Учебное пособие: Церковне право

Як приклад він наводить правило апостола Павла: "...єпископ повинен бути непорочний, однієї жінки чоловік...” (1 Тим. 3, 2), – і співставляє його з обов'язковою за чинним церковним правом безшлюбністю єпископа. На тій підставі, що ця заповідь апостола не залишилася діючою нормою в усі віки церковної історії і походженням своїм зобов'язана обставинам “Церкви провідної”, вона виводиться А. С. Павловим за межі Божественного права.

Однак, як уявляється, не включати до Божественного права ті заповіді, що, хоча і мають своїм джерелом Божественну волю, але не носять абсолютно незмінного характеру, а викликані скороминучими обставинами часу, було б насильством над логікою. Питання про змінюваність правових норм варто відокремити від питання про їхнє джерело.

Незмінність норми не можна вважати неодмінним критерієм її належності до Божественного права. З одного боку, воля Божа виражається і в піклуванні про наші тимчасові потреби, а з іншого боку – змінюваність правил апостольського, а отже, Божественного походження (оскільки писання апостолів мають для нас авторитет цілком надійної, автентичної скарбниці Божественних заповідей) не тотожна їхній відміні.

Задумаємося над змістом наведеного професором Павловим правила про одношлюбність єпископів. Який намір законодавця, що встановлює цю норму? Він, безумовно, полягає не у вимозі, щоб єпископ був неодмінно одруженим, а в забороні йому другошлюбності. Тому усталена в Церкві згодом безшлюбність єпископата ні в якому разі не порушує, а лише доповнює апостольську заповідь, вводить нову, більш жорстку умову, якій повинен відповідати кандидат у єпископи, залишаючи недоторканою заборону, що йде від Апостольського Писання, другошлюбності єпископам.

Норми Божественного права не становлять у своїй сукупності законодавчого кодексу, який би визначав весь лад і порядок церковного життя. Вони є першоосновою, вищим початком і критерієм законодавства самої Церкви.

3.2. Церква як джерело свого права

Божественне право і церковне законодавство. Другим матеріальним джерелом церковного права є сама Церква. Першоджерело церковного права в цьому вузькому значенні теж, звичайно, Божественна воля – тому правочинні лише ті правила і норми, видані церковною владою, які не тільки не суперечать Божественній волі, але й прямо випливають із неї. З цього принципу стає очевидною умовність межі, що відокремлює Божественне право від церковного права у вузькому значенні, яке окремі каноністи називають людським правом Церкви.

Церква – Боголюдський організм; і це двоприроднє начало Церкви виявляється в усіх сферах її буття, у тому числі і в церковній правотворчості. Правила Вселенських Соборів висловлені Отцями не без сприяння Святого Духа. Більш того, авторитет усякого законодавчого розпорядження єпископа, дія якого поширюється лише на одну єпархію, зрештою бере початок у благословенні Божому, що сприяло людській волі законодавця.

Разом з тим ототожнювати Божественне право з церковним теж, звичайно, не можна. Всесвятій Божественній волі притаманна непогрішність. Притаманна вона, за обітницею Христовою, і Вселенській Церкві. Немає, однак, підстав присвоювати непогрішність ні окремим єпископам, ні навіть вищим урядовим органам помісних Церков.

Межа, що відокремлює Божественне право від церковного права у вузькому значенні слова, безумовно, є; але, по-перше, Божественне право не можна ототожнювати з певними типами формальних джерел, скажімо, винятково зі Священним Писанням, а по-друге, критерієм Божественності права є не незмінність, а непогрішність правових норм. Внаслідок Божественної природи Церкви не всі формальні джерела можна підвести під рубрику тільки Божественного, або тільки церковного права. Насамперед це стосується зводу канонів.

3.3. Канони

Архимандрит Юстин (Попович) писав: “Святі канони – це святі догмати віри, що застосовуються в діяльному житті християнина, вони спонукують членів Церкви до втілення в повсякденному житті святих догматів – сонцебачних небесних істин, які присутні в земному світі завдяки Боголюдському тілу Церкви Христової”.

До складу канонічного зводу входять Правила Святих Апостолів, канони 6-ти Вселенських і 10-ти Помісних Соборів і правила 13-ти Отців. Включення в Канонічний корпус правил Вселенських Соборів не потребує пояснення. Ці Собори – орган вселенського єпископата, носія вищої церковної влади. Вселенські Собори, за вченням Церкви, непогрішні. Їхня непогрішність випливає з догмата про непогрішність Церкви.

