Статья: Історія Уманщини

Працювали тоді в Умані і великі виробництва: на чавунному заводі було до 90 робітників, на гільзовій фабриці – 50, на тютюновій – 30 і т. д. Працювати робітникам доводилось по 12-18 годин на добу, а заробляли по 2-4 крб. на місяць. Народжувався пролетаріат. Звичайно, розвиток промисловості на Уманщині не можна геть і порівнювати з тим, що відбувалось тоді на Донбасі та інших промислових регіонах. Але політичні ідеї доходили і сюди.

Політику царя-батюшки в Умані проводили здебільшого російські чиновники, які ратували за «единую неделимую» і вважали, що ніякої української мови і української нації «нет, не было и быть не может». Більшість євреїв не схвалювали політику шовіністів, були інтернаціоналістами. Поляки тримались окремо, організовували групи жіноцтва, гарцерів, скаутів, культурно освітні школи. Інтереси польських, російських, єврейських інтелігентів не співпадали. А української інтелігенції тоді майже не було. Вона тільки зароджувалась, зокрема і в уманських навчальних закладах.

В 1902 році в Умані організовано групу РСДРП. В 1903 році створено друкарню для передруку газети «Искра». Розгорнули діяльність представники й інших політичних партій. В березні 1905 року застрайкували робітники, в жовтні стало настільки неспокійно, що в Умані оголосили військовий стан. На перехрестях вулиць поставили солдатів з кулеметами. В училищі землеробства і садівництва припинили заняття, виключили з нього 70 активніших учнів. А дехто закликав і селян іти до міста і бити євреїв і поляків. В 1906 році уже весь Уманський повіт був у воєнному стані. А включав наш повіт тоді 18 волостей.

Революція 1905-1907 років зазнала поразки. Але слід залишила великий. Стара імперія хоч встояла на ногах, але чи надовго? В 1910 році в Умані працювало 3 гімназії, 5 середніх училищ (два комерційні, землеробства і садівництва, будівельно-технічне, духовне). В них навчалось близько 2,3 тисячі душ, переважно юнаків. Діяли також 8 початкових шкіл на 700 дітей і 3 вищих початкових на 474 учні. Розвивалась освіта і в селах: станом на 1913 рік «в Уманском уезде, за исключением города Умани, в настоящее время числится детей школьного возраста (то есть 8,9,10,11 лет) 34 827 человек, из которых в настоящее время обучается в школах 15 822. Остальное количество детей (19 005), то есть 50,4 % общего числа остаётся за бортом школы» [12]. Хоча фактично школу відвідували не всі записані. Дівчатка здебільшого ходили тільки у першу групу і то тільки взимку, коли дома роботи було менше. Навчання в усіх школах велось тільки російською мовою. В 1913 році від училищ вимагалось, щоб всі книги, які написано на «малорусском наречии» були вилучені із використання та відіслані в Управу, незалежно від їх змісту. В доданому до наказу списку книжок крім творів Грінченка, Нечуя-Левицького, Котляревського, Глібова, Тобілевича, Коцюбинського, перераховувались також брошури: «Розмова про сільське господарство», «Як вибирати коня», «Про городину» та інші. Не дозволялось українським людям читати українські тексти. Але такі дії викликали ще більшу протидії. Українська нація, яка досі майже вся була в селах далеко від освіти і політики, поволі пробуджувалась, вчилась читати і писати, проникала в училища, в міста.

Важким тягарем лягла на плечі уманчан перша світова війна. Німеччина оголосила війну Росії 19 червня 1914 року. Від цього дня почались лихоліття. Багато чоловіків мобілізовано і відправлено на фронти, значно погіршилось економічне становище, різко підвищились ціни. Незадоволення людей зростало з кожним днем. Наближалась революція.

