Осуществление и защита гражданских прав

останні не можуть служити нормативною базою регулювання відносин. Зміст

зазначеної вимоги полягає у тому, що у визначенні моральних меж здійснення

суб’єктивних прав основну роль повинні відігравати загальнолюдські

цінності. Суб’єктивне цивільне право не повинно здійснюватися всупереч

моральним засадам суспільства. Так, наприклад, спір про вивільнене

ізольоване жиле приміщення у комунальній квартирі, на яке одночасно

претендують декілька наймачів, які мають формально рівні юридичні права на

його приєднання, може бути правильно вирішений тілки на основі визначення

моральної ваги прав претиндентів. Моральні принципи суспільства відіграють

важливу роль при вирішенні цілого ряду інших цивільно-правових спорів,

зокрема, пов’язаних з виселенням із-за неможливого спільного проживання,

розділення майна в натурі, усунення від наслідування і інше.

Загалом при здійсненні суб’єктивних прав повинен домінувати принцип

“дозволено все, що не заборонено законом”.

В частині 1 статті 5 Цивільного Кодексу України викладене положення,

згідно з яким цивільні права охороняються законом за винятком випадків,

коли вони здійснюються всупереч з призначенням цих прав. Призначення права

– це мета, для досягнення якої це право надано суб’єкту. Призначення

суб’єктивних прав або прямо визначається цивільним законодавством або

встановлюється учасниками у їх договорі, або витікає із суті даного права5.

Так, наприклад, за договором найму жилого приміщення наймачу та членам його

сім’ї надається жиле приміщення для проживання, тобто для задоволення

потреби у житлі. Тому, якщо жиле приміщення самовільно використовується з

іншою метою, наприклад, для організації виробництва або для ведення

підприємницької діяльності, це буде означати, що право здійснюється

всупереч з його конкретним призначенням (ст. 329 ЦК). Цивільні права, які

здійснюються всупереч з їх призначенням, не користуються правовою охороною.

Однак, як зазначають деякі автори, викладена в такому контексті норма

(ч. 1 ст. 5 ЦК) не узгоджується з вищезазначеним принципом здійснення

суб’єктивних прав. Адже мета суб’єктивних цивільних прав не може бути

покладена в основу критерію визначення меж їх здійснення6.

І все ж така норма є не тільки у цивільному законодавстві України, але

й передбачена, наприклад, цивільним законодавством Російської Федерації.

Отже, кожне суб’єктивне право має свої межі. Останні визначають міру

можливої поведінки суб’єкта. При порушенні встановлених меж настають

несприятливі правові наслідки для порушника. Це може бути позбавлення

суб’єктивного цивільного права, стягення в доход держави отриманного по

угоді та інші наслідки (ст. 49 ЦК України). Так, постановою Пленуму

Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року “Про судову практику в

справах про визначення угод недійсними” зазначено, що дія ст. 49 Цивільного

кодексу поширюється на угоди, які укладені з метою, яка завідомо суперечить

інтересам держави і суспільства. До таких угод, зокрема, належать угоди,

які спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або

чиєїсь приватної власності з корисливою метою, використання майна, що

знаходиться у їх власності або користуванні, на шкоду інтересам

суспільства тощо7.

В проекті Цивільного кодексу України передбачена стаття 13, яка

називається “Межі вільного здійснення цивільних прав”. Норма цієї статті

передбачає, що цивільні права здійснюються в межах, які надані особі

законами та договорами. Недопустимими є дії осіб, що вчиняються виключно з

наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших

формах. Передбачено також положення, що при здійсненні цивільних прав особа

має дотримуватися моральних засад суспільства.

Поряд з цими вимогами, межі здійснення цивільних прав визначаються і

деякими іншими моментами. Так, правомірність реалізації права може залежити

від обсягу право- та дієздатності учасників цивільних правовідносин,

зокрема, від характеру спеціальної правоздатності юридичної особи, від

встановленого законом чи договором строку реалізації права, від наявності

або відсутності певних умов та ін.

З метою недопущення монополістичної діяльності, тобто дій

господарюючих суб’єктів, направлених на недопущення, обмеження або

ліквідацію конкуренції, проектом Цивільного кодексу України передбачено ряд

додаткових правил, визначаючих межі здійснення цивільних прав у сфері

підприємницької діяльності.

Таким чином, межою здійснення суб’єктного права може бути:

1) порушення прав та інтересів інших осіб і держави, які охороняються;

2) заподіяння шкоди навколишньому середовищу;

3) дотримання моральних засад суспільства;

4) порушення чинного законодавства.

Дії суб’єктів цивільних правовідносин, які здійснюються в рамках

наданих їм прав, але з порушенням цих меж, характеризуються у літературі,

як зловживання правом. Хоча використання цього поняття ставиться під

сумнів, навіть чинне цивільне законодавство не містить положення, яке б

розкривало його зміст, – його існування теоритично виправдане8.

Зловживання правом – це особливе цивільне правопорушення. Специфіка

його посягає у тому, що дії порушника формально спираються на належне йому

право, однак при конкретній реалізації вони приймають таку форму і

характер, що це призводить до порушення прав інших осіб та їх інтересів,

які охороняються. Так, явним зловживанням права повинні бути визнані дії

власника суб’єктивного права, якщо вони здійснюються з однією метою –

завдати шкоди іншій особі. Не викликає сумніву кваліфікація в якості

зловживання правом розглянутих раніше дій підприємців, які направлені на

обмеження конкуренції. В обох випадках права неправомірно здійснюються,

тобто в протиріччі з їх призначенням.

Достатньо поширеною формою зловживання правом є реалізація наданих їм

можливостей не дозволеними засобами. Наприклад, якщо автор скористається

правом на псевдонім, який може ввести публіку в оману, то таке використання

права повинно кваліфікуватися як зловживання ним.

Зловживання правом можна визнати і ті випадки, коли суб’єктом

використовуються недозволені засоби для його захисту. Так, якщо власник

майна з метою захисту його від крадіжки використовує такі засоби, які

становлять смертельну небезпеку для оточуючих, то він, безумовно, виходить

за межі наданих йому законом можливостей, і тому, зловживає своїм правом.

В якості загальної санкції до цих цивільних правопорушень (зловживань

правом) виступає відмова у захисті суб’єктивного права.

Як зазначалося вище, у Конституції України значна кількість статей

містить положення про правообмеження. Проаналізуємо деякі з них для

розкриття специфіки рис різних меж і способів обмеження прав людини і

громадянина.

1. Залежно від сфери юридичної обов’язковості нормативні правообмеження

поділяються на загальні, спеціальні та одиничні, але більше місця

відведено спеціальним. Наприклад, інтереси національної безпеки є

підставою для обмеження права на свободу думки і слова, вільно

виражати свої погляди і переконання (ст. 34), а також право мирно,

без зброї, збиратися і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації

(ст. 39).

Зустрічаються й одиничні правообмеження. Так, судимість є підставою

для обмеження права громадянина бути обраним народним депутатом

(ст. 76).

Загальні ж правообмеження передбачені у статті 64 Конституції

(підстава умови воєнного або надзвичайного стану).

2. Залежно від онтологічної сутності явища, яке є фактором обмеження прав

людини і громадянина, межі поділяються на природні та соціальні. До

природних треба віднести, наприклад, такий фактор, як здоров’я

населення. Так, ст. 35 Конституції передбачає, що здійснення права на

свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом в

інтересах здоров’я населення. При цьому треба зазначити, що такий

обмежувач, як здоров’я населення стосується як особистих (ст. 35), так

і політичних (ст. 36, 37) та економічних (ст. 36, 44) прав людини і

громадянина. Межами використання одного з економічних прав – права

власності, можуть бути згідно зі статтею 41 Конституції екологічна

ситуація і природні якості землі.

Соціальні межі можуть розглядатись у вузькому (власне соціальні межі)

та у широкому (економічні, політичні, духовно-ідеологічні) розумінні.

До власне соціальних меж належить, зокрема, громадський порядок. Так,

у ст. 34 Конституції встановлено, що здійснення права на свободу думки

і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань може бути

обмежене законом в інтересах громадського порядку (статті 35, 36,

39). Однак у статтях 34, 35 громадський порядок виступає обмежувачем

особистих прав людини і громадянина, а в статтях 36 і 39 – політичних.

Економічний добробут суспільства, як соціальне обмеження в контексті

ст. 32 Основного Закону застосовується до особистих прав людини і

громадянина.

До соціальних меж у широкому розумінні належить і таке політичне

явище, як національна безпека. Як межа здійснення права вона є

найбільш широко застосовуваним конституційним обмеженням прав і свобод

людини і громадянина. При цьому цей обмежувач застосовується до різних

видів прав людиии. Наприклад, у статті 32, 34 Конституції України

національна безпека є обмежувачем особистих, у статті 36 і 39 –

політичних, а у статті 44 – економічних прав людини.

До духовно-ідеологічних факторів обмеження прав людини належить

моральність населення (згідно зі ст. 35 Конституції цей фактор обмежує

особисті права).

3. Межі прав людини можна класифікувати за характером зв’язку з волею

суб’єкта на абсолютно-об’єктивні, відносно-об’єктивні, суб’єктивно-

об’єктивні та суб’єктивні.

До абсолютно-об’єктивних треба віднести ті явища (феномени), які є

незалежними від волі як усього суспільства, так і кожного його члена.

Прикладом такого явища може бути, наприклад, повінь (її виникнення не

залежить від волі суспільства). Внаслідок цього явища людина може втратити

можливість реалізувати право на те житло, яке було зруйноване внаслідок

зазначеного стихійного лиха9.

Відносно-об’єктивні межі – це межі, які не залежать від волі якогось

окремого носія права, хоч і є результатом суспільного волевиявлення. До

цього виду меж належить обмеження щодо реалізації прав, встановлювані

Конституцією (статті 36, 39, 41) і законами України, тобто законодавче

обмеження. Так, ст. 39 Конституції встановлює, що підставами обмеження

права громадян на мирні збори є інтереси національної безпеки, громадського

порядку, запобігання заворушенням і злочинам, охорони здоров’я населення,

захисту прав і свобод інших людей10.

Прослідкуємо відповідність закріплених правообмежень у Конституції і,

наприклад, у законах України “Про власність” і “Про друковані засоби

масової інформації (пресу) в Україні”.

Проаналізувавши наведені у роботі приклади здійснення права власності,

можна зробити висновок, що Закон “Про власність” у принципі не суперечить

Конституції.

Що ж до Закону “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в

Україні”, то його слід привести у відповідність із Конституцією, оскільки у

ній (ст. 34) є більше підстав на обмеження права на свободу думки і слова.

Такими додатковими конституційними підставами є охорона здоров’я населення,

підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Таким чином, у всіх випадках, закріплюючи принципи свободної

реалізації належних громадянам суб’єктивних прав, чинне законодавство

повинно додержуватися принципу, закріпленого статтею 3 Конституції України.

§ 5. Представництво і довіреність.

Однією із форм реалізації громадянами і юридичними особами належних ім

прав і обов’язків є представництво. Представництвом, згідно статті 62

Цивільного Кодексу України, звуться такі відносини, при яких угода,

укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку

представляють), створює, змінює або зупиняє права і обов’язки безпосередньо

для особи, яку представляють.

Представництво має місце як за власною волею суб’єкта цивільного

права, так і у зв’язку з відсутностю у нього юридичної здатності чи

фізичної можливості.

Тобто потреба у представництві виникає тоді, коли особа (яку

представляють) в силу закону (наприклад, відсутність дієздатності) або

конкретних життевих обставин (наприклад, тривала відсутність за місцем

проживання, тяжка хвороба, відрядження, зайнятість) не може особисто

здійснювати свої права і обов’язки. Але часто до послуг представників

звертаються для того, щоб використати спеціальні знання і досвід

представника, зекономити час і кошти і т. ін. Юридичні особи (підриємства,

установи, організації) завдяки представництву мають можливість захищати

свої інтереси у суді, арбітражному суді за допомогою кваліфікованих

юристів. За своїм суб’єктивним складом представництво це складне

правовідношення, адже в ньому беруть участь представник, особа, яку

представляють, і третя особа, з якою представник укладає угоди або чинить

інші юридичні дії.

Суть представництва полягає в тому, що угоди та інші юридичні дії

представника породжують юридичні наслідки (права і обов’язки) для особи,

яку представляють. Таким чином внаслідок угод та інших юридичних дій

представника права і обов’язка виникають тільки між особою, яку

представляють, і третіми особами. При цьому, у представника ніяких прав і

обов’язків з приводу угод, укладених ним, не виникає.

Через представників можуть здійснюватися різні юридичні дії –

отримання заробітньої плати, пенсії, стипендії, поштового переказу,

керування автомобілем, купіля або продаж дому, виступ у суді та інше.

Однак, не всякі угоди можуть бути вчинені представником. Це стосується

таких угод, які за своїм характером можуть бути укладені лише особисто, а

так само інших угод, зазначених у законі. Зокрема, у ст. 54 ЦК України

зазначається, що заповіт має бути підписаний особисто заповідачем і

обов’язково нотаріально посвідчений11.