Деякі каноністи, і серед них професор Н. С. Суворов, обмежують непогрішність Соборів лише їхніми догматичними визначеннями – оросами, не поширюючи її на соборні канони. Це, однак, занадто сміливе судження. Воно обгрунтоване на змінності церковно-правових норм, у тому числі й тих, котрі встановлені Вселенськими Соборами. Але поняття непогрішності і незмінності не варто ототожнювати. Цілком непогрішне, боговдохновенне правило, прийняте стосовно конкретних умов, може втратити характер чинної норми тільки через те, що змінилися обставини, що продиктували його видання. Визнання канонів непогрішними не ставить непереборного бар'єра для церковної правотворчості в тій сфері, що вже регульована правилами Соборів. Що ж стосується включення до зводу канонів 10-ти Помісних Соборів, то підставою для цього є не визнання за будь-яким Помісним Собором права на загальноцерковне законодавство. Законодавство Помісного Собору поширюється, природньо, лише на помісну Церкву, а не на Вселенську. Помісних Соборів в історії Церкви були тисячі, але правила лише 10-ти з них увійшли в Канонічний корпус. Їхнє включення до нього обгрунтовано на авторитеті Вселенських Соборів, що їх визнали (2 прав. Трул. Соб.).

Те ж саме стосується й правил Отців. Авторитет цих правил спирається не на одній тільки законодавчій владі Отців як єпископів, бо ця влада поширюється лише на межі однієї єпархії, і навіть не на святості Отців (у Канонічний звід входять правила Тимофія і Філофея Олександрійських, котрі не були прославлені), а на визнанні Отецьких правил Вселенськими Соборами. Кафоличний єпископат за згодою церковного народу може висловлювати свою законодавчу владу і без Вселенських Соборів через визнання загальноцерковної обов'язковості правових актів, виданих початково для однієї помісної Церкви чи навіть однієї єпархії. На рецепцію – загальноцерковне визнання – спирається вселенський авторитет канонів Константинопольських Соборів 861 і 879 рр. та канонічного Послання святого Тарасія, які уже не розглядалися Вселенськими Соборами.

3.4. Приватне церковне законодавство. Статуарне право

Церковне законодавство і в давнині не обмежувалося канонами; його розвиток не припинився і після того, як склався основний Канонічний корпус. Але законодавчі акти, видані вищою владою помісних Церков чи єпархіальними архиєреями, не мають вже загальноцерковного авторитету. Застосування їхнє обмежене межами єпархій чи автокефальних Церков.

Нижчою з законодавчих інстанцій у Церкві є єпископ. Свої особливі правила, устави, статути видавали також деякі монастирі, церковні братства і громади. Однак законодавча творчість цих і подібних їм інститутів, підлеглих єпископу чи безпосередньо вищій владі помісної Церкви, здійснюється не з огляду на права, що належать їм самим по собі, а з повноважень церковних інстанцій, що мають самостійну законодавчу владу. Право корпорацій, що не володіють самостійною законодавчою владою, називається статуарним.

3.5. Звичай

Писаними законами не охоплюється чинне в Церкві право. Є ще й такий вид церковного права, як звичай. Звичай діє і поза церковною сферою. Юристи визначають звичай як регламентований спосіб дій, обов'язковість якого обгрунтована не на прямому розпорядженні закону, а на загальному переконанні в тому, що він традиційний, правочинний, необхідний.

Право народів додержавної епохи стверджується на звичаї. У цьому значенні говорять про звичаєве право слов'ян чи саліченських франків. Звичаєве право зберігається і там, де вже діє писане державне законодавство, хоча сфера його застосування звужується. Звичаєве право є одним з головних джерел для правотворчості державної влади.

Як і в сфері державного права, у сфері церковного права значення звичаю зменшилося в міру розвитку позитивного законодавства; причому відбувалося не тільки звуження сфери його застосування, але і зниження його авторитетності в ієрархії правових норм. У Древній Церкві звичай ототожнювався із Св. Переданням (або безпосередньо з Апостольським і Священним, або з переданням місцевої Церкви).

Тертулліан, відомий не тільки як богослов, але і як юрист, чиї думки ввійшли до “Дигести”, писав: “Якщо що-небудь не визначене письмово, а тим часом повсюди зберігається, отже, воно затверджено звичаєм, що спирається на Передання. Якщо ж хто-небудь скаже, що і для передання потрібно письмове свідчення, тоді і ми можемо вказати багато постанов, що зберігаються без усякого письма, лише важливістю самого передання і силою звичаю”.