У липні 1917 року, через декілька днів після Києва, в Умані на площі перед військовим собором і школою-гімназією було виголошено текст Першого Універсалу Української Центральної Ради. Його після молитви зачитала Надія Суровцова. У лютому 1918 року в місті вперше було встановлено радянську владу, але вже у березні до міста увійшли німецькі війська. Кайзерівська армія надавала допомогу Центральній Раді за Брестськими домовленостями. Описувати той період складно: безлад, злочинність, анархія, громадянська війна. У 1918-1919 роках Умань переходила з одних рук до інших не менше 15 разів. В навколишніх селах – ще частіше, бо в них часто заходили різні банди, які не визнавали ніякої влади. Нерідко в ті неспокійні дні і брат проти брата виступав, , і син проти батька, Така вона – громадянська війна. Сотні тисяч дітей зробила сиротами, безпритульними. Особливо жорстокою вона була на Уманщині. Не випадково тоді зачастили сюди найвищі воєначальники і політичні діячі: М.В. Фрунзе, Г.І. Котовський, Я.В. Гамарник, Й.Е. Якір, М.І. Калінін, В.П. Затонський, Г.І. Петровський, С.В. Косіор, П.П. Постишев та багато інших. Остаточно радянська влада в Умані була встановлена у січні 1920 року.

Після закінчення громадянської війни місто розвивалось як промисловий центр великого сільськогосподарського району. Будуються нові промислові підприємства: будівельних матеріалів, легкої, харчової, текстильної промисловості. Відкриваються нові учбові та лікувальні заклади. Проведені значні роботи по благоустрою міста. З січня 1920 року по січень 1923 року Умань була повітовим містом Київської губернії, а з січня 1923 року по жовтень 1930 року в зв’язку з адміністративною реформою – окружним центром Уманського округу. До складу округу входило 17 адміністративних районів. З жовтня 1930 року Умань стала районним центром, спочатку Вінницької, а частина історико-географічної Уманщини (Бабанський, Тальнівський райони) входили до складу Київської області. Умань тільки у 1932 р. ввійшла до складу Київської області УСРР.

11.  Сталінщина та Друга світова

Після кількох років громадянської війни Уманщина, як весь Радянський Союз, опинилась «в імлі». Очікуваної всесвітньої пролетарської революції не сталось. Від соціалізму країна ще більше віддалилась, ніж була до революції. Заводи зупинились, села захиріли. Наближався голод. І тоді була запропонована нова економічна політика – неп. Одержавши трохи волі люди оклигали, наїлись, почали працювати, господарювати. Але Леніна скоро не стало і за кермо взявся Сталін. Метою Сталіна було – встановлення диктатури пролетаріату у всіх країнах, а ще простіше – завоювання всього світу. Досягнення такої мети можна здійснити тільки методами і засобами, якими користувався Сталін. Він ще за 15 років до другої світової війни розумів, що вона неминуча. А щоб вистояти в тій війні треба мати гармати, танки, літаки, кораблі, снаряди, бомби, а для цього потрібні сталь, алюміній, мідь. Щоб мати все це в достатніх кількостях, потрібно збудувати десятки нових доменних печей, мартенів, бесемерів, машинобудівних заводів тощо. Потрібна індустріалізація країни. Для її здійснення потрібні десятки тисяч робочих рук. Вони є тільки в селян, бо країна аграрна. А як відірвати селян від землі і послати копати шахти чи будувати заводи там, де ще й людська нога не ступала? Великими грішми? Їх немає держава. Залишається одне – сила. Тільки силою можна розв’язати і іншу болючу задачу. Селяни – елемент ненадійний: захочуть і не дадуть хліб державі. За таких умов не набудуєш і не повоюєш. То ж треба зробити так, щоб не держава просила в селян, а навпаки – щоб селяни просили в держави. Отже потрібно починати з села. Потрібен великий перелом.

Переважна більшість селян Уманщини не хотіла колективізації. Найбідніші, звичайно, стояли за СОЗ, а заможнішим та спільна обробка землі боліла, як болячка. Працьовитіші і вмілі не хотіли впрягатись в одну упряжку з ледачкуватими, п’яницями і невмілими. Перші сози на Уманщині організовувались в 1927 році. Але вони не витримували конкуренції навіть з середняцькими господарствами. Так було скрізь. Тому в Кремлі вирішили позбутись одноосібних господарств, щоб колективні не мали конкуренції. Запропонували знищити куркульство. На Уманщині загонити людей в колгоспи почали в 1930 році. Трохи раніше організовувалось розкуркулення і масові репресії селян. В созі селяни не мали ні своєї землі, ні коней, ні інвентаря. Якщо колгоспник на своєму полі зрізав кілька колосків, його за це жорстоко судили, як за крадіжку державної власності.

