Дипломная работа: Дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов'янського населення Київської Русі

"О, русская земля! уже ты за холмом!

Вот ветры, внуки Стрибога, веют с моря стрелами

на храбрые полки Игоревы…"

Хорс – бог сонячного диску. На ідолах Хорса зображено з сонячними знаками. Сонячні культи у слов‘ян мали дуже велике значення, це відзначав і відомий польський вчений К.Мошинський, який займався аналізом пережитків давніх вірувань у слов'ян на основі етнографічних матеріалів. "Народний культ сонця змішувався у слов'ян з культом християнського бога так значимо, так глибоко, як жоден із культів, що продовжують язичницьку релігію".

Симарегл (Симаргл, Семаргл) – "Це загадковий божок, про якого мало що знаємо. Але, видно, що це був один з важливих богів, коли князь Володимир у 980 році поставив йому боввана в Києві для вселюдних жертвоприношень" – так пише про нього Іван Огієнко. А ось думка дослідника Кононенка: "Це бог насіння, паростків, коріння, рослин, охоронець рослин та зелені".

Род та рожаниці. Слов'яни вірили, що доля немовлят визначається рожаницями, і, відповідно, мали обряди, які повинні були впливати на рішення рожаниць. Доля асоціювалася із зіркою кожної людини; "падіння зірок" трактувалося як ознака чиєїсь смерті. Зв'язок зірок із долею відобразився в гаданнях по зірках, так, читаємо у Йосифа Волоцького: "И по звездам смотрите и строите рожение и житие человеческое". Слово "Род" означає "доля", "призначення" (наприклад, "Про фарисеїв" в "Ізборнику Святослава", - слов'яни вірять в "родъ н луцай" – "предназначение" і "случай" (рос.) – "призначення" і "випадок").

Але семантика образу і зірок не зводиться лише до долі, смерті та культу пращурів. Він пов‘язаний також і з народженням. Так, в колядках образ зірок зазвичай співставляється з дітьми, зерном-врожаєм ("та й наставимо стіг, як у небі зірок").

Рожаниці ж не лише визначають, що кому "на роду написано", але й дають життя. Це богині плодючості, жіночої сили.

Трохи важче давати трактовку образу Рода як окремого бога. В "Слові об ідолах" говориться: "сє же словєнє начали трапезу ставити Роду и рожаницам пєрєжє Пєруна, бога их". Б.О.Рибаков розуміє це як вказівку на те, що до Перуна Род був у східних слов'ян головним богом, богом Всесвіту, який дав життя усьому, що тільки існує в світі.

Таким чином, аналізуючи перелік імен слов‘янських богів у джерелах XI-XIVст, ми можемо сказати, що вони мають велику схожість з пантеоном Володимира. Головною відмінністю є згадка Рода та рожаниць, які відсутні в пантеоні 980 року. Але звернемо увагу на те, що в "Слові Іоана Златоуста", де Род не згадується, йому відповідають три божества, що складають ту всеосяжність Всесвіту, за яку відповідав Род, і таким чином разом ніби "дорівнюють" йому. Ці божества Стрибог (відповідав за сферу неба), Дажбог (Сонце) та Симаргл (земна рослинність).

3.3 Святилища та обряди слов‘ян

Багатогранність язичницького світогляду, що складався на протягом багатьох епох, відповідала різноманітність форм культу та місць звернення людини до потойбічних сил.

Моління за врожай, різноманітні заклинання, звернення до сил природи і принесення їм жертв ("треб") могло відбуватися на місці окремого житла і площі поселення, і біля джерела, на березі ріки, на лісовій галявині та в інших місцях.

Обряди різнилися між собою: одні не потребували майже ніякого реквізиту, крім вінка з квітів, свіжозірваної гілки берези чи розведеного на березі вогнища, для інших потрібні були ті чи інші споруди, збудовані на одне свято, чи постійні "капища", "кумирні ідольські", з дерев'яними чи кам'яними зображеннями слов'янських язичницьких божеств. До першої групи відносяться хороводи, ігрища, танці, і від таких обрядів, звісно, не лишилося жодних археологічних слідів. Обряди ж другої групи лишили по собі сліди, що дозволяють певною мірою реконструювати вигляд капищ та через нього – хід святкувань та ті релігійні уявлення, що зумовлювали його.

