Статья: Історія Уманщини

8.  Аракчеєвщина

Характерною рисою історії кінця XVIII – початку ХІХ століть було утвердження Росії на півдні України. Почалось це із розорення Катериною ІІ Запорізької Січі і з виселенням козаків. На Уманщині тоді співали:

«Ти, царице Катерино, що ти наробила?

Край веселий, край зелений панам роздарила …

А ти, графе, ти Потоцький, розпроклятий сину,

Занапастив свою Польщу, та взяв Україну …»

У 1796 році Катерини ІІ померла. Трохи вільніше стало жити на Уманщині простим людям за царя Павла, але російські гвардійські старшини задушили його. З 1801 до 1825 р. правив Росією імператор Олександр І. А ще більше діяв його фаворит генерал Аракчеєв. Війни тривали майже безперервно.

1779-1800 – війна Росії з Францією,

1804-1813 – війна Росії з Іраном,

1806-1812 – війна Росії з Туреччиною,

1808-1809 – війна Росії з Швецією,

1812-1814 – війна Росії з Наполеоном,

1826-1828 – війна Росії з Іраном,

1828-1829 – війна Росії з Туреччиною …

Війну з Туреччиною Росія виграла. Бої тоді йшли і недалеко від Умані. Саме для турецької війни І. Котляревський в Умані комплектував козачі полки. Не оминали уманчан і інші війни. В 1812 році не тільки Наполеон наступав на Моству, його пруські і австрійські союзники тоді ж окупували Волинь і йшли далі. Тоді селяни Уманщини не тільки поповнювали російські армії, а й давали для війни коней, вози, фураж, харчі.

Хоч Уманщина була під Росією, але перші десятиліття XVIII тут переважав «польський дух». Бо Польщі було надано широку автономію: тут зберігалась польська мова, польська культура, польські магнати. Власниками Умані і багатьох навколишніх земель залишались Потоцькі. Самі магнати звичайно жили у Варшаві, а від своїх володінь чекали тільки прибутків. А селянам Уманщини з кожним роком жити ставало все важче.

Істотно змінилось життя на Уманщині за військових поселень. Ініціатором запровадження військових поселень в Росії був Аракчеєв. Той самий, про якого Пушкін писав: «Полон злобы, полон лести, без ума, без чувств, без чести».

Військові поселення царським указом запроваджено в Росії з 1817 року, а на Уманщині – з 1839 року.

Створення військових поселень означало перетворення всіх селян вказаної місцевості в невільних поселян, які повинні були нести військову службу і водночас дбати про харчі і все інше для себе і своєї родини. Поселянин не мав своєї власності, не розпоряджався своїм часом. Усі поселяни чоловічої статі, починаючи з 6 років, обов’язково мали носити військову форму і дотримуватись військового режиму. За барабанними сигналами ішли селяни орати, сіяти, косити чи виконувати будь-які інші роботи. Після роботи ставали до муштри, несучи службу нерідко по 18 годин на добу. За порушення розпорядження карали палицями. Регламентувався не тільки кожен крок чоловіка, але й жінки. Якщо котра, наприклад, запалювала в хаті світло після 10 години вечора, її також били палицями. Такий був аракчеєвський регламент. Тільки за один місяць в селах Городецькому, Паланці, Кочубіївці, Кочержинцях та на Передмісті було покарано різками сорок четверо поселян. Один із свідків тих подій, колишній кантоніст з Умані, згодом згадував, що ті військові поселення «представляли собой на фоне русской жизни одно из безстраднейших явлений, по сравнению с которым крепостное право могло быть названо даже благом» [10]. А П.І. Пестель писав так, «Одна тільки думка про військові поселення, влаштовані попереднім урядом, наповнює кожну благомислячу душу муками і жахом. Скільки загинуло невинних жертв для пересичення того нечуваного зловластя, яке мучило з люттю нещасні села».

За військових поселень села на Уманщині дуже змінились. До того вони не мали вулиць, хати розташовувались розкидано, без системи, в селах розрізняли не вулиці, а кутки. І садки, переважно вишневі, були біля хат. За військових поселень ті садки повирубували, а хати кожна рота будувала по лінії. З часом ті «лінії» перетворились на вулиці.

Зрозуміло, що російські офіцери командували поселянами російською мовою, а селяни її не знали і не дуже хотіли знати.

Для сіл Уманщини військові поселення – то найчорніша, найнеприємніше сторінка історії. А для міста ті поселення дали немало позитивного.

Після смерті Станіслава Потоцького (1805 р.) Уманським маєтком опікувалася його вдова Софія, хоча за поділом спадщини ключ успадкував Олександр Потоцький, який ще був неповнолітнім. У 1809 р. графиня Софія Потоцька пристала на пропозицію російського уряду продати повітове місто Умань до державної казни. Але через пожежу, яка знищила більшість дерев’яних споруд, та замалу ціну, яку пропонував уряд, ця фінансова операція не відбулася.

У 1826 році в Умані був побудований костел Успіня Богородиці, який зберігся до наших часів і внесений до реєстру культурної спадщини України, збереглась також і міська ратуша. Належало місто Умань магнатам Потоцьким до 1834 року, а потім було конфісковане і надійшло до казни.

З 1838 року Умань, залишаючись на правах міста, знаходилась у відомстві військових поселень, після скасування яких у 1857 році перейшла до громадського відомства.

Вже на початку ХІХ століття місто мало військовий характер. Тут розташовувалися підрозділи різних військових частин. У 1805 році в Умані проходив службу автор легендарної «Енеїди» Іван Петрович Котляревський. Штаб 7-го піхотного корпусу, що був розташований у місті 1818 року, очолював герой Вітчизняної війни 1812 року поет Денис Давидов. Умань була одним із центрів декабристського руху в Україні. До Сергія Григоровича Волконського, який квартирував в Умані, на наради приїздили М. Бестужев-Рюмін, П. Пестель, О. Поджіо, В. Давидов. У грудні 1825 року в його будинку відбулася нарада, на якій розглядався план захоплення Тульчина з метою визволення Павла Пестеля, якого на той час заарештували. О.С. Пушкін проїздив через Умань у 1828 році, їдучи з Києва до Тульчина. В 1839 році Умань стала центром військових поселень, містом військової адміністрації, чиновників, купців і попів. В цей час почалась розбудова аристократичної частини міста, яка була добре впорядкована, з забрукованими вулицями, кам’яними будинками, гасовими ліхтарями. Умань, як говорили в ті роки, це – «Київ в мініатюрі». Місто було розділене на дев’ять частин. Щороку відбувалося 12 ярмарок, які призначалися на церковні свята. Промисловість була представлена одним пивоварним та двома цегляними заводами, а також різними ремеслами – срібним, мідним, ковальським, ткацьким та іншими.

Військові поселення на Уманщині відмінено у 1857 році, а саме місто – у 1860. «Государь Император в 19 день декабря 1860 года Высочайше повелеть соизволил: приступить к передаче в ведение Министерства Внутренних дел состоящего в Южном поселении г. Умани … В г. Умани состоит: 1) Духовное и Еврейское училища и Богадельня; 2) Городские присутственные места, как то Ратуша с совестным судом, Полицейское управление, Квартирная комиссия и Строительный комитет … 4) жителей дворян и разночинцев 199, духовых лиц 91, почетных граждан: потомственных 8, личных 737, купцов 394, мещан и ремесленников 8388, разных податных сословий и гражданского ведомства 58, поселян 894, иностранцев 43; 5) домов обывательских каменных 36, деревянных 1511, поселянских деревянных 127, общественных зданий каменных 19, деревянных 16» [11]. Такою була Умань в середині ХІХ століття.

