Курсовая работа: Становище Німеччини напередодні Другої світової війни

В цей період значно розширилась кількість різноманітних націонал-соціалістичних організацій, як наприклад «Гітлерюгенд», ДАФ та інші. Це стало можливим завдяки широкій пропаганді досягнення кар’єрного росту через службу в цих організаціях, причому швидкого кар’єрного росту зі зрівнянням у правах з попередньою елітою.

Таким чином відбувся перехід від профспілок до єдиної організації, що представляла робітників та службовців – Німецького трудового фронту. Це стало можливим завдяки тому, що профспілкові організації діяли розрізнено, поодинці і не вживали активних дій для боротьби з натиском націонал – соціалістів. Так було вирішено чи не найголовнішу проблему для роботодавців. Власникам підприємств робітники та службовці в особі профспілок тепер не чинили спротиву. Прийняті закони дозволили роботодавцям вільніше відчувати себе при вирішенні питань встановлення тарифних ставок, виплати різного роду компенсацій та доплат. Держава ж отримала можливість ефективніше управляти кадрами, впливати на трудові ресурси, оперувати ними. Крім того, покращились стосунки між державою та власниками підприємств, що дозволило Гітлеру вирішувати питання підготовки до війни більш ефективно. Поряд з цим держава отримала можливість за допомогою різних способів втручатися в роботу підприємств та організацій, які не знаходились у державній власності.

Робітники та службовці відчули сильну руку держави, яка стала їх єдиним захисником від свавілля роботодавців. Хоча певні обмеження все ж стосувались і вільного вибору професії, наприклад заборона працівникам сільського господарства шукати роботу в містах, проте саме завдяки їй було врятоване німецьке сільське господарство, яке могло залишитись без робочої сили. Цими заходами вдалося зупинити зростання числа безробітних у містах і поступово звести його якщо не до нуля, то принаймні до мінімуму, а отже вирішити проблему безробіття в країні. По мірі того, як зростав рівень промислового виробництва зменшувалося безробіття, а отже ми можемо говорити про те, що Німеччина вже у 1935 році вийшла на передові позиції у своєму промисловому розвитку.

Отже, заходи, що вживались Гітлером та Робертом Леєм не дивлячись на їх антидемократичний характер, дали позитивний результат для всієї держави.

2.3 Освіта в Німеччині в 1933 – 1939 роках

30 квітня 1934 року обергруппенфюрер СС Бернхард Руст, колись гауляйтер Ганноверу, член нацистської партії й друг Гітлера з початку 20-х років, був призначений рейхсмінистром науки, освіти й народної культури. У безглуздому метушливому світі націонал-соціалізму Руст як не можна краще підходив на цей пост. Провінційний учитель, в 1930 році він став безробітним, оскільки місцеві влади звільнили його через деякі відхилення психіки. Втім, звільненням він був почасти зобов'язаний своїй фанатичній прихильності нацизму.