Різнилися між собою й "радіуси", що охоплювали ритуальні пункти: одні обряди здійснювались тільки в середині будівлі або садиби однієї сім'ї, інші збирали на "піри ідольські" всіх чоловіків села на загальну "контину", а жінок – в "беседу". Були й такі святилища, до яких ішли люди на "событие" (тобто на спільне перебування, спів-буття) зі всього племені або навіть із декількох сусідніх дружніх між собою племен. Такі особливо шановані ритуальні пункти проіснували кілька тисяч років і пізніше були пристосувалися православною та католицькою церквами під місця власних святилищ.

Святилища під відкритим небом нерідко були круглими, складалися з двох концентричних валів, на яких розводилися кругові вогнища. Всередині кола ставились ідоли, здебільшого дерев'яні; тут горів жертовник, до якого приносили жертви богам. Це називалося "капищем". Зовнішнє коло призначалося для потреб жертовної ритуальної їжі і мало назву "требища", через круглу форму святилища називалися – "хоромами" (від "хоро" – "коло"), в іншій вимові – "храмами". Пізніше церковники зберегли цю дуже давню назву за православними ритуальними закладами, хоча їхня форма не відповідала етимології слова "храм".

Однією з найцікавіших язичницьких споруд східних слов'ян було святилище Перуна, досліджене біля Новгорода Великого в урочищі Перин, яке знаходиться там, де Волхов тече із оз.Ільмень. Очевидно, тут знаходилося не пересічне, а центральне святилище новгородських слов'ян. Під час язичницьких свят тут, на горбі, могла збиратися велика кількість людей.

Рів, який оточував культову площу, за планом був не як звичайним кільцем, а мав форму великої квітки з вісьмома пелюстками. Таку форму йому надавали вісім дугоподібних виступів, розташованих правильно та симетрично. В кожному такому виступі на дні рова під час язичницьких свят, розводили ритуальне вогнище, а в одному з них, східному, зверненому до Волхва, судячи з кількості вугілля, палав "невгасний" вогонь.

Більш скромні святилища, рештки яких були знайдені археологами серед лісів та боліт, були схожі на городища, і ці культові споруди відомі як болотні городища. Вони зустрічаються в багатьох регіонах східнослов‘янського розселення, в тому числі, в землях смоленських кривичів, на Псковщині та інших місцях. Вони мали форму кола або овалу; діаметри майданчиків від 14 до 30м.

У межах давнього Києва літопис називає язичницьке святилище – Капич, яке згадується під 980р., споруда датується кінцем V–VIст. Рибаков вважає що ця споруда була розміщена на Лисій горі, давній горі Хоревиці. Київське капище було великим культовим центром, скоріш за все, полянського князівства. Сукупність даних, отриманих при розкопках, дозволяє віднести об‘єкт до дохристиянських часів..

Київське капище привернуло увагу багатьох вчених, які називають його справжнім храмом або святилищем під відкритим небом і пов‘язують його то з культом Святовита, то з поклонінням дружино-князівському богу Перуну. Припущення, що святилище знаходилося під відкритим небом, підтверджують і мініатюри Радзивіловського літопису, де язичницький кумир зображений на відкритому просторі.

Вивчення конфігурацій фундаментів язичницького святилища дозволило відновити спорудження, котре в плані є прямокутником (7х1,75м), витягнутим по осі північ – південь, і має шість округлих симетричних виступів, що прилягають до нього з півночі та півдня. На цих виступах могли бути розміщені постаменти шести літописних богів. Виступи нагадують пелюстки новгородського святилища Перуна на Перині Х ст..

Більшість вчених вважають Київське капище храмом. Храми не згадуються у літописах. Однак згадки про них є в "Пам‘яті та похвалі" князю Володимиру Іакова Мніха і в сазі про Олава Трюгвасона. В останній мова йде безпосередньо про язичницьких богів в Києві.

Із священних дерев населення давнього Києва і його околиць більш за все поважало міцні старі дуби, а із тварин – дикого кабана (вепра). Яскравим підтвердженням цього є археологічні пам‘ятники, знайдені на околицях давнього Києва. Так, у різні часи, у 1909 і 1975рр., з Десни та Дніпра (поблизу гирла Десни) трішки вище сучасного Києва були підняті два величезних дубових стовбури, в які були всаджені кабанячі ікла. Ці важливі знахідки вказують на тісний зв‘язок культів священних дерев та тварин у давній східнослов‘янській міфології.

Ідоли – кумири - були найважливішими атрибутами як племінних, так і поселенських святилищ східного слов‘янства.

