Курсовая работа: Рух опору на Харківщині у роки Великої Вітчизняної війни

Але не завжди вдавалося спастися самим і врятувати своїх співвітчизників. Мешканці с. Куцо-Ганебне Кегичівського району переховували радянських бійців, що тікали з полону, постачали партизанів продовольством і одягом, допомагали радянським розвідникам. Особливо активно діяли Т.С. Кучерявенко, П.М. Півень, М.Г. Тютька, О.А. Леонова, П.О. Турченко, школярка Ганна Доценко. Всі вони були схоплені німцями і закатовані. У Сахновщині М.Д. Бойко переховувала радянського льотчика, а комсомолець В.Т. Бойченко подавав допомогу пораненим військовополоненим радянським солдатам. Дізнавшись про це німці піддали їх страшним тортурам і стратили.

Іноді такі подвиги відзначалися урядовими нагородами. Так мешканка с. Пісочина Харківського району Р.С. Яременко за врятування життя 20 воїнам була нагороджена медаллю "За відвагу" [17, с. 994].

Влітку 1943 р. в районі Люботина фашистам вдалося підбити радянський літак, пілотований молодшим лейтенантом Миколою Кирєєвим. Льотчик винищувач приземлився на парашуті в саду по вул. Кооперативній. Комсомолка Віра Сахно, ризикуючи життям, надала льотчику першу допомогу і сховала його. Фашисти вимагали від населення видачі офіцера, загрожували спалити вулицю, взяли заручників з мешканців, що проживали на Кооперативній. Серед заручників була і В. Сахно, але вона не видала льотчика. Через деякий час він повернувся до своєї частини. Наказом по військах Другого Українського Фронту Віра Сахно нагороджена орденом Червоної Зірки [17, с. 944 - 945].

Під час окупації мешканці області допомагали партизанам хлібом та іншими продуктами. Часто місцеві жителі ховали продовольство, саботували виконання призначуваних робіт, брали участь у партизанському русі.

В період окупації блюзнюківці вели боротьбу проти ворога, саботуючи всі заходи окупантів. Ось один із прикладів: Пилипа Радіоновича Володченка німці примусили відремонтувати водокачку. Пустити її в дію можна було за кілька днів. Але він ремонтував її два з половиною місяці. П.Р. Володченко також переховував вдома бійців Червоної Армії, що потрапили в оточення. В сім’ї зберігаються їх листи. Ось що писав П.Р. Володченку капітан Г.Б. Чуднєвський: "У жовтні 1941 року, коли я попросився до вас переночувати, ви без вагань впустили мене, нагодували, перев’язали рани. Три дні я жив у вас. А потім ви знайшли мені гвинтівку" [45, с. 68].

В боротьбі з окупантами партизанам активно допомагало місцеве населення. багато жителів району мали безпосередні зв’язки з партизанським загоном. Данило Яценко та Петро Чаговець, наприклад, за завданням командування партизанського загону не раз переходили через лінію фронту з цінними відомостями про розташування німецьких військ. комсомолка В.Г. Марченко разом з подругами зібрала й доставила партизанам 10 цент хліба, 26 кг тютюну, 8 пар чобіт, 15 шинелей, 30 пар білизни, 8 кулеметів. Вона привела до закону 10 чоловік, в тому числі трьох командирів Радянської Армії.

Особливо активізувалися партизани на початку 1943 р. 28 січня 1943 р. партизанський загін, в якому налічувалось більше 120 бійців, визволив від гітлерівців село Чепіль, відновивши там радянську владу.

На початку лютого 1943 р. партизани ще до приходу Радянської Армії визволили 27 населених пунктів – Протопопівку, Шурівку, Байрак та інші – і підійшли до Балаклії.

Жителі Добровілля Близнюківського району допомагали партизанам і радянським військам. Так, хата М.М. Семи використовувалась для зв’язку з партизанським загоном. Жителі Г.А. Антоненко, Г.Ю. Каземірова, О.К. Овчаренко переховували і допомагали одужати кільком пораненим радянським солдатам і офіцерам. Дізнавшись про це, фашисти закатували селянок.

Комсомолки, школярки Віра Васильченко, Раїса Іщенко організували підпільний комсомольський комітет села у складі 7 осіб. Вони розповсюджували рукописні листівки, допомагали пораненим радянським командирам та бійцям. Схоплені ворогом, юні патріотки Віра та Раїса були розстріляні фашистами.

