Курсовая работа: Уявлення стародавніх слов’ян

Перун. Володар блискавок і грому, покровитель воїнів. Про це ми бачимо у «Велесовій книзі»: «Слався Перун – Бог Огнекудрий! Он посылает стрелы в врагов, верных ведет по стезе. Он же воинам – честь и суд, праведен Он – злато рун, милосерд!». [1.1; 13] У X ст. все більше заступає Сварога. Він тотожний грецькому Зевсові. Перун оберігає дружину на війні, завідує громом і блискавкою. «Слово перун існує в українських діалектах як синонім блискавки і грому, наприклад, у Карпатах є лайка: «Бодай тя Перун вдарив». Цей же корінь мають слова перти, уперти, періщити, уперіщіти: «дощ уперіщив». Слово періщити первісно означало - метати каміння».[2.9; 33] З цим богом пов’язані деякі географічні назви: Перунова рінь (на Дніпрі), яка називається так тому, що Володимир впроваджуючи християнство звелів знищити ідолів, а Перуна кинути у Дніпро і коли він перетнув пороги він пішов на рінь: «І коли прибув, повелів поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з гори на ручай. <…> І, приволікши його, вкинули в Дніпро. І приставив Володимир (до нього людей), сказавши: «якщо де пристане він, то ви одпихайте його од берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його». І вони вчинили звелене. Коли пустили (його) і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь»; [1.3; 49] урочище Перуни (на Черкащині) тощо. Грім і блискавка мають як позитивне (викликання плодотворного дощу), так і негативне значення (страх бути забитим блискавкою).

Світовид – бог Неба, небесного світила, найвищої святості. Ім’я цього Бога походить від – світло в його різноманітних значеннях: сонячне світло (день), білий світ, святий, священний. Гельмонд у « Слов’янській хрониці» називає Світовида «Богом Богів». Він символізує духовну божественну сутність.

Дажбог.[див. дод.8] Сонячний Бог, має прозоре для народного розуміння ім’я: даждь - «дай» і Бог – близьке до «багатство», тобто дослівно Даждьбог – «податель» добра, багатства («Ой дай Боже» - «Ой Дажбоже»). Він той, що дає буття. Хоча Дажбог цілком пов’язаний з небом, сонцем, як син Сварога, він також є богом земного достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому певний час серед дослідників досить була поширена думка про Дажбога (Даждьбога) як Бога дощу, але вона не отримала широкої підтримки.

Хорс. [див. дод.9] Немає одностайної думки про походження і функції цього Бога. Згадується у «Слові о полку Ігоревім».Переважно вважають, що ім’я Хорс походить з іранського xvar - сяйво, ново перського xurset – блискуче сонце, санскритського bara – вогонь. Хорс пов’язаний з небесним вогнем узагалі. Йому приносили жертви у вигляді хлібних виробів.

Стрибог. У «Слові о полку Ігоревім» Стрибог згадується як Бог-родоначальник всіх вітрів: « Се ветри, Стрибожи внуки, веют с моря стрелами на храбрыя плъки Игоревы». [1.3; 73] Назва цього Бога, як вважають деякі вчені походить від слова страта (знищувати). «Д.Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна – його втіленням у повітрі. Він, як і перун, пов’язаний зі стрільцем та його атрибутами: стрілами й луком. Його стріли летять за вітром, тому й Божество уособлює силу вітру». [2.9; 41] Він є творцем музичних мелодій, адже саме «подих вітру» - дихання в найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) – створює музику. Пізніше Стрибог отримав назву Позвізда або Посвистача – покровителя погоди. Пантелеймон Куліш записав у Козелецькому повіті на Чернігівщині в 1856 р. розповідь 85-літньої жінки Гуйдихи та стару козацьку «Думу-сказання про морський похід старшого князя-язичника в християнськую землю»: «своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував». [2.9; 42] У «Велесовій книзі» читаємо: «А Стрибог также ветрами ярится по Земле». [1.1; 15] «Можливо, його ім’я походить з індоєвропейського кореня “srei” – дути і іранського “sriva” – «красивий», «прекрасний». Це слово є епітетом, який використовували, як по відношенню до вітру, так і для прославлення сонця». [2.4; 201]

Велес (Волос).[див. дод.10] Один з найстаріших богів. Противник Перуна – володар «нижнього світу», водних і земних сил, пов’язаний з померлими предками. Вважається богом достатку. Християнин-літописець називає Велеса «скотьїм Богом», тобто опікуном домашніх тварин. А якщо врахувати, що череди худоби у давнину вважалося символом заможності взагалі, то стає зрозуміло, чому Велес – Бог багатства і достатку. Крім того, Велес – опікун купецтва, торгівлі. Також підтвердження цьому ми маємо з «Синопсису»: «Другий ідол Був Волос, бог скоту». [1.9; 155]

Те, що Боян у «Слові о полку Ігоревім» названий «Велесовим внуком»: «Чили въспети было, вещей Бояне, Велесов внуче…» [1.3; 72], вказує також і на те, що Велес був ще й Богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва. Ім’я Велеса, за деякими гіпотезами, походить від «волох» - волохатий.

Мокоша (Макош, Мокша). Богиня пов’язана з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням та ін. В давніші часи вона була Богинею землеробства і родючості, жіночої життєвої сили, достатку, покровителькою полів та домашніх тварин. Оскільки від врожаю і родючості тварин переважно залежала доля давніх русів («сповідників руської (язичницької) віри називали русами, русинами на противагу «християнам» (грекам – не русам)»[2.9;34], то Мокоша вважалась і Богинею Долі. Мовознавці стверджують, що ім’я дослівно означає «Матір долі».

Дана. Всеслов’янська Богиня Води, втілення жіночого першопочатку життя. В скіфо-сармацький період перестало бути ім’ям Богині, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово Дон («вода», «ріка»), Донець, Дністер, Дніпро або Дунай – назви річок, оспіваних у багатьох слов’янських піснях. Переказ про Богиню Дану записав Геродот, описавши її, як незрівняну красуню, непорочну діву і мати всього живого, Богиню родючості.

Купайло (Купала). Бог літнього сонця, а також назва свята на його честь. Іван Нечуй-Левицький у дослідженні української міфології пояснює назву так: «Ясні літні небесні зливи, сонце, блискавка й грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їй найбільшу в час празника Купала родючу силу, а може, йод того, що на празник купала люде купались у воді, віруючи в її чудову силу».[2.9; 47] Інші дослідники припускають, що назва купала близька до індоєвропейського «кипіти», «палати», «пристрасно бажати». Однак нові дослідження довели, що назва Купайло походить від давньоруського коло – круг, колесо, коловорот – або ж грецького polos – полюс, вісь обертання, поворотна точка. Саме з цього погляду Купайло пов’язується з сонячним круговоротом та календарем. Свято Купала ніби ділить рік на дві протилежні частини: теплу і холодну, світлу і темну, проростання рослин і збору врожаю.

Ярило. Бог Весняного Сонця, розквіту природи, родючості, пристрасті. Корінь слова Яр - означає яри, нестримний, збуджений, сильний, завзятий, пристрасний, гнівний. «Слов’яни уособлювали яр – весну, тобто ярість, мужність; молодість, свіжість – відновлення життя після зими». [2.2;15] Зберігся запис промови жерця храму Яровита, яку він виголосив у лісі від імені самого Бога: «Я – Бог твій, я той, хто вдягає поля муравою, а ліси листям; в моїй волі плоди нив і дерев, приплод черед і все, що служить на користь людині, - все це даю тим, хто шанує мене, і відбираю в тих, хто нехтує мною». [2.9; 48] Ярило – божество, близьке за своєю сутністю до купала, тільки діє навесні. Бог любові й пристрасті, весняного розквіту природи, Ярило вважається символом родючості, чоловічої запліднюючої сили.

