Научная работа: Праця про Петра Могилу

Могила обіцяв провести поєднання лаврської школи з братською в кінці 1Й31 p., яке вдалося зреалізувати щойно восени 1632 р. Отже навчання в лаврській школі, що відбувалося у Троїцькому манастирі, тривало один рік. За цей короткий період основну увагу звернено на вивчення латинської мови, що С. Ко-сів виправдус у своїй «Ексеґезіс» тим: «Яка потреба латинських шкіл нашому народові? Передусім та, щоб бідної нашої Руси не називали глупою (дурною) Руссю. Учіться, говорить обмовець, по-грецькому, а не-полатинському. Добра рада, але вона корисна в Греції, а не в Польщі, де латинська мова має великий ужиток. Поїде бідолаха на трибунал, на сойм, на соймик, до гроду, до земства, — bez laciny placi winv...« 131).

Серед вчителів могилянської школи знаходимо запрошених із Львова Ісаію Трофимовича-Козловського — ректора колегії і професора філософії та Сильвестра Косова — професора реторики; крім того Софронія Почапського, що викладав реторику і Пацевського, що викладав поетику, та інших 132).

На Великдень 1632 р. спудеї лаврської колегії піднесли Петрові Могилі панегірик — «Евхарістеріон альбо вдячність», який є цікавим літературним твором того часу, а також документом існування печерського « гімназіюму». У передмові «Евхарістеріону » Софроній Почапський, викладач школи, ставить питання, з ким можна б порівняти Петра Могилу : « Із золотом? Але ти сам разом із золотом віддав себе науці... З дорогоцінним камінням? Але ти сам неоцінимий камінь, алмаз » 133). Тому найбільш пристойним символом для Петра Могили автор вважає гори Пар­нас і Гелікон, « щоб піднесена на них слава була видна всьому світові ».

Після цієї передмови зображено на горі Гелікон Петра Могилу в убранні архимандрита, з хрестом і посохом у правій руці та віткою мудрости у лівій. Біля ніг його кинуті на землю корона і скіпетр, мабуть, молдавські : символ того, що Петро Могила добровільно віддав перевагу служінню церкві над політичною владою у Молдавії 134).

Сам панегірик складається з двох частин: Гелікону, де прославляються 8 наук : граматику («учить слов і мови»). реторику («учить слов і вимови »), діялектику («учить розумнаго в речах познаваня»), аритлтетику («учить лічбу»), музику («учить співання»), геометрію («учить землі розміреня»), астрономію («учить бігов небесних»), теологію («учить Бозских речей») 135), що їх викладали, чи мали викладати в « гімназіюм »-і, та Парнасу, де прославляється 10 муз.

Цей «Евхарістеріон» підписали 23 учні к ляси реторики, на всього близько 100 учнів 136).

Проведена П. Могилою реформа братської школи на Киево-Могилянський колеґіюм на зразок західньоевропейських шкіл, не обмежувалася до введення латинської мови. За свої власні кошти він відновив колегію, поширив навчальні засоби, з турботою вибирав для неї начальників і професорів, він допомагав бідним вихованцям. Ось з якими словами звертався Петро Могила до вихованців колегії: «3 Божією поміччю, постаравшись, в міру слабих моїх сил, на кошт мого родинного майна, відновити гімназіюм. тобто київські школи, частково вже підупалі і опустілі, я постачав, постачаю і дуже бажаю, за допомогою небесною, до кін­ця мого життя постачати школи книгами, учителями, засобами для втримання бідних студентів, товаришів ваших і інших потребуючих. При тому я часто думав і турбувався про те, щоб в школах не тільки викладалися зовнішні науки, а насамперед доставлялось благочестя, яке повинне вкорінитися і посіятися у ваших молодих серцях, бо без цього всяка мудрість є глупотою леред Богом, як справедливо вона і називається...» 137).

До кінця свого життя Петро Могила по-батьківськи опікувався своею колегією, про яку не забув і у своєму заповіті, назива­ючи ЇЇ «unicum pignus meum» і якій записав досить великі суми в грошах і в доходах, від залишених колегії маєтків 138).

