Курсовая работа: Уявлення стародавніх слов’ян

До нас дійшли переважно уривки прадавніх міфів, які нині так нелегко розрізняти, щоб відбудувати струнку систему слов’янської міфології. Тому великий інтерес викликають усні народні перекази, звичаї, пісні, в яких і відображається світосприйняття народу у передхристиянську дубу. Докладно про те і інше буде описано в наступному розділі.

ІІ. Міфи і релігійні вірування східних слов’ян

Як уже зазначалося, слов’янська міфологія ділиться на три рівні: вищий, середній і нижчий. В цьому розділі мова піде саме про «вищий» і «середній» рівні. Міфи лежать в основі будь-якої релігії, тому ми розглянемо вірування слов’ян, як продукт цих уявлень.

З давніх часів кожне слов’янське плем’я стародавніх слов’ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов’янських богів. У літописі Нестора під 980 р. зазначається, що Володимир Великий після вокняжіння в Києві звів пантеон язичницьких богів: «І поставив князь кумирів на пагорбі за теремним двором: дерев’яного Перуна із сріблою головою та золотими вусами, далі Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і богиню Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їх богами».[1.5; 31] Також літопис повідомляє, що руси, заключаючи договори, клялись Перуном і Волосом: «…цар Леон і Олександр заключили мир з Олегом, зобов’язуючись платити данину і хрест, а Олега з мужами його водили до клятви по закону руському, і клялися ті своєю зброєю і Перуном, їх богом, і Волосом, богом скота, і затвердили мир».[1.5; 28 - 29] Нині наведений пантеон зветься Володимирським.

Язичницькі боги згадуються і у «Слово о полку Игоря»: «…Так бы пришлось внуку Велеса воспеть песнь Игорю. <…> …Тогда, при Олеге Гориславиче, засевалось и проростало усобицами, погибало достояние Даждьбога внука. <…> …Вот ветры, внуки Стрибога, веют с моря стрелами на храбрые полки Игоревы». [1.5; 79, 82 - 83]

В договорі, заключному Святославом в 971р., додається текст клятви, яку руси дали при ратифікації договору. В ній говориться, що той, хто не буде дотримуватися договору, буде проклят Перуном і Велесом, богом скота, стане жовтим, як золото на його прикрасах, і буде знищений власною же зброєю.

Відомі чисельні документальні підтвердження існування слав’янських храмів і статуй язичницьких богів. Навіть після прийняття християнства на скульптурах і рельєфах, відображаючих фігуру Христа або святих, продовжують віддзеркалюватися язичницькі традиції.

Тривалий час дослідники вважали, що Збручський ідол є єдиним відображення дохристиянських святих, які дійшли до нашого часу. [див. дод. 3] За свідченнями Рибакова - «Триярусна композиція зображень на ній відповідає уявленням слов’ян про три сфери: небо, землю й підземний світ. У верхньому ярусі («небо») розташовані боги (можливо, Мокош, Перун та інші), в середньому («земля») – чоловіки й жінки в колі, а також дитинка, в нижньому («підземний світ») – бог, що стоїть навколішках і підтримує землю, людей. Зміст зображень на Збруцькому ідолі свідчить про формування в надрах язичества ідеї єдинобожжя».[2.15; 230 - 232]

Однак в наш час відомі чисельні аналогічні статуї. «Можливо, різні відображення богів, які виготовляли на протязі всіх етапів ранньої історії слов’ян, сходять ще до протоіндоєвропейським кам’яним стелам, які відносяться до третього і початку другого тисячоліття до н.е.».[2.4; 193] Кам’яні статуї відображають богів з однією, трьома або чотирма головами, звичайно вони тримають у руках ріг для пиття, носять головний убір конічної форми. Іноді на статуях вирізаються відображення коней або символи сонця. [див. дод. 4]

Історик, сучасний дослідник слов’ян В.І Яровий зазначає: «До VI ст. у слов’ян сформувався пантеон богів і низка місцевих пантеонів. Навіть більше, вони вже наблизилися до монотеїзму, до віри у верховного (не християнського) Бога.[2.22; 63] Про це свідчить Прокопій Кесарійський (VI ст., праця – «Історія»; в ній дані про життя слов’ян містяться в описі воєн Візантії з остготами): «Єдиного бога, громовержця, визнають вони владикою всього всесвіту і в жертву йому приносять биків і всякого роду священних тварин. Долі вони зовсім не знають і не приписують їй ніякого впливу на людей. Коли їм загрожує смерть, під час хвороби чи війни, вони дають обітницю, що коли врятуються від смерті, то негайно принесуть за врятування життя жертву богу, - і коли небезпека минула, приносять жертву і вважають, що цим купили своє врятування».[1.3; 45] Убиту тварину з’їдали під час загальної трапези, щоб сила божества перейшла до всіх, оскільки під час церемонії тварина наповнювалась силою свого творця.