Найважчими видався 1933 рік. Той голод штучний був спеціально організований для зламу та покори українського селянства. На даний час данні про кількість загиблих від голоду різняться – від 4 млн. до 10 млн. селян, але скільки б людей не загинуло то є страшною трагедією для всієї України.

Наслідки Голодомору ми відчуваємо і зараз: криміналізація суспільства, втрата моральних нормами, що створювались тисячоліттями, байдужість до лиха інших людей, поява «слухняної, покірної, невимогливої» нації.

В передвоєнні роки селяни жили дуже бідно, але були задоволені бо з кожним роком їх життя поліпшувалось. Хоча, зрозуміло, порівняння проводилось не з нормальним людським життям, а з тим, що було у 1933 році.

Сама Умань в передвоєнні роки майже не змінилась. Нічого не будувалось, окрім військового аеродрому. Все було спрямовано на підготовку до війни. Сталін знав, що основна війна буде з Німеччиною. Готувались до тієї війни, як тільки могли: для неї здійснювали індустріалізацію, запроваджували наджорстку дисципліну. А ще створювали відповідний настрій, майже щодня співали «Если завтра война».

Розпочалась війна. Гітлер розпочав бліц-кріг – блискавичну війну. Але в Кремлі розуміли, що встрявати в блискавичну війну ризиковано, тож нав’язали напасникам свою стратегію – затяжну війну. Величезної кількості людських життів коштувала та стратегія але в результаті бліц-кріг провалився. Особливо видно це стало взимку, коли в німецьких вояків навіть на Уманщині відмерзали вуха. Бо морози настали 30-градусні, а німецькі солдати навіть шапок не мали, ходили в пілотках.

Німецькі армії не йшли широким фронтом, а вбивали клини, оточували радянські армії, брали їх в «котли». Недалеко від Умані під селом Підвисоке німцям вдалось зробити найбільший на всій правобережній Україні «котел». В ньому опинились: 20 дивізій 6-тої і 12-тої армій, в тому числі генерали-лейтенант І.М. Музиченко, генерал-майор П.Г. Понєдєлін, командир 49-го стрілкового корпусу С.Я. Огурцов, командир 8-го стрілкового корпусу М.Г. Снєгов, Я.І. Тонконогов, В.І. Чистяков. Опинилась в оточені і прославлена 99-та Червонопрапорна стрілецька дивізія. Гітлеровці повідомляли, що в районі Умані вони взяли в полон 103 тис. радянських бійців, 317 танків, 858 гармат. Про число вбитих можна тільки здогадуватись; очевидці розповідали, що вода в р. Синюсі у ті дні стала рудою від крові.

В кар’єрі Уманського цегельного заводу окупанти влаштували концтабір «Уманську яму» (додаток 1), де розмістили, за даними німецького командування, 14 августа 1941 року знаходилось близько 50 тыс. російських військовополонених. Російський поет Є. Долматовський, який пройшов страхіття німецького полону, у своїй книзі «Зелена брама» розповів про уманський табір. Під пекучим сонцем, або під дощовою зливою постійно знаходилися близько 80 тис. військовополонених. Для того, щоб врятуватися від дощу, полонені будували собі «помешкання» у глиняних стінах кар’єру. Ці нори, по іншому їх важко назвати, часто обвалювалися, і це призводило до загибелі людей. У таборі постійно відчувалася нестача води та їжі.

«Уманська яма»

Умань була окупована з серпня 1941 року по березень 1944 року. Німці в місті почували себе як вдома. Немало людей радо вітали їх навіть з хлібом-сіллю, але скоро погляди змінились на протилежні. Люди зрозуміли, що прийшли поневолювачі набагато гірші за більшовиків. Євреїв і циган знищували без будь-яких причин, а українцям, у кращому випадку, випадало бути довічними рабами. В селах почались облави. Не брали до Німеччини тільки хворих заразними хворобами. Тому багато дівчат і хлопців навмисно заражали себе різними коростами, щоб до Німеччини не послали. А інші більше ховались в льохах, тікали під час облав в поле, викопували схованки в хатах.