Головною турботою Петра Могили на шкільному відтинку було перетворення колегії у вищий навчальний інститут, тобто з академію. Він намагався здобути від короля Володислава IV відповідну для цього грамоту. Ллє під впливом своїх дорадників, :-::роль ставив труднощі в цьому. Володислав IV своїм привілеєм 2 14 березня 1633 р. затвердив школи на українських землях та-:-:;:ми. якими вони були до того часу, тобто з середнім рівнем. Ко-.-;: Могила продовжував провадити навчання за західньоевропей-:ьхнм зразком, тоді в 1634 р. король суворо заборонив мати в Києві та інших містах латинські школи 139). Але й на цю забобону Петро Могила не звертав уваги, він продовжував розпочату шкільну програму і в додатку ще створив школи-колеґії в Гоші і Вінниці. Знову під впливом противників православія Володис-лав IV видав 18 березня 1635 р. універсал, в якому підкреслювалося: «In scholis etiam Kijoviensibus el Vilnensibus graece et la-tine docere nonunitos permittimus, ita tamen, ut humaniora non ultra dialecticam et logicam doceant...» 140). Тобто, в київській Могилянській колегії дозволялося з навчанням не йти далі діялектики і логіки, а саме, філософського курсу. З цим правом Київська Ко-леґія залишилася до кінця польського панування над Києвом.

Характеристика періоду архимандритства Петра Могили

Назагал цей пробний період їв житті Петра Могили, поза деякими відтинками (шкільництво) є ігнорований більшістю істориків. Причину цього слід шукати в тому, що діяльність цього періоду стосується внутрішнього церковного життя, яким цікавилися переважно тільки дослідники історії церкви, а не дослідники загальної історії. Якщо останні й висловлювали думку до цього періоду, то хіба тільки, щоб вказати на неясність способу вступления на архимандритське становище та на авторитарність Могили. Єдині джерельні дані про цей період зібрав С. Голубев у «Матеріалах для исторіи Западно-русской Церкви», як «Приложеніе к 1-му тому сочиненія «Киевскій митрополит Петр Могила и его сподвижники», Київ 1883. Тому й ми так часто покликаємося на це джерело.

Великим ділом Петра Могили в цей період була культурно-освітня діяльність, яку розпочав із постанням у Києві школи, що її згодом названо «Могилянською колегією», яка стала найзначнішим навчально-науковим центром усієї Східньої Европи. При школі Могила згуртував визначних учених і культурних діячів, т. зв. Могилянський Атеней (С.Косів, І. Трофимович-Козлов-ський, А. Кальнофойський тощо), який розпочав важливу теологічно-наукову діяльність, ставлячи тверді підстави для православного віровизнання.

Від самого початку своєї церковної діяльности, Петро Могила багато спричинився до розквіту друкарства на Україні, яке згодом відограло також важливу ролго для Молдавії і Волощини.

Вся ця релігійно-культурна діяльність Петра Могили за короткий час висунула його на передове становище в українській православній церкві під Польщею, даючи йому змогу досягти найвищого щабля — престолу митрополита Київського.

3) ПЕТРО МОГИЛА — КИЇВСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ

а) Участь православних на конвокацІйноліу і елекційному сеймах 1632 р.

Із смертю короля Сігізмунда (30 квітня 1632 р.) закінчується важкий період в житті православних українців, а вибір нового короля був доброю нагодою, щоб висунути домагання для повернення прав, які втратили православні в наслідок Берестейської унії 1596 р.

Підготовка до вибору нового короля розпочалася відбуттям провінційних сеймів (в Луцькому відбувся 3 червня 1632 р.), на яких висувалися різні домагання, насамперед на відтинку церковному. Зібрані в Прилуці 9 червня 1632 р. запорозькі козаки виготовили своїм делеґатам-послам інструкцію, в якій між іншим говорилося: «Щоб наш руський народ не терпів більше вказаних утисків, а вільно користувався приналежними йому правами і вольностями... щоб наші православні священики, а не уніяти, володіли приходами і бенефіціями, даними святій церкві богобоязними людьми...» 141).

А в письмі до депутатів конвокаційного сейму запорозькі козаки ще раз висували свої побажання в церковній площині, обіцяючи свою жертвенність у випадку позитивного вирішення домагань православних, в противному випадку козаки загрожували: «...Тоді нам прийшлось би шукать інші шляхи для заспоко­єння своєї совісти» 142).

Аналогічні зібрання відбули і братства, насамперед Львівське ставропігіяльнс братство, як також Віленське і дали такі самі інструкції своїм послам. Крім цього, Віленське братство виготовило до конвокаційного сейму брошуру польською мовою «Синопсіс», або «короткий опис прав, свобод і вольностей преславного, древнього руського народу, що знаходиться у залежності від константинопільського патріярха, наданих йому (народові) і підтверджених присягою найясніших св. пам'яти польських королів і великих литовських князів» 143).