Коляда. Бог зимового Сонця, який повертає коло Свароже до весни. Згадується в Густинському літописі. Слово коляда багатозначне: Святий вечір, обряд славлення на різдво, сама пісня, винагорода за колядування, різдвяний подарунок. Сучасне мовознавство пов’язує значення слова коляда з коло, колокол, а також латинським calendae (календар, різдвяні канікули) та ін. Але в народному уявленні існує також жіноча постать – богиня коляда – не тільки як уособлення свята, але як Богиня-Мати, що народжує сина Божища-Коляду – тобто молоде зимове Сонечко.

Лада. [див. дод.11]Богиня материнства, старша Рожа ниця, опікунка гармонії, ладу у Всесвіті, мати двох першопочатків життя Лелі (води, жіночості – дочка Лади, молодша Рожаниця, Богиня жіночої любові) і Леля-Полеля (Вогню, Мужності).В «Синопсисі» читаємо: «…якихось богів Леля і Полеля шанували». [1.9; 155]

Числобог. Дослівно – Бог Чисел, Бог часу. У східних слов’ян вшановується під час зимового сонцестояння 21-22 грудня, тобто на Різдво Божища, а також одночасно і поруч зі Сварогом. Вважають, що на Різдво з народженням Молодого Божища Коляди час «оновлюється», тобто починається нове Коло Свароже. «Велесова книга» нам повідомляє: « И Числобог наши Дни здесь читает. Он говорит свои числа Богам, быть Дню сварожьему, быть ли Ночи». [1.1; 13]

Ось такі були Боги у східних слов’ян, які за класифікацією відносяться до вищого і середнього рівня слов’янської міфології. Синтезом усіх рівнів виступає – дерево світу. У слов’янських фольклорних текстах цю функцію виконують вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. Особливо вшановувався старий дуб – символ міцності; Ясен присвячувався Перуну; клен і липа – символи подружжя; береза – символ чистої матері-природи. До трьох основних частин світового дерева, за міфами, приєднані різні тварини: до вершини і гілок дерева – птахи, зокрема, зозуля – провісниця майбутнього; голуб – символ кохання; ластівка – доля людини; ворони – священні птахи; сова – символ смерті та пітьми та інші;сонце і місяць; до стовбура – бджоли; до коренів – хтонічні тварини (змії, бобри). Світове дерево в цілому порівнюється з людиною, особливо з жінкою. За допомогою світового дерева в образній формі моделюється потрійна вертикальна структура світу – три царства: небо, земля, підземелля; чотиривимірна горизонтальна структура: північ, захід, південь, схід; життя і смерть ( в календарних обрядах зелене і квітуче дерево формулювало сприйняття цілісної картини світу). В XVIII ст. в Росії Феофан Прокопович опублікував приписання, в якому заборонялось людям «співати молитви перед дубом». В короткому житії Адріана Пошехонського, написаному у 1612 р., говориться о дячка, який поклонявся іконі Ільї – пророка (християнізованому Перуну), яку він закріпив до Ясеня.

