Курсовая работа: Державний устрій та суспільний лад Риму в період імперії

Розвиваються й форми експлуатації, які з'явилися ще в республіці, - широке поширення одержують пекулій і колонат.

Зберігається в період імперії й широкий прошарок вільних дрібних виробників у місті й сільській місцевості, росте число хліборобів з воїнів-ветеранів, що одержали земельні наділи. Однак положення цих верств населення стає усе більше нестійким, що спричиняє в II-III ст. поширення само продажу в рабство й особливо колонату[19].

Аналогічний процес спостерігається в містах, де ремісники спадково прикріплюються до професії й включаються в ремісничі колегії.

а) Становище населення

Якщо період республіки закінчився визнанням права громадянства за всіма жителями Італії, то період принципату характеризується поширенням цього права й на провінціалів.

На початку періоду це робиться двома шляхами: а) шляхом безпосереднього дарування права громадянства тим або іншим частинам державної території, тим або іншим окремим громадам, причому для звільнення цих нових громадян від обов'язку платити провінційну подать часто необхідно ще дарування особливого jus italicum. б) Шляхом надання тим або іншим громадам так названого jus latinum, тобто того юридичного положення, у якому перебували колись latini (повне jus commercii, але без політичних прав). При цьому розрізняються latium majus й latium minus. У громадах, що одержали latium majus, всі жителі, обрані в місцеві магістрати або в сенатори, eo ipso робляться римськими громадянами (cives); у громадах, що мають latium minus, таким привілеєм володіють тільки особи, обрані в магістрати, але не сенатори[20].

Всі інші провінційні жителі залишаються протягом перших двох століть цього періоду як і раніше на правах peregrini. Але помалу розходження між cives, latini й peregrini фактично згладжується: політична сторона цього розходження (право брати участь у народних зборах) відпадає разом зі знищенням самих народних зборів. А внаслідок цього відпадає й те міркування, що могло ще перешкоджати поширенню права громадянства на всіх підданих імперії. Залишалося зробити тільки останній крок, і цей крок був зроблений законом імператора Каракалли 212 р. За повідомленням Діона Кассія, Каракалла керувався при цьому чисто фіскальними міркуваннями – бажанням поширити відомі цивільні податі (vicesima hereditatum, 5% мито зі спадщини) на провінціалів. Як би те не було, але внаслідок цієї constitutio Antoniniana всі піддані Римської імперії (за винятком лише деяких нижчих верств населення, що платять подушну подать, – так названі dediticii) одержали право римського громадянства (Fr. 17 D. I. 5: "in orbe romano qui sunt ex constitutione imperatoris Antonini cives romani effecti sunt").[21]

У положенні latini залишаються тепер тільки деякі види вільновідпущеників, а в положенні peregrini тільки dediticii, причому в більш пізнім праві такими є вже тільки особи, зведені до цього щабля на кару.

Поширення права громадянства на всіх провінціалів спричинило поширення римського права на всю територію імперії, тобто й на ті великі області, у яких діяло дотепер місцеве право, що визнавалося за загальним правилом всіма правителями провінцій. Серед цих областей особливе місце займали Греція й Схід (Єгипет, Азія й т.д.), де дотепер діяло грецьке або сильно елінізоване право. Всі ці місцеві, національні права (Volksrechte) тепер відразу втратилися своєї позитивної сили, а замість них стало діяти єдине імперське право (Reichsrecht), тобто право римське. Але саме собою зрозуміло, що на практиці суцільно й поруч продовжували застосовуватися багато колишніх місцевих норм і звичаї, внаслідок чого римське право, що діяло де-небудь у провінціях, далеко не збігалося з римським правом Італії. Надзвичайно цікава картина такого своєрідно змішаного права в Єгипті розкрилася перед нами останнім часом завдяки багатим знахідкам у цій країні різноманітних документів – папірусів. Перша велика знахідка, зроблена при розкопках в El-Faijûm в 1877 р., залучила до папірусів загальна увага вчених. З тієї пори кількість знайдених документів значно зросла, і вивчення їх отримало систематичний характер. Дослідження в цій області виявили, що місцеве греко-єгипетське право завзято втримувалося в житті й зробило відомий зворотний вплив на законодавство пізніших імператорів.