Зайнявши в лютому 1933 року пост міністра науки, мистецтв і освіти Пруссії, він похвалявся тим, що йому одним махом вдалося ліквідувати школу як "пристановище інтелектуальної акробатики". І такій людині, позбавленій здорового глузду, був довірений контроль над німецькою наукою, системою освіти й молодіжних організацій. Освіта в Третьому рейху, як представляв її собі Гітлер, не повинна була зводитися до занять у задушливих навчальних класах: її потрібно доповнити спартанським, політичним і військовим навчанням відповідно до певних вікових груп. Вона повинна була досягати своєї вершини не в університетах або технічних вузах, де навчалося незначне число молоді, а починаючи з 18 років у процесі примусового відбування трудової, а потім і військової повинності. Сторінки "Майн кампф" буквально поцятковані прикладами презирливого відношення автора до "професорів" і інтелектуального життя в навчальних закладах. Викладаючи деякі свої ідеї щодо утворення, Гітлер писав: "Вся освіта, здійснювана національною державою, повинна бути насамперед націленою не на те, щоб забивати голови учнів знаннями, а на те, щоб формувати здорове тіло". Але ще більш важливим, по думці автора, є залучення молоді на службу "новій національній державі" - предмет, до якого він часто вертався й після того, як став диктатором. 1 травня 1937 року він сказав: "Наш новий рейх нікому не віддасть свою молодь, він залучить її до себе й дасть їй свою освіту й своє виховання". Це не було порожньою похвальбою - саме це й реалізовувалося на практиці. Німецька школа від першого класу до університету включно швидко нацифікувалась. Поспішно переписувались підручники, мінялися навчальні програми. За висловлюванням "Дер дойче эрциер", офіційного друкованого органу працівників освіти, "Майн кампф" стала "педагогічною дороговказною зіркою". Учителів, які не змогли розглянути її світла, звільняли. Більшість викладачів були в більшому або меншому ступені нацистами за духом, а то й активними членами нацистської партії. Для ідеологічного загартування їх направляли на спеціальні курси, де вони інтенсивно осягали основи націонал-соціалістичного навчання, при цьому особливий упор робився на вивчення расистської доктрини Гітлера. Кожний працюючий у системі освіти - від дитячого садка до університету - був зобов'язаний вступити в Лігу націонал-соціалістичних учителів, на яку законом покладено завдання координації ідеологічної й політичної діяльності всіх учителів й викладачів відповідно до націонал-соціалістичної доктрини. Закон 1937 року про цивільні служби зобов'язував викладачів бути "виконавцями волі підтримуваного партією держави" і бути готовими "у будь-який час беззавітно захищати націонал-соціалістичну державу". У прийнятому раніше декреті вони кваліфікувалися як державні службовці - таким чином, на них поширювалася дія законів про раси. Євреям зрозуміло, викладати заборонялося. Всі викладачі приймаючи присягу "на вірність і покору Адольфові Гітлерові". Пізніше було заборонено викладати всякому, хто раніше не служив у СС, не відбував трудову повинність або не входив в "Гітлерюгенд". Кандидати на посаду викладачів в університетах повинні спочатку пройти шеститижневі збори в таборах, де нацистські фахівці вивчали їхні погляди й характери, а потім узагальнювали свої висновки й представляли їх у міністерство освіти. Останнє залежно від політичної благонадійності видавало їм посвідчення на право викладати. До 1933 року середні навчальні заклади в Німеччині перебували в юрисдикції місцевої влади, а університети підпорядковувалися владі відповідних земель. Тепер всі вони були передані у відання рейхсміністра освіти, що управляв ними залізною рукою. Відтепер університетських ректорів і деканів, яких раніше обирали штатні професори факультетів, призначав тільки він. Призначав він також і керівників Союзів студентів, у який входили всі учні, а також керівників Союзу викладачів університетів, членами якого належало бути всім викладачам. Націонал-соціалістична асоціація університетських викладачів, керована старими нацистськими функціонерами, відігравала вирішальну роль у відборі тих, кому довірялося навчання, і контролювала, щоб навчання велося відповідно до нацистських теорій. Результати такої нацифікації освіти й науки виявилися катастрофічними. У підручниках і лекціях історія фальсифікувалася до безглуздості. Расові науки, що проголошували німців вищою расою й таврували євреїв як джерело всіх бід на землі, були ще більш сміховинні. В одному тільки Берлінському університеті, де в минулому викладало стільки видатних учених, новий ректор, у минулому штурмовик, за професією ветеринар, заснував двадцять п'ять нових курсів по расовій науці, а в час, коли він по суті розвалив університет, у ньому велося викладання вісімдесяти шести курсів, пов'язаних з його власною професією. Викладання природничих наук, чим протягом багатьох поколінь славилася Німеччина, швидко занепадало. Звільнили або змусили піти у відставки таких учених, як фізики Ейнштейн і Франк, хіміки Габер, Вільштеттер і Варбург. З тих, хто залишився, багато хто були заражені маревною нацистською ідеологією й намагалися прикласти її до чистої науки. Вони прагнули викладати, як самі виражалися, "німецьку фізику", "німецьку хімію" і "німецьку математику". В 1937 році вийшов у світ перший номер журналу за назвою "Німецька математика". У редакційній статті проголошувалася: будь-яка ідея, що затверджує, що математика може розглядатися поза расовою теорією, "несе в собі зародок загибелі німецької науки.

Веймарська республіка наполягала на забезпеченні повної волі викладання, але одним з результатів такої волі стало те, що переважна більшість викладачів університетів, настроєних, як правило, антиліберально, антидемократично й антисемітськи, сприяли підриву демократичного режиму. Здебільшого професори були фанатичними націоналістами, що жадали відродження консервативної монархічної Німеччини. І хоча до 1933 року багатьом з них нацисти представлялися занадто буйними й жорстокими, щоб вони могли відчувати до них симпатії, своїми повчаннями вони створювали ґрунт для приходу нацистів до влади. До 1932 року більшість студентів з ентузіазмом ставилися до Гітлера. У деяких викликало подив число викладачів університетів, які після 1933 року упокорилися нацифікації вищої освіти.