Напередодні жовтневих свят 1942 р. гітлерівці вирішили пограбувати с. Мартове Чугуївського району. Усе награбоване вони зносили до річки Сіверський Донець, щоб переправити на той берег. Навіть покидали гвинтівки, які їм заважали. Чотири піонера: Гриша Походенко, Ваня Шевченко, Ваня Шевченко другий та Мишко Піхур підповзли до річки, швидко поскладали речі на паром, забрали зброю і перетягли паром на другий берег Дінця. Речі заховали у піщаному кар’єрі і приготувалися зустріти фашистів. Коли ті повернулися хлопці відкрили вогонь. Німці вирішили, що це засідка партизанів, і з криком "Рус! Партизанен!" втекли.

Напередодні визволення села інший мешканець піонер Павлик Піддубний під носом у гітлерівських патрулів пробрався за село. Раптом він побачив людей у білому, що повзли у напрямку села. Хлопчик зрозумів, що це радянські розвідки і що зараз їх схоплять німці. Не думаючи про небезпеку, Павлик кинувся назустріч розвідникам. Він біг і кричав: "Там німці! Там німці!" Коли ж зрозумів, що його почули, він повернуся і побіг до села. Фашисти люто розправилися з хлопчиком. Павлик загинув, але врятував життя підрозділу радянських воїнів.

Опинившись на окупованій території місцеві жителі самостійно утворювали партизанські загони. Так, з листопада 1941 до серпня 1943 р. в селі Пархомівка Краснокутського району існувала підпільна антифашистська група на чолі з П.О. Масенко. Вона проводила активну агітаційну роботу серед населення. комсомолець Ю. Кисельов зробив радіоприймач і систематично слухав повідомлення Радянського інформбюро. За допомогою листівок і усних переказів вони ставали відомими населенню Пархомівки і навколишніх сіл. у кінці 1942 р. група робітників цукрозаводу, залучивши молодь села, утворила другу підпільну антифашистську групу. Її очолив М.Я. Трошин, який утік з німецького полону і влаштувався в Пархомівці кочегаром на цукрозаводі. Через деякий час командир Краснокутського партизанського загону Т.С. Милюха встановив зв’язок з цією групою і доручив їй ряд бойових завдань. Напередодні вступу частин Радянської Армії у Пархомівку в лютому 1943 р., група Трошина захопила село і протягом 9 днів тримала в руках і вела бої проти гітлерівців.

У селі Багата Чернещина Кегичівського району утворилася підпільна група, до якої ввійшли місцеві жителя І.Г. Рябуха, М.Я. Кізка та інші, а такої червоноармійці втікачі з німецького полону П.Г. Омеляненко, А.Г. Томілін. П.Г. Омеляненко виготовляв з дерева клини, які використовувались для диверсій на залізниці. Вони ж підробили печатки Сахновщинської і Перещепинської комендатур і "завіряли" ними написані німецькою мовою перепустки, які давали можливість партизанам і втікачам з німецького полону вільно проходити до лінії фронту.

До стихійного руху Опору можна віднести також саботаж: ухиляння селян від сплати податків, здавання продуктів харчування, намагання робітників зривати план роботи, псувати устаткування і уже виготовлену продукцію, паралізувати залізничний та автомобільний рух тощо.

Отже, стихійний рух був різноманітним. Він увібрав у себе і діяльність антифашистських підпільних організацій, які не підпорядковувались центру, і саботажі харківців на підприємствах, у господарських дворах. Особливо він відзначився щирою допомогою простих людей радянським бійцям і офіцерам, що потрапили у скрутне становище.

Ці люди не завдавали ворогові відчутної шкоди, але те, що вони повертали до життя людей, які із зброєю в руках нищили ворога, і було їх скромним внеском у справу Перемоги над ворогом. Адже недаремно Меланію Дем’янівну врятовані називали своєю другою мамою, а до Олександра Івановича Мєщанінова, а після його смерті – до родини, надходили тисячі листів із подякою за врятоване життя.

РОЗДІЛ ІІІ. НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ ОПОРУ

Національний рух на терені Харківщини важко назвати рухом Опору проти фашистів. По-перше, він був слабо розвинений, по-друге, не мав єдності і, по-третє, а це, можливо, головне, активно співробітничав із німцями, залишивши по собі недобру пам’ять.

Цей рух зосереджувався в основному у Харкові і швидко охопив цивільні адміністративні органи управління. Своїм основним методом націоналісти вибрали боротьбу із більшовизмом, а для цього потрібні були співпраця і лояльне ставленні до окупантів, пропаганда серед місцевого населення послуху та підтримки нової влади.

Національний рух у Харкові мав три гілки: місцевий, бандерівський і мельниківський.