Що стосується станового угруповання населення, то старий розподіл на патриціїв і плебеїв зникає природно – шляхом вимирання патриціанських родів; замість цього колишній класовий розподіл на nobiles й ordo equester здобуває становий характер[22].

Так, імператор Август установив для обох станів відомий майновий ценз: 1 мільйон сестерціїв для приналежності до сенаторського стану й 400 тисяч для стану вершницького, і, крім того, він затвердив тут принцип спадковості. Соціальне розходження обох станів зберігається, ускладнюючись ще відомою протилежністю політичної думки. Ordo senatorius представляє стан, з якого вибираються головним чином республіканські магістратури й поповнюється сенат; природно, що цей стан є виконаним старих республіканських спогадів, а стосовно нової імператорської влади елементом опозиційним.

Вершницький стан, клас грошової аристократії, навпроти, одержує від нового режиму немаловажні вигоди й тому, загалом, представляє тепер елемент, для імператорських тенденцій сприятливим. По перевазі із цього стану вербуються тепер імператорські чиновники.

Вся інша маса населення, при всьому розходженні професій і положень, вважається простолюдом – plebs, нижчий щабель якого (у юридичному відношенні) займають вільновідпущеники – libertini.

В області економічних відносин наступає деяке поліпшення. Цьому сприяло, насамперед, зазначене впорядкування провінційного побуту. Завдяки більшому порядку й більшій законності, економічне життя провінцій пішло нормальніше; у промисловості й торгівлі наступило помітне пожвавлення, що стало приводити туди чимало робочих рук. У багатьох місцях, завдяки імператорським турботам, виникають різні благодійні установи (наприклад, для виховання сиріт і т.п.), які поміщають свої капітали у вигляді постійних земельних рент у тих або інших земельних ділянках; такий спосіб приміщення капіталів служив досить зручним кредитом для землевласників і сприяв підняттю їхніх господарств[23].

Велике значення мало, далі, значне скорочення числа рабів, викликане майже повним припиненням нових завоювань і слабким природним приростом. Завдяки цьому рабська праця зробилася дорожче, і колишня система користування ним виявлялася не настільки вигідною. Внаслідок цього землевласники все частіше й частіше прибігають до роздачі своїх маєтків дрібними ділянками в оренду, і, таким чином, відроджується клас дрібного земельного селянства у вигляді вільних орендарів, фермерів (coloni)[24].

У широкому масштабі це насадження селянського землеволодіння практикувалося самими імператорами на величезних маєтках, їм особисто належали дрібні ділянки, які здавалися наймачам в оренду довгострокову й навіть вічну, лише із зобов'язанням платити певний щорічний оброк.

Нарешті, припинення народних зборів і народних виборів з можливістю різних подачок, скорочення казенної роздачі хліба й т.д. послабило притягальну силу Риму, і маси більш охоче йдуть тепер на землю й у провінції.

Але все це відносне поліпшення не було міцним. Положення дрібних орендарів суцільно й поруч було важким, залежним.

Припинення щасливих війн із їхнім багатим прибутком, необхідність містити великі армії для охорони границь, необхідність оплачувати велика кількість чиновників і т.д. - все це змушує уряд збільшувати тягар податкового тягаря, а це погіршує й без того нелегке становище дрібних хазяїв. Результати цього не настільки гострого, але все-таки сумного положення позначилися новим загальним і вже повсюдним економічним занепадом у період абсолютної монархії.

В період домінату, у зв'язку з реорганізацією державного ладу радикально змінилася й станова організація суспільства. З колишніх вищих станів стан вершники зникли, а стан сенаторський перетворився в загальноімперську знать бюрократичного характеру. В ordo senatorius входять тепер особи, що займали вищі щаблі в посадовій ієрархії (даючі право на титул clarissimus), причому стан цей є спадкоємним, користується відомими привілеями (вилученням від місцевої підсудності й місцевих повинностей), зате, з іншого боку, несе й свої спеціальні обов'язки (спеціальні податі й повинності на користь імператора)[25].

Але якщо за старих часів становість стосувалася тільки вищих шарів, та тепер вона поширюється в глиб і захоплює майже все населення імперії. Характерною тенденцією періоду абсолютної монархії стосовно населення є поступово проведене закріплення станів: природні суспільні класи робляться помалу спадкоємними, різко розмежовуються один від одного й кожен з них несе на собі ту чи іншу державну повинність, "тягло" (functio). Загальною причиною цього явища служить занепад суспільної життєдіяльності, що змушує державу для задоволення його потреб прибігати до примусового прикріплення різних суспільних класів до їхніх професій.

Владі принципату, як було відзначено вище, не чужим було прагнення підняти економічний добробут держави шляхом установлення більшого порядку в управлінні, реорганізації податкової системи. На якийсь час всі ці міри мали успіх, і добробут провінцій покращився. Однак, це поліпшення виявилося неміцним[26]. Тривалі смути наприкінці періоду в значній мірі розхитали економічне життя; про це свідчать різноманітні надзвичайні заходи, що вживались імператором Діоклетіаном й іншими, проти лихварства, надмірного підвищення цін і т.д. Особливо цікавим щодо цього по своїй радикальності представляється відомий едикт імператора Діоклетіана de pretiis rerum venalium 301р., у якому встановлюється загальна для всієї імперії квота на всі товари й роботи; вимога ціни або плати понад цю таксу карається різними досить серйозними штрафами. Але саме собою зрозуміло, що таке примусове регулювання всього економічного обороту не принесе ні найменшої користі, могло викликати тільки нові економічні замішання, і через кілька років цей едикт був відмінений[27].

Але смути не припинялися й протягом усього періоду абсолютної монархії; державний порядок чим далі, тим усе більше й більше розхитувався. Все управління імперії виявилося в руках згуртованої й всесильної бюрократії, скарги на яку з боку місцевого населення або зовсім не доходили до імператора, або ж зрештою виявлялися марними. З фатальною необхідністю, щоб втримати величезне державне тло від остаточного розпадання, абсолютна монархія повинна була усе більше й більше опиратися на бюрократію й усе сильніше стягати залізні обручі бюрократичного механізму. Це, у свою чергу, підсилювало повновладдя й безконтрольність чиновництва, а разом з тим приводило до розвитку сваволі й хабарництва, що не могло не озиватися згубно у всіх областях суспільного й економічного життя. Для змісту пишного імператорського двору й всієї величезної маси чиновництва уряд має потребу в більших засобах. З іншого боку, щасливі війни давно вже припинилися; навпроти, варвари наполегливо насуваються з усіх боків, і для захисту від них необхідно постійний вступ великих армій. Витрати ростуть, а на покриття їх необхідні засоби, які уряд може одержати тепер тільки з підданих. Податки все підвищуються й підвищуються: старі підсилюються, а поруч із ними вводяться нові.

Продуктивні класи населення, поставлені загальними державою в тяжкі умови праці, виявляються усе менш і менш здатними нести на собі ці зростаючі податки й виявляють схильність бігти від своїх професій. Навіть землевласники нерідко залишають свої поля; кількість таких agri deserti настільки велика, що звертає на себе увагу уряду. Стягнення податків дає завжди недобори, за які відповідальність покладає на місцевих декуріонів, внаслідок чого, як було відзначено вище, місцева аристократія ухиляється від участі в муніципальному управліннні. Але уряду потрібні відповідальні особи; вони карають тих, що ухиляються й, таким чином, накладають на весь стан декуріонів кругову поруку[28].

Спадкоємною і примусовою робиться також професія військова: сини солдат повинні також бути солдатами, і лише відсутня кількість поповнюється з рекрутів (tirones). Тієї ж участі піддаються багато галузей торгівлі й промисловості; всі особи, зайняті в цих галузях, об'єднані тепер у примусові спадкоємні корпорації, цехи, на які, за круговою порукою, покладає виконання їхніх професійних обов'язків. Такі професії корабельників (navicularii), зобов'язаних доставляти на своїх кораблях їстівні припаси в столиці; професії булочників (pistorii) і м'ясників (boarii); професії робітників у державних фабриках, рудниках і т.д. Майже скрізь вільна організація праці заміняється примусовою; майже всі несуть ту або іншу державну functio, робляться в цьому змісті рабами держави – servientes patriae.

