, а духів – демонами, в розумінні – злий, поганий (від поганський – християнське позначення язичників, початково означало – селянський, селянин, а після християнізації змінилося, тому, що в сільську місцевість християнізація пройшла стороною і тому жителі села – поганці стали асоціюватися з словами не хрещений, язичник). Розуміючи, що стерти з народної пам’яті уявлення, віру, яка складалася тисячоліттями і яка була основою їхнього існування, практично не можливо, православна церква почала приєднували язичницькі культи до своїх, сподіваючись, що з часом люди забудуть свої рідні. На сучасному етапі ми це добре спостерігаємо, якщо порівняти календарі, свята, ритуали проведення (наприклад, язичницьке свято вшанування Бога Купала і християнське свято Івана Купала – різдво святого пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана). З огляду на це не можна не помітити той факт, що якби не було сформованої релігії не було б що і приєднувати до сформованої. І ще одне спостереження: якщо можливе навіть часткове приєднання язичницької віри до християнської, разом з своїми обрядами, ритуалами, то це свідчить перш за все про схожість цих релігій. Вони схожі, бо суть в усіх релігіях одна. І всі релігії при цьому розвивались кожна в своїй колисці, і головне, майже нічим не відрізняються за суттю. Так само розвивалась і слов’янська етнічна релігія, тільки набагато пізніше, з об’єктивних історичних причин. Завдяки християнізації, відбулось прискорення розвитку культури слов’ян, але не етнічної.

Етнічні слов’янські звичаї зародились дуже давно, з незапам’ятних часів. Вони були тими неписаними законами якими керувались люди в повсякденному житті. З історичним розвитком був створений певний порядок виконання дії. Звичаї були напряму пов’язані з народним календарем, тобто існувала система звичаїв, як змінювалась циклічно раз на рік. Звичаї збереглися до нашого часу, тільки більш спростовані, аніж раніш.

Демонологічні вірування засновані на вірі в духів-демонів, які здатні впливати на людей, шкодячи чи допомагаючи їм. Тому їх розподіляють на «добрих» і «злих». Але існують і такі які іноді можуть змінитися і стати злими (наприклад – домовик). Демонологічні вірування здебільшого схожі на казки для неслухняних дітей, але вони є перш за все – формою світогляду, бо є також «нащадками» міфів. Особливістю було те, що люди однаково ставились як до добрих, так і до злих духів, бо вважали, що людина сама своїми діями визначає ставлення до неї духів –демонів чи божеств. Вони приносили жертви як добрим, так ї злим духам. А якщо духи зроблять щось погане, то людина звинувачує в цьому тільки себе.

Розглянувши проблемне питання про наявність стану жреців ми дійшли висновку, що такий стан ймовірніше був, принаймні мав бути, оскільки рівень розвитку язичницької релігії був високий як і культова обрядовість і потрібні були люди, які зналися б на цьому, які б слідкували за культовими місцями (святилища), які тоді вже існували. Князі і старійшини не могли цим постійно займатись(це, навіть об’єктивно, займало б багато часу), але присутність їх при цьому не виключається.

Питання про наявність єдиного верховного божества було найбільш дискусійним, але ми зуміли, все ж таки розібратись в ньому. Єдиного Бога в східних слов’ян та й взагалі в усіх слов’ян, не було. Це не був Род, як вважав Рибаков та інші, це не був і Перун, як свідчать деякі джерела і дослідники – його просто ніколи не існувало і не могло існувати з об’єктивних причин: слов’яни ніколи не були політично об’єднані, а від так і не могли мати спільних богів. Таке твердження було нами підтверджено в ході написання роботи, аналізуючи самостійно першоджерела і вивчаючи думки різних дослідників. Навіть кожне плем’я, кожний рід мав свого верховного божества, і рідко такий пантеон ставав єдиним навіть для групи сусідніх племен.

В ході виконання роботи ми зустрілися з рядом загально наукових проблем, відсутності єдиної загальновизнаної точки зору, навіть на здавалось би легкі питання. Не рідко ці проблеми пов’язані з політичними інтересами якоїсь влади, на задоволення інтересів якої працюють деякі вчені, кожні переслідують свої інтереси і тільки мабуть нам студентам, не боячись критики, можна робити сміливі висновки, висловлювати наукові думки і казати: «Хай, буде Правда!». Можливо, в майбутньому, такі не байдужі до сучасної науки студенти, стануть авторитетними дослідниками і відстоюватимуть свою точку зору вже на вищому науковому рівні, і писатимуть тоді студенти вже про інше… Так і треба бути – ми розвиваємось!

Список літератури

1.1 Асов А.И. Свято-Русские Веди. Книга Велеса. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2002. – 576 с.

1.2.Асов А.И. Славянские Боги и Рождение Руси (Мифы, легенды, «Велесова книга»). – М.: Вече, 2000. – 544 с.

1.3 Білик Б.І., Горбань Ю.А. та ін. Історія української культури: Зб. матеріалів і документів.- К.: Вища шк., 2000.- 607 с.

1.4. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнограф. нарис. – Харків: Фоліо, 2004. – 508 с.

1.5. Дмитриев Л., Понырко Н. Изборник: Повести Древней Руси.- М.: Худож. лит.,1989. – 447 с.

1.6. Клочек Г. Світ «Велесової книги». – Кировоград: Степова Еллада, 2001.- 160 с.

1.7. Осипов І.О. Українські традиції.- Харьків: Фоліо, 2003.- 573 с.

1.8. Понамарьов А.П. та ін. Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – К.: Либідь, 1991. – 640 с.

1.9. Сулима М.М. Давня українська література: Хрестоматія. – К.: Освіта, 1992. – 576 с.

2.1. Асов А.И. Славянская астрология: Звездомудрие, звездочетец, календарь, обряды.- М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001. – 592 с.

2.2. Бокань В. Історія культури України. – К.: МАУП, 2001. – 256 с.

2.3. Велецкая Н.Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов. – М.: София, 2003.- 240 с.

2.4. Гимбутас М. Славяне. Сыны Перуна.- М.: ЗАО Центрполиграф, 2003. – 216 с.

2.5. Закович М.М. Культурологія. Українська та зарубіжна культура. – К.: Знання, 2004. – 528 с.

2.6. Калакура Я.С. Українська історіографія: Курс лекцій. – К.: Генеза, 2004. – 496 с.

2.7. Колодний А. Релігієзнавчий словник. – К.: Четверта хвиля, 1996.- 392 с.

2.8. Левчук Л.Т. Історія світової культури. Культурні регіони.-К.: Либідь, 1997. -430 с.

2.9. Лозко Г.С. Коло Свароже: відродження традицій. – К.: Український письменник, 2004. – 223 с.

2.10.Наулко В.І. Артюх Л.Ф. та ін. Культура і побут населення України: Навчальний  посібник. 2-е вид. – К.: Либідь, 1993.- 288 с.

2.11.Найдорф М.І. Наріси європейської міфотворчості. Науково методичне видання. – Одеса: Друк, 1999. – 36 с.

2.12.Петрухин В.Я. Славяне. Иллюстрированная мировая история.- М.: РОСМЭН, 1998.- 111 с.

2.13.Понамарьов А.П. Українська минувщина: Ілюстрований етнографічний довідник.- 2-е вид. – К.: Либідь, 1994.- 256 с.

2.14.Попович М. Нарис історії культури України. – К.: Артек, 2001. – 727 с.

2.15.Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси. – М.: София, Гелиос, 2001. – 744 с.

2.16.Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М.: София, Гелиос, 2002. - 592 с.

2.17.Семашко О.М. та ін. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2002.- 557 с.

2.18.Соболев Н.А. Мифология славян. Загробный мир по древнерусским представлениям. – СПб.: Лань, 1999. – 272 с.

2.19.Толочко П.П. Давня історія України. – К.: Либідь, 1995. – 219 с.

2.20.Хоменко В.Я. Українська і світова культура. Підручник. – К.: Україна, 2002. – 333с.

2.21.Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. Курс лекцій. К.: Либідь, 1992.- 374 с.

2.22.Яровий В.І. Історія західних та південних слов’ян. – К.: Либідь, 2001. – 630 с.

2.23.Яртись А.В., Щедринка С.М., Черепанова С.О. Лекції з історії світової та відчизняної культури. – Львів: Світ, 1994. – 496 с .