Безумовно Харків, у недалекому минулому столичне місто, центр українізації у 20-ті рр., мав певні традиції українського національного руху ще з дореволюційного періоду. Багато хто з учасників українського відродження зазнав переслідувань, суворих випробувань та поневірянь по тюрмах та таборах. Проте і в кінці 30-х рр. місто повністю не втратило свого значення як одного з центрів української культури, де працювало багато видатних українських митців. З початком німецько-фашистської окупації українська громада міста виявилася розколотою. Більша її частина опинилася на фронті або евакуювалася в радянський тил. Решта перебувала під німцями. Часто не з своєї волі, бо не було можливості виїхати, а дехто залишився цілком свідомо, пов’язуючи з німцями свої надії, у т. ч. й державницькі. Серед них були і відомі політичні постаті, такі як В.А. Доленко, О.П.Семененко та ін. З перших днів окупації вони провадили активну роботу по згуртуванню навколо себе антирадянськи налаштованих осіб. Зрештою була сформована досить струнка вертикаль організації місцевих націоналістів, яка включала політичний провід, більш широкий за складом "Громадський комітет" і максимально легальні, відкриті, формально неполітичні об’єднання. Найчисленнішою серед останніх була "Просвіта", значно меншими – "Союз українок", "Спілка української молоді", "Комітет українського купецтва" та ін. Важливим чинником у боротьбі за населення Харкова стала відроджувана у місті при активній участі націоналістів УАПЦ.

Політична концепція та організаційні засади харківських націоналістів формувалися в жорстоких умовах німецько-фашистської окупації та під її впливом. Помітний слід у цьому залишили західноукраїнські націоналісти, які прибули в Харків у дуже складний початковий період війни. В обстановці хаосу, невизначеності та непевності перших днів окупації енергійність і настирливість західноукраїнських націоналістів за умови поблажливого до них ставлення німців дозволили їм на певний час перебрати у свої руки головний провід українського руху в Харкові.

На початку війни Харків привернув велику увагу західноукраїнських націоналістичних центрів ОУН(б) та ОУН(м). Організація українських націоналістів ще до війни робила спроби поширити свій вплив на Наддніпрянщину і навіть Слобожанщину. Але тільки з початком війни склалися передумови для розбудови націоналістичних осередків у Східній Україні. Харків стає головною метою та кінцевим пунктом руху т. зів. похідних груп як бандерівців, так і мельниківців. Похідні групи С.Бандери, за деякими даними, налічували до 5 тис. чол. і були розподілені на 3 напрями: "Північ", "Центр" і "Південь". Група "Центр", якою керував М. Лемик, мала досягти Харкова та заснувати тут оунівські осередки бандерівського спрямування. Проте німці, які розпочали репресії проти бандерівців, перехопили цю групу ще у Миргороді. У результаті створити у Харкові розгалужену систему бандерівської організації не вдалося. З часом окремі емісари ОУН(б) проникали у Харків та утворювали тут невеликі добре законспіровані осередки. На жаль, про них залишилося небагато відомостей.

В. Косик, наприклад, наводить деякі цікаві документи з німецьких архівів. У одному з них повідомляється, що в Харкові на початку вересня 1942 р. "було перехоплено нелегальні листівки групи Бандери, які були надруковані "крайовим відділенням ОУН східних територій України". У цих листівках вперше повідомляється, що група Бандери має "окреме відділення на Східній Україні і розширює свою пропаганду серед східноукраїнського населення". Розпочалося слідство з метою виявлення авторів і поширювачів цих листівок. У ході його, як про це йдеться у повідомленні до Берліна місцевої поліції безпеки, "в ніч на 17 жовтня 1942 р. вдалося виявити підпільну типографію організації Бандери. Інтенсивна перестрілка мала місце в ході акції, що закінчилась арештом 11 прихильників Бандери. Було захоплено важливі пропагандистські матеріали і 14 ящиків матриць" [27, c. 655]. У одній з листівок, підписаній обласним проводом ОУН Східної України говорилося: "Українці! Своєю брутальною колоніальною політикою в Україні німці викликали справедливе обурення всіх верств нашого народу… Тепер кожен українець повинен збагнути, що в нас є єдиний шлях до гідного людини державного життя – це шлях організованої революційної боротьби великих народних мас за самостійну Україну" [28, с. 368-369].

Деякі факти знаходимо в німецькому документі, наведеному газетою "Молодь України": "У зв’язку з розкриттям нелегальної комуністичної групи в Харкові встановлено, що вона також робила спроби привернути українських націоналістів до своїх цілей… Встановлено, що зв’язковим од бандерівської групи до комуністичної був Роман Процинський. Він прибув у Харків із Львова разом з німецькими військами і невідомо, де знаходиться зараз. У його квартирі відбувалися наради бандерівців. Бандерівці організували свої групи по 5 чоловік в кожній. Вони планували проведення диверсійних та терористичних актів…" [28, с. 655].

Проведені розшуки по архівам Харкова дають можливість розширити характеристику Р.М.Процинського – оунівського емісара на Харківщині. За деякими даними, він походив з Галичини, скінчив теологічний факультет Львівського університету, рано прилучився до визвольної боротьби ОУН на західноукраїнських землях, за що двічі арештовувався польською владою. У Харків прибув разом з деякими іншими галичанами після окупації міста німецькими військами. Легальним прикриттям його націоналістичної діяльності стала робота перекладачем в одній з німецьких військових частин, а пізніше, до літа 1942 р., - заступником райбургомістра на Основі. У спілкуванні з прибічниками Р.Процінський постійно підкреслював, що він – "рядовий боєць" С.Бандери і має завдання розбудувати в Харкові оунівські осередки.

У серпні 1942 р., коли гестапо провадило арешти, Р.Процинський залишив місто. Архівні документи зберегли також імена деяких інших бандерівських емісарів, які відвідували Харків. Відомо, наприклад, що серед них були Степан, Михайло, Оксана, Зіна Книш та ін. [29, с. 398]

Значно більше пощастило мельниківцям, 3 групи яких також прямували на схід і ще на початку осені 1941 р. з’явилися у Києві та утворили там сильний центр на чолі з Ольжичем-Кандибою. Невелика їх група прибула і до Харкова. Серед них – Б.І.Коник, К.М.Полуведько, доктор Олійник та протоієрей Я.Кравчук. вони розгорнули у місті енергійну діяльність з метою створити тут націоналістичну організацію [2, с. 102].

Б.І.Коник був вихідцем з Галичини, за фахом – журналіст [12, с. 95-96]. Розповідали, що він мав при собі похідний "інтендантський" мішок, з якого виймав та вивішував на будинках районних центрів та сільських управ українські жовто-блакитні прапори. Після його прибуття до Харкова на будинку харківської міської управи з’явився жовто-блакитний прапор [2, с. 103]. У Харкові на Коника дивилися як на визначного націоналіста, крім того, відчували, що його підтримують німці. А це давало можливість легально й відкрито працювати на користь України. Такі перспективи у поєднанні з енергійною діяльністю емісарів Мельника дали свої результати. Маючи на меті утворити в Харкові організацію українських націоналістів, яка б керувала діяльністю націоналістів Лівобережної України, Б.Коник за допомогою місцевих діячів заснував ініціативну групу, до якої входили М.С. Сліпченко, М.М. Кононенко, В.В. Кривенко, М.О. Ветухов та ін. Вона повинна була вербувати до ОУН нових членів. Активну допомогу Б.Конику подавав відділ пропаганди Харківської міської управи, який фактично перетворився на легальний центр оунівської організації. На численних напівконспіративних зборах, які провадив Б.Коник на квартирі то С.Ф. Черняєва, то Т.Д.Недужого, відбувалося знайомство присутніх з завданнями, програмою та статутом ОУН (м), обговорювалися стан справ із харківським самоврядуванням, питання формування української поліції, розподілялися посади тощо. На зборах були присутніми 10-20 чол., у т. ч. С.Ф. Черняєв, О.І. Попов, В.А. Доленко, М.С. Сліпченко, К.М. Полуведько, В.В. Кривенко, М.О. Ветухів, П.П. Дрига, подружжя Недужих та ін. [48, с. 52]

Не всі вони повністю поділяли постулати ОУН, а тим паче визнавали керівництво західноукраїнських "молодиків". В.А.Доленко у своїх повоєнних спогадах так оцінював перебіг подій на початковому етапі у Харкові; "Стало відомо, що до Х. Прибули якісь українці з Заходу. Через кілька день на міській управі з’явився жовто-блакитний прапор, національні настрої підвищились. Один з прибулих К.(Б.Коник. – А.С.) став ніби українським комендантом міста і почав формувати поліцію, другий, П. (К.М. Полуведько), став секретарем управи і здобув великий вплив на Крамаренка і інших членів управи. Українцям ніби стало легше. Проте і без великої застереженості щось було незрозуміле для харківських кіл у діяльності цих осіб… Для політичної нашої тактики було ребусом, чи вважати обох спритними молодими людьми, чи чиєюсь агентурою, що маскується під національний рух. На Сумській вул. 62 в квартирі Д. Відбувалася нарада українців, де було, як говорять, чоловік до 30 справжніх українських діячів різного гатунку. На цій нараді приїжджий К. зробив доповідь і це ще більше пожвавило настрої серед українського громадянства. Це поклало зародок двом таборам – Ветеринарна була осередком з давніми і сильними громадськими традиціями, і сумська 62 попритягала радикальні приїжджі елементи, не пов’язані ні з традицією громадської роботи до 1917 р., ні з підпільною роботою під час більшовицької окупації" [56, с. 156]. По вулиці Сумській, 62 проживали Тодось Дорошевич Недужий та його дружина Марія Матвіївна, які і являли собою, за словами В.А. Доленка, акумуляційний осередок безтрадиційного громадянства в Харкові. На відміну від В.А. Доленка, колишній обербургомістр О.П. Семененко з повагою згадував про них у своїй книзі: "Родина Недужих заслуговує на особливе місце в Харківському літопису. За скупими біографічними даними про цю родину криється барвиста історія національного і людського самоствердження людей твердих, виразних у своїх духовних проявах" [56, с. 122].

Доля родини Недужих у роки війни була трагічною. Уродженка Кам’янця-Подільського, учасниця національних змагань в період революції М.М.Недужа в 20-х р. разом з чоловіком прибула до Харкова, отримала тут вищу освіту [53, с. 281]. Проте радянську владу не сприймала як рідну і тому свідомо залишилася у Харкові в жовтні 1941 р. разом з В.В. Кривенком, В.В. Дубровським та іншими зустрічала німців хлібом-сіллю [53, с. 281], бо з ними пов’язувала надії на створення української держави. О.Соловей розповідала таку історію: "Пізня осінь 1941-го. Фронт невпинно рухається на схід. У Просвіті обід. З якоїсь особливої нагоди, бо людей зібралося дуже багато, серед них кілька військових. Місця за столами забракло, стоїмо гуртом під стіною – неподалік мене Марія Матвіївна Недужа, - чекаємо другої черги і слухаємо промови. Хтось на закінчення вигукнув "Хайль Гітлер", і Марія Матвіївна з запалом викинула руку вперед. Не тільки вона, таких у ті перші дні було більше" [53, с. 282].

М.М.Недужа розгорнула активну діяльність на посаді заступника голови відділу пропаганди Харківської міської управи, стала одним з керівників Союзу українок. Проте панування німців у Харкові швидко підтвердило найгірші побоювання. М.М.Недужа стає на шлях небезпечної нелегальної роботи. На квартирі цієї родини знаходять притулок українські націоналісти, хазяї розповсюджують націоналістичну літературу, ведуть широку пропаганду. У вересні 1942 р. гестапо заарештувало Т.Д. та М.М.Недужих, а також їх 17-річну доньку Оксану. Усі вони загинули [53, с. 285].

На зборах оунівців у Харкові нових прибулих просто включали у списки, бо письмових заяв не існувало, достатньо було усної згоди стати членом ОУН. Пізніше такі члени прийняли присягу на вірність ОУН. Незабаром приватна квартира стала тісною для зібрань, тому з дозволу німців засідання перенесли до театру ім. Т.Г. Шевченка, де вони відбувалися щонеділі. Тут, за різними даними збиралося 30-40 чол. Однієї неділі, у грудні 1941 р., Б. Коник виступив з антирадянською промовою і запропонував зборам прийняти присягу на вірність ОУН. У фойє театру Я. Кравчук, який одяг церковну ризу і тримав у руках хрест та молитовник, виголосив націоналістичну проповідь. Після її закінчення він закликав присутніх дати клятву, що й було зроблено. Я.Кравчук зачитував текст: "Я, син українського народу, вступаючи до лав ОУН, зобов’язуюсь боротися за справу самостійної України та не пожаліти навіть свого життя, якщо цього вимагатиме наш вождь Андрій Мельник. Якщо ж я стану зрадником нашій справі. То хай покарає мене Бог та рука організації" [1, с. 53]. Зачитавши присягу, Я.Кравчук дав кожному поцілувати хрест. Після цього Б.Коник поздоровив присутніх з прийняттям присяги та вручив кожному тризуб. Він сказав, що оунівці повинні вітати один одного піднесеною вгору правою рукою та словами "Слава Україні" [1, с. 54]. В кінці січня на чергових оунівських зборах у будинку "Просвіти" був прийнятий адрес на ім’я Андрія Мельника, в якому повідомлялося про існування в Харкові оунівської організації та надіслано вітання вождю ОУН. Адрес підписали 50-60 чоловік [48, с. 43-44].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5