Найбільш значним пам‘ятником слов‘янського язичництва є Збруцький ідол, знайдений біля підніжжя пагорбу у річці Збруч, притоці Дністра, біля Гусятина. Умовно його вважають ідолом Святовита.

З приводу Збруцького ідолу було багато суперечок в літературі, протиречливих та взаємовиключних думок. Одні вважали його слов'янським, інші відносили в розряд тюркських кам'яних баб і підшукували йому аналоги аж до Тибету та Монголії. Одні датували Збруцький ідол IXст. н.е., інші відносили його до першої половини Iст. до н.е. і зв'язували його з кельтами.

Ідол зроблений з каменю – вапняка, він чотирьохгранний. Висота його 2м 67см. Верхня частина оформлена у вигляді округлої шапки з рельєфною опушкою. Під загальною шапкою чотири плоских грані ідола. Окремих секцій – дванадцять, з них одна секція у нижньому ярусі пуста, без зображень, а в одинадцяти – по одному зображенню. До розгадки цих зображень було декілька підходів. Лелевель вважав, що чотири грані символізують чотири сезони року: жінка з кільцем – весна; жінка з рогом – літо; осінь – чоловік з конем та шаблею; зима – фігура без атрибутів. О.С.Фомінцин та М.Вейгель вбачали в збруцькій композиції відображення ідеї трьох світів: весь верхній ярус – небесний бог, четверолікий Святовид; середній ярус – земля; нижній – підземне царство, світ Чорнобога. При цьому проявилась деяка невідповідність: один Святовид був утворений з двох жінок та двох чоловіків, що не мало ніякої основи в описах ідола Святовида та функцій самого божества католицькими місіонерами. Гіпотеза Фомінцина була забута, а між тим, як вважає відомий дослідник язичницьтва Б.О.Рибаков: "…у ній було єдине вірне рішення, що знаходить опору в середньовічних джерелах". В Щетині у балтських слов'ян бул ідол Триглава. Можливо, що така примітивно-описувальна назва зв'язана лише з табу на справжнє сакральне ім'я, але жерці пояснювали його триглавість так: " Вони (три голови) означають, що наш бог керує трьома царствами: небесним, земним та преісподнею".

Власне, це ми бачимо на Збруцькому ідолі: верхній ярус – божества, що знаходяться на небі; середній ярус – прості люди, люди землі; нижній ярус – божество, що тримає землю з людьми. Якщо відзначити чотирьохгранність та чотирьохликість всієї композиції, то треба додати, що скульптор враховував потяг поширити еманацію своєї сили "на всі чотири сторони". Чотири сторони світу – половина дня і половина ночі, схід і захід. В середньовічному слов‘янському мистецтві дуже часто зустрічається символічний візерунок з чотирьох паростків (символ життя і росту), що звернені "на всі чотири сторони".

Усій скульптурі, пофарбованій у червоний колір (сліди давнього пофрабування збереглися до цього часу), надана фаллічна форма, що часто зустрічається і у інших ідолів. В результаті аналізу Збруцький ідол дає нам цілий пантеон божеств: Макош, Лада, Перун, Дажбог, Волос – всі вони злилися в об'єднуючому їх образі Рода, для скульптурного виразу якого вибрана форма фаллоса – джерела життя, самої народжувальної сили. Всі зображення, вся система рельєфів на тілі основного ідола – Рода - гармонійно зливається в узагальнюючий образ Всесвіту. Тут дуже чітко і ясно зображені в язичницьких символах три світи: небесний, земний та підземний. Вони виражені у двох аспектах: по-перше, "топологічно" (боги-небожителі у верхньому ярусі, люди – в середньому, бог землі – в нижньому), а, по-друге, функціонально, що дуже важливо для розуміння релігійної сутності всієї системи:

Небесна сфера.

Дажбог – божество світла, сонця, податель блага, міфічний родоначальник слов‘ян (князів?) "дажьбожьїх онуків" ("Слово о полку Ігоревім").

Перун – бог грози і блискавки, покровитель воїнів.

Земний простір.

Макош – "мати врожаю", господарка символічного рогу достатку. Одна з двох рожаниць.

Лада – покровителька весняної ярої вегетативної сили, а також шлюбів.

Люди – хоровод чоловіків та жінок, який розташований у підніжжя божеств. Біля жіночої фігури на лицевій грані зображена дитина.

Підземний світ.

Велес – доброзичливий бог землі, в якій почивають пращури. Він бережливо тримає на своїх плечах площину земного простору з людьми на ньому.

Характерно, що люди з усіх боків оточені богами-покровителями: зверху – божествами набесної сфери, знизу – підземного світу. Крім того, чотирилікий, але єдиний у своїх іпостасях бог дивится своїми обличчями (під єдиною загальною шапкою) "на всі чотири боки".

Не можна завершити цей розділ, не торкнувшись питання самих язичницьких обрядів. Звернемося, наприклад, до святкування дня Купали.

Дослідник П.Безсонов записав в Білорусі, в лісах дніпровського басейну цікавий цикл купальських обрядових пісень, на прикладі якого можна побачити багатогранність язичницьких святкувань.

Пісні на Купалу (пізніше свято Івана Купала) – ніч з 23 на 24 червня (ст.ст.) – складають особливий чітко відокремлений і дуже архаїчний цикл. Свято Купала називали "соботкой", тобто "событием" (рос.) – "подією" – спільним збором. Сюжети купальських пісень пов‘язані з традиційною еротикою на ігрищах, з обов‘язковим купанням і з відголосками жертвоприношень дівчат божеству річки. Одна з пісень розповідає про приготування ритуального зілля ("дягеля") в горщику; якимось чином це пов‘язано із смертю жінки ("дягелю у горшок, дядину у пясок").

Головним в купальській обрядовості було, як відомо, багаття, через яке стрибали попарно. Доречи, відголоском обряду стала гра "в горелки" ("…гори, гори ясно, щоби не погасло…").

Білоруська етнографія знайомить нас з цікавими деталями обряду.

1)         Споруда вогнища доручалася жінці. ("…молода молодиця, розложи купальницю!").

2)         Основою майбутнього вогнища був стовбур чи кілок, вбитий в землю:

"Як Купала сама зображувалася стовбуром, а голова у неї в золоті або ж вся вона в зелені, так по образу її в обряді робиться кілок, встромляється в землю, обвивається соломою з колоссями, конопляником, а з верху – пучок соломи, який називається Купалою, і який підпалюється в купальську ніч. На цю подію збиралася маса народу, після чого розпалювалось купальське вогнище".

3)         Величезну роль в піснях відіграє дуб; дубові гілки використовувалися у вогнищі.

4)         Макош, богиня плодючості, була посередницею між небом і землею (у весняному циклі вона завжди зображалася з піднятими до неба руками). З цим явищем можна співставити дуже цікаву деталь купальського одягу білоруських жінок:

"В одязі учасників свята головна увага приділялася жіночій голові та взуттю. Дівчата, крім віночків із зелені, надягали на голову "войник" із тканини обов‘язково блакитного, небесного кольору; на ногах розфарбовувалися панчохи та підв’язки. Як ми бачимо, велика увага приділялася символіці неба (блакитний войник) і землі (взуття, панчохи).

Цікавим елементом обрядів було переодягання в одяг, що зображав тварин, та танці в "машкерах" (масках). Найчастіше ці елементи використовували під час гадань і заклинань майбутнього врожаю – в ніч під Новий рік і 1 дня Нового року.

Пізніше церква переслідувала язичницькі ігрища ряджених, котрі "бьяху в бубны, друзии же в сопели сопяху; инии же возложиша на лица скураты (маски) и деяху на глумленье человеком. И мнозии оставившие церковь, на позор (зрелище) тегаху и нарекоша игры те – руальи".

Маскаради продовжувались усі зимові свята (цікаво, що болгари називають їх "поганими", тобто язичницькими днями), але кульмінація приходилася на період 1-6 дня нового року, "страшні" велесові дні.

В масках здійснювалися різні обрядові дії. Прикладом пережитку такого обряду може бути дитяча гра "в гуся". С.В. Максимов описує її так: "Гусь проходить під покривалом, з під якого видно довгу шию та дзьоб. Дзьобом клює дівок по голові (іноді дуже боляче) і в цьому є все його призначення". Ми бачимо, що обряд з часом перетворився на малозрозумілу вже нам гру. Цікаво, що в новгородських будівлях Х–ХIVст. знайдено 36 дерев‘яних палок – навершень з пташиними головами. Довжина стержня ("довга шия") від 30 до 50см. Б.О.Колчин зв‘язує ці навершні з язичництвом.

Цілком можливо, що ці ритуальні знаряддя були свого часу необхідні для певних обрядів, зв‘язаних з поклонінням небесним божествам, і тому учасники обряду наряджались птахами або звірами, зв‘язаними з небом.