Від початку окупації євреям було дозволено мешкати тільки в гетто (район Старого базару). Під приводом проведення перепису єврейського населення гітлерівці наказали всім євреям з’явитися з речами і документами у призначений час. У Судний день (Йом-Кіпур) в Сухому Яру почалися масові розстріли. Згодом ще одним «полігоном» для нацистів став Собківський ліс поблизу Умані. У цих двох місцях було розстріляно понад 20 тис. євреїв.

У результаті запеклих боїв 9-10 березня 1944 р., які були складовою розгортання Умансько-Ботошанської наступальної операції, радянські війська визволили Умань від окупантів. Двадцять військових формувань, які героїчно проявили себе під час Умансько-Ботошанської операції стали носити почесні звання Уманських.

Порядкували гітлерівці у нашому міст 943 дні і наслідки загально відомі: концтабір «Уманська яма», 25 тисяч розстріляних уманчан у Сухому яру, зруйноване місто. Важким випробуванням для жителів міста стала Велика Вітчизняна війна. Уманська оборонна операція була однією з трагічних сторінок початкового періоду війни. Тисячі військовополонених були замучені в концтаборі «Уманська яма». Фашисти розстріляли 12 тисяч жителів міста, декілька тисяч вивезли на примусові роботи до Німеччини. Місто зазнало значних руйнувань. Під час Великої Вітчизняної війни окупанти спалили в місті близько п’ятисот кращих будинків, зруйнували п’ять великих корпусів сільськогосподарського інституту, більшість шкільних будинків і медичних закладів, будинки пошти, телеграфу і телефонної станції, знищили міську бібліотеку, пограбували краєзнавчий музей і чудовий субтропічний сад-оранжерею в парку «Софіївка», в самому парку вирубали багато вікових дерев, влаштували своє кладовище.

Місто лежало у руїнах, музей та бібліотеки були розкрадені. Загальні збитки склали понад 160 млн. крб. (у цінах 1941 р.). Відбудова міста розпочалася майже одразу після визволення міста. Вже 1944 року відновили роботу більшість підприємств міста, школи, лікарні, аптеки, педагогічний та сільськогосподарський інститути та інші установи.

12. Друга половина ХХ століття

Після війни люди Уманщини ходили в чорних калошах, темних фуфайках і з світлими надіями і намірами. Доброго взуття, як і раніше не вистачало. Тому жінки шили для себе ватяні валянки і взували їх у глибокі калоші. Так ходили восени, зимою і весною майже всі сільські жінки і багато міських. Чоловіки поверх чобіт також надівали калоші: в них і сухіше, і латки менше проглядали. А коштували тоді калоші порівняно недорого і випускали їх багато. І працювали люди, і базарювали майже всі в фуфайках, переважно чорних. У всьому проглядала бідність і світла надія. Бо з кожним роком життя поліпшувалось: ціни знижувались, зарплата підвищувалась, школи переповнювались.

Але життя після війни поступово налагоджувалось. З полів і доріг позабирали розбиті танки, гармати і машини, позасипали і заросли бур’янами колишні окопи і траншеї, відремонтували дорогу на Київ. Появились автобуси, навіть власники легкових автомобілів. Це дивувало, адже раніше навіть однієї кінської сили (коня) не дозволяли тримати, а тепер дехто був власником десятків кінських сил.