Після шести років нацифікації число студентів університетів скоротилося більш ніж наполовину - з 127 920 до 58 325. Набір студентів у технічні інститути, що готували для Німеччини вчених і інженерів, скоротився ще разючіше - з 20 474 до 9554. Якість підготовки випускників знизилося жахливо. До 1937 року відчувалася не тільки недостача молоді в науковій і технічній областях, але й падіння рівня її кваліфікації. Задовго до початку війни представники хімічної промисловості, що старанно забезпечували переозброєння нацистської Німеччини, скаржилися у своєму журналі "Хеміше індустрі", що Німеччина втрачає свою провідну роль у хімії. "Під загрозою виявилися не тільки національна економіка, але й сама національна оборона", - ремствував цей журнал, бачачи причину такого положення в недоліку молодих учених і посередньому рівні їхньої підготовки в технічних вузах. Як виявилося, втрати нацистської Німеччини обернулися виграшем для інших країн світу, особливо в гонці за створення атомної бомби. По іронії долі створенням атомної бомби США виявилися зобов'язані двом ученим, вигнаним по расовій ознаці з Німеччини й Італії, - Ейнштейну й Фермі.

2.4 Соціальне становище молоді. «Гітлерюгенд»

У справі підготовки молоді до здійснення намічених ним планів Адольф Гітлер робив ставку не стільки на загальноосвітні навчальні заклади, скільки на "Гітлерюгенд".

Прихід нацистів до влади 30 січня 1933 року дозволив "гітлерюгенду" зайняти нові позиції у зв'язку зі своїми новими функціями. Вибір шляху "гітлерюгенду" повинен був стати вибором всієї німецької молоді. Після 30 січня керівництво "гітлерюгенду" почало пред'являти тотальні домагання на сферу роботи з молоддю. Бальдур фон Ширах із цього приводу висловився в такий спосіб:" Як НСДАП стала єдиною партією, так і "гітлерюгенд" повинен стати єдиною молодіжною організацією "[9;386]. А один з теоретиків діяльності цієї організації писав пізніше із цього приводу: "Сукупність домагань "гітлерюгенду" поширювалась в 2-х напрямках - "гітлерюгенд" хотів охопити всю молодь і всю життєву сферу молодої Німеччини". З 1933 року "гітлерюгенд" направляє свої зусилля, з однієї сторони на те, щоб "поглинути" молоді скільки можливо, а з іншого боку, щоб "виключити" якнайбільше молодіжних союзів і об'єднань, тобто прагне використати максимальну кількість освітніх функцій. Зі своєї сторони "гітлерюгенд" розглядав будь-які прояви в області молодіжного життя (поза рідним домом, школи й церкви) як конкуруючі соціальні інститути. У їхнє число, наприклад, потрапили політичні молодіжні організації, молодіжні релігійні союзи, союзні й автономні організації, що вели спортивну й професійну роботу в середовищі молоді. Всі ці організації грали у Веймарській республіці значну роль, а їхня сукупність становила 5-6 мільйонів чоловік[].