Святий Тихон Задонський, православний єпископ XVIII ст. з Воронежа, в спеціальному слові осудив язичницькі свята і «сатанинські ігри», присвячені «стародавньому ідолу» Ярилі, які звичайно відбувались з середи до неділі на восьмий день після пасхальної неділі, тобто яка слідує за Тріїцею. «До 1673 р. у воронежських «ігрищах» приймала участь босонога людина в квіточному віночку, який ніс колокольчики. Його обличчя було розмальоване в червоний і білий колір. У білоруському фольклорі зберігся образ Яріли – їдучого на коні босоногого наїзника, вдягненого у білий плащ. На голові у нього був вінок з диких квітів, в лівій руці він тримав пучок пшеничного колосся». [2.4; 198]

Язичництво – це не просто релігія, це – світогляд, цілісна система уявлень про світ і місце людини в ньому. Хоча, цей термін й досі погано визначений і як каже Б. Рибаков: «Нет более туманного и неопределенного термина, чем язычество; возникнув в церковной среде, он первоночально означал все дохристианское и нехристианское и годовой цикл славянских аграрних обрядов, и шаманство сибирских охотников, и ведическая гимнография Индии».[2.16; 3] Боги уособлювали явища природи й космос, а з часом – і суспільні процеси. «Є всі підстави вважати, що наприкінці I тис. слов’янське язичництво становило собою досить складну систему уявлень, міфологічних образів, котрі мали глибокі первісні коріння й до цього часу пройшли шлях різних перевтілень від мисливських небесних тварин, землеробських богинь родючості до патріархальних і воєнно-дружинних культів Перуна і Сварога». [2.22; 338]

Пантеон язичницьких богів формувався на основі матеріалістичних уявлень, підкреслює зв’язок людини з навколишнім середовищем. В різних слов’янських племенах по-різному ставилися до богів, когось шанували більше, а когось менше, але приблизну схему пантеону богів можна надати. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же Батько природи і владика світу, волею якого утримується все і здійснюється управління долею всього і всіх. За свідченням літописців Прокопія Кесарійського, Гельмонда і біографа Оттона, стародавні слов’яни вірили в єдиного бога, називаючи його верховним, небесним богом, богом богів. У Нестора також бачимо, що слов’яни руські мали поняття про найвищу істоту, що звалась богом чи Вседержителем, і відрізняли його від бога Перуна та інших другорядних богів: у договорі Ігоря клянуться русини – «И елико ихъ есть не хрещено, да не имуть помощи ни от Бога, ни от Перуна…» [1.7; 88] Якщо розглянути уривок з «Синопсиса» де описуються поганські боги бачимо, що найшановнішим був бог – Перун: «Найперше поставили найголовнішого кумира, іменем Перуна, бога грому, блискавки і хмар дощових, на пригірку високому над Буричовим потоком, подобою людською; тулуб його був із дерева майстерно висічений, голову мав вилиту із срібла, вуха золоті, ноги залізні, а в руках держав камінь, подібний до блискавки палаючої, рубінами і карбункулом прикрашений; а перед ним огонь завжди горів. А якщо з недбальства жрецького приключалося вогню згаснути, то того жреця, як ворога бога свого, смертю карали». [1.9; 155] Дещо інше повідомляє нам «Велесова книга»: «И вот начните, во-первых, - главу пред Триглавом склоните!» - так мы начинали, великую славу ему воспевали, Сварога – Деда богов восхваляли, что ожидает нас. Сварог – старший бог Рода Божьего и Роду всему – вечно бьющий родник…». [1.1; 7] Однак сучасні дослідники, зокрема народознавець Галина Лозко у своїй книзі «Коло Свароже: відродження традицій» стверджує: «Творцем Всесвіту, Богом над богами усі слов’яни завжди вважали Рода. За уявленнями наших Предків, він живе у Сварзі – найвищому небі, їздить на хмарах, посилає життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині долю. Род – один із Богів, який залишався в пам’яті народу найдовше, - його статуї, заховані в хащах, у високих горах від християнських фанатиків, вшановувалися вже не багатьма вірними язичниками аж до XIX ст.»[2.9; 30] З цим погоджується і Б.О. Рибаков, на основі аналізу багатьох джерел: «Род – найвсеосяжніша постать у пантеоні слов’ян. Його співставляють з єгипетським Озирисом, і з Христом. Але найцікавіше те, що Род за своїм значенням наближується до західнослов’янського бога Святовита. Святовит – покровитель урожаю, родючості, «бог богів» - володар над іншими богами. Для східних слов’ян таким богом був Род. Його кам’яна статуя, аналогічна Святовиту, знайдена на р. Збруч (Збруцький ідол»). [2.15; 233 - 234] Мирослав Попович висловив свою думку щодо «Збруцького ідола», заперечуючи твердження інших вчених: «Головне полягає в тому, що шукати, де хто зображений, не має звичайного сенсу. «Збруцький ідол» не є скульптурним портретом ані Світовита, як це думали його перші коментатори, ані Рода, як переконує Б.О. Рибаков, ані когось іншого. Це суперечило б характеру язичництва, яке мислило за принципами схожості і причетності. Бог єдиний в тому розумінні, що він ніби дерево, бо всякий порядок виділяє верх, середину і низ; ніби стовп з чотирма сторонами; ніби гора – все це і є ідеал порядку. Кожен бог – радше певна сила чи сукупність функцій, тому його можна змальовувати по-різному, навіть уподібнюючи якійсь незвичайній людині. Багатобожжя означає терпимість до різних богів, здатність поклонятись кожному з них по-своєму, адже кожен бог по-своєму небезпечний і по-своєму корисний».[2.14; 47] Також оригінальну думку з цього приводу висловив вчений С.О. Токарєв: «Давні слов’яни ніколи не мали політичних або економічних об’єднань, а відтак не могли мати і спільних богів та спільні культи; кожне плем’я – а можливо, й рід - поклонялося своїм богам. Разом з тим Токарєв припускає, що деякі з племінних богів могли набути ширшої популярності і стати міжплемінними».[2.19; 69] Ми цілком погоджуємося з цією думкою, оскільки знайшли цьому багато джерельних підтверджень, наведених нами вище. Безсумнівно, існували боги, яких шанували практично всі слов’янські племена – Перун і Велес.