Перед такою всебічною підготовкою всіх верств українського народу під Польщею в справі оборони своєї віри, не могла не включитись у це духовна ієрархія, насамперед одна з чільних постатей православія, архимандрит Петро Могила.

Відразу після смерти Сіґізмунда III, Могила встановив зв'язки з всіма визначними українськими особистостями і установами, щоб спільними силами домагатися відновлення прав української православної церкви. Крім зв'язків архимандрита з братствами, С. Голубев твердить, що «Могила в цей час увійшов в тісні зв'язки в релігійній справі також з військом запорозьким» 144), але на це припущення не подав ніяких документальних потверджень.

Тодішній релігійний поділ в Польщі не запевняв ніякій групі можливості! здобути більшість в сеймі, тому П. Могила зрозумів, що успіх православних залежатиме від союзу з іншою групою. А тому, що православним доводилося змагатися проти ка-толицько-уніятського союзу, природним союзником у змаганні за повернення релігійної свободи для перших були протестанти. Петро Могила зв'язався з князем Христофором Радзівілом, одним з найвпливовіших представників протестантів, запропонувавши йому політичний союз, без того, щоб заторкувати питання ре­лігійних розходжень з протестантами. В одному зі своїх листів він просить князя приєднатися до заходів православних, «щоб з'єднаними силами повернути те, що несправедливо і насиллям було відібране» 145).

Занепокоєна такою всеохоплюючою підготовкою православних, католицько-уніятська сторона й собі готувалася до конвокаційного сейму. Почавши від Ватикану, почерез папського нунція, уніятського митрополита Й. Рутського, а на єпископах і шляхті кінчаючи, підготовлявся протинаступ. Загальною директивою для цісї групи було — не допустити до обговорення на сеймі церковних питань.

Конвокаційний сейм розпочався 22 червня 1632 р. у Варшаві, на якому вибрано маршалком Христофора Радзівіла, литовського князя і союзника православних. З самого початку православні і протестанти заявили, що вони не приступлять до сеймових нарад доки не буде їм забезпечена свобода віровизнання, тоді, коли друга частина настоювала на тому, щоб релігійні питання відкласти до елекційного сейму.

Православні, порозумівшись з протестантами, передали на розгляд сеймові свої домагання т. зв. «puncta dissidentium de religione» сформульовані в 14-ох точках 146), в яких вимагалося повороту відібраних від православних і протестантів прав і зрівняння їх у правах з католиками.

І хоч ці домагання зустріли сильний опір католицької партії, обставини примушували останніх піти на певні поступки «по можливості без порушення прав католицької церкви» для чого були створені дві комісії. Одна мала розглядати домагання протестантської церкви, а друга зайнялася проблемою православних і уніятів. Останню комісію очолив сам королевич Володислав, а членами її були 11 визначних особистостей польської держави (католики і протестанти) 147). В засіданні цієї комісії з боку православних брав участь і архимандрит Петро Могила, який спростував всі аргументи уніятів. від імени яких виступав митрополит Й. Рутський, мовляв, не православних переслідується і утискається в польській державі, але уніятів. Словесний поєдинок між: митрополитом Й. Рутським, з одного боку, і різними православними промовцями, з другого, тривав впродовж кількох днів, кожна із сторін захищала свої права і доводила зв'язок української церкви від прийняття християнства або з Римом, або з Константинополем. Докладні відомості про ці дебати знаходимо в додатку до «Синопсису», виданому Віденським братством в 1632 р. В цих дебатах члени комісії не брали участи, будучи своєрідними суддями між двома сторонами. Через політичні причини члени комісії намагалися знайти між ними якийсь компроміс і для цього опрацювали проект узгіднення православних з уніятами, сформульований у 9 пунктах 148). Однак цей проект не задовольняв православних, а тому, що настав час закінчити конвокаційний сейм, маршалок запропонував, щоб уніяти виготовили два списки : один, в якому повинні фігурувати поступки православним, а другий — поступки на майбутнє. На цьому закінчено наради конво-каційного сейму.

З його наслідків православні були дуже незадоволені, тому відразу почали підготовку до виборчого сейму, в якій виявили себе активно волинська шляхта, братства, особливо Віл енське, що надрукувало « Доповнення до Синопсису», а найбільше запорізьке військо, яке вислало на вибори своїх депутатів із категоричними домаганнями в справі відновлення прав для православної церкви. Знову в центрі підготовки православних був архимандрит П. Могила, який «розсилав по всіх руських воєводствах листи, що в них закликав православних не приймати умов «проекту згоди», а радив взяти якнайактивнішу участь у майбутньому виборчому сеймі, щоб таким чином здобути повне задоволення своїх потреб» 149).