Сільські обістя виглядали ще досить скромно: одна хата, декотрі не мали ні тинів, ні нужників. Але число стріх з часом зменшувалось, більше ставало хат під шифером або бляхою. І всі хати, навіть старенькі, стали чепурнішими, жінки і дівчата щедро розмальовували їх. Найчастіше малювали квіти і голубів. Не було жодної хати без таких малюнків, навіть клуб і сільраду розмальовували. Перед кожним святом усі ті квіти, голуби і жар-птиці освіжались, підмальовувались або й перемальовувались. «Хати у Війтівці білі, трохи підсинені, ззовні, з тилу мазані рудою глиною. На припічку квіти. Призьба чорна, віконниці та двері здебільшого різьблені. Всередині хати теж розписані: не лише пташки на комині та квіти в затулі, а й мальовані стіни від стелі до долу» [13]. Детальніше описували малюнки сестер Ярини і Софії Гоменюк з Війтівки. Заслужені діячі мистецтв І.П. Кавалерідзе писав про них: «Спасибі тій землі, що народила Вас, спасибі тому народові, що виховав Вас, Ярино і Софія Гоменюк, – Ви самі не знаєте, що таке Ви для нас, художників». Згодом села стали змінюватись. В хатах появилась електрика і радіо, а в декого – навіть приймачі. Будувались нові хати, впорядковувались дороги. Замість старої Київської дороги проклали чудову на ті часи автостраду Ленінград – Одеса. Встановили прямий автомобільний зв’язок Умані з половиною Обласних центрів, зі всіма селами Уманського району.

Розбудовувалось і місто. В 1957 році став до ладу завод «Мегометр», а потім – оптико-механічний, машинобудівний, плодоконсервний, лікеро-горілчаний, пивоварний, будівельних матеріалів та інші. В 1967 році відкрито центральний універмаг «Ювілейний». В місті працювало 4 кінотеатри, 10 клубів, 77 бібліотек, 2 інститути, кілька середніх навчальних закладів, 20 загальноосвітніх шкіл, музична школа. З’явились телевізори. Тепер уманчан своїми очима побачили, як живуть люди в інших країнах, як вони живуть, як вони працюють, відпочивають, до чого прагнуть.

У другій половині ХХ століття Умань, як більшість міст України, стала українським містом. Це дуже важлива епохальна подія. Ще під час Київської Русі у наших містах жили переважно не українці. На початок ХХ ст., українців у нашому місті було не більше 10 %, а після війни ситуація змінилась. Урбанізація не минула і Уманщини: багато українських селян перейшло з села в місто. До того ж не мало з них отримали добру освіту, стали учителями, лікарями, інженерами, суддями, керівниками установ і організацій. Появилась багато численна і добре підготовлена інтелігенція. Так із селянської малограмотної і майже аполітичної людності українська нація ставала потенціально сильною, здатною реалізувати право на самовизначення. А російські вожді розгорнули русифікацію широким фронтом: навіть в сільських дитсадках появились російськомовні виховательки, в школі учителю української мови за навчання 40 учнів платили менше, ніж учителю російської за навчання 20 учнів паралельного класу. В більшості СПТУ, технікумів і вузів велось навчання тільки російською мовою. Навіть дисертації з української мови заборонили писати і захищати українською. А колгоспи і радгоспи Уманщини називали іменами: Дзержинського, Котовського, Гагаріна, Кутузова, Фрунзе, Постишева, Кірова тощо.

В післявоєнні роки Радянський Союз досяг свого найвищого розвитку. Запуск першого супутника, першого космонавта. Держава стала видобувати вугілля, нафти, залізної руди, виплавляти чавуну і сталі більше, ніж будь-яка інша країна. Порівняно добре працювали школи, технікуми, вузи, лікарні, відмінно виступали радянські спортсмени, артисти. Але країна рухалась немов би за інерцією, взятий раніше розгін з часом сповільнювався. Зникали мотиви і стимули до праці, люди переставали вірити в старі гасла. Назрівала криза – і економічна, і політична, і соціальна. А застаріле кремлівське політбюро, очолюване ветхими дідусями, не вміло та й не могло нічого змінити. Коли ж партію і уряд очолив М.С. Горбачов – молодший, грамотніший, сміливіший і енергійніший від своїх попередників, з’явилась надія. Більшість уманчан спочатку також підтримали його перебудову. Але діяв він дуже необережно, не врахував, що й суспільство вже змінилось, і партія, і настрої людей. І трапилось те, що неминуче повинно було трапитись.

В 1991 році на Уманщині, як і на всій Україні, замайоріли жовто-блакитні прапори. Почалась нова Історія України, а отже і нова історія Уманщини.