Щоб дізнатися, яким був пантеон богів, слід звернути головну увагу на першоджерела. Саме вони, максимально наближено то тих часів, описують богів так , як їх бачили тодішні люди. І головне, першоджерела зазвичай не містять особистих висновків, що дає змогу максимально об’єктивно оцінювати інформацію. Звернемо увагу на один з найцікавіших і цінніших пам’ятків історії – це «Велесова книга» [див. дод.5], яка імовірно написана волхвом (книга дуже релігійно забарвленна) Ягайло Ганом з роду Ганов Старгородських, в Новгороді Великому и Києві IX ст.. Книга починається з прославлення Триглава, в якому й перераховуються відомі автору східнослов’янські боги: «Сварог – старший бог Рода Божого.<…>И Громовержцу (кланяться) – богу Перуну, богу битв и борьбы.<…> И Святовиту мы славу рекли. Он есть и Прави, и Яви Бог!.. Святовит – это Свет. <…> Как Сварог и Перун – есть в то же время и Святовит. Эти двое охватывают небо, сражаются тут Чернобог с Белобогом и Сваргу поддерживают, чтоб не был повержен сей Божий Свет. За теми двумя – Хорс и Велес, Стрибог. Затем – Вышень, Леля, Летеница. Затем Радогощ, Коляда и Кришень, каждый – едва ли не Вседержитель. Следом идут Сива, Яд и Дажьбог».[1.1; 8-10]

Вже з цього наведеного ми бачимо певний пантеон, який складався за принципом - від най головнішого до меншзначімого; показані їхні функції, за народними уявленнями про дії богів. Крім наведених богів в книзі називаються ще близько 60 богів різних функцій, пов’язаних так чи інакше з життям населення, його світоглядом. Однак відразу погодитись остаточно з цією класифікацією не можна, але слід брати до уваги. Тут, Дажбог знаходиться наприкінці, хоча як відомо з інших джерел і як стверджують більшість дослідників, цей бог явно займав не найостаннішу позицію, користувався великою пошаною, бо це був бог Сонця, якому поклонявся весь слов’янських світ. Це ще одне підтвердження того, що в давніх слов’ян були різні погляди щодо певних богів, в окремому регіоні – свій власний варіант пантеону.