Паралельно з підготовкою православних, так само готувалися і католики, які дістали з Ватикану директиву не приймати «проект згоди». Також і уніяти на чолі зі своїм митрополитом Рутським та своїм Віденським братством вели підготовчу акцію.

Виборчий сейм розпочався 27 вересня 1632 р. при величезній кількості православних делегатів. їхні представники — Л. Древинський, А. Кисіль, Ф. Воронин — від самого початку заявили, що вони не приступлять до ніяких нарад так довго, поки не буде забезпечена свобода віровизнань, а православній церкві не будуть забезпечені її права. На самому сеймі православним допомагав князь Христофор Радзівіл. Після поновних дебатів між православними і католико-уніятами, створено окрему комісію з 4 депутатів і 2 сенаторів для вирішення релігійного спору. Цю комісію знову очолив королевич Володислав. Підготовані цією комісією «Пункти заспокоєння народу руського» 150) повертали православним втрачені права після Берестейської унії. Тому католицька сторона гостро зарєаґувала, домагаючись від королевича, щоб він їх не затвердив. Однак він уважав, що православні мають право на релігійну свободу, тому не відступав від устійне-них « пунктів заспокоєння».

Після вибору Володислава королем Польщі й Великого князівства Литовського 13 листопада 1632 p., він склав присягу виконувати всі статті, прийняті на сеймі. Від імени православних дякували Володиславові IV архимандрит Могила і Михайло Кро-пивницький за те, що «розумно розглянув наші просьби і справедливо їх розсудив» 151).

б) Вибір Петра Могили митрополитом і хіротонія його

У «Пунктах заспокоєння» надавалося православним між іншим право мати свою, затверджену урядом, ієрархію — митрополита і чотирьох спископів : львівського, луцького, перемиського і мстиславського. Згідно з цісю статтею, здавалося, що православні посли будуть просити короля затвердити на єпархіях ту ієрархію, що її в 1620 р. встановив патріярх Теофан і яку польська влада уважала незаконною. Однак православні депутати цього не зробили, вони вирішили, ще перебуваючи у Варшаві, ще перед вибором нового короля, а саме З листопада 1632 p., вибрати на намічені становища нових людей, між іншим на митрополита — Петра Могилу 152). Під протоколом, складеним з цього православного зібрання, підписалися 49 учасників сейму, між іншим Л. Древинський, М. Кропивницький, А. Кисіль, С. Гулевич-Воютинський, Филон і Федір Вороничі та ін. Протокол цей із 49-ма прізвищами опублікував М. Максимович 153) і з нього довідуємося, що разом з Могилою, на випадок нсзатвердження його королем, був поданий і другий кандидат, а саме Михайло Лозка, підстароста вінницький, син Єлисавети Лозки-Гулевич, фундаторки Київського братства. У виборчому акті зазначалося, що Могилу вибиралося під умовою «що коли він отримає привілей на сан митрополита, то лечерська архимандрія буде нерозлучно з'сдна-на з митрополією до кінця його життя, або до того часу, коли митрополія дістане матеріяльне забезпечення (бенефіції)» 154).

Під цим актом підписалися 49 православних шляхтичів, але не всі, що брали участь у варшавському сеймі, а серед підписів немає духовних осіб.

Рішення православних вибрати нових кандидатів на митрополита І на єпископів, викликало ускладнення через існування ієрархії з 1620 p., що пізніші дослідники пояснювали різними гіпотезами.

Посилаючись на Єрлича. який твердив, що Петро Могила був вибраний митрополитом своїми «приятелями» 155), деякі історики твердять, що такий вибір був наслідком інтриґ Могили, який бажав стати митрополитом. Цю гіпотезу намагався обґрунтувати Е. Е. Голубинський різними аргументами : свідченням сучасника Єрлича, фактом, що підписались тільки 49 людей, поспіхом висилки послів до Константинополя, тим що висвята відбулась у Львові, а не у Києві, щоб прийти до висновку: «Ледве чи можна сумніватися в тому, що при співпраці своїх прихильників і, як висловився Єрлич, приятелів між руською і польською шляхтою, він сам зумів добитися, щоб Ісая звільнив йому місце на ка-тедру митрополичу, був віддалений з останньої» 156).