"Церковне передання, затверджене звичаєм і збережене вірою, – відзначає єпископ Никодим, – нарівні з визначеними приписами, становило в первісній Церкві закон, було основою для церковного права і мало значення законодавчих постанов, як за своїм джерелом, так і за загальною повагою, якою воно користувалося. У цьому переконують нас самі тексти канонів, укладачі яких – як на найвищий авторитет – посилаються на древні звичаї”. “Нехай зберігаються древні звичаї, прийняті в Єгипті, і в Лівії, і в Пентаполі…” (6 прав. I Всел.) “Тому що затвердився звичай, і древнє передання, щоб шанувати єпископа, який перебуває в Елії: тоді нехай має він послідування честі, зі збереженням достоїнства, присвоєного митрополії” (7 прав. I Всел.), “Про тих, що знаходяться при смерті, нехай виконується і нині древній закон і правило, щоб помираючий не позбавлявся останнього й найважливішого напуття” (13 прав. I Всел.).

Позитивна церковна правотворчість витиснула звичай із загальцерковного права. У наш час головним чином доводиться мати справу з місцевими звичаями, що діють або в одній автокефальній Церкві, або в межах однієї єпархії, або навіть тільки в одному монастирі чи парафії. Але і дотепер не на писаному законі, а на звичаї тримається така фундаментальна у праві майже всіх православних Церков норма, як чернецтво єпископів.

Каноністи чітко визначають умови, необхідні для того, щоб звичай мав законну, обов'язкову силу. Для цього необхідно його дотримання в церковній області, що має законодавчу автономію; у помісній Церкві, у єпархії чи хоча б у монастирі, братстві з їхнім статуарним правом. Звичаї ж парафії чи семінарії не можуть мати обов'язкової сили.

Для визнання законності звичаю необхідні його розумність і певна давність. “Звичай без істини, – вчив Св. Кипріян Карфагенський, – є застаріла омана”.

Що стосується давності звичаю, то в 17-му правилі Двократного Собору сказано: “Такого, який рідко буває, не поставляючи в закон Церкви, визначаємо”. Католицькі каноністи називають точний термін давності тієї чи іншої традиції, необхідний для визнання її звичаєм, який має правову силу, – 40 років. Якщо ж звичай не узгоджується із законом, то для визнання його важливості необхідно, щоб він існував з незапам'ятних часів чи хоча б не менше 100 років. Звичай, заборонений законом, відповідно до католицького права, взагалі не має юридичної сили.

У православному церковному праві таких чітких вказівок на давність звичаю немає, але в 17-му правилі IV Вселенського Собору і 25-му правилі Трульського Собору встановлюється 30-річна давність існування кордонів між єпархіями для визнання їхньої законності. За аналогією з цим правилом можна приблизно говорити про необхідність 30-річної давності для визнання законної сили звичаю.

При рішенні питання про важливість того чи іншого звичаю вирішальне значення має його відповідність писаному церковному закону. Звичай, що не суперечить закону, безумовно правочинний. Наприклад, звичай поставляти в парафіяльні священики переважно одружених людей узгоджується з канонічною забороною шлюбу після хіротонії. Звичай має силу і тоді, коли він стосується справ, не вирішених позитивним законодавством. У римських “Дигестах” сказано, що даний звичай має силу закону в таких справах, щодо яких немає письмового закону. Це положення повторене у візантійських “Базиліках” і у Вальсамона в його тлумаченнях на “Номоканон”.

Що ж стосується звичаю, який суперечить закону, то він може бути визнаним тільки в тому випадку, коли через обставини, що склалися, не застосовується сам закон. Так, всупереч 11-му правилу Сардикійського Собору і 80-му правилу Трульського Собору, миряни, що не брали участь у богослужінні три тижні підряд, не піддаються покаранню. Підставою для незастосування цих правил є принцип ікономії.

Ще один приклад. У древніх церковних законах згадується лише один хресний батько чи мати – однієї статі з охрещуваним. Але склався звичай, щоб у хрещенні брали участь хресний батько і хресна мати. Цей звичай ставить хресного батька і хресну матір у стосунки духовного споріднення, що є перешкодою до шлюбу між цими особами. Така перешкода не передбачена канонами, проте церковною свідомістю вона приймається за правову норму, як звичну річ.

Особливим видом звичаю є судова практика. У випадку прогалини в законодавстві суд може керуватися прецедентами, тобто вироками, винесеними за аналогічними справами, що розглядалися раніше.

3.6. Думки авторитетних каноністів

Допоміжним джерелом церковного права є праці відомих каноністів із церковно-юридичних питань. У римському праві думки авторитетних юристів – responsa prudentium (поради мудрих) мали значення джерела права. Вони увійшли до “Дигести”.

За прикладом світського римського права і в церковних справах думки знавців канонів набули великого авторитету. Їхні твори, у вигляді відповідей на питання, канонічних трактатів чи тлумачень на канони, почали включатися в церковно-законодавчі збірники.

Особливим авторитетом у православному церковному праві користуються великі візантійські каноністи XII століття: Олексій Аристін, Іоан Зонара й Антіохійський Патріарх Феодор Вальсамон, а також каноніст, який жив у XIV столітті, ієромонах Матфей Властар.

3.7. Ієрархія правових норм

Матфею Властарю належить точний опис ієрархії правових норм у залежності від їхніх матеріальних джерел. В “Алфавітній Синтагмі” він пише: “Про що немає писаного закону, у тому потрібно дотримуватися звичаю і узгоженої з ним практики, а коли немає і його, потрібно наслідувати те, що має більшу подібність до того, що ми шукаємо, а якщо немає і цього, то повинні мати силу думки мудрих, і при тому більшості”. Таким чином, ієрархія правових норм така: писаний закон, звичай і судовий прецедент, аналогія з існуючим законом, думки авторитетних каноністів. Але вищим критерієм, певна річ, є норми, що безпосередньо виходять з Першоджерела церковного права – Божественної волі.

3.8. Державне законодавство з церковних справ

Поряд із власне церковним законодавством джерелом права для Церкви є і державне законодавство. У сфері зовнішнього права Церкви, тобто її правового становища в державі і цивільному суспільстві, воля державної влади є суверенним законодавчим джерелом.

Інша справа із правом внутрішньоцерковним. Каноністи і правознавці різних конфесій дотримуються різних поглядів щодо права державної влади законодавствувати в питаннях внутрішньоцерковного устрою. Католицька Церква у принципі відкидає можливість участі держави в регулюванні внутрішньоцерковних відносин і справ. З погляду протестантських каноністів епохи Реформації і нового часу державна влада є уповноваженим органом внутрішньоцерковного законодавства. Для цього немає навіть потреби носіям її належати до тієї церкви, у якій вони законодавствують. Пояснюється така на перший погляд абсурдна позиція тим, що протестантське богослів'я невидиму “церкву святих” рішуче відокремлює від її видимої, земної оболонки, устрою якої не надається важливого значення у справі спасіння вірних.

Що стосується православної правосвідомості, то, по-перше, визнання за державою законодавчої правоздатності із внутрішньоцерковних справ обумовлено православ'ям носія такої влади; по-друге, це визнання обмежене в тому відношенні, що, незважаючи на гучні фігуральні визначення церковного статусу імператора, які вживалися у Візантії, подібно до “зовнішнього єпископа Церкви", глава держави у принципі ніколи не визнавався більшим ніж мирянином. Щонайбільше, йому надавалося право представляти сукупний голос усіх мирян. Візантійські церковно-законодавчі акти, підписані ієрархами та імператорами чи їхніми представниками, мають церковний авторитет з огляду на підписи єпископів; державна ж влада, скріплюючи підписом ці акти, надавала їм статус цивільних законів, обов'язкових для підданих. Що ж стосується церковно-законодавчих актів, виданих державною владою самостійно, то внутрішньоцерковна правочинність цих актів обумовлена визнанням їхньої законності з боку ієрархії і православного народу. При цьому завжди передбачалося, що законодавець сам православний і, видаючи той чи інший акт, діяв відповідно до основних і незмінних начал власне церковного права. Такий принцип був покладений в основу візантійської симфонії церковної і світської влади. Це не означає, звичайно, що симфонія ніколи не порушувалася. Певна річ, порушувалася. Імператори видавали і такі закони, котрі суперечили основам церковного устрою; але подібні закони могли діяти лише доти, поки загальноцерковним розумом не усвідомлювалася їхня невідповідність канонам.