Наведемо інший приклад певної класифікації богів за «Синопсисом»: «Найперше поставили найголовнішого кумира, іменем Перуна, бога грому, блискавки і хмар дощових.<…> Другий ідол був Волос, бог скоту. Третій – Позвізд; інші ж прозвали його По хвостом, а деякі – Вихром, сповідуючи як бога повітря, погоди і непогоди. Четвертий ідол – Ладо. Сього мали за бога веселія і всілякого благополуччя; жертви йому приносили ті, яки готувалися до шлюбу, з поміччю Лада сподіваючись випросити радісне життя й злагоду. П’ятий ідол Купало, що його за бога плодів земних вважали і йому…подарунки і жертви на початку жнив приносили. Того ж бо Купала-бога і досі по деяких сторонах руських ще пам’ять держиться. Зібравшись у вечорі, молодь чоловічої, дівочої і жіночої статі, сплітають собі вінці із зілля всілякого, і вкладають на голови і опоясуються ними, <…> ще розкладають огонь і навколо нього, взявшись за руки, <…> ходять і скачуть і пісні співають. Шостий ідол Коляда, бог празничний, що йому празник великий місяця грудня в 24-й день одправляють. Окрім тих.. ще й інші ідоли численні були на ім’я: Усляд або Осляд, Корша або Хорс, Дашуба або Дажб, Стриба або Стрибог, Семаергля або Семаргл, і Макош або Мокош».[1.9; 155-156] На цьому прикладі ми знову бачимо дещо відмінну «класифікацію». Подається тут і матеріал, який характеризує певні обряди, ритуали, пов’язані з цими божествами.

З приводу питання про пантеон язичницьких богів, професор Е. Анічков твердить, що Київська Русь мала три релігії: «князь і його дружина своїм головним богом мали Перуна, купці і міщани визнавали свого бога торгівлі, Велеса, «скотья бога»,простий народ цих богів не визнавав, але мав власних божків. Коли київські князі завоювали завойовували інші народи, то боги цих підкорених народів включались до пантеону своїх богів і були підлеглими щодо головного князівського бога». [2.5; 327] Таке ствердження дещо пояснює проблемну ситуацію: у кожного з завойованих народів був власний пантеон богів – не схожий з «князівським», бо їх пантеон мав бути підлеглим щодо князівського Перуна, виходить в них такого бога або не було або був нижчий за рівнем. Кожен визнавав тих богів, які були найбільш вигідні для його діяльності. Наприклад, воїни будуть покланятися богу війни, а не землеробства і вважатимуть за головного найбільш значимішого для них, інші боги будуть нижче – ось вже і новий пантеон. Як ми бачимо київські князі намагалися створити єдиний пантеон аж до Володимира Великого, до прийняття ним християнства, але цей процес обірвала світова релігія.

Охарактеризувати єдиний загальнослов’янський пантеон богів, як ми бачимо практично не можливо, бо його як такого не існувало, але перерахувати і охарактеризувати богів можливо.

Крім імен богів та коротких відомостей літописців жодних безпосередніх свідчень про слов’янських богів ми не маємо. Релігійно-міфологічна традиція підтримувалась професійними жерцями – волхвами; з їх зникненням зникла і система. Волхв міг набути потрібний йому авторитет серед пастви лише за умови володіння впливовим словом. Можна припускати, що стан жерців поповнювався шляхом природного відбору осіб, котрі володіли особливим даром слова. Якщо звернути увагу на дощечки «Велесової книги», бачимо що тексти наділені сильним патріотичним зарядом. Як і належить жерцям, у цих текстах вони приділяли особливу увагу зміцненню у своєї пастви релігійних почуттів. Також тексти дощечок постійно навіюють у свідомість читачів думку, що найвиразніше звучить і таких словах: «Будете синами своїх богів, і сила їхня прибуде з вами до кінця». [1.6; 45] Автори «Вересової книги» (жреці) тонко нав’язують своїм слухачам думку, що вони, русичі, є Даждьбожі внуки, тобто є людьми в певній мірі обраними. Що більше в них буде віри у своїх богів, то прихильнішою буде до них доля, то більше допомоги вони відчують від зверхніх, божеських сил: «Дажбожі внуки ви, улюбленці божеські, і боги мало не десниці тримають на ралах ваших». [1.6; 45] Вірте у богів своїх, скріплюйте молитвою душу й тіло, і вони допоможуть вам у всьому, в ратних справах і справах трудівничих, хліборобських – таке запевнення звучить з вуст служителів язичницького культу. Крім того віра в богів – це теж одна з запорук виживання, бо саме віра несе в собі об’єднуюче начало: «А в ті часи у нас не було єдності, І лишилися ми без Велеса як віск». [1.6; 45] Тема єдності народу є наскрізною у «Велесовій книзі». Вимога єдності тут поєднана з вимогою дотримуватися суспільної ієрархічності. Таким чином вносився сильний елемент організованості: «Отож переможемо до кінця і продовжимо до віків множеських завдяки богам, і ніщо нас не знищить. Станьте як леви один за одного і тримайтеся князів своїх». [1.6; 45] З цих прикладів ми бачимо, як волхви впливали на людей і задля чого вони це робили. За допомогою Богів і ораторського мистецтва волхви мали змогу значно впливати на світогляд населення. Треба однозначно прийняти такий висновок: стан жерців (волхвів) був органічною частиною язичницького суспільства, в якому він виконував виключно важливу функцію, що є аналогічною тій функції, яку в більш розвинутих суспільствах виконує так звана духовна еліта (вчені, митці, церковні діячі тощо). Зрозуміло, що в середовищі волхвів існувала своя ієрархічність – були волхви, що в межах невеликої сільської общини були відунами – виконували знахарські функції. Але були й такі волхви, які в тогочасному суспільстві займали найвище положення, яке прирівнювалося мало чи не до князівського. З цього приводу, ґрунтуючись на літописах, Б.Рибаков в своїй монографії «Язычество древней Руси» відзначає, що «волхви 980-х років займали в християнській думі таке ж почесне місце, як у подальшому – православне духовенство - митрополит та єпископат російської церкви…». [2.15; 337] Волхви були найбільш поінформованими і найбільш знаючими людьми. Їх знання стосувалися не лише різних релігійних питань, а й астрономії, історії, географії.

Християнство нав’язало людям уявлення про волхвів як про таких собі «князів тьми», носіїв зла. Насправді ж у дохристиянські часи народ сприймав волхвів як носіїв світлого духу. Їх навіть зображували у багатому одіянні білого кольору. Український дослідник Іван Огієнко неодноразово підкреслював, що волхви користувалися в людей великою повагою: люди вірили, що волхви мають надлюдські знання, що вони віщі, що вони добре знають, чим і як уласкавити богів, а тому стоять близько до них. Волхви були в великій пошані як народу, так і князів. Волхви були носителями таємної глибокої мудрості, і саме слово волхв в Євангелії визначає мудрець. До того ж, літописання було розпочате зовсім не монахами християнських монастирів, а язичницькими жерцями. Населення сприймало богів саме через посередництво волхвів і меншою мірою самостійно.

Сучасні дослідники називають і характеризують наступних богів, шанованих у східнослов’янському світі.

Род і Рожаниці. Род вважався Богом над Богами, творцем всесвіту. Живе на небі, посилає людям і звірам життя, дарує дощ, дає людям долю. Жіночі божества рожаниці опікуються дітонародженням і мають таємний зв’язок із зірками. Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню – зірка, яку Бог запалює при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. Волхви (язичницькі священики) складали книги, за якими можна було дізнатися про свою долю. Їм приносили безкровні жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші. Перед вживанням ритуальної страви куті (каші), на Різдво, батько кидає ложку вгору в святий куток – Покуть, або під стелю. Цей звичай і досі подекуди зберігся. Батько родини ототожнюється зі служителем культу. Коротше кажучи культ Рода пов’язаний з культом предків і водночас з силами родючості, а рожаниці – з людськими долями.

Сварог.[див. дод.6] Прабог, творець Всесвіту, чоловіче втілення Роду. За народними уявленнями від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші Боги – його сини Сварожичі. Сварожичем називали вогонь, він був втіленням («сином») Сварога як іншої сили – небесного світла-блиску. Він населив землю різними істотами, створив перших людей, став покровителем шлюбу й сім’ї. «У слов’ян Сварог зображався тільки символічно, бо був збірним поняттям для всіх Богів-Місяців. Він має епітет прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить вислів «золоті руки», яким позначають майстрів якоїсь справи. Сварог є втіленням космічних першопочатків світла, Вогню, Повітря (ефіру), а також Батько зодіакальних сузір’їв, які отримали імена Сварожичів».[2.9; 32-33] Коло Свароже означає річне коло сузірь’їв – тобто календар.[див. дод. 7] Слов’яни називали домашній вогонь Сварожичем (сином Сварога). Вогонь охороняли жреці в святилищах, матері в домі і його ніколи не виносили з приміщення, за виключенням свята літнього сонцестояння , коли його символічно гасили, а потім знов розпалювали. «Можливо, ім’я Сварог співвідноситься з індоєвропейським “svargas” – «сонячне небо» від “svarati” – «блищання». Суфікс log показує, що його ім’я скіфського, тобто іранського походження».[2.4; 198] В Іпатієвському літописі читаємо: « Нъкогда царствовалъ на землъ Соварогъ (височайше существо, отець свъта), научилъ человека искусству ковати и брачным связям; потомъ царствовал сынь его Дажьбогъ, еже нарицается сонце» [1.7; 88]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5