Цієї думки придержувався і М. П. Василенко, який писав: « Петро Могила вів свою політику, сам хотів зробитися митрополитом. Тому він, користуючись своїми зв'язками, настоював, щоб були проведені нові вибори і при тому невідкладно у Варшаві... » 157). Більшість совстських істориків представляють вибір П. Могили на митрополита як потаємну інтриґу самого архимандрита: «Обрання Петра Могили на катедру митрополита викликало великі протести киян, в тому числі частини духовенства. Він не користувався довір'ям українського населення, заплямував себе угодництвом перед польськими маґнатами, не мав сану епископа. «Обрання» на посаду митрополита він добився в той час, коли ця посада була зайнята обраним лише рік назад і дуже популярним у масах прихильником Росії Ісасю Копинським» 158).

Протилежну думку відстоювали інші історики. М. Костомаров уважав, що: «Православні шляхтичі, які були на сеймі, тоді ж вирішили віддалити від митрополії Іеаю Копинського, як людину стару і хвору, і вибрали, разом з перебуваючими там духовними людьми в митрополити Петра Могилу» 159).

Митрополит Макарій писав, що православні були примушені вибрати нового митрополита і єпископів через неприхильність короля, який не хотів визнати попередніх ієрархів, бо їх не признавав попередній король і уряд 160). С. Голубев, натомість, пояснював, що православні вирішили це без примусу короля, та що вибір нової ієрархії був «ділом найбільш вигідним і корисним», а зміна була потрібна, бо попередні ієрархи були старші віком, а між іншим «обставини часу вимагали, щоб на чолі церкви були люди... енергійні, діяльні, сильні своїми зв'язками, які могли б твердою рукою втримувати надані православним права і з успіхом відбивати напади з боку противників» 161).

Посереднє становище займав М. Грушевський, уважаючи, що «з правительственних кругів вже загодя дали знати, що на призначені їм катедри православні мусять предложити нових кандидатів», але до цього додас дуже сильний аргумент, а саме, що: «й Ісая, і деякі з єпископів... могли вважатися скомпромітовани-ми своїми зносинами з Москвою і агітацією за московською зверхністю, що йшла від них по Україні і, мабуть, не була секретом для правительства» 162). Цей же аргумент наводить і Д. Дорошенко: «Перш за все було вирішено анулювати вибір на київську митро­полію Ісаї Копинського, хотіли мати такого митрополита, чия б кандидатура була затверджена новим королем. Копинський був відомим з свого москвофільства...» 163).

Вже сам факт, що вибір Могили на кандидата в митрополити відбувся перед затвердженням пунктів релігійного компромісу королем, вказує на те, що це була одна з передумов, на яку більшість з православних послів погодилися, а Могила, як енергійна і амбітна людина, бажав очолити українську церкву. Своєю дальшою діяльністю він виправдав це своє рішення.

З двох, запропонованих православними, кандидатів на київського митрополита, Володислав затвердив 10 листопада 1632 р. Петра Могилу, а після коронації, 14 березня 1633 p., надав Могилі «привілей», в якому зазначав, що він (король) уважає печерського архимандрита вповні достойним митрополичого сану, бо члени роду Могил завжди відзначались відданістю польській короні... 164).

Після затвердження нової православної ієрархії, 12 листопада 1632 p., король, ще перед своею коронацією, видав пашпорт (охоронну грамоту) ректорові київських шкіл Ісаї Трофимовичеві-Козловському і настоятелеві Кирилівського манастиря о. Ле-онтію на вільний проїзд до Константинополя, з метою отримати від патріярха Кирила Лукаріса « сакру » для Могили; в цій гра­моті Володислав зазначав: «Обивателями Корони і В. Кн. Литовського і збором духовних вибраний на митрополита і нами іменований» 165). Одночасно Могила мав просити патріярха про грамоту, яка усувала б з митрополії його попередника 166).

Посольство Могили було прийняте патріярхом, який дав своє благословення і пошанував нового митрополита титулом «екзарха святого апостольського константинопїльського трону» 167). На початку квітня 1633 р. Могила вже мав патріяршу «сакру» і відразу почав підготовку до висвячення, розсилаючи листи із запрошенням прибути на Хомину неділю до Львова, щоб прийняти участь «в радості, загальній всіх православних... коли мас відбутися ожиданий акт згідно з волею його королівської милости, ми­лостивого нашого короля, і святійшого пастиря нашого патріярха константинопільського» 168). По дорозі з Варшави до Львова Могила разом із своїм двором і присутнім на сеймі духовенством зупинився у Перемишлі, де намагався полагодити спір між двома кандидатами на епископа, а саме І, Попеля і Семена Гулевича. Після полагодження цього спору Могила подався до Львова.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18