13. Сьогодення

уманщина історія

В другій половині ХХ століття місто активно розвивалося. Особливо варто відзначити збільшення кількості промислових підприємств. Новий етап у розвитку міста розпочався з серпня 1991 року. Складнощі перших років розвитку української держави впливали і на розвиток таких міст, як Умань. Більшість підприємств у середині 90-х років простоювали, а їх працівники, відправлені у відпустки за власний рахунок, щоби вижити, шукали порятунку в комерції. Для одних базарна торгівля стала рятівним колом, і через деякий час вони повернулися до своєї професії, а для інших стала справою життя, і тепер вони вже відкривають магазини та офіси у центрі міста. Таким чином, відроджується торгівельна слава Умані ХІХ століття. Кінець 90-х характеризується відродженням місцевої промисловості. Серед відомих не тільки в Умані, а й далеко за її межами підприємств, варто назвати «Білосвіт», «Вітаміни», Уманський тепличний комбінат, «Вторма» та інші.

Музеї, парки

- Державний заповідник — дендропарк «Софіївка».- Уманський краєзнавчий музей (заснований 1917 року). Адреса: вул.Жовтневої Революції, 31.- Уманський художній музей.- Уманський музей культури.- Уманський музей підпільної друкарні «Іскра».- Уманський музей-квартира Г. Котовського.

Сучасна Умань - місто обласного підпорядкування з розвиненими промислово-сільськогосподарськими, науково-освітніми, соціально-культурними, адміністративними та туристичними інфраструктурами. Сьогодні в Умані працює 21 промислове підприємство, близько 450 малих підприємств і кооперативів, 4 транспортні та 6 будівельних організацій, більше 370 торгових закладів громадського харчування різних форм власності.

Небагато міст України можуть похвалитися тим, що в них збереглася ратуша – символ місцевого самоврядування. У місті знаходиться близько 20% всіх пам'яток архітектури Черкаської області (з них три пам'ятки загальнонаціонального значення, 33 - місцевого значення), 64 - запропоновано взяти під опіку держави. Лише дендропарк "Софіївка" - пам'ятник історії і культури загальнонаціонального значення, зразок садово-паркової архітектури та науковий центр - зібрав на своїй території понад ста об'єктів, занесених до Державного реєстру національно-культурної спадщини.

Коли проходиш вулицями міста, то відчуваєш подих старовини від кожного будинку. На вулиці Жовтневої революції (в минулому - Палацовій) - будинок міської бібліотеки (колись готель «Європа») - прикраса центральній площі міста. Побудований в кінці XIX століття будинок вражає місцевих жителів і гостей чудовою архітектурою, оригінальним оформленням фасаду з різноманітними скульптурними деталями, що прикрашають віконні прорізи, арки, парадний вхід.

Агротехнічний коледж (в минулому - чоловіча міська гімназія) - один із шедеврів зодчества відомого архітектора Владислава Городецького, споруджений у 1896 році. Міська гімназія (раніше - жіноча гімназія, заснована в 1900 році) - одне з найкрасивіших будівель Умані.

Важко встояти перед красою Уманського державного краєзнавчого музею, в якому до 1924 року містилася приватна лікарня. Це будівля побудована в 1900-1902 роках. Будинок, в якому сьогодні перебуває Міський відділ управління внутрішніх справ, а раніше розміщувався готель «Новоєвропейський», побудований на схилах Осташевського ставка в 1901-1902 роках архітектором Файнштейн, знаходиться біля в’їзду в місто з боку залізничного вокзалу.

В архітектурному оформленні фасадів будівлі, в якому сьогодні розміщується Станція юних техніків (колись Комерційний банк), використані елементи неоренесансу. Також заслуговує на особливу увагу і приміщення Кооперативного училища (раніше тут знаходився «Гранд-готель»).

А ось вулиця Садова з'єднує центральну частину міста з дендрологічним парком «Софіївка». Заслуговує на особливу увагу будівля головного корпусу Педагогічного університету ім. Павла Тичини (в минулому - будинок Міської управи), побудована в 1912 році акціонерним товариством домовласників як прибутковий будинок.

Одне з найстаріших будівель, що збереглися сьогодні, – Монастир Василіан – пам'ятник архітектури XVIII століття, заснований у 1764 році графом Потоцьким як католицька школа уніатських ченців. Першим ректором і будівельником школи був ксьондз Геракліт Костецький. Сьогодні тут проводяться реставраційні роботи. Святомиколаївський собор споруджений в 1812 році на місці дерев'яного, що згорів. У 1977-1988 роках «Укрреставрація» провела тут відновлювальні роботи. Сьогодні собор передано релігійній громаді.

Неможливо пройти мимо, не звернувши уваги на Педагогічне училище, в минулому - Вище міське народне училище, побудована за проектом Владислава Городецького. Цікаві архітектурні рішення у двох колишніх готелів «Лондон» і «Брістоль». Особливе місце серед пам'яток архітектури займає костел Успіня Богородиці на вулиці Коломенської, зведений у 1825 році на місці дерев'яного костелу Святого Антонія. Сьогодні в ньому розміщена міська Картинна галерея.

У 1899 році з Одеси до Умані було переведено Головне училище садівництва - комплекс споруд, що налічує сім пам'яток архітектури. Нині в ньому знаходиться Уманська сільськогосподарська академія.

В Умані проживає майже 88,7 тис. мешканців (дані останнього перепису), 30% населення – це молодь. Незважаючи на свої невеликі розміри та кількість населення, місто можна із впевненістю назвати студентським, адже в Умані діють Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини, Уманський державний аграрний університет, Уманська філія Європейського університету та філія Київського інституту бізнесу і технологій, а також педагогічне училище, агротехнічний коледж, музичне училище та інші навчальні заклади. У 2003 році в номінації Всеукраїнського конкурсу «Місто кращого благоустрою» Умань серед міст ІІІ категорії, з населенням 60-200 тис. чоловік, виборола І місце.Умань – місто, яке споріднене з містами Європи та Америки: з 1961 р. – Ромійї-Сюр-Сен (Франція), з 1988 р. – Девіс (США), з 1990 р. – Мілфорд-Хейвон (Великобританія); 2003 р. – Хаапсалу (Естонія); 2003 р. – Ланьцут (Польща); 2003 р. – Ботошани (Румунія); 2005 р. – Гнєзно (Польща). Нині Умань є центром Уманського адміністративного району Черкаської області і відіграє роль міжрайонного центру західної частини області, знаний в Україні і світі, завдяки «Софіївці», туристичний центр. Тисячі туристів щороку відвідують цей мальовничий парк.

Доля міста тісно пов'язана з хасидизмом – це одне з течій юдаїзму. Щороку до Умані приїжджають тисячі віруючих з понад 20 країн світу помолитися на могилі свого духовного наставника – цадика Нахмана з Брацлава. Адже тут знаходиться місце паломництва хасидів усього світу – поховання рабі Нахмана (1772-1810) із Брацлава (Бреслава). Для прочан (паломників) збудовано сучасний готель «Шаарей Ціон».

Умань – одне з найбагатших у Черкаському краї міст, що славляться історико-культурною спадщиною.

Висновок

Умань чи не найбагатша на історико-культурну спадщину в нашому регіоні. Близько 20% всіх пам'яток архітектури Черкаської області зосереджено в нашому місті. Лише дендропарк «Софіївка» зібрав під своєю назвою 101 пам'ятку історії і культури, що занесені до державного реєстру національного культурного надбання. Сучасна «Софіївка» — це не тільки пам'ятка садово-паркової архітектури, а й науково-культурний центр.

Небагато міст України можуть похвалитися тим, що у них збереглась ратуша – символ місцевого самоврядування. Є і менш яскраві, але важливі пам'ятки, що характерні лише для нашого міста: монастир Василіанів, заснований графом Потоцьким як учбовий заклад в 1764 році, Костьол Успіня Богородиці, ансамбль пам'ятків архітектури центральної частини міста, який налічує 99 споруд і будинків, 33 з яких перебувають на державному обліку.

Таким чином, на прикладі Умані бачимо, як масштабні події історії України впливали на розвиток міста і як історія населеного пункту впливає на його сьогодення й майбутнє.

Размещено на http://www.