Що ж стосується синодальної системи церковного управління, встановленої в Росії за Петра I, то її творець архиєпископ Феофан (Прокопович) надихався відверто протестантськими теоріями державного права. “Могутності монарха” він присвоював право встановлювати “всякі обряди цивільні й церковні, зміну звичаїв, запровадження плаття, будинків будівлю, чини та церемонії в бенкетах, весіллях, похованнях та інше і тому подібне... Християнські государі, – думав він, – можуть називатися не тільки єпископами, архиєреями, але і єпископами єпископів”.

Складений ним “Духовний регламент”, що став основним церковно-правовим документом для Російської Церкви того часу, порушив колишню крихку рівновагу між церковною та світською владою, але, як висловлювався мудрий святитель Московський Філарет, “Духовну Колегію, яку у протестантів перейняв Петро, Промисл Божий і церковний дух перетворили на Святійший Синод”, котрий, додамо, був далеко не те, що задумана архиєпископом Феофаном Колегія.

4. СВЯЩЕННЕ ПИСАННЯ ЯК ДЖЕРЕЛО ЦЕРКОВНОГО ПРАВА

4.1. Канон Священних книг

Першоджерелом церковного права є Божественна воля. Заповіді Господні складають основу церковного устрою. Керуючись ними, Церква виконує у світі свою спасительну місію. Ці заповіді містяться у Священному Писанні.

У 85-му Апостольському правилі, 60-му правилі Лаодикійського Собору, 33 (24)-му правилі Карфагенського Собору і в 39-му канонічному посланні св.Афанасія, у канонах св. Григорія Богослова й Амфілохія Іконійського наведені списки Священних Книг Старого і Нового Завіту. Ці переліки не цілком співпадають. У 85-му Апостольському правилі, окрім канонічних старозавітних книг, названі й неканонічні: 3 книги Маккавеїв, книга Ісуса сина Сираха, а між новозавітними книгами – два послання Климента Римського і 8 книг Апостольських Постанов, але не згаданий Апокаліпсис. Немає згадок про Апокаліпсис і в 60-му правилі Лаодикійського Собору, у віршованому каталозі Священних книг св. Григорія Богослова. Афанасій Великий так говорив про Апокаліпсис: “Одкровення ж Іоанове нині зараховують до Священних книг, а багато хто називає несправжнім”. У переліку канонічних старозавітних книг у св. Афанасія не згадано Есфіри, яку він, поруч з Премудрістю Соломона, Премудрістю Ісуса сина Сираха, Іудиф´ю та книгою Товита, а також “Пастирем Єрмою” і “Вченням Апостольським”, зараховує до книг, “призначених Отцями для читання тим, що вступають і бажають бути оголошеним словом благочестя”.

У 33 (24)-му правилі Карфагенського Собору пропонується наступний список канонічних біблійних книг: “Канонічні ж писання є такі: Буття, Вихід, Левит, Числа, Второзаконня, Ісус Навин, Суддів, Рут, Царств чотири книги, Параліпоменон дві, Йов, Псалтир, Соломонових книг чотири, Пророчих книг дванадцять, Ісайя, Єремія, Єзекіїль, Даниїл, Товія, Іудиф, Єсфир, Єздри дві книги. Нового Завіту: чотири Євангелія, Діянь апостолів одна книга, Послань Павла чотирнадцять, Петра апостола дві, Іоана апостола три, Якова апостола єдина, Іуди апостола єдина, Апокаліпсис Іоана книга єдина”.

У Православній Церкві автентичним текстом Старого Завіту, крім оригіналу в Мазоретській редакції, вважається переклад його грецькою мовою – Септуагінта. За автентичний текст Нового Завіту визнається грецький оригінал. Для слов'янських Церков високим авторитетом користується слов'янський переклад Біблії Єлизаветинського видання, який багаторазово відтворювався в наших синодальних передруках.

4.2. Церковний авторитет старозавітних правових норм

Авторитет старозавітних і новозавітних книг у Християнській Церкві не однаковий. “...Закон був вихователем, який вів нас до Христа...” (Гал. З, 24), “маючи тінь майбутніх благ, а не сам образ речей” (Євр. 10, 1), виявлений у Христі. Що, за словом апостола, “скасовує перше, щоб настановити друге” (Євр. 10, 9), Проте Господь говорив про Старий Завіт: “Не думайте, що Я прийшов порушити закон або пророків: не порушити прийшов Я, а здіснити ” (Мф. 5, 17).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20