Дипломная работа: Дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов'янського населення Київської Русі

"Схід" – "захід".

Ця пара тісно пов‘язана перш за все з увагою до неба та сонця. Головним у визначенні протиставлення сходу та заходу було те, що сонце з‘являлося в одній з цих сторін і зникало в іншій. Цікаве сприйняття цієї пари та сторін світу в цілому при розташуванні житла як осередку освоєного простору (про це див. нижче). Уявлення про відносини сходу та заходу цілком співвідносилося з загальнолюдською концепцією підземного океану, в який опускається сонце на заході, пропливає його вночі і випливає на іншому кінці землі вранці. Схід, таким чином, асоціювалася з молодістю, початком, активність, народженням, захід – зі старістю, завершенням, пасивністю та смертю.

Слід також відзначити, що сприйнятті світу в цілому та простору зокрема слов‘янським населенням Київської Русі були характеризувалося особливостями його міфологічної свідомості. Ці особливості - анімітизм, анімізм та антропоморфізм.

Анімітизм – це оживлення всього світу в цілому та його окремих об‘єктів зокрема. Світ мислився як жива система, що сама підтримує себе у сталому та гармонійному стані. Живими мислилися камені, скелі, земля, все довкола. Анімізм – це одухотворення речей. Прикладом анімізму можуть слугувати уявлення про мавок, які являли собою душі дерев та неодмінно були присутніми, наприклад, у старих деревах з дуплами. Одухотворення вимагало як наслідок шанобливого ставлення до одухотворених речей. Так, дерева з дуплами не могли бути зрубаними, якщо ж так ставалося, людина мала попросити у дерева пробачення та зробити все, аби мавка могла переселитися в інше дерево.

Антропоморфізм – це олюднення речей та істот, що біологічно не належать до світу людей. Прикладом антропоморфізму може слугувати шанобливе звертання до тварин як до родичів у казках (вовчику-братику, лисичка-сестричка, тут маємо також справу з пережитками тотемізму) і наділення кожної тварини специфічно людськими рисами характеру, особливостями (лиса хитра, ведмідь добрий, заєць - боягуз).

Здатність сприймати оточуючий світ як цілком живий, такий, що має душу (анімізм), та наділяти його об‘єкти людськими якостями (антропоморфізм) найбільш яскраво знаходять свій вираз у ставленні людини до частин оточуючого простору (небо, земля, сонце) та його окремих стихій (вода, вогонь) та об‘єктів (дерево, трава). Отож, розглянемо ставлення до головних частин та об‘єктів оточуючого простору.

Небо.

Давні слов‘яни вже проводили астрономічні спостереження. Так, вони виявили, що серед незчисленної кількості зірок, що повільно рухаються по небу, є нерухома Полярна зірка, і що вона завжди вказує на Північ. Була знайдена ось зіркового небозводу – ось світу, а сузір‘я, що були поряд, отримали назви різних звірів. Спочатку (що навіть і зараз збереглося у народів Сибіру) це була Лосиха та її донька, від яких народжуються всі звірі сибірської тайги. Легенду про "оленьців малих", які випадали із небесної хмари, в 1114 р. руський літописець записав у Ладозі. Пізніше дві небесні господині світу лосино-оленього вигляду замінилися двома небесними ведмедицями - Великою та Малою. Так народилося ще в незапам‘ятний час уявлення про двох могутніх небесних господарок, які керували круговоротом зіркового небозводу (а значить, і всім світом), і які народжували звірів на потребу людині. Пізніше у землеробських народів господарки світу почали зображуватись у вигляді двох жінок і під іменем двох Рожаниць були широко відомі на Русі. Цікаво, що культ Рожаниць дожив до XVIIст., коли все ще переписувались церковні повчання проти них, а пісні та хороводи на честь Рожаниць та зображення їх в народній вишиванці, де їх уявляли у вигляді вершниць із сохою по боках богині Макоші, дожили до кінця XIXст.

Польський вчений К.Мошинський наводить дані про те, що селяни в різних місцях слов‘янського світу по розташуванню зірок, перш за все сузір’їв Великої та Малої Ведмедиць, Оріону, Плеяд (зіркове скопище у сузір‘ї Тельця) та Чумацького Шляху, а також за розташуванням Венери визначали не тільки нічний час, але й дати року. Зірки були і годинником, і календарем. Зірки визначали і долю – "свій час", персональний час кожної особи.

Особливістю слов‘янського уявлення про небо є те, що незнання процесу випаровування земної води та утворення хмар, тумана, роси привело до своєрідного уявлення про постійні запаси води десь високо над землею, на небі. Ця небесна волога іноді, в невизначений час, може прийняти вигляд хмар і пролитися над землею дощем, сприяти росту трав та врожаю. Звідси з‘являється уявлення про господаря небесної води, який розпоряджається дощами, грозовими зливами та блискавками. Так до двох архаїчних Рожаниць додається могутній Род – володар неба та всього Всесвіту, великий "життєдавець", який вдихає життя в усе живе дощовими краплинками. Культ Рода дожив у східнослов‘янських землях до XVIