Учебное пособие: Церковне право

У хрещенні дітей і дорослих споконвіку брали участь хрещені батьки. При хрещенні дорослих вони є свідками і поручителями за серйозність наміру і за праву віру охрещуваного, а при хрещенні дітей і хворих, позбавлених дару мови, вони дають за них обітниці і вимовляють символ віри. 54-е правило Карфагенського Собору передбачає у зв'язку з цим наступне: “Хворі, котрі за себе відповідати не можуть, нехай будуть охрещені тоді, коли, з їхньої волі, вимовлять свідчення про них інші, під власну відповідальность”.

На хрещених батьків покладається обов'язок стежити за зростанням релігійної та моральної свідомості новохрещеного. Зі своїми хрещениками та їхніми батьками хрещені батьки вступають у стосунки, що іменуються духовним спорідненням.

Не всяка особа допускається до восприємництва. Від восприємництва усуваються батьки охрещуваного, монахи (“Номоканон” при Великому Требнику, ст. 209, 84), малолітні (“Книга про посади пресвітерів парафіяльних”). За указом Св. Синоду від 23 травня 1836 р. хрещеними батьками могли бути особи, які досягли церковного повноліття – 14 років. Не допускаються бути хрещеними батьками і інославні, хоча в “Книзі про посади пресвітерів парафіяльних” говориться про те, що інославні можуть бути хрещеними батьками православних, але при хрещенні вони повинні читати Нікеоцаргородський символ без додавання “filioque”.

12.3. Приєднання до Церкви

Крім хрещення, існує й інший спосіб вступу до Православної Церкви, але відкритий він, зрозуміло, тільки для тих, хто вже прийняв Таїнство Хрещення, проте поза Православ'ям. Розрізняють три чини приєднання інославних, які бажають приєднатися до Православної Церкви. Про них мова йде в 8-му і 11-му канонах I Вселенського Собору, у 1-му правилі Василія Великого, у 7-му правилі II Вселенського Собору, у 68-му каноні Карфагенського Собору.

Підсумок правотворчості Древньої Церкви з питання про приєднання розкольників і єретиків підводить 95-е прав. Трульського Собору: “Тих, що приєднуються до Православ'я і до частини спасаємих з єретиків, приймаємо за наступним чиноположення і звичаєм. Аріан, македоніан, новатіан, що іменують себе чистими і кращими, чотиридесятиденників, чи тетрадитів, і аполінаристів, коли вони дають рукописання і проклинають усяку єресь, яка  не навчає так, як навчає Свята Божа Кафолична й Апостольська Церква, приймаємо, ставлячи печать, тобто, помазуючи святим миром спершу чоло, потім очі, і ніздрі, і вуста, і вуха, і ставлячи печать їх говоримо: Печать дару Духа Святого. А про колишніх павліан, які потім до Кафоличної Церкви звернулися, постановлено: перехрещувати їх обов´язково. Євноміан же, що однократним зануренням охрещуються, і монтаністів, іменованих тут фригами, і савеліан, які дотримуються думки про синоотцівство, і тих, що інше нетерпиме чинять, та всіх інших єретиків (тому що багато тут таких, які найбільше виходять з Галатської країни): всіх, котрі з них бажають приєднаними бути до Православ'я, приймаємо наче язичників. У перший день робимо їх християнами, у другий оголошеними, потім на третій заклинаємо їх, із трикратним подувом в обличчя, і у вуха: і таким чином оголошуємо їх і змушуємо перебувати в Церкві і слухати Писання, і тоді вже охрещуємо їх. Також і маніхеїв, валентиніан, маркіонітів, і їм подібних єретиків. Несторіани ж повинні творити рукописання і віддавати анафемі єресь свою, і Несторія, і Євтихія, і Діоскора, і Севіра, та інших начальників таких єресей, і їхніх однодумців, і всі вищевказані єресі: і потім нехай приймають святе причастя”.

Таким чином, 95-е правило Трульського Собору вимагає приймати за першим чином, через Хрещення, як язичників, магометан і євреїв, – крайніх єретиків: павліан, євноміан, савелліан, монтаністів; за другому чином, через Миропомазання, – македоніан, новаціан, аріан, аполінаріан, і нарешті, за третім, через Покаяння, – несторіан і монофізитів.

