рефераты бесплатно
 

МЕНЮ


Дипломная работа: Взаємозв'язок бюджету й розвитку соціальної сфери регіону

Спочатку Луганській області у сфері соціальних послуг потрібна структурна перебудова. Ця перебудова покликана подолати накопичені за багато років глибокі структурні деформації, забезпечити створення якісно оновленої системи продуктивних сил. Сутність оновлення у тому, щоб структура соціальних послуг була адекватна реальним потребам суспільства, базувалася на сучасних прогресивних технологіях, могла ефективно функціонувати в умовах ринку й інтеграції української економіки у світове господарство, містила вбудовані соціальні регулятори. Наприклад, галузь охорони здоров’я Луганської області, згідно з сучасними тенденціями, потребує перебудов. Так, для максимальної ефективності надання медичної допомоги при невеликих коштах, необхідно деякі медичні установи перепрофілювати і зробити їх спеціалізованими, чим досягається не розпорошування фінансових ресурсів та обладнання, а також зосередження висококваліфікованих фахівців у певних областях медицини. Також, для профілактики захворювань необхідно в систему медичної допомоги ввести таку одиницю, як сімейний лікар.

Не менш важливою є перебудова фінансування галузей соціальної сфери, так як коштів державного й місцевого бюджетів вистачає лише на функціонування цих закладів, а розвиток потребує значних фінансових ресурсів. Тут висувається на перше місце рішення про багатоканальність фінансування соціальної сфери. Галузі культури і спорту повинні мати дозволи й можливості залучати до свого розвитку кошти меценатів, спонсорів, але в тих межах, що не передбачають комерційної вигоди й не перешкоджають державним, регіональним ідеям виховання патріотичної, здорової, енергійної та натхненної молоді. Галузь охорони здоров’я може розвиватися, швидко та якісно надавати свої послуги лише при умові багатоканального фінансування через створення відповідних економічних умов діяльності фондів, лікарняних кас та системи бюджетно-страхової медицини. Виходом для бюджетів, що надмірно навантажені фінансуванням галузі освіти в Луганській області є зміна статусу окремих вищих навчальних закладів з бюджетних установ на одержувачів бюджетних коштів, що можливо, так як вже зараз більше половини видатків на утримання, розвиток вищих навчальних закладів профінансовано за рахунок власних надходжень. Щодо початкової освіти, то беззаперечним є державне бюджетне фінансування, яке забезпечить для всіх рівні можливості доступу до неї. Така соціальна галузь, як соціальний захист і соціальне забезпечення вразливих верств населення не можуть мати великих можливостей альтернативних джерел фінансування, їх за конституційними гарантіями має забезпечити держава і лише вона і при тому на необхідному соціальному, життєвому рівні. Таким чином, фінансування цієї галузі повністю покладається на бюджет [70].

Узагальнюючи вищесказане, необхідно відмітити, що для ефективного функціонування соціальної сфери Луганської області не потрібно дивитися назад і шукати винних, а слід строїти довгострокові, середньострокові плани розвитку регіону, визначати цілі й шукати ефективні, раціональні шляхи їх фінансування та досягнення.

3.2 Удосконалення сучасної системи соціальних видатків на охорону здоров’я

Становлення нових соціально-економічних відносин на сучасному етапі системних перетворень в Україні відбувається у складних умовах суспільного розвитку, зокрема у галузі охорони здоров’я.

Фінансування галузі охорони здоров’я в цілому не є пріоритетним напрямком бюджетних асигнувань в Україні, виходячи з відповідної частки у Національному бюджеті, у порівнянні з частками та обсягами фінансування цієї галузі в інших країнах. Незважаючи на це, політика, що проводиться в Україні в галузі охорони здоров’я, намагається відповідати основним положенням та рішенням міжнародних організацій і міжнародних конференцій з проблем охорони здоров’я населення [57].

Бюджетні асигнування передбачають обов’язковий обсяг і цільове призначення витрат бюджетних коштів. За допомогою цих асигнувань держава здійснює цілеспрямований вплив на соціальні об’єкти у вигляді прямої допомоги на впровадження тих чи інших заходів. У цьому разі державний бюджет відіграє роль інструменту цільового перерозподілу національного доходу на користь вирішення соціальних проблем.

В умовах недостатнього фінансового забезпечення все більшого значення набувають цільові програми у системі охорони здоров’я. Програмно-цільове управління дозволяє не тільки концентрувати ресурси на пріоритетних напрямах, але й здійснювати комплексний підхід до вирішення найбільш актуальних проблем охорони здоров’я на основі міжгалузевої взаємодії [57]. У 2006-2007 рр. Міністерство охорони здоров'я реалізовує понад 20 національних, державних цільових програм і комплексних заходів, затверджених указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України. З них пріоритетними напрямами, що будуть профінансовані з загального фонду Державного бюджету України, визначені видатки:

а) на імунопрофілактику населення – 195,8 млн. грн.. За ці кошти буде здійснено закупівлю імунобіологічних препаратів (вакцин) для здійснення профілактичної вакцинації та ревакцинації дітей відповідно до календаря щеплень;

б) на заходи по боротьбі з туберкульозом – 208,4 млн. грн.. Ці кошти призначаються для закупівлі протитуберкульозних препаратів першої та другої лінії для безперервного лікування протягом року хворих на туберкульоз та придбання медичного обладнання для забезпечення своєчасного виявлення і лікування туберкульозу;

в) на заходи з профілактики та лікування ВІЛ-інфекції / Сніду – 36 млн. грн. З цих видатків, зокрема, буде повністю забезпечено службу крові тест-системами для контролю донорської крові на СНІД, а також буде здійснено закупівлю окремих лікарських препаратів для високовартісного медикаментозного лікування хворих на СНІД;

г) на забезпечення заходів з лікування онкологічних захворювань („Дитяча онкологія”) – 196,7 млн. грн. Це дозволить вирішити питання забезпечення онкологічних хворих високовартісними онкопрепаратами, а також забезпечити необхідним обладнанням онкологічну службу;

ґ) на реалізацію Державної програми запобігання та лікування серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань – 87,2 млн. грн.. Цими коштами забезпечуватиметься суттєве поліпшення надання кардіологічної та кардіохірургічної допомоги хворим (придбання кардіостимуляторів, штучних клапанів, інших імплантатів, а також лікувально-діагностичного обладнання);

д) на централізовану закупівлю обладнання для оснащення закладів охорони здоров’я сучасною медичною технікою – 200 млн. грн..

е) на оснащення сільських амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів та придбання автомобілів швидкої медичної допомоги для сільських закладів охорони здоров’я – 100 млн. грн. (субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам).

Ідеологія програмно-цільового підходу полягає у переході від принципу утримання бюджетних установ до принципу отримання конкретних результатів від використання бюджетних коштів. Для того щоб виміряти та оцінити ці результати, будь-які видатки бюджету потрібно затвердити у вигляді бюджетної програми, яка має виконавця, мету та критерії оцінки її виконання.

Метою впровадження програмно-цільового підходу є встановлення прямого зв'язку між виділенням бюджетних коштів та їх використанням на основі встановлених цілей і розроблених показників. Результатом застосування програмно-цільового підходу стає поліпшення прозорості та обґрунтованості бюджету щодо конкретних видатків державних органів, підвищення ефективності діяльності розпорядників коштів у досягненні цілей, а також посилення зв'язку між завданнями розпорядників коштів та бюджетним фінансуванням [57].

В останні роки територіальні системи охорони здоров’я в Україні фінансуються залежно від чисельності населення, яке мешкає у відповідній місцевості, тобто за подушним принципом. Однак медичні заклади, більшість з яких залишаються в прямому підпорядкуванні органам управління охороною здоров’я, продовжують отримувати кошти за розподільчим принципом залежно від їх потужності (кількість ліжок, відвідувань). Всі громадські заклади охорони здоров’я є бюджетними організаціями, тому фінансуються або з державного бюджету – державні й відомчі заклади (підпорядковані міністерствам і відомствам), або з місцевого – комунальні заклади (підпорядковані органам місцевої влади і місцевого самоврядування). Бюджетні асигнування є основним джерелом фінансування державних та комунальних закладів охорони здоров’я. Органи місцевого самоврядування фінансують утримання закладів охорони здоров’я, що є їх комунальною власністю.

Загальна сума бюджетних асигнувань, що будуть виділені лікувально-профілактичній установі, в першу чергу залежить під кількості штатних працівників у ній (80%). Іншою значною за величиною статтею видатків є комунальні платежі (10% за водо-, електропостачання, опалення), потім – видатки на придбання медикаментів, харчування хворих (для стаціонарів), придбання і ремонт медичного обладнання, капітальний ремонт та утримання закладів (10%). Можливість перерозподілу бюджетних асигнувань з однієї статті видатків на іншу по мірі виконання бюджету не дозволяється. Порушення цього правила визначається як нецільове використання бюджетних коштів.

Існує спеціальна формула розрахунку суми коштів, що виділяються на галузь охорони здоров’я на кожного мешканця України, в тому числі й Луганської області. Але ж тих коштів, які одержує Луганська область та інші регіони на розвиток цієї галузі вистачає дійсно лише на заробітну плату – це більше 80% всього фонду; на оплату комунальних послуг – більше 10%, а 10%, що залишилися можна витратити на придбання медикаментів, харчування, придбання і ремонт медичного обладнання, капітальний ремонт та утримання закладів охорони здоров’я. Тобто витрати, що не пов’язані з безпосереднім лікуванням хворих, становлять приблизно 90%. Свого часу цей фінансовий механізм забезпечив формування інфраструктури охорони здоров’я у вигляді розвинутої мережі медичних закладів. Однак позитивний потенціал такого підходу до фінансування в нашій країні давно вичерпано.

В умовах ринкової економіки можливості утримання надмірно великої мережі лікувально-профілактичних установ виявилися вичерпаними і система охорони здоров’я опинилася на межі розвалу. Тому пануючий в Україні принцип «утримання» мережі лікувально-профілактичних закладів, бюджетне фінансування на основі обсягу залучених ресурсів, розподіл основної частини ресурсів без зв’язку з результатами діяльності, ігнорування сучасних методів фінансового планування і управління – характеристики фінансування вітчизняної системи охорони здоров’я, що стримують, а в ряді випадків перешкоджають реформуванню галузі медичного обслуговування населення і підвищенню її ефективності [57]. Тому сьогодні потрібні нові фінансово-економічні механізми державного регулювання процесів у галузі охорони здоров’я.

Але ж лише таке фінансування не є панацеєю від всіх проблем галузі. Стан системи охорони здоров’я безсумнівно вимагає негайних, ґрунтовних заходів щодо її реформування. Однак у науковій літературі бракує сталих поглядів, що поєднують поняття державного управління та управління фінансовим забезпеченням галузі охорони здоров’я.

Враховуючи вищесказане можна узагальнено навести основні причини незадовільного стану та недоліки чинної на сьогодні в Україні і всіх її регіонах системи охорони здоров’я:

а) Недостатність фінансових, і насамперед бюджетних, ресурсів для забезпечення ефективної діяльності системи охорони здоров’я. Порівняння обсягів фінансування системи охорони здоров’я в Україні з іншими країнами не тільки з розвинутою, а й з перехідною економікою – не на користь нашої держави. Державний і місцеві бюджети фінансують не медичні послуги (їх якість, своєчасність та ефективність), а утримування галузі, яке залежить від наявності будинків, ліжок, медичного персоналу тощо. Безперечно, держава має збільшити обсяги фінансування системи охорони здоров’я, але кошти мають використовуватись максимально ефективно і спрямовуватись на реальне поліпшення стану здоров’я населення.

б) Недостатнє медикаментозне і матеріально-технічне забезпечення охорони здоров’я. Аналіз фармацевтичного ринку України свідчить про недостатню кількість основних життєво необхідних препаратів, а також про їхню недоступність для більшості хворих через обмеженість доходів і невідповідність вартості ліків прожитковому рівню.

в) Нераціональна організація системи охорони здоров’я. Необхідно перейти до прямих показників оцінки діяльності системи охорони здоров’я – тенденцій захворюваності, смертності, інвалідності, ускладнень (за аналогами економічно розвинутих країн), раціоналізувати роботу первинної ланки медичної допомоги, зокрема шляхом запровадження сімейної медицини, реорганізувати на нових принципах роботу стаціонарів (медичних закладів другого та третього рівнів профілактично-лікувальної допомоги).

г) Неефективність державної політики щодо формування здорового способу життя. Фактично медичні установи не переймаються проблемами формування та поширення здорового способу життя, розробкою нормативної бази та відповідних механізмів, а це один з найважливіших пріоритетів. З цією метою необхідно розробити та впровадити:

а) систему заходів (економічних, адміністративних, соціальних, психологічних) стимулювання населення до здорового способу життя, до викорінення шкідливих звичок (паління, зловживання алкоголем, нераціональне харчування тощо);

б) заходи щодо економічного стимулювання підприємств, установ та організацій усіх форм власності, які здійснюють фізкультурно-оздоровчу і спортивну діяльність, сприяють розвитку самодіяльного масового спорту;

в) комплекс заходів щодо розвитку масової фізичної культури.

Теперішня система охорони здоров’я передбачає 5 рівнів надання лікувально-профілактичної допомоги населенню (рис. 3.1).


Рис. 3.1. Система медичної допомоги в Україні

Така структура в цілому відповідає європейським стандартам і забезпечує принципову можливість диверсифікації управління галуззю та фінансових потоків.

Така ж система з такими ж проблеми існує й у Луганській області. Вихід з такого загрозливого становища можна побачити в усуненні проблем і причин їх виникнення шляхом розв’язання таких задач:

а) раціоналізація організації системи надання медичної допомоги й охорони здоров’я в цілому;

б) економія наявних коштів та їх раціональний розподіл;

в) відшукування додаткових фінансових ресурсів (запровадження багатоканального фінансування).

Вирішення першої задачі дозволить покращити швидкість, якість надання послуг, а також це допомагає, створює підґрунтя для вдосконалення фінансування охорони здоров’я. Розв’язання даної задачі передбачає упорядкування мережі лікувальних установ, запровадження й розвиток інституту сімейної медицини й взагалі раціоналізацію рівнів медичної допомоги, що потребує відповідної зміни порядку фінансування й тому нерозривно пов’язано з вирішенням другої задачі. Так, в установах охорони здоров’я необхідно упорядкувати мережу лікувальних установ, тому що це надасть можливість більш швидко та якісно надавати медичну допомогу, так як передбачається спеціалізувати існуючі установи. Тобто на базі працюючих лікарень створити потужні центри з надання екстреної допомоги. Більша увага тут повинна бути віддана хірургічному, травматологічному й гінекологічному відділенням [46]. Екстрена допомога надається виключно за рахунок місцевого бюджету, тому представники влади й громадяни регіону будуть зацікавлені в тому, щоб кошти, які витрачаються на цю допомогу, були використані максимально ефективно. Таким чином можна акумулювати й, відповідно, найбільш ефективно використати фінанси (не розпорошувати їх), обладнання (діагностичне й операційне) та професіоналізм спеціалістів. Щодо іншої частини лікарень, то їх необхідно перепрофілювати у терапевтичні, які будуть надавати планову допомогу й у кардіологічні, що також будуть надавати спеціалізовану допомогу. Отже, для отримання позитивних результатів необхідно максимально сконцентрувати кошти, професійний потенціал, нові технології, обладнання.

Раціоналізацію системи надання медичної допомоги та розвиток інституту сімейної медицини (збільшення обсягу медичних послуг, що надаються установами першого рівня) у Луганській області необхідно забезпечити шляхом:

а) розробки та впровадження системи освітніх стандартів для підготовки фахівців загальної практики (сімейної медицини);

б) забезпечення наступності до- та післядипломної вищої медичної освіти з питань загальної практики / сімейної медицини;

в) реорганізації системи закладів охорони здоров’я відповідно до етапів впровадження сімейної медицини та пристосування приміщень наявних амбулаторно-поліклінічних закладів для потреб і функціонування сімейної медицини;

г) впровадження диференційованого розподілу бюджетних коштів за рівнями надання медичної допомоги з урахуванням потреб первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини;

ґ) створення правового поля діяльності лікарів загальної практики (сімейних лікарів), зокрема розробки і затвердження в установленому порядку типових угод, що регулюють порядок взаємодії між лікарями загальної практики (сімейними лікарями), іншими закладами охорони здоров’я та населенням.

У середньостроковій перспективі доцільно сконцентрувати зусилля на істотному поліпшенні організації надання медичних послуг. Середньострокові пріоритети бюджетного фінансування системи охорони здоров’я передбачають створення передумов для наступного запровадження медичного страхування – спочатку добровільного, а потім загальнообов’язкового [27].

Головних змін потребує система управління (і відповідно фінансування) медичними закладами першого та другого рівня.

Пропонується запровадження додаткових медичних послуг, фінансування яких здійснюватиметься за так званою схемою підписки, або лікарняних кас. Лікар за підпискою – це лікар загальної практики (або так званий сімейний лікар), його обирає на конкурсних засадах місцева влада на визначений термін (наприклад на рік), а заробітна плата фінансується з коштів тих мешканців, які підписалися на обслуговування у нього. Такий лікар може обслуговувати 1000 – 1500 осіб, тобто кожний з потенційних пацієнтів має сплачувати на місяць приблизно 1 гривню. Якщо населення влаштовує якість медичних послуг, воно продовжує підписку. В іншому випадку лікар втрачає практику автоматично. Також ці кошти може сплачувати і не безпосередньо населення, а наприклад, підприємство. Така система характерна для багатьох країн і довела свою дієвість.

Щодо спеціалізованої лікувально-профілактичної допомоги (другий рівень), то тут необхідно забезпечити перехід від кошторисного утримання лікарняних закладів до фінансування за результатами надання медичних послуг населенню. Необхідно розробити мінімальні стандарти вартості надання медичних послуг для їх використання при розрахунку трансфертів до місцевих бюджетів і контролю об’єктивності планування видатків на охорону здоров’я з місцевих бюджетів; вдосконалити формулу розрахунку трансфертів у напрямі більш повного врахування регіональної специфіки (структури населення регіону як запропоновано у моделі); запровадити ваучерну форму забезпечення ліками визначених категорій хворих (відповідно до діючих програм, які фінансуються з державного бюджету); передбачити при збільшенні бюджетних ресурсів поступове розширення переліку цих категорій; реструктуризувати мережу закладів спеціалізованої медичної допомоги та відповідних посад у загальній амбулаторно-клінічній мережі шляхом запровадження гнучкого механізму змін наявної мережі з метою приведення її у відповідність до потреб населення у доступності якісних медичних послуг.

Якісна первинна (і вторинна) медична допомога має знизити потребу в послугах високоспеціалізованої медичної допомоги, а кошти, зекономлені в результаті трансформації системи медичної допомоги на І – ІI рівнях, можна буде спрямувати на розвиток спеціалізованих клінік, які фінансуються з бюджету. Також, для раціоналізації бюджетного фінансування необхідно дещо змінити структуру фінансування галузі охорони здоров’я, а саме – збільшити витрати на медикаменти до 15,9%, на харчування – до 5,2%, суму капітальних вкладень – до 15%. Вартість всіх цих дій потрібно детально розрахувати, так як місцевий бюджет не має достатню кількість коштів, і необхідно шукати додаткові джерела фінансування, тобто привернути інвесторів у лікувальні установи.

Щодо вирішення третьої задачі, то саме на територіальному, регіональному рівні слід передбачити прив’язку основних статей видатків на охорону здоров’я до різних незалежних джерел фінансування, серед яких – страхові й благодійні платежі, надходження від лікарняних кас, надання платних послуг, компенсаторні оплати, тобто більш широко запровадити у Луганській області багатоканальне фінансування системи охорони здоров’я, забезпечення керованого розвитку платних медичних послуг та введення державного соціального медичного страхування, оптимального співвідношення між наданням медичних послуг і свободою їх вибору [50]. Це дасть можливість забезпечити не лише більший обсяг фінансових потоків до галузі, але й більшу прозорість та контрольованість останніх. Водночас необхідно забезпечити доступність медичної допомоги для соціально незахищених верств населення через законодавче визначення гарантованого рівня безоплатного медичного обслуговування.

Все це і є основними задачами й цілями реорганізації та реформування луганської галузі охорони здоров’я. Хоча ці заходи в системі охорони здоров’я у принципі не зможуть забезпечити швидке зниження захворюваності та смертності населення України, але ж вони забезпечать рівний доступ до якісних медичних послуг, до профілактики та лікування хвороб на перших стадіях їх розвитку всім верствам населення незалежно від місця проживання та матеріального становища, що дуже важливо на сучасному етапі.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15


ИНТЕРЕСНОЕ



© 2009 Все права защищены.