Слов’яни вірили не тільки у матеріалізовані уособлення божої суті, а й у присутність особливої сутності – душі, яка, в їх розумінні, продовжувала своє існування після смерті небіжчика і, залежно від його чеснот, ставала або рабом, або добрим духом дерева, птаха, відгукувалася добром на поклик людини чи набувала попереднього вигляду. З цього питання талановитий володимирський етнограф – священик Олексій Миколайович Соболєв в своїй праці «Мифология славян. Загробный мир по древнерусским представлениям» дає певні пояснення: « Наблюдая явление смерти, предок замечал, что тело умершего в первые минуты остаётся таким же, как было при жизни, но в нем уже недостаёт чего-то, что не есть тело, вместе с чем умерший был прежде живым, мыслящим и сознающим существом. Обращаясь к трупу и живому организму, предок прежде всего замечал, что трупу недостаёт дыхания. Отсюда у него является мысль, что дыхание и есть то нечто, которое делает человека живим, мыслящим и сознающим». [2.18; 48] Підтвердження цього ми знаходимо в слові «душа», як близьке до слів: дух, дихати, дихнути – в імені якої для людини співвідносяться уявлення про причину життя. «Акт смерти открывал человеку, что организм живит отдельное от тела начало – душа, без которой жить организм, или иначе, жить человек, бывает не в состоянии». [2.18; 48] На основі цього у давніх слов’ян складалось уявлення про смерть. Вони спостерігали за природою, розуміючи її по аналогії до себе, вони бачили, що з заходом сонця на ніч денне життя зупинялося, у природі все опинялося у пітьмі і засинало; бачили також, що з зменшенням яскравості промінів сонця зимовими туманами і хмарами починаються морози, небо перестає посилати дощі, природа замирає. Коли ж з’являється весна з теплими проміннями сонця – все оживлюється і починається життя. «Обращаясь к трупу и своему живому организму, предок замечал, что тело живет внутренней силой, теплотой, заключённой в нём, - цепенеет же и лишается деятельности с исчезновением внутренней теплоты, внутренней силы, и у него возникает воззрение, по которому жизнь отождествляется им со светом и теплотой, а смерть – с мраком и холодом». [2.18; 34] Віра в душу і язичницькі уявлення про вічний мир предків пов’язаний з вірою у «багатосторонній вплив предків на земне життя нащадків». [2.3; 10]

Міфологічні погляди стародавніх слов’ян включають міфи про створення світу з яйця-райця. Сонце в цих міфах зображене в образі Жар-птиці, яку хоче викрасти злий чарівник (Зимовий холод). Жар-птиця встигає знести золоте яйце, яке стає навесні новим джерелом світла і тепла, пробудження і воскресіння природи. Воно опромінює, зігріває землю, розганяє тумани, викликає рясні дощі. Внаслідок чого настає весна, а потім літо. З яйця-райця з’являється все живе на Землі. Ось читаємо уривок міфу про народження Світу: «В начале времен мир пребывал во тьме. Но Всевышний явил Золотое Яйцо, в котором был заключён Род – Родитель всего сущего. Род родил Любовь – Ладу-матушку и, силою любви разрушив свою темницу, породил Вселенную – бесчисленное множество звёздных миров, а также наш земной мир. Сонце вышло тогда из лица Его. Месяц светлый – из груди Его. Звезды частые – из очей Его. Зори ясные – из бровей Его. Ночи темные - да из дум Его. Ветры буйные – из дыхания… Так Род породил все, что мы видим вокруг, - все, что при Роде, - все, что мы зовем Природой». [1.2; 21]

Міфологія стародавніх слов’ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дерево. Це перш за все дуб, ясен, бук або просто пеньок. Тому міфологія слов’ян пов’язує оживлення з блискавкою. За міфами слов’янський Даждьбог таємно зійшов на землю і своєю життєдайною іскрою в чудесний спосіб запліднив дочок отця Русі. У належний час дочки народили потомство. Бог земного достатку Велес прийняв пологи і забезпечив дітям щасливий добробут. У міфі відображено ідею єдності духовного (небесного) і матеріального (земного), яка була характерна для світогляду стародавніх слов’ян. Продовження роду слов’яни розглядали як священну справу, отже, при цьому шукали покровительства надприродних сил. Віра в божественне походження народу формувала впевненість людей в їх історичному призначенні, виховувала почуття злагоди, милосердя, поваги і любові до народу та рідної землі.