9.  Друга половина ХІХ століття

Майже всі українці жили тоді в селах, а в містах – переважно євреї, росіяни, поляки та ін. В селах звучала тільки українська мова, в містах – переважно російська і єврейська. Майже всі селяни займались однією й тією ж справою, ходили до однієї церкви, дотримувались прадідівських звичаїв і норм поведінки, були надто консервативними, не знали ні грамоти ні політики.

Хати по селах стояли тоді не так близько як зараз, бо кожен господар мав корів, коней, волів, своє поле, тому мав стайню, хлів, комору, клуню, льох, криницю та ін. Хати навіть найзаможніші селяни робили глиняними – з вальків чи на слупах, вкривали їх житнім околотом або очеретом. Віконця маленькі. В хаті обов’язково була піч, піл, стіл, мисник, скриня, лавки, ослін, цебер. Уся сім’я нерідко нараховувала більше десяти душ. Товклися всі в одній кімнаті, а в зимові дні – ще й телята, ягнята, квочка. Топили здебільшого соломою, дим «стояв коромислом», а в холодні дні вікна й одвірки замерзали так, що на них бурульки висіли. Навіть найбагатші хати на Уманщині мали глиняні долівки тож біля цебра вони мали вигляд болота. На долівках (підлозі) і спали. Тільки тато з мамою спали на полу (так раніше називали ліжко), баба чи дід з одним-двома онуками на печі, а решта на долівці. Встелять, було, її соломою, накриють ряднами – ото й постіль. Укривались свитками та кожухами. Ніяких лазень селяни не мали, перед святами обмивались в ночвах. Воші і блохи надокучали всім. Ні трусів ні майок селяни не знали: чоловік носив сорочку і підштаники, жінки – сорочку. Тільки в дуже холодні дні жінки надівали власноруч пошиті матьки.

Не всі діти мали чобітки. Старі латані-перелатанів татові або мамині чоботи слугували для всієї малечі. Коли взимку, хтось взувався в них, щоб піти до нужника чи й погратись з півгодини, інші сиділи в хаті. Про школи більшість селянських дітей й гадки не мали. Тільки в кінці століття деяким дітям пощастило оду чи й дві зими ходити до школи. Навчались тільки взимку, бо в інші пори року доводилось багато працювати.

Працювали селяни дуже багато. Адже кожен мав збудувати хату, клуню, хлів, викопати льох, криницю та ін. Хоч робилось це часто толокою, але ж згодом відроблялось і на інших толоках. А ще треба було ремонтувати усе те, а також воза, сани, плуг, борони тощо. І корів, коней, волів, овець, свиней, курей треба своєчасно накормити, а головне – постаратись, щоб було чим кормити протягом року. А в жнива виходили в поле всі – від дітей до жінок з грудними дітьми. Пшеницю чи жито спочатку жали серпами, пізніше – косили косами. Потім в’язали в снопи, складали в копи (60 снопів), або в полукіпки; далі возили до стодоли, складали в стіжки. Тільки після жнив молотили те збіжжя ціпами, віяли на вітрі, зсипали в засіки. Жнива тривали майже всю осінь, а молотьба навіть взимку.

Для того щоб купити саме необхідне – сіль та дьоготь, селяни змушені були продавати зерно. Якщо селянин навіть знав, що зібраного зерна не вистачить до нового врожаю, він все ж змушений був продавати частину. Ось що розповідав селянин-середняк: «Я, наприклад, козак, хазяїн середньої руки; у мене жінка, син двадцяти літ, записаний у ревізію, та ще двоє менших дітей. У цьому році у мене від корму залишиться пудів сто різного хліба – можу його продати. Ціна, слава Богу, тепер не по 4 ¼ копійки сріблом за пуд жита, як було кілька років тому, а по 10 коп. сріблом. Ото ж я виручу 10 крб. сріблом. Ну чобіт три пари для мене, жінки і сина, по 1 крб.15 коп. пара – 3 крб. 45 коп. Пудів півтора солі – 1 крб. 80 коп., дьогтю відро – 1 крб., горілки і риби для косарів – бо хто допоможе косіння відбути без горілки і риби – 1 крб. 25 коп. Чи багато ще залишилось? Два кар. 50 коп. А подушне за дві душі, рекрутські та ще різні там … А присіпається чого старшина, писар, голова, окружний і т.д. і т. п. А серпи зубити, сокиру нову купити, попам дати, залізо в плузі порветься і т.д. і т. п. Ні, жінко, моя, ні, мій сину, не буде вам у цьому році обнови до різдвяних свят …»