Особливий інтерес представляє виникнення в період абсолютної монархії численного класу кріпаків, так званих coloni. В остаточному виді положення колонів характеризується наступними юридичними рисами. Колони живуть на землі, що належить іншій особі (панові), і платять йому відомий щорічний оброк (canon); але разом з тим це не просто орендарі, якими були coloni колись: колон не може піти із займаної ним ділянки; у випадку його відходу пан має право вимагати його повернення назад за допомогою vindicatio – так само, що як біг раба. З іншого боку, і пан не може не видалити колона з ділянки, не продати його без ділянки або ділянки без нього. Таким чином, колони представляють собою залежний клас населення, юридично пов'язаний із землею, прикріплений до неї – glaebae adscripti, servi terrae ipsius[29].

Питання про походження колонату є одним з дуже складних. Навряд чи може в цей час підлягати сумніву, що в деяких провінціях, наприклад, у Єгипті й Азії, колонатоподібні відносини існували вже здавна й були тільки успадковані Римом. Можливо, що цей східний зразок зробив свій вплив і на пізніше законодавство, що дало колонату його остаточне юридичне формулювання. Але в Італії, Африці й деяких інших частинах імперії колонат розвився з інших коренів і тільки в імператорський час[30].

У пам'ятниках республіки, принципату й у класичних юристів вираження colonus позначає ще вільного дрібного орендаря, фермера. Як було зазначено, у період принципату замість рабського господарства розвивається господарство фермерське. Внаслідок повстань рабів і масових страт їх, а також внаслідок припинення припливу їх як військовий видобуток, кількість рабів значно скоротилась, і власники латифундій починають знаходити для себе більше вигідним здавати свої землі дрібними ділянками вільним орендарям. Ділянки ці здаються іноді прямо фермерами, іноді ж за посередництвом великих наймачів (conductores). Орендна плата вноситься звичайно в грошах, але іноді замість грошової суми вона встановлюється у вигляді відомої частки продуктів у натурі (colonia partiaria); у період абсолютної монархії, з падінням обороту взагалі, colonia partiaria робиться явищем усе більше й більше загальним. У деяких місцях до орендної плати приєднується ще обов'язок виконувати відомі панщинні роботи (operae) на користь пана.

На цій стадії колон ще юридично вільний; як пан може відмовити колону в продовженні орендного договору, так і колон може піти з орендованої ділянки; навіть несплата оброку юридично не прив'язує його – пан може тільки стягувати з його недоїмку звичайним цивільним порядком. Але, зрозуміло, фактично така недоїмка в сильному ступені зв'язувала колонів, а положення їх було, за загальним правилом, важким. Як дрібних орендарів були, звичайно, найбідніші елементи населення, уже при самому початку господарства, маючи потребу в деякому капіталі, вони повинні були прибігати до позик – звичайно в того ж землевласника, – і в такий спосіб виявлялися вже відразу у відомій залежності від нього. Незадовільні умови господарського життя приводять суцільно й поруч до того, що не тільки немає можливості погасити ці позички, але навіть й у платежі оброку виявляється недоїмка, що з перебігом часу росте й робиться хронічною[31]. За таких умов піти на інше місце робиться скрутним, тим більше, що й на іншому місці колона чекала та ж сама доля. Природно, що здебільшого маса колонів фактично залишалася на тих же ділянках з покоління в покоління.[32]

Ця фактична зв'язаність потім помалу починає перетворюватися в юридичну. Загальна тенденція абсолютної монархії прикріпити різні класи населення до їхньої професії позначається й тут. Великий вплив на положення колонів зробила реорганізація прямого обкладання, зроблена імператорами. У підставу прямої податі, що сплачує землевласниками, – так називаної capitatio terrena – кладе кількість й якість їхньої землі. Для визначення цієї кількості і якості виробляється періодично поземельний кадастр, складаються описи маєтків (formula censualis), причому ретельно заносяться всі дохідні статті цих останніх. Як така дохідна стаття заносяться в опис і колони. Ця обставина надає фактичній залежності колонів уже деякий юридичний відтінок, створює в особі пана щось начебто права на колонів: відхід колона представляє зниження прибутковості маєтку, за яке платить державі пан[33].