Перехід слов’ян до осілого господарства привів до прагнення відновити пам’ять про минуле предків, роду, племені, світу в цілому. З’являються міфи про світовий потоп, катастрофи, голод, пожежі, затемнення, нашестя диких звірів. Недавнє минуле набувало змісту легенди, при цьому втрачалася послідовність і наступність подій. Чимало міфів проникнуті ідеєю людської долі, мудрості, добра. Не випадково, що серед найстаровинніших богів високо пошановувалася Берегиня (Оберега) – богиня добра і захисту людини від будь-якого зла, хвороби, нещастя. В міру цивілізаційних зрушень у розвитку первісного суспільства міфи, поряд з фантазією, дедалі ширше стали спиратись на елементарні знання, віддзеркалювати ідеологію вірувань. Поширення язичництва знайшло свій відбиток у характері і змісті міфів. Чимало з них присвячувались небіжчикам. У древніх існував міф про Карну як божество, що опікується померлими, оплакує і береже пам’ять про них. Побутувала також Богиня печалі і скорботи – Желя, від імені якої походять слова жаль, жалоба та ін.

Значна частина міфів має історичну зафарбованість, вони тісно пов’язані з культом предків, возвели чування героїчної особи, яка сміливо перемагає сили природи, бореться з злими духами. З міфів була запозичена схема для історії держав, міст, родів, династій шляхом виділення в ній таких етапів, як зародження, зростання, розвиток, деградація, занепад.

До найдавніших історичних міфів належить оповідь про Оріану – стародавню країну оріїв, що існувала між Дністром та Дніпром задовго до нашої ери. Характеристика оріани значною мірою нагадує сучасні уявлення про Трипільську культуру. Існує міф про історію Дніпра, про Славуту – могутню ріку, води якої пливли до моря, живили людей рибою і всякою всячиною. «І послав Чорнобог дев’ять велетнів відняти у людей Велику ріку, перегородити її і випити всю воду. Кинулися люди за порятунком до мудрої Слави: «Гинемо без води», - вигукували вони. І тоді Слава здійнялася на високий крутий берег, простягнула свою десницю до неба і гучно скрикнула. Почув Сокіл-Род, що сидів на вершечку Падуба і вирії, скинув з себе пір’їнку, яка перетворилася в довгий гострий меч. Ним Слава порубала велетнів, але Чорно бог здійняв таку хвилю, що понесла Славу до моря. Підняв Біло бог Славу з дна моря і оживив її. Так Слава стала першою людиною, що здолала військо Чорнобога. І люди назвали велику ріку Славутою, Славутичем». [2.6; 54]

За визначенням відомого дослідника слов’янської культури Мирослава Поповича, в основі міфу – боротьба небесного персонажа-громовержця з його супротивником із «нижнього світу». Це так званий умовно основний міф. «Боротьба між силами світла і вогню, уособленими основним персонажем міфу, та його супротивником проходить на певній міфологізованій території, освоєній слов’янами, і в певному часі, прив’язаному до календарних свят». [2.14; 39] За основною схемою міфу зла сила, уособлена в Змієві, спустошує край і вимагає в данину людські жертви. Герой, в народних легендах – Коваль або два Ковалі, веде боротьбу із Змієм, зазнає поразок; подекуди говориться навіть, що він втрачає частини тіла, але зрештою він перемагає Змія, впрягає його у плуга і змушує орати борозну. Змій проорює межу або борозну до самого моря. В числі епізодів – заморожування водойми, в якій ховається змій. У східнослов’янських міфах боротьба розгортається біля Києва, Змій проорює Змієві вали або рів до Чорного моря. З діями Змія асоціюються пороги на Дніпрі. Також народна пам’ять зберігала уявлення про Карпати як про чародійне місце. «Cхідним рубежем міфологізованого простору був Дон, ця ріка осмислювалась як рубіж між «цим світом» і «країною мертвих»». [2.14; 49] Саме такими були основні міфи східних слов’ян, які відображали їх світосприйняття, уявлення.