5 квітня 1933 року Бальдур фон Ширах наказав підрозділам "гітлерюгенду" зненацька захопити канцелярію Державного Комітету Німецьких Молодіжних Організацій [9;386]. Внаслідок цієї акції керівництво "гітлерюгенду" одержало значні матеріали про існування, керівництво, адреси всіх інших молодіжних організацій, що сприяло політиці їх "вимикання". Згодом останній голова Державного Комітету генерал Фогт самовільно передав свій пост Шираху й навіть пішов на службу в "гітлерюгенд"(пізніше його книга "Німецька молодіжна служба" була використана "гітлерюгендом" як навчальний посібник для військово-спортивного виховання). Ставши главою комітету, Ширах через кілька днів виключив з нього єврейські молодіжні організації. Якщо в 1932 році "гітлерюгенд" не мав більше 700 000 членів, то до кінця 1934 року їхнє число склало 3,5 мільйони членів[9;388]. Цей величезний чисельний зліт мав як політичну, так і виховну основу: по-перше, у націонал-соціалістської держави "гітлерюгенд" одержував монопольні позиції на шляху розпуску, уніфікації, заборони інших молодіжних організацій; по-друге, "гітлерюгенд" опанував тими життєвими формами, які під кінець республіки робилися розповсюдженими й популярними в молоді. 22 липня 1933 року Ширах остаточно розпустив і закрив Державний Комітет Німецьких Молодіжних Організацій[9;389]. Але цим більшість союзних організацій не було прибрано з дороги. Їхнє закриття й приєднання відбувалося дивно швидко й без опору. Звичайно, чималу роль у цьому зіграв терор "гітлерюгенду", якому піддалися комуністичні й соціалістичні молодіжні організації, що не випробували до цього на собі настільки твердого тиску. Крім того, місцеві відділення "гітлерюгенду" дозволяли собі перегини, вважаючи, що "національна революція " дотепер не завершена. Основними конкурентами "гітлерюгенду " стали ліві організації, молодіжні праворадикальні організації, а так само євангелічні й католицькі союзи.

Після пожежі в рейхстазі і, як наслідок цього, закону про надання надзвичайних повноважень, КПН і СДПН піддалися терору СС, СА й поліції. Домашні обшуки, арешти й заборони зламали організацію соціалістичної робітничої молоді. Комуністичний союз молоді пішов у підпілля. Частина цих організацій приєдналася до "гітлерюгенду", але ціль однаково була досягнута - один з конкурентів був заборонений і прибраний з дороги [9;390].

У ряду молодіжних організацій, що перебували близько до НСДАП, так само виникли організаційні проблеми. Незважаючи на те, що ідеологічними гаслами їх були: "Вождь і дружина ", "Кров і ґрунт", "Нації й соціалізм", "Боротьба проти Версаля й Веймара "- вони були конкурентами "гітлерюгенду" у монополії на націоналістичну пропаганду. Ці праворадикальні організації об'єдналися наприкінці березня 1933 року в "Великонімецький молодіжний союз" під керівництвом адмірала фон Тратха, що мав широкі зв'язки з рейхсвером. Через ці зв'язки він сподівався одержати, принаймні, невелику автономію від "гітлерюгенду". Союз виступив з вірнопідданською декларацією у відношенні НСДАП, у якій клеймувалися комуністи, демократи і євреї. "Гітлерюгенд" не раз намагався перетягнути до себе молодь із Союзу, але подібні випадки мали одиничний характер. Ідеологічно "Великонімецький молодіжний союз" стояв досить таки близько до нацистів, але злиттю із пролетарським "гітлерюгендом" йому заважало елітарне походження більшості членів Союзу. До того ж він навряд чи мав настільки велику кількість членів, як "гітлерюгенд". Улітку 1933 року " Великонімецький Молодіжний Союз" хотів влаштувати зліт, але це було заборонено окружним начальником, тому що " це принесло б населенню округу безладдя".