Через представництво не можуть здійснюватися дії, які не мають

безпосереднього юридичного значення (фактичної дії, наприклад, виконання

роботи).

Представник не може укладати угоди від імені особи, яку він

представляє, ні у відношенні себе особисто, ні у відношенні другої особи,

представником якої він одночасно є (за винятком комерційного

представництва)12. Наприклад, представник не може сам купити майно, яке

йому доручено передати.

Представництво має місце між громадянами, між організаціями і

громадянами, а також між самими організаціями.

В ролі особи, яку представляють, може виступати будь-який суб’єкт

цивільного права, – юридична особа або громадянин незалежно від стану

дієздатності.

Представником же може бути не кожний суб’єкт цивільного права.

Необхідною умовою правосуб’єктності працівника є його правоздатність і

дієздатність (ст. 11 ЦК України). Як виняток, представниками юридичних осіб

у сфері торгівлі і обслуговування можуть виступати громадяни, які досягли

трудового повноліття, тобто 16 років. В ролі представників не можуть

виступати особи, які знаходяться під опікою або піклуванням.

Не можуть бути представниками адвокати, які отримали доручення про

надання юридичної допомоги з порушенням встановлених правил, а також особи,

які виключені із колегії адвокатів (ст. 116 ЦПК України). Суддям, слідчим і

прокурору також заборонено виконувати обов’язки добровільного представника

окремих громадян, крім випадків, коли вони діють як представники закону і

представники відповідного суду чи прокуратури, які є стороною у справі.

У судовій практиці дуже поширеним є представництво, яке здійснюють

адвокати, надаючи кваліфіковану юридичну допомогу громадянам і

організаціям.

Юридичні особи також можуть приймати на себе функції представників,

якщо це не розходиться з тими задачами і цілями, які вказані в їх статутних

документах (або якщо це прямо передбачено статутом чи положенням про дану

юридичну особу, тобто юридична особа вправі бути представником у межах

спеціальної правоздатності) (ч. 1 ст. 26, ч. 2 ст. 64 ЦК України, ст. 20

Закону України “Про об’єднання громадян”, ст. 2 Закону України “Про товарну

біржу”)13.

Третьою особою, з якою особа, яку представляють, за допомогою

представника укладає цивільно-правову угоду або здійснює іншу юридичну дію,

може виступати будь-який суб’єкт цивільного права.

Як уже зазначалося, за угодою, що здійснена представником, суб’єктом

прав і обов’язків визнається та особа, яку представляють. Однак, дії

представника створюють, змінюють або зупиняють цивільні права і обов’язки

особи, яку представляють, лише тоді, коли вони здійснюються в межах

наданих представнику повноважень. Повноваження – це міра можливої поведінки

представника по відношенню до третіх осіб. Саме завдяки наданим йому

повноваженням представник укладає угоди з третіми особами, а також здійснює

інші юридичні дії від імені і в інтересах особи, яку представляє. Якщо ж

представник перевищує свої повноваження, то особа, яку він представляє,

звільнена від будь-яких зобов’язань перед третіми особами з якими

представник вступив у правові відношення від її імені.

Виникнення у представника необхідного повноваження зв’язано перш за

все з волевиявленням того, кого представляють, а також з іншими юридичними

фактами. Згідно зі ст. 62 ЦК України повноваження представника можуть

визначатися довіреністю, законом або адміністративним актом, а також

випливати з обставин, в яких діє представник (це, наприклад, стосується

працівника пошти, продавця магазину, касира тощо). Обсяг і характер

повноважень представника, а також умови їх здійснення напряму залежать від

юридичних факторів, які лежать в основі представництва14.

Отже, наявність у представника повноважень – обов’язкова умова любого

представництва. Однак, мають місце і такі випадки, коли угоди і інші

юридичні дії від імені і в інтересах одних осіб здійснюються іншими

особами, які не мають для цього необхідних повноважень. Така ситуація

виникає, наприклад, коли між участниками цивільного обороту відсутня будь-

яка попередня домовленість про представництво. Наприклад, громадянин,

знаючи, що його знайомий потребує дачне приміщення, але не маючи від нього

на цей випадок ніякого конкретного доручення, укладає від його імені

договір про аренду приміщення.

Частіше, в реальному житті має місце удаване представництво. Удаване

представництво – це той випадок, коли одна особа виступає від імені іншої

особи без відповідних повноважень. Наприклад, особа представляє інтереси

іншої особи по довіреності, яка не має юридичної сили (довіреність

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11