Що ж стосується інославних церков, які відокремилися від Вселенського Православ'я після Трульського Собору, то нині існує така практика: католиків, якщо вони миропомазані, приєднують до нашої Церкви з початку XVIII століття за третім чином, хоча Константинопольський Собор у 1756 р. постановив перехрещувати католиків і протестантів, а в нас, у Росії, їх перехрещували ще в XVII столітті. Так само приєднуються і старокатолики. Англікани, протестанти і старообрядці приймаються за другим чином; а сектанти крайнього напряму, як от, молокан, духоборів, єговістів, суботників, приєднуються до Православної Церкви, як і нехристияни, через Хрещення.

12.4. Втрата церковної правоздатності

Спочилі у православній вірі залишаються членами Церкви, але вже торжествуючої, небесної, а не войовничої, земної, і тому, природно, не підлягають суду земної церковної влади. У цьому розумінні церковна правоздатність християн втрачається з настанням смерті.

Крім того, церковна правоздатність втрачається унаслідок відпадіння від Церкви і через анафему. Але в тому й іншому випадку втрата ця не має безумовного характеру. Печать Хрещення незгладима. Тому і для того, хто відпав від Церкви, і для того, хто підданий анафемі нею за тяжкі злочини, відкритий шлях для приєднання до Церкви через Покаяння. Причому в обох випадках той, хто знову приймається до Церкви, не має потреби в тому, щоб над ним повторене було Таїнство Хрещення.

   12.5. Склад Церкви. Всі члени Церкви рівні у своїх можливостях до спасіння, входження в Царство Небесне. Але як і в усякому живому організмі, у церковному Тілі кожен член має своє призначення: “Дари різні, а Дух один і той же; і служіння різні, а Господь один і той же”, – вчить апостол Павло (1 Кор. 12, 4–5). У Посланні до Єфесян сказано: “Він настановив одних Апостолами, інших пророками, інших євангелістами, інших пастирями та вчителями, на довершення святих, на діло служіння, для створення тіла Христового, аж доки всі прийдемо до єдності віри й пізнання Сина Божого, в Мужа досконалого, в міру повного віку Христового; щоб ми не були вже дітьми, які вагаються і захоплюються всяким вітром учення за людським лукавством і підступами хитрого зваблювання, а істинною любов´ю всі зростали в Того, Котрий є глава Христос, з Котрого все тіло, яке складається і з´єднується всякими зв´язками, що взаємно скріплюються, при дії в свою чергу кожного члена, одержує приріст створення самого себе в любові.” (Єф. 4, 11–16). Всі члени Церкви розділені на два основних розряди. Перший розряд складають покликані Святим Духом через поставлення здійснювати церковне служіння: проповідувати, подавати Таїнства, піклуватися про зовнішній устрій храму. Це клірики. Другий розряд складають миряни, котрі теж є учасниками церковного життя. Вони беруть участь і в учителюванні церковному, але лише з благословення священнослужителів, і як правило, поза храмом, і в богослужінні – своїми молитвами, і в церковному управлінні – у обранні священнослужителів, у розпорядженні церковним майном.

Східні Патріархи в Окружному посланні від 6 травня 1848 р. писали, що “стражем благочестя” є “саме Тіло Церкви, тобто сам народ”. Цим вони висловили одну з основних істин православного віровчення, яке відрізняється від католицької доктрини з її теократичним і клерикальним відтінком, з підкресленим поділом єдиного Тіла Церкви на дві церкви: ту, яка вчить, і ту, яка вчиться, – поділом, не прийнятим у Православ'ї.

Крім кліру і мирян – станів, що виникли одночасно з початком буття самої Церкви, історично в ній склався ще один особливий стан – ченці. Причому не можна уявляти Церкву, яка складається наче б то із трьох станів: кліриків, мирян і ченців. Думка А.С. Павлова про те, що “між цими двома класами (мирян і кліриків) утворився у Православній і Католицькій Церкві ще третій стан: чернецтво”, уявляється неточною. монахи, як відомо, можуть бути як кліриками, так і особами, що не мають висвячення, і в цьому значенні мирянами. Виділення чернецтва у складі Церкви обгрунтоване на іншому принципі, ніж поділ усіх членів Церкви на два основних стани: мирян і кліриків.

Ченці виділяються не служінням, а особливим способом життя, що випливає з обітниць, що даються ними: цнотливості, бідності і послуху. Грецька термінологія краща, ніж та, котра прийнята в російській мові, дозволяє розрізняти підстави для розподілу церковного народу. Одна – стосовно служіння: “klhrikoV” (клірик) і “laikoV” (мирянин), а інша – стосовно способу життя: “monacoV” (монах) і “kosmikoV” (мирський).

13 ІЄРАРХІЯ. ХІРОТОНІЯ

13.1. Вищі і нижчі клірики

Ієрархічне священство – боговстановлений інститут. Від початку Церква знає три ступені ієрархічного служіння: єпископський, пресвітерський і дияконський.

Єпископи – спадкоємці апостолів, які мають через низку рукоположень благодатний зв'язок з ними. Це архипастирі, первосвященики і вищі вчителі своїх Церков. За вченням св. Іоана Дамаскіна, їм доручена Церква.

Пресвітер за своїм повноваженням, отриманим від єпископа, здійснює всі священнодійства, крім хіротонії, хіротесії, освячення антимінсу й освячення мира. Він вчить народ догматам віри і благочестя, пастирськи керує довіреними його піклуванню християнами.

Диякон допомагає єпископу і пресвітеру у виконанні їхнього служіння, беручи участь у здійсненні священнодійств у вівтарі.

Згідно із 39-м Апостольським правилом, “пресвітери і диякони без волі єпископа нічого нехай не чинять, тому що йому довірені люди Господні, і він дасть відповідь про душі їхні”.

Вищі клірики, священнослужителі, одержують благодать священства через хіротонію у вівтарі. Нижчі клірики (іподиякони, читці і півчі) поставляються на своє служіння через покладання руки єпископської, хіротесію, поза вівтарем, у храмі. Вони прислужують при відправленні богослужіння у храмі.

13.2. Обрання на священні ступені

“Поставлення на священні ступені, – за словами професора І.С. Бердникова, – складається з двох моментів: обрання і висвячення”.

Обрання в Древній Церкві здійснювалося загальним голосуванням кліру і народу, але вирішальним був голос єпископів. Згодом у Візантії при обранні єпископів мирян став представляти імператор. Обрання ставлеників у пресвітери і диякони здійснювалося в Древній Церкві на розсуд єпископа, але за участю кліриків і народу.

Феофіл Олександрійський у 7-му правилі так описує порядок обрання: “Весь собор священнослужителів нехай погодиться й нехай обере, і тоді єпископ нехай випробує обраного, і за згодою священства нехай здійснить рукоположення серед церкви, у присутності народу, і при проголошенні єпископа, коли може і народ свідчити про нього”.

13.3. Хіротонія

Найважливішим актом поставлення на священні ступені для священнослужителів є хіротонія (рукоположення). Для того, щоб хіротонія була дійсної і законною, потрібно дотримання ряду умов, що стосуються як осіб, що рукопокладають і рукополокладаються, так і самого здійснення Таїнства.

Влада здійснювати рукоположення належить єпископам, і тільки їм, як спадкоємцям святих апостолів. Єпископ, який рукопокладає, має бути православним. Якщо ж він одержав архиєрейську хіротонію від ієрархії, що відокремилася від Вселенської Церкви, то для позитивного рішення питання про дійсність здійснюваного рукоположення безумовно потрібно, щоб схизматичною ієрархією зберігалося апостольське приємство і щоб відступи громади, що відокремилася від православного віровчення, не стосувалися основних догматів. Право остаточного рішення цього питання належить суду Православної Церкви.

Отці I Нікейського Собору в 8-му правилі визнали дійсність рукоположень у кафар: “Про тих, що називали колись самих себе чистими, але приєднуються до Кафоличної і Апостольської Церкви, благоугодно Святому і Великому Собору, нехай, після рукоположення, перебувають вони у клірі”.

Зонара у тлумаченні на це правило писав: “Якщо вони рукоположені в єпископи чи пресвітери чи диякони, то ті, хто приєднєються з них до Церкви, залишаються у клірі у своїх ступенях”.

По-іншому судили Отці I Нікейського Собору про єретиків-павліан. У 19-му правилі говориться: “Про колишніх павліан, але які потім навернулися до Кафоличної Церкви, постановляється визначення, щоб вони всі взагалі знову охрещені були. Якщо ж котрі за старих часів до кліру належали; такі, виявившись непорочними і бездоганними, після перехрещення, нехай будуть рукоположені єпископом Кафоличної Церкви”.

Нині наша Церква визнає дійсність хіротоній, здійснених у Католицькій, Старокатолицькій і нехалкидонських Церквах. Проте, неможливо визнавати благодатним ієрархічне значення протестантських ординаційНемає підстав сумніватися в дійсності рукоположень, здійснених у новітніх відділеннях від Православної Церкви, подібних до грецьких старостильників, але Російська Православна Церква у свій час не визнала дійсності обновленських висвячень.

Іншою умовою дійсності хіротонії з боку особи, яка здійснює її, являється володіння нею церковною владою. В давнину хорєпископи, як не цілком самостійні архиєреї, могли рукопокладати лише з доручення правлячого єпископа (Анкір. 13; Антіох. 10; VII Всел. 14). У наш час це правило застосовується відносно вікарних архиєреїв і єпископів, які пішли на спокій.

Єпархіальний архиєрей вправі подати хіротонію лише особам, які знаходяться в його юрисдикції, клірикам своєї єпархії (Сард. 15; Карф. 9, 10). Єпископ може здійснювати рукоположення тільки в межах своєї єпархії і для служіння в ній. 35-е Апостольське правило говорить: “Єпископ нехай не дерзає поза межами своєї єпархії чинити рукоположення в містах і в селах, йому не підлеглих. Якщо ж викритий буде, як той, що вчинив це без згоди тих, хто має у підпорядкуванні міста ці чи села: нехай буде позбавлений сану і він, і поставлені від нього”. Про те ж мова йде у 2-му правилі II Вселенського Собору, 13-му і 14-му правилах Антіохійського Собору.

Що стосується рукоположення в єпископський ступінь, то, згідно з 1-м Апостольським правилом, воно здійснюється собором архиєреїв: “Єпископа нехай поставляють два чи три єпископи”. Усупереч цьому канону, у Католицькій Церкві папа присвоює собі право одноосібно рукопокладати єпископів. Це являє собою, по суті справи, implicite (приховане) домагання на те, що папство – інший ступінь, вищий щодо єпископського.

Пресвітера і диякона поставляє один єпископ: “Пресвітера і диякона й інших причетників нехай поставляє один єпископ” (Апост. 2).

При здійсненні самого акту хіротонії потрібно, щоб, по-перше, він здійснювався у храмі, у вівтарі, у зборах народу, який молиться і покликаний свідчити про того, кого рукопокладають, безпосередньо при його поставленні. Нині це свідчення виражається символічно – співом слова “аксіос” хором від імені народу.

Друга умова дійсності хіротонії полягає в тому, щоб вона відбувалася у певному порядку: від нижчих ступенів до вищих, щоб ніхто не поставлявся на вищий ступінь, минаючи нижчий. Термін перебування на кожному з ієрархічних ступенів не визначений у канонах. Водночас у них передбачене наступне: кандидат на більш високий ступінь має встигнути виявити здатність до заняття її гідним виконанням свого служіння на нижчому ступені (Сард. 10; Двократ. 17).

Хіротонія чинна, якщо вона пов'язана із призначенням на певне місце, до певної церкви – це третя умова. У Православній Церкві не допускається так зване абсолютне рукоположення, що дає сан без певного місця служіння.

6-е правило Халкидонського Собору говорить: “Категорично нікого, ні в пресвітера, ні в диякона, ні в який інший ступінь церковного чину, не рукопокладати інакше, як із призначенням того, кого рукопокладають, саме до церкви міської, чи сільської, чи до мученицького храму, чи до монастиря. Про тих же, кого рукопокладають без чіткого призначення, Святий Собор визначив: поставлення їх вважати недійсним, і ніде не допускати їх до служіння, для посоромлення того, хто поставив їх”.

Четверта умова, яка стосується самого акту хіротонії – це її неповторюваність. Рукоположення, один раз правильно здійснене, не повторюється ні за яких умов. Повторення його означало б заперечення чинності раніше здійсненої хіротонії,

У 68-му Апостольському правилі сказано: “Якщо хто єпископ, чи пресвітер, чи диякон, приймає від кого-небудь друге рукоположення, нехай буде позбавлений священного чину, і він, і той, що рукоположив; хіба якщо вірогідно відомо буде, що від єретиків має рукоположення. Тому що хрещеним, чи рукоположеним від таких, ні вірними, ні служителями Церкви бути не можливо”.

Обов´язковою умовою чинності рукоположення в єпископа є те, що воно не повинно здійснюватися на місце архиєрея, який законно займає кафедру.

II Вселенський собор заперечив дійсність хіротонії якогось Максима Кініка на Константинопольську кафедру, зайняту св. Григорієм Богословом. 4-е правило цього Собору говорить: “Про Максима  Кініка та бешкет , що він його учинив у Константинополі, Собор постановив, Максим ані був, ані є єпископ, і ті, кого він висвятив на будь яку ступінь кліру,..”.

Серед злочинів Максима Кініка Зонара згадує і симонію. Наявність гріха симонії при поставленні на священний ступінь, відповідно до канонів, є такою обставиною, яка скасовує дію благодаті, робить рукоположення недійсним.

29-е Апостольське правило говорить: “Якщо хто, єпископ, чи пресвітер, чи диякон, грошима це достоїнство отримає, нехай буде позбавлений сану і він, і той, хто поставив, і від спілкування цілковито нехай буде відлучений”. Про симонію мова йде і в Канонічних посланнях Константинопольських Патріархів свв. Геннадія і Тарасія.

Згідно із 30-м Апостольським правилом, єпископи, що одержали свій сан через мирських начальників, піддаються позбавленню сану й відлученню. “Якщо який єпископ, мирських начальників уживши, через них одержить єпископську в Церкві владу, нехай буде позбавлений сану й відлучений, і всі спільники його”.

У 25-му Апостольському правилі цитується Біблія: “…не постане два рази насильство”, яка забороняє подвійне покарання за один гріх. У даному випадку позбавлення сану разом з відлученням від церковного спілкування, здавалося б, є прикладом відступу від цієї норми. Однак відступу немає. Справа не тільки в тому, що симонія являє собою особливо тяжкий злочин, що підриває основи церковного ладу, і тому той, хто вчинив його заслуговує найсуворішої кари. Позбавлення сану в цьому випадку саме по собі не є покаранням, тому що той, хто спокусився на придбання благодаті священства через підкуп чи інтриги, не отримує цієї благодаті. Хіротонія, яка здійснюється стосовно симоніата, нікчемна і недійсна від самого початку. Справжнім же покаранням лжесвященнослужителя, по суті, що залишився мирянином, є відлучення його від церковного спілкування.

30-е Апостольське правило не поширюється, зрозуміло, на випадки санкціонування поставлення на священні ступені цивільною владою. Воно діє лише стосовно інтриганів і кар'єристів, які шукають сприяння “мирських начальників”.

14. СВЯЩЕННА Й УРЯДОВА ІЄРАРХІЇ

14.1. Священна ієрархія

Церква одвічно має священну ієрархію з її трьома ступенями: дияконським, пресвітерським і єпископським. Ці ступені апостольського походження, і вони існуватимуть до кінця віку. Церква не владна скасувати ні одного з них; не може вона і примножити число священних ступенів

14.2. Урядова ієрархія єпископського ступеня

Сакраментально особи, що належать до одного й того ж ступеня, рівні між собою. У слові, яке Патріарх Сергій вимовив при своєму нареченні в єпископа, він сказав: “Саме єпископське служіння в його суті... завжди й усюди залишається тим самим апостольським служінням, здійснюється воно у великому Царгороді, чи в незначному Сасимі”.

Однак, будучи рівними на рівні сакраментальному, єпископи, а також пресвітери і диякони можуть розрізнятися за обсягом повноважень і місцем, яке займають в диптихах чи перед престолом. Розрізнення священнослужителів за цією ознакою називається урядовою ієрархією.

Так, носії вищого єпископського ступеня священства як члени урядової ієрархії можуть носити титули пап, патріархів, католікосів, екзархів, примасів, митрополитів, архиєпископів і хорєпископів.

Поява кожного з цих титулів пов'язана з тією чи іншою територіальною областю, що входить у систему адміністративного розподілу Вселенської Церкви, хоча згодом відмінності між титулами могли втратити обумовленість обсягом реальної урядової влади, перетворившись у титулярні відмінності і переваги, присвоєні або єпископським кафедрам, або особисто архиєреям, які займають їх.

14.3. Урядова ієрархія пресвітерського і дияконського ступеня

Існують різні ступені урядової ієрархії і для пресвітерів. У Російській Церкві нині є священики, протоієреї і протопресвітери; у чернецтві – ієромонахи, ігумени й архимандрити. У дияконського ступеня, крім власне дияконів, ми знаємо також протодияконів і архидияконів.

14.4. Відмінність ступенів священства від ступеня урядової ієрархії

Усі ступені урядової ієрархії, на відміну від священних ступенів, історичного походження. Вони встановлюються і скасовуються самою Церквою, котра то збільшує, то зменшує їхню кількість.

48 (39)-м правилом Карфагенського Собору заборонені титули екзарха, верховного священика і всі взагалі титули першого престолу, крім примаса. Але 9-м і 17-м правилами Халкидонського Собору ця заборона була скасована. Суперечить 48 (39)-му канону Карфагенського Собору і безліч інших правил, у яких мова йде про Патріархів, екзархів, митрополитів і архиєпископів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20