17 червня 1933 року Бальдур фон Ширах був призначений Гітлером на пост рейхсюгендфюрера (імперського керівника німецької молоді)[6;381]. У наказі Гітлера було зазначено, що "рейхсюгендфюрер стоїть на чолі всіх об'єднань дівчат і юнаків ". У той же день Ширах розпустив своєю владою "Великонімецький молодіжний союз "[9;388]. Адмірал фон Трот виразив свій протест Гітлерові й Гінденбургу, але це ніяк не вплинуло на розвиток ситуації. Відносини між " Великонімецьким молодіжним союзом " і нацистською державою не були однозначними. З одного боку, схожість ідеології дозволяла проводити спільну роботу. З іншої сторони керівники Союзу вважали себе елітою й дистанціювалися від нової "пролетарської влади". Так Ширах писав з даного приводу про Союз: " Вони вважають нас масою, а себе елітою. Ми ("гітлерюгенд") - народна молодь, а вони - вибрана молодь. Націонал-соціалістська держава не може терпіти такого погляду на речі. Якщо "гітлерюгенд"- народна молодь, то такою молоддю повинні стати всі "[9;389]. Обвинувачення Шираха не були необґрунтованими. За рік до цього Поль Вернер писав про " Великонімецький молодіжний союз": "Вони хотіли,щоб військові бачили в членах союзу кандидатів в офіцери, а в молодіжних групах інших рухів - лише потенційних рекрутів". Саме керівництво "гітлерюгенду" вважало Союз застарілим." Не я виніс смертний вирок союзу,- писав Ширах,- цей вирок був оголошений дійсністю реального життя, наш час вимагає не романтики табірного багаття. Вони не мають поняття про дебати 17-літніх про сенс життя й що ці дебати не закінчуються угодою." Ширах з відвертим презирством ставився до керівництва Союзу.Так найглибше "враження " на нього зробило те, що "видатні діячі" Союзу мають єдину своєрідність, що заключалось в тому, що вони ніколи не дозволяють собі стригти волосся. І як логічний підсумок пролунала його фраза:" Вони живуть у часі, якого більше немає." На думку Шираха це доводило те, що вони не зв'язують перспектив Німеччини з технічним розвитком, а стало бути, з робочою молоддю. "Відповідно, - писав Ширах,- робоча молодь не зв'язує перспектив з ними ". Правда, настільки жорсткі висловлення Шираха були, швидше за все, ширмою, тому що за Союзом він "доглядав" з 1929 року (у результаті цього багато керівників Союзу в 1933 році виявилися на постах у СС і СА). Після закриття Союзу його керівництво повторно виразило прихильність новому режиму (їхній приклад після цього наслідували керівники майже всіх молодіжних організацій). Цим переслідувалася надія на збереження або автономії, або певної самостійності у складі "гітлерюгенду", що, втім, подекуди вдавалося - іноді керівники розпущених організацій одержували право голосу в "гітлерюгенді". В 1933 році один з керівників "Великонімецького молодіжного союзу" писав:"Якщо новий уряд виконає наші вимоги, ми будемо аккомпонувати йому; якщо ж навпаки - ми будемо боротися з ним." Артур Мораун, керівник Німецького Молодіжного Ордену, організації близької до Союзу, заявив у лютому 1933 року про незгоду з лінією Гітлера. У результаті цього Гітлер наказав 31 березня 1933 року порвати всі відносини членів НСДАП із Союзом, але таких найшлося не багато. Незважаючи на ідеологічну подібність члени Союзу вчинили опір нацистам, що, щоправда, базувалося на етичному фундаменті й було поширено серед людей, наближених до носіїв влади в нацистській Німеччині. Тому вони не відчули на собі більш-менш помітних репресій, тому що, фактично, сприяли становленню режиму.

У цю годину євангелічна молодь Німеччини повинна знати, що її керівництво скаже радісне:"Так!" націонал-соціалістському виступу. Усвідомлення того, що йде відновлення життєвих основ всіх народностей переконує, що в цю годину життєві сили євангелізму принесуть єдиний порятунок і відновлення від розпаду й падіння при Божественному керівництві й провидінні. Господь знищить розкладання й розпад звичаїв, професій, родин, держави ". Ядро молодіжних євангелічних організацій намагалося ще до 1933 року розчистити шлях"гітлерюгенду" у Державну Раду Німецьких Молодіжних Організацій. В 1933 році керівники багатьох євангелічних організацій підписали "завірення покірності", тісно зв'язавши націонал-соціалізм і християнство.Правда, був певний опір цьому курсу, що найчастіше залежало від ідеологічних і політичних установок відповідних керівників - як вони самі розуміли точку зору й переконання молодих. Затрудняючись однозначно відповісти "так" або "ні" націонал-соціалізму, євангелічна церква розкололася через від'єднання "Німецької Церкви",керованої єпископом Людвігом Мюллером. Сам Мюллер був затятий нацист, що бачив у Гітлерові вождя, посланого Богом. За це Мюллер удостоївся звання імперського керівника євангелічної молоді Німеччини 3 липня 1933 року. Через церковні вибори, що відбулися 23 липня 1933 року "Німецька Церква" одержала керівництво майже у всіх церковних об’єднаннях, що давало гарантії успіху молодіжної діяльності євангелістів, що підтримали Гітлера. Але Ширах неухильно прискорював вливання євангелічної молоді до складу "гітлерюгенду". Єпископ Мюллер не тільки не пручався, але й сприяв цьому, за що й одержав пізніше в складі "гітлерюгенду" посаду керівника євангелічної молоді. Наприкінці грудня 1933 року в зв’язку з тим, що більшість євангелічної молоді перейшло в "гітлерюгенд", всі євангелічні молодіжні організації були розпущені.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5