Отак жили. Ще й бога хвалили, що живуть – не як бідняки. Бідніші ж селяни, які не мали пудів хліба на продаж, не мали навіть за що солі купити. Боялись селяни пошестей, воєн, засух, неврожаїв. Та ще – нечистих сил і чарів. Бувало, коли вдавався посушливий рік, всіх жінок села заганяли в ставок. Вірили, що опускання відьми в воду викликає дощ. Траплялось і чоловіків підозрювали в чаклунстві. Одного разу в Уманському повітовому суді розглядалась справа двох селян. Один з них поскаржився, що його супротивник хоче виграти справу за допомогою чарів. Судді обшукали того чоловіка і справді знайшли в шапці якесь зілля і кілька вузликів. Не розглядаючи суті справи, присудили дати «чародійнику» двадцять різок.

А взагалі до судів селяни тоді звертались не часто, здебільше чинили самосуд. Наприклад, коли з’ясовували, що якась жінка вкрала у іншої курку, то до шиї злодійки підвішували живу курку і так проганяли її через все село. Прив’язана курка верещить і б’є крильми, а жінка йде. За нею – гурт людей, які щось вигукують, галасують. Найжорстокіше розправлялись з конокрадами. Для них придумували такі покарання, які обов’язково закінчувались смертю, але спричиняли великі муки. Взагалі ж селяни Уманщини, як і всієї України, вважались не метушливими, кмітливими, чуйними і простодушними.

Українські селяни торгували мало, в основному займались натуральним господарством: купували сіль, дьоготь, гас, мило, сірники, а майже все інше робили самі. Кожна сім’я пекла для себе хліб. Робили це раз на тиждень, частіше в суботу. Ця досить нелегка робота займала майже цілий день і не завжди «вдавалась». Бо мука була не з кращих, і піч підводила, та й технологія надто давня. То ж частенько їли глевтяки. Робили для себе і полотно. Сіяли прядиво (коноплю), вибивали її, молотили, замочували на кілька днів у ставку, потім висушували, тіпали, чесали – робили клоччя. З нього пряли нитки – здебільшого вручну, веретеном, тільки багатші жінки мали прядки. З тієї пряжі на примітивних верстатах ткалі пряли грубу тканину, з якої шили мішки, сорочки, підштаники тощо. Велика і тривала то робота: тільки випадала вільна хвилина в жінки, особливо взимку, вона сідала до кужеля. Взагалі тоді селяни виконували багато таких робіт, про які ми тепер навіть гадки не маємо. Відпочивали ж тільки в неділю та свята.

В селах де були раніше військові поселення, перед реформою 1861 року не було великих землевласників. Тому після реформи майже всю землю Уманщини поділили між селянами. Поділ відбувався так: частину землі віддавали церкві, частину відводили для вигону худоби, цвинтаря тощо. Решту ділили між господарствами пропорційно від числа душ в родині. Через кожні 10-15 років ті наділи переглядали і змінювали відповідно до зміни кількості душ у родині.