З часом цей процес міфотворення дещо змінився: «З посиленням соціальної та майнової диференціації в середовищі населення Київської Русі язичницька релігія перестає виконувати об’єднавчу функцію між різними соціальними угрупуваннями. Тому постало питання про заміну язичництва християнською релігією, пройнятою ідеями монотеїзму, ієрархії святих, посмертної винагороди». [2.22; 276] Гармонійне поєднання двох релігій – сонцепоклонницької, тобто природної, і християнської, завезеної з Близького Сходу, знаменувало собою новий крок у духовному житті слов’янських народів. Язичницька релігія звичайно зветься поганством у християнському світі. Слово «поганий» латинське (paganus), спочатку визначало тільки мешканець пага – pagus, села, «селянин». Бо Християнство ширилося найперше по великих містах, а села, паги, позоставалися при своїй старій вірі, тому скоро слово «селянин – paganus» стало одночасно визначати й неохрещеного, цебто нехристиянина. Були тертя, переслідування державною християнською вірою простонародної язичницької, аж поки віруючі не стали на шлях порозуміння, хоча і часткового. «А греки, хотячи охрестити нас, аби ми забули своїх богів, сподівалися, що в такий спосіб вони навернуть нас до себе та зроблять з нас своїх невільників». [1.6; 46] Саме такою була думка людей про справжню суть християнства. Візантія не дозволяла місцевим єпископам ставати патріархами і митрополитами, а тільки повинні були бути греки.

Таким чином, на основі джерел і праць дослідників, ми охарактеризували основні міфи і релігійні уявлення східних слов’ян, і наблизилися до наступного розділу роботи, тобто до «нижчого рівня» слов’янської міфології, яка була більш близька і зрозуміла населенню регіону.

ІІІ. Демонологічні уявлення та повір’я

Розглядаючи демонологію, ми знову опиняємося у міфічному світі. Демонологія є сукупністю міфічних уявлень, заснованих на вірі в духів-демонів, які шкодять або сприяють людині в її справах. Переважна частина образів народної демонології має дохристиянське походження, це були часи міфотворення.

Вживання терміну «демонологія», на думку деяких дослідників, є некоректним по відношенню до релігії предків. Типове розуміння слів демон, демонізм і демонологія зводиться до поняття «злої сили» і вчення про неї. Ранньохристиянське уявлення про демонів пов’язане з образом злої демонічної, бісівської сили. Демон – це узагальнене уявлення про якусь непевну і неоформлену божественну силу, злу чи (рідше) благодійну, часто визначальну для життєвої долі людини. Дух є безтілесною істотою, яка може показувати людині, оскільки вони перебувають у постійній взаємодії з людиною і визначають її душевний і психічний стан.

У слов’янській міфології існує відносна байдужість до поділу на злих і добрих духів, адже Добро і Зло, яке приносять дух, визначається ставленням до них людини. Тому давні слов’яни приносили жертви різним духам, які могли чинити як добро, так і зло, щоб задобрити їх і відвернути від себе небажані події чи явища. Навіть після прийняття християнства, як за давніх часів, як і через тисячу років, люди готові діяти за принципом: «Бога люби, але й Чорта не гніви».

Демонологія відноситься до нижчого рівня слов’янської міфології. До нього відносяться різні групи не антропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов’язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Слов’яни наділяли духами як моральні якості людини, так і фізичні предмети: одні духи були добрими, інші – порочними. У слов’ян вони мали назви богів вітряних, лісових, польових, земляних і водяних. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяними, криничними, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, а також - вій, вовкулака, лісовик, упир, берегиня тощо. Це основні духи –демони, в яких вірили слов’яни. «Деякі з них були фантастичними істотами – наприклад, чорти, які за демонологією слов’ян становили цілу ієрархію й осмислювалися не лише як «нечиста сила», а й як іпостась домашнього духу (домовики)». [2.10; 242] Прокопій в своїй праці «Історія» зазначає: «Поклоняються (слов’яни) також рікам і німфам, і іншим божествам, і всім ім приносять жертви; під час цих жертвоприношень ворожать». [1.3; 45] Народна уява найчастіше надавала демонічним істотам людської подоби, тобто наділяла їх антропоморфними рисами. Демонологічні уявлення пов’язані з явищами природи, господарсько-побутовим життям.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5