Курсовая работа: Рух опору на Харківщині у роки Великої Вітчизняної війни

Активну участь у підпільній роботі брала сім’я радянських патріотів Першиних: Тетяна Михайлівна та її сини Микола й Олександр. Знаючи А.М. Китаєнка по спільній роботі на фабриці, вони всіляко допомагали йому як секретарю Залізничного підпільного райкому партії. У своїй квартирі Микола Першин друкував листівки на друкарській машинці, принесеній Китаєнком, а Олександр встановив приймач. Протягом осені й зими 1941 – 1942 рр. вони слухали зведення Радінформбюро, розмножували їх і передавали Китаєнкові для розповсюдження. Брати Першини були заарештовані разом з Китаєнком наприкінці травня 1942 р. і закатовані.

У листопаді 1941 р. ЦК Компартії України направив на Харківщину Анатолія Павловича Коротуна. Разом з членами підпільного обкому партії парторг ЦК багато зробив для активізації і посилення боротьби трудящих Харківщини проти гітлерівських окупантів, незважаючи на постійну небезпеку. На засіданнях розроблялись практичні заходи по розгортанню підпільної роботи і партизанського руху в області.

Поступово підпілля набирало сили. Незабаром у Харкові відбувся ряд диверсій на аеродромах і залізницях. Так, в нім на 26 листопада в Харкові було висаджено у повітря великий Холодногорський віадук. Майже одночасно були підірвані будинки на площі Руднєва і будинок № 17 по вул. Дзержинського (Мироносицькій), де розташовувався штаб 68-ї німецької дивізії. Під час вибуху загинули командир дивізії генерал-майор Г. Браун, 2 офіцери і 13 солдатів.

У Харкові у перебоями працювала лише незначна частина промислових підприємств. Активно діяли підпільні групи на залізничних вузлах Харкова і Лозової. Зазнавали провалу і плани окупантів в галузі сільського господарства. Замість колгоспів вони створили так звані "громадські двори" і "державні маєтки".

Тим часом очолюваний І.І. Бакуліним обком партії дедалі ширше розгортав свою діяльність. Якось на одній з конспіративних квартир відбулося засідання обкому. Мова йшла про необхідність роз’яснення жителям Харкова і області виробленої Компартією програми організації відсічі загарбникам, про розширення зв’язків з населенням і залученням його до активної боротьби. Обговорювалось також питання про комсомольське підпілля, яким керував Олександр Зубарєв. Квартира Нікітіних по вул. Артема, 23, куди перебрався жити Олександр Зубарєв, перетворилась у своєрідний штаб комсомольців Харківщини. Тут проводилися засідання обкому, готувалися десятки антифашистських листівок та закликів, які потім розмножувалися і розповсюджувалися серед населення.

Велику роботу підпільні партійні і комсомольські організації провели по розгортанню диверсійної діяльності і партизанської боротьби на Харківщині. Так, на заводі "Серп і молот" було висаджено в повітря цех, підготовлений німцями до пуску, в листопаді 1941 р. на станції Нова Баварія було підірвано залізничну колію, в результаті чого багато німців вбито й поранено. Вибух на залізниці був організований секретарем підпільної парторганізації станції О.В. Катаєвим. 22 листопада 1941 року фашисти заарештували Катаєва і повісили на телеграфному стовпі біля Палацу культури канатного заводу.

У Київському районі Харкова діяла антифашистська група в складі 10 чол., очолювана В.Т. Тищенком. Підпільники складали і розповсюджували листівки, що закликали радянських людей до боротьби з німецькими загарбниками. Група працювала з грудня 1941 до квітня 1942 р., коли вся сім’я Тищенка була заарештована гестапо: Володимира Тихоновича та його дружину розстріляли, а 15-річного сина Володимира відправили до концтабору Дахау.

В умовах розгулу фашистського терору Харківський підпільний обком партії, підпільні партійні та комсомольські організації своєю самовідданою боротьбою проти фашистських окупантів внесли вагомий вклад у забезпечення перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні.

Не можна не відзначити особистої заслуги в цьому секретаря підпільного обкому КП(б)У І.І. Бакуліна, який до останніх днів свого життя тримав зв’язок з партійними працівниками підпілля, особисто керував їхньою діяльністю. Скромний, ініціативний, дисциплінований, він у дні окупації виявив себе як видатний організатор і борець. У травні 1942 р. Бакуліна схопило гестапо. незважаючи на страшні тортури і знущання, він до кінця життя лишився безстрашним більшовиком, безмежно відданим справі Комуністичної партії.

Весною 1942 р. в Близнюках почала діяти підпільна комсомольська група, організатором якої був майстер Лозівського вагонного депо О.І. Немченко. Партійне керівництво комсомольським підпіллям здійснював директор близнюківського млина № 6 А.Р. Торбін. Одним з найактивніших бійців підпілля був Вели Гусейн Ахундов – до війни член ЦК КП Азербайджану, депутат Верховної Ради Азербайджанської РСР, а на фронті комісар батальйону 57-ї армії. Намагаючись вийти з оточення, Ахундов опинився в Близнюках. За допомогою підпільників його було забезпечено документами на ім’я Олександра Гасанова, влаштовано на роботу в Близнюківську земельну управу.

З ініціативи Гасанова в селі Надеждине у хаті підпільниці Валентини Белушенкової для шефа районної управи Ангальта було організовано обід. Напоївши фашиста до безтями, Гасанов забрав у нього печатку і поштампував чисті бланки перепусток, при допомозі яких згодом вдалося врятувати багатьох військовополонених. В травні 1942 р. Гасанов допоміг створити у селі Анастасівці підпільну комсомольську організацію в складі 11 чол., якою керувала колишня піонервожата Надеждинської середньої школи С.С. Ющенко. Близнюківські підпільники діставали для голодуючого населення хліб, розповсюджували листівки, зривали заходи фашистів. Члени організації Галина Сулима, Людмила Слюсарчук та ін. вбили вартового біля складу боєприпасів і взяли звідти кулемет, 10 гвинтівок та 2 тис. патронів.

В травні 1943 р. підпільну комсомольську організацію Близнюків очолив представник Харківського обкому комсомолу Микола Гонтаренко. У цей період в ній налічувалося понад 60 чол., в т. ч. 3 члени партії і 20 комсомольців. Підпільники були розбиті на кілька тісно зв’язаних між собою груп. Вони збирали і передавали командуванню Червоної Армії та партизанським загонам відомості про склад військ і техніку ворога, зривали відправку хліба до Німеччини, забезпечували продовольством партизанські загони. Так, наприклад, внаслідок диверсії, проведеної транспортною групою, перегін Близнюки – Дубово – Гаврилівка був виведений з ладу на 18 годин.

Тривалий час фашисти не могли розкрити комсомольське підпілля. Вони взяли під постійний нагляд сім’ю Миколи Гонтаренка, арештували його батька Олексія Митрофановича. Німці закатували старого, але так нічого не дізналися про сина, товаришів. Лише при допомозі місцевих зрадників гітлерівцям вдалося напасти на слід підпільної комсомольської організації. гестапівці схопили Г.А. Сулиму, В. Складневу, Н.В. Трохименко, Р.А. Іщенко і багатьох ін. Над ними вчинили звірячу розправу і, нічого не добившись, розстріляли. Серед патріотів, замордованих фашистами, був наймолодший учасник підпілля Юрко Старостін. У своєму звіті керівник організації М. Гонтаренко повідомляв: "В останній час у нашій Близнюківській групі загинув 15-річний член організації Юрко Старостін, полум’яний радянський патріот, який усім єством ненавидів фашистське поневолення… Юрій був у курсі всіх справ. Він же доставляв відомості про заховану зброю, знав усіх до одного товаришів, але жодного слова не добилися від нього окупанти. Помер як герой…". А ось що пише про свого сина М.Ф. Старостіна: "9 лютого 1943 р. біля Саксаганівського хутора знайшли труп Юри, його ледве можна було впізнати. Він був страшенно знівечений. Все тіло посічене, мабуть шомполами. Нігті на ногах зірвані, руки викручені з суглобів… Минуло багато років від тих страхітливих подій, а я не можу забути його слів: "Я витримаю!". І я певна, що він витримав, не виказав нікого, не зрадив Батьківщину" .

За постановою Харківського обкому КП(б)У, у вересні 1941 р. в Старому Салтові створено підпільний райком партії і партизанський загін для боротьби проти німецько-фашистських загарбників. До складу райкому входили: З.С. Піддубний (до війни завідував відділом агітації і пропаганди райкому партії), О.С. Щербак (секретар РК ЛКСМУ) та інші. Секретар Старосалтівського райкому партії І.О. Корзін був членом Харківського підпільного обкому КП(б)У, а О.М. Щербак – секретарем другого підпільного обкому комсомолу. Підпільники створили три партизанські групі, які базувались у селах Старому Салтові, Хотімлі та Гонтарівці. Харківський підпільний обком партії призначив комуніста І.Р. Яковлєва командиром, а З.С. Пуддубного – комісаром Старосалтівськго партизанського загону, який налічував 19 чол.

Діяльність підпільного руху пов’язана із значними труднощами. Щодо організації руху вони полягали перш за все в тому, що в області бракувало великих лісових масивів, які змогли б забезпечити мобільність партизанських загонів та їх таємну підготовку до бойових операцій. До того ж область перетинала лінія фронту, на якій зосереджувались сили, що вміло вистежували і нейтралізували партизанські загони. В окупованих районах розташовувались 403-я охоронна дивізія і зондеркоманда СД, група таємної поліції, елітні дивізії СС "Адольф Гітлер" і "Мертва голова". У грудні 1941 р. була сформована Українська допоміжна поліція, до складу якої входили дезертири, зрадники, що ненавиділи сталінський режим і прагнули до його знищення.

Намагаючись придушити волю радянських людей до пору, фашистські окупанти поширювали різні наклепницькі вигадки. У своїй пропаганді гітлерівці всіляко доводили, що Червона Армія розгромлена, а радянська влада назавжди припинила своє існування. Виявляючи "новий порядок", окупанти намагалися прикривати свої злодіяння великими ідеями фюрера. В ідеологічній обробці радянських людей загарбники широко використовували служителів церкви та українських буржуазних націоналістів.

Тому найважливішим завданням партійного підпілля було постійно і твердо підтримувати впевненість людей в тому, що в кінцевому підсумку ворога на радянській землі чекає неминучий розгром.

Радянські патріоти, ризикуючи життям, завдавали великих втрат ненависним окупантам. Вони не давали гітлерівцям можливості встановлювати і використовувати промислові підприємства, виводити з ладу потяги на залізницях, підривали ешелони з бойовою технікою і боєприпасами.

У листопаді 1941 р. на приміській станції Нова Баварія була підірвана залізнична колія в результаті чого загинули десятки гітлерівців. У тому ж місяці в Харкові злетіли в повітря штаб військового командування на майдані Руднєва і міст, який з’єднував центр міста з Холодною горою.

Умови для дій загонів харківських партизан склалися надто складні. Ліси вздовж Сіверського Дінця, де планувалося розмістити більшу частину партизанських загонів, стали частиною прифронтової зони, до того ж вони легко прострілювались та проглядалися. Створені в них бази зброї й продовольства швидко виявили німці й поліцаї, частково розграбувало місцеве населення. таким чином, Харківський сільський загін втратив 9 баз, де знаходилось 350 кг вибухівки, зброя, 300 кг паперу, продовольство з розрахунку на 4 місяці та інше; печеніжці залишилися без 10 баз [55, с. 33] тощо.

Після втрати закладених баз особовий склад Печенізьского, Старосалтівського, Вовчанського та Шевченківського загонів довелося виводити в розташування частин 30-ої армії, котра в кінці 1941 р. перебувала у вкрай важкому матеріальному становищі. У люті морози партизанам довелося досить довго ходити в гумових чоботях та подертому одязі, бо раніше в облспоживспілці для них не знайшлося ні ялових чобіт, ні кожухів.

Частина партизанських загонів з різних причин просто зникла. Наприклад, чугуївський загін В.І. Ламанова місяць готувався до майбутніх бойових операцій, але перед виходом на базу майже весь розбігся. Крім того, особовий склад чотирьох чугуївських загонів став відомий німцям завдяки зраді одного з працівників міліції. партизани мусили дати зобов’язання німецькій адміністрації не здійснювати ніяких ворожих дій. Порушити цю підписку означало одне: загибель не лише партизанів, але й членів їх сімей [20, с. 18].

До середини грудня 1941 р. продовжувалися сварки й непорозуміння у загоні № 66 Зміївського району, особливо серед командного складу. Довелося і його виводити до частин Червоної Армії. Дворічанський загін, в якому налічувалося 60 чоловік, припинив існування тому, що його командир – голова райвиконкому І.М. Ткачов – став працювати на німців секретарем районного земельного управління, кинувши партизанів напризволяще. Деякий час діяла диверсійна група, яка разом з розвідниками Червоної Армії провела низку вдалих операцій. Взимку 1942 р. 4-1 відділ НКВС послав групу дворічан зняти 150 м кабелю ворожого зв’язку. Влітку 1942 року німці виявили й розстріляли частину бойової групи Ф.В. Титаренка, яка (можливо це зробив хтось інший) висадила в повітря міст між станціями Тополі та Дворічна [36, с. 28]. Після арешту німцями більшості дворічанського партактиву (12 комуністів було розстріляно) партизанська група Г. Мартовицького до січня 1943 року переховувалася на території Ворошиловградської області, з’явившись у райцентрі разом з частинами Червоної Армії 2 лютого 1943 р.

В серпня 1944 р. колишній комісар Ізюмського партизанського загону № 2 О.К. Різник з сумом скаржився, що знав багато охочих давати інструкції щодо боротьбі у ворожому тилу, але залишатись у цьому бажаючих бракувало. Далі він перелічував прізвища тих комуністів, які не тільки залишилися в окупації, але й пішли на службу до німців [41, с. 68]. Дійсно, наприклад, командир Ізюмського партизанського загону № 1 Л.Ю. Тесленко не лише здався ворогам влітку 1942 р., але й видав їм склад партизанської групи в Червонооскільському лісі, внаслідок чого більшість її загинула.

Партизанські загоні створювались без розуміння їх бійцями становища, в якому вони опиняться, залишившись віч-на-віч з розгалуженою структурою каральних та розвідувальних органів фашистів. До червня 1942 року німецька влада мала в своєму розпорядженні всі необхідні дані про тактику, озброєння партизанів, особливості майже кожного загону. Саме взимку 1941/1942 років більшість партизанських загонів не витримала випробувань через сильні морози, брак продовольства й дефіцит озброєння, постійні каральні експедиції в лісі за участю охоронних загонів вермахту, поліції, угорських частин. Фактично партизани до весни 1942 року вимушені були переховуватися в родичів і знайомих, а в землянках залишились в переважно комуністи, яким загрожував концтабір або розстріл. Більше того, недовіра до партизанів, що не були членами ВКП(б) або ВЛКСМ, примушувала навіть зброю ховати так, щоб про неї знала лише комуністична частина загонів.

Навіть у червні 1943 року штаб партизанського руху Південно-Західного фронту відзначав, що для боротьби з загонами партизанів німці дуже рідко залучають регулярні військові частини. Переважно воювали з партизанами охоронні загони, польова жандармерія, дезертири з Червоної Армії, націоналістично налаштовані українці, куркулі, члени сімей репресованих 41, с. 45]. Безсумнівну, полковник Асмолов перелічив занадто багато класових ворогів, але дійсно – затятість поліцейських та допоміжних загонів, складених з радянських громадян, значно посилювалась після того, як партизани спалювали їхні будинки і знищували сім’ї. Лише з кінця 1942 – початку 1943 керівництво загонів зрозуміло цю помилку, розгорнувши кампанію вербування старост та поліцаїв до складу агентів більшовицького партизанського руху.

Розширенню масштабів опору, особливо стихійного, значно сприяла директива Гітлера № 46 від 18 серпня 1942 р., в якій він наказав до початку зими знищити всіх партизанів. Після цього ще сильніше запрацювала ідея: жорстокість німецької влади повинна переважати настирливість більшовиків, які примушують населення підтримувати партизанів. Доповідь відділу пропаганди вермахту від 8 лютого 1942 р. наочно свідчила, що її автори не розуміють очевидної істини: радянська влада зуміла по-своєму перевиховати значну частину народу. солдатам та офіцерам окупаційної армії вперто прищеплюють думку про перевагу німецької раси над місцевим населенням. Накази для вермахту забороняли не тільки ділитися продовольством з місцевими жителями, але й гасити під час пожежі їхні будинки, якщо була відсутня небезпека для самих німців [70, с. 235].

Ще з липня 1941 р. частинам вермахту дозволялось розстрілювати з дозволу офіцерів усіх запідозрених у партизанських діях. За порушення комендантської години належав розстріл, не дивиною стали розпорядження вішати тих жителів, що "терплять" партизанів. Щоб настрахати населення, тіла жертв залишали на кілька днів непохованими. Кара чекала навіть на тих, хто надавав будь-яку допомогу військовополоненим або оточенцям [50, с. 90].

Політизація дисципліни в гітлерівській армії, вимога сліпого й беззаперечного послуху породжувала страх за невиконання наказу, а з ним – виміщення злоби на цивільному населенні.

Між тим керівництво ВКП(б) вперто вимагало від керівників партизанського руху насамперед масовості, різного збільшення кількості з’єднань та загонів. Навіть 15 липня 1943 р. Політбюро ЦК КП(б)У видало чергову постанову "Про стан і дальший розвиток партизанського руху на Україні", в якій ставилося завдання ширше залучати до боротьби робітників та службовців міст, створювати загони диверсантів, терористів, розвідників, організаторів. І це незважаючи на визнання величезних втрат серед партизанів, незадовільну агентурну розвідку [71, с. 52].

Таким чином, населення знаходилось поміж молотом сталінського примусу та ковадлом фашистських репресій. Саме тому радянська розвідниця З. Сиромятникова, що тричі побувала у ворожому тилу в кінці 1941 – на початку 1942 рр. доповідала "Населення Харкова, Чугуєва і сіл в більшості налаштоване проти партизанів" [70, с. 56]. Отже, коли навесні 1942 р. якась невідома жінка видала об’єднаний загін кегичівських та зачепилівських партизанів, то вона, скоріш за все, мала надію, що німці хоча б залишать бійців у живих. Аби уникнути взяття заложників поміж мирного населення, вона послала на смерть десятки людей з обох загонів.

Підпільний партійний центр Краснокутського району добре знав каральну систему гітлерівців, одначе 15 липня 1943 р. ухвалив рішення будь-що зірвати обмолот хлібів. Для цього планувалося провести ряд операцій підпалення скирд, але населення не повинно було знати про це. Крім того, члени центру мали вести наполегливу агітацію за невихід селян на роботу, особливо до молотарок – "аж до масових відмов, якщо це навіть викликає репресії" [44, с. 168].

До літа 1942 р. реально можна було говорити про діяльність в області шести загонів, що виконували в основному агітаційні диверсійно-розвідувальні дії: Ізюмський, Краснокутський (хоча раніше в районі було створено 8 загонів загальним числом 265 чоловік), Липецький, Балакліївський, Барвінківський, Печенізький.

Той факт, що лінія фронту проходила по території області, зумовив і специфіку партизанської боротьби. Вони діяли разом із частинами Червоної Армії, виконуючи їх завдання з розвідки розташування ворожих військ; добували "язиків", переходили лінію фронту. Головною тактикою партизанської боротьби бойові стали вилазки (під час яких вони знищували окупантів, захоплювали трофеї) і проведення диверсійних акцій.

Ефективно діяли партизанські загони під керівництвом О.М. Салова (Ізюмський район), О.А. Камишана (Харківський сільський район), С.О. Либи (Нововодолазький район), І.А. Шепелєва (Вовчанський район) та багато інших. Особливо активний опір окупантам чинила молодь. Нацисти зазначали, що молоді люди "глибоко засвоїли основоположення більшовизму… Прорадянськи вихована молодь після вступу німецьких військ являла собою постійну загрозу суспільному спокою, порядку та безпеці." Юні патріоти поруч із дорослими зробили свій внесок у розгром фашизму. У січні 1942 року до штабу Сахновщинського загону звернувся 12-річний Григорій Перець із проханням прийняти його до своїх лав. Гриша став розвідником, ходив по селах, збирав дані про військові частини, їх озброєння, розташування вогневих точок і техніки. У березні 1942 року Гриша потрапив до пазурів німців у с. Тарасівка і після страшних допитів був розстріляний у м. Краснограді. У серпні 1943 року Григорія Перця посмертно було нагороджено орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня. Віктор Муковоз із Краснокутчини восени 1941 року у тяжкі дні відступу вивів із оточення підрозділ Червоної Армії. Схоплений фашистами, навіть під катуваннями він не сказав, де знаходяться врятовані воїни. Віктор посмертно був нагороджений медаллю "За відвагу". Такий же подвиг здійснив у с. Мартова Печенізького району Павлик Піддубний.

Героїчно загинув Володя Скворцов, розвідник Дворічанського партизанського загону. Опинившись у руках ворога, він не видав, де розташований загін і яка його чисельність. Учень ізюмської школи Володя Кузнєцов разом із товаришами знищив 6 німецьких бензовозів. Його схопили і погнали у концтабір аж до Німеччини. Опинившись там, Володя увійшов до антифашистського загону табору, виконував його численні завдання. Гітлерівці страшенно знущались над схопленим сміливцем, 20 липня 1944 року він був розстріляний.

Перший партизанський загін у Шевченківському районі було створено наприкінці 1941 р. складався він з 32 чол. командиром його призначили голову райвиконкому М.Ф. Гаврюшенка. Проте цей загін не розгорнув активної діяльності, оскільки Червона армія не допустила німецькі війська на територію Шевченківського району.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5