Загальний економічний розлад ставить самих панів часто в скрутний стан і змушує їх дорожити колонами; звідси нерідкі випадки зманювання колонів і приховування швидких. Щоб запобігти подібним явищам, імператор Костянтин указом 332 р. пропонує в таких випадках примусово повертати колонів назад. Внаслідок цього колон втрачає своєї колишньої волі переходу, юридично прикріплюється до тієї землі, на якій він записаний, робиться colonus adscripticius. Подальші закони йдуть у тім же напрямку й надають колонату його пізніший вид: так, закон 357 р. забороняє панові продавати землю без колона.

Однак, і після того, як це прикріплення до землі відбулося, колон не став рабом: влада пана над ним не є приватноправовою. Відношення між паном і колоном є зв'язком державно-правовим – і притому зв'язком двостороннім: зв'язаний колон, але зв'язаний і пан; обоє несуть державну повинність, обоє прив'язані примусово до державної "функції" (functio).[34]

Потрібно сказати, однак, що це теоретичне розходження мало невелике практичне значення, і положення колонів усе більше й більше наближалося й зрівнювалося з положенням рабів, що також поселялися часто паном на землі. Особиста воля колонів також із часом робилася ілюзорною, тим більше, що пізніше законодавство надало панам і відому дисциплінарну владі над колонами.

Якщо ми уявимо собі тепер великий маєток того часу, то ми побачимо особливий світ, на чолі якого стоїть пан; йому підлегла в такій або іншій мірі маса осіб – вільні що служать, вільновідпущені, раби, колони; він управляє ними, творить над ними суд і розправу. З іншого боку, такий пан, за загальним правилом приналежний до стану clarissimi, перебуває в безпосередньому зв'язку із двором і вилучений від юрисдикції місцевої влади. Виходить, таким чином, якесь від загального порядку керування незалежне ціле – деякий зародок феодалізму. Згодом, у Візантійську епоху, цей зародок розвивається; але це не феодалізм молодих, що ще тільки складаються держав західноєвропейського середньовіччя, а феодалізм державного тіла, що заживо розкладається. Ні всемогутність бюрократії, ні примусова організація народного господарства не могли врятувати від цього розкладання; навпроти, остаточно вбиваючи народну енергію, всі ці міри тільки погіршували справи й прискорювали процес умирання[35].

б)Кримінальне право і суд. Цивільний процес

Реформи, внесені імперією - республіканською й абсолютною - в область кримінального права й кримінального суду, зводяться найголовнішим образом до наступного.

В області кримінального суду quaestiones perpetuae і суду сенату помалу відтискуються, а потім і зовсім усуваються карною юрисдикцією імператорських чиновників – praefectus urbi для Риму, praefectus praetorio для Італії й провінційних намісників для провінцій. Із установленням при Діоклетіані нового адміністративного поділу, нормальним органом суду першої інстанції, як і в справах цивільних, є praesides provinciarum, на рішення яких може піти потім апеляція до вищої влади. Чиновники ці судять по початках інквізиційного розгляду extra ordinem.[36] Що стосується ініціативи в переслідуванні злочинів, то приватна accusatio не скасовується, але перестає бути винятковою: поруч із нею допускається й переслідування по почині влади, ex officio. Крім нормального порядку суду, в епоху абсолютної монархії розвиваються спеціальні суди для окремих станів - сенаторів, придворних, солдат і духовних.

В області матеріального кримінального права основою залишаються ті регламенти, ті leges, які ще в період республіки визначали діяльність окремих quaestiones perpetuae. Але вони - leges були багато в чому доповнені й змінені пізнішими імператорськими указами. Нарешті, і юриспруденція не залишилася без впливу: коментуючи leges і імператорські укази, вона направляла практику й керувала законодавством. Так, наприклад, республіканське карне право злочинними вважало тільки навмисні діяння; діяння необережні - необережне вбивство й т.д. - залишалися безкарними: відсутність наміру (dolus) робило злочин випадковим (casus). Юриспруденція, що звикла вже в цивільному праві між dolus і casus знаходити ще середнє - culpa, звернула увагу на злочини необережні, і імператорське законодавство стало піддавати їхнім покаранням залежно від ступеня провини. Далі, у республіканському законодавстві замах не відокремлювався від здійснення й звичайно карався так само, як вбивство. Юриспруденція проводить і тут необхідне розходження й рекомендує для замаху покарання більш м'які[37].

Страницы: 1, 2, 3, 4