Ряження та використання масок було меншим під час ранньовесняних молінь; після появи хлібів на жнивах маски в святах, судячи з етнографічних даних, вже не використовувались.

Поступово, із зростанням поселень, з виходом їх за межі давніх околиць городищ, святі місця жителів поселень стали переміщуватись на його окраїни. Свята, жертвоприношення та спільносільскі гульбища-братчини стали чинити безпосередньо на околицях. Пережитком цього на півночі Росії є дзвіниці та поклінні хрести на околицях села, біля яких ще в XIXст. (!) селяни їли в Іллін день (Перунів день за язичницьким календарем) жертовного мирського (відгодованого "всім миром" – всім селом) бика та пили пиво з жита, яке було зібране з усіх жителів поселення.

3.4 Володимирів пантеон. Криза язичницької віри

З плином часу і з розвитком державності на Русі поступово переставала відповідати всім потребам та викликам часу язичницька віра. Сильній державі, якою стала Русь на час князювання Володимира, потрібна була сильна релігія, на яку можна було б спертися у консолідації києворуських земель.

Потрібне було упорядкування первісної язичницької релігії з її розмаїттям локальних племенних культів та приведення її у відповідність до нового рівня державного ладу. З цим і пов'язана язичницька реформа Володимира, що відбулася близько 980р., відразу після того, як юний Володимир Святославович, керований своїм дядьком по матері Добринею (билинним Добринєй Нікітічем), оволодів київським престолом. Можливо, ідея реформи була розроблена ще раніше. Літопис Нестора під 980р. сповіщає:

"Нача къняжити Володимер в Киеве един. И постави кумиры на хълме въне двора теремьнаго: Перуна древяна, а главу его сьребряну, а ус злат, и Хърса, и Дажьбога, и Стрибога, и Семарьгла, и Макошь. И жряху им, наричуще я богы и привожаху сыны своя и дъщери и жряху бесом и осквьрняху землю требами своими".

Описана літописцем постанова ідолів в Києві не була звичайною справою або тільки поновленням старих святилищ. Офіційних культів, судячи з договорів з греками, було на той час два: культ Перуна і культ Волоса. Тепер Перун ставав на чолі всього пантеону із шести богів, а Волос, поклоніння якому було повсюдним, до пантеону не увійшов. Нові ідоли були поставлені не у віддаленні, "на холмі", як стояв Перун під час Ігоря, а безпосередньо разом з князівським дворцевим комплексом, але не в середині його, що сприяло б богослужінню у вузькому придворному колі, а "вне двора теремнаго", у самому центрі київської фортеці. Таке розташування мало на меті,по-перше, підкреселння значеннянового пантеону, а по-друге, позиціонування його як загальнонародного.

Язичницька реформа мала на меті 3 цілі.

1.             Вона підкреслювала суверенність Київської Русі як держави по відношенню до християнської Візантії вплив якої та вплив християнство на києво руське суспільство був на той час вже достатньо сильним.

2.             Вона зміцнювала владу великого князя, головного воєначальника держави, оскільки на чолі пантеону стояв бог грози та воїнських успіхів. До того ж, запровадженням цієї реформи Володимир віддаляв на задній план найманих дружинників-варягів, частина з яких була вже християнізована. Новий пантеон був протиставлений не лише візантійському християнству, а й скандинавському язичництву, від він нічого не запозичив.

3.             Реформа значно розширила релігійно-ідеологічний вплив держави на населення.

Пантеон був не просто набором якихось слов'янських богів на чолі з Перуном. В ньому відчувалась обміркована теологічна система руського жрецьтва. Це був не випадковий добір імен, а навмисна і обгрунтована система, яка в чомусь співставлялась з християнством, могла конкурувати з ним на києворуських землях, але при цьому різко від нього відрізнялась. Ця схожість та відмінність гарно відображена у наступній таблиці:

Християнство	Володимирів пантеон 980р.
1.Бог-отець	1.Бог-отець – Стрибог. По своєму положенню на небі міг бути названий і Сварогом ("Небесним")
2.Бог-син	2.Бог-син Дажбог – Сонце, син Сварога. Як "прибог" при Дажбозі вказаний Хорс, як божество світила.
3.Матір Божія	3.Макошь, жіноче божество, "мати долі", "мати врожаю".

Не дуже вписується в ці паралелі Семаргл, крилатий звір, посередник між небом і землею. Але якоюсь мірою він може бути співставлений з янголами та архангелами.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7