Багатьох селян мучили тоді рекрутські набори. З тисячі мешканців держава вимагала 6 рекрутів. Ото ж хто мав 2-3 сини, не молодше 21 року, одного з них мусив віддати для служби в армії. Рекрутські набори починались восени, під них підпадали тільки ті стани, які платили податки, тобто селяни і міщани. Щоб рекрути не тікали приводили їх на прийомні пункти попарно закутими в пута. З Умані рекрутів брали мало, бо там жили здебільшого євреї, а єврейська община знаходила найманців по селах. Кожному найманцю платили до 300 крб., а крім того одягали його: жовтий кожушок, сіру шапку-чумарку, зелений пояс та чоботи. Так тривало до 1874 року поки рекрутську повинність не замінили військовою повинністю.

Міське ж населення було досить неоднорідним: розрізнялось за національністю, вірою, грамотою, заняттями.

У 1859 році в місто Умань з міста Одеси було переведене Головне училище садівництва.

У 1890 році Умань була з’єднана залізничною дорогою з Києвом, а у 1891 році – з Одесою. З другої половини ХІХ ст. населення міста різко виросло; якщо у 1860 році тут проживало 10 тис. чоловік, то у 1897 році – 29 тис. чоловік, а у 1914 році – близько 50 тис. чоловік.

На початку 80-х років ХІХ століття Умань належала до групи кращих міст Київської губернії, поступалася в торгівлі тільки Бердичеву та Білій Церкві, а за розвитком промисловості переважала їх. В місті було сконцентровано значний освітній потенціал: училище садівництва і землеробства, 2-класне міське училище, 4-класне духовне училище, єврейське училище.

Наприкінці ХІХ століття Умань була важливим торгівельним центром. Щороку з Умані вивозилося 1797 тис. пудів хліба. Особлива роль, у цьому належала новозбудованій залізниці, яка зв’язала Умань, Христинівку з Києвом та Одесою. Умань початку ХХ століття представляла собою приклад міста, яке спочатку не справляло враження. Тільки після відвідин «Софіївки» воно змінювалося. Залізнична станція Умань була кінцевим пунктом шляху потягу, далі він не йшов. Візники, які забезпечували перевезення містом, на відміну від Києва, керували не однокінними, а двокінними екіпажами. Послуги візників від станції до міста оцінювалися від 20 до 40 копійок. Більшість вулиць міста, за винятком центральної частини, не мали бруківки, а тому під час руху ними з ґрунту піднімалися клуби пилюки. Центральні вулиці міста – Миколаївська, Двірцева, Дворянська були забудовані в основному помешканнями заможних жителів: дворян, чиновників та офіцерів. В центральній частині розташовувалися готелі: «Гранд-Отель», «Франція», «Брістоль», «Англія» та інші. Поруч із «Францією» знаходилася кав’ярня-кондитерська Сковронського у закопанському стилі. Печиво і морозиво, що продавалися тут, конкурувало із тим, що продавалося у кав’ярнях Києва та Петербурга. Вулиці заселені переважно єврейськими міщанами, так і називалися – Ниєньоєврейська,Верхньоєврейська, Кагальна.

Значні зрушення у другій половині ХІХ століття намітились в розвитку освіти. До того на весь Уманський повіт діяла одна тільки школа – Уманське духовне повітово-приходське училище. В 1859 році на Івангородському передмісті відкрито початкову школу – на 20 хлопчиків. Згодом стали працювати чотири єврейські приватні початкові школи. 1896 році відкрилось міське двохкласне училище для хлопчиків і дівчаток, а в 1883 році – Уманська прогімназія, яка через три роки стала шестикласною. На той час це був досить високий навчальний заклад. В 1892 році в прогімназії навчалось 209 учнів. У 1897 році Уманську прогімназію перетворено на гімназію. Працювало тоді в місті ще двокласне училище, в якому у 1892 році навчалось 1193 хлопці і 156 дівчинки, а також приватні жіночі училища: І розряду (училище Левицької) на 35 дівчаток і ІІ розряду (училище Боболович) на 40 дівчаток.

Хоч і школи множились і все ж у 1897 році в Умані було 63,1 % дорослого населення неписьменних. А в селах майже всі були неписьменні та малописьменні. В кінці ХІХ століття на всю Уманщину, тобто майже на 300 тисяч душ, було близько 700 школярів. Навчання скрізь велось російською мовою, а в єврейських школах – і єврейською.

Важливим історичним моментом є розвиток хасидизму. Більшість населення в цей період складали євреї. Єврейська громада мала у місті синагоги, громадську школу (Талмуд-Тору), школи грамоти (хедери), приватне чоловіче та два жіночих училища, безліч крамничок і бібліотеку. На початку ХХ століття їх кількість зросла, з’явилися також єврейські лікувальні заклади. Тому і не дивно, що місто стало осередком поширення хасидизму. У 1810 році на старому єврейському цвинтарі було поховано рабі Нахмана (1772-1810) із Брацлава (Бреслава), більш відомого як цадик Нахман. Правнук рабина Ізраїля бан Еліезера (1700-1760), відомий також під іменем Баал Шем Тов (Власник Доброго Імені), був одним із фундаторів хасидського руху. Хасидизм (хасид - благочестивий) – це містичний релігійний напрям іудейського віросповідання, започаткований у 30-х роках XVIII століття на Поділлі у середовищі єврейської бідноти. Благочестивий Нахман, місце якого так і не посів жоден з наступників, заповідав відвідувати його могилу на єврейський Новий рік (Рош ха-Шан). До нього, великого хохема (мудреця) приїздили євреї за порадою. Сутність хасидизму полягає у тому, що вся земля наповнена Богом, а тому весь світ є втіленням Божества. Відповідно вчинки і слова людини мають значний вплив на дійсність. Найбільше на небо діє молитва, яка є звільненням людини від матеріальних кайданів і сприяє злиттю з Богом. Роль найважливішого посередника у цьому процесі відіграє цадик, який рятує душі євреїв на Землі. Цадик був не просто нащадком Баал Шев Това (це звання було спадковим), він був духовним суддею і наставником єврейської громади.

Умань у 1900 році.

Населення_______ 29895 чол.

Чоловіків_______ 14694

Жінок__________ 15201

Православних____ 7235

Капимів___________ 5

Католиків_______ 1028

Розкольників______ 10

Лютеран___________ 39

Євреїв__________21560

Магометан________ 18

Місто володіє 1487 десятинами 1427 сажнями землі. Із них 76д. 2390 саж. - під шляхами., 4д. 1900 саж., - під ріками, озерами і ставками., 14д. 899 саж., - під чагарниками та заростями., 819д. 1567 саж., - під вигонами, випасами, площами.

Місто займає простір в 15 кв. верст.

В місті числиться:будинків - 2737, із них кам’яних - 279, дерев’яних - 2458, не житлових - 1106.

Учбові заклади: Чоловіча гімназія, училище землеробства та садівництва, духовне училище, міські двохкласні чоловіче і жіноче училища, пансіон Левицької. 4 церковно-приходських школи 4 єврейських приватних училища.

2 соборні церкви2 приходські церкви1 римсько-католицький костел13 єврейських молитовних будинків3 єврейські синагоги.

Театрів - 1, бібліотеки для читання - 7, клубів - 2,лікарень: 1 міська і 1 приватна.

Богадільня - 1 Готелів - 6 Трактирів - 2Винних погребів – 7 Постоялих дворів - 20Ресторанів - 2 Пивних лавок – 5.

10.  Уманщина за трьох революцій

На початку ХХ століття в Уманському повіті жило понад 300 тис. душ, більше 80 % становило селянство. Господарювали селяни в селах, містечках і в передмістях, здебільшого неграмотні, малограмотні і далекі від політики. Тільки окремі хлопці і дівчата переходили з села в місто – служити панам або здобувати освіту. В Умані жили переважно євреї (майже 75 %), росіяни і поляки. Євреї займались кустарними виробництвами, створювали все нові й нові «заведения».

Страницы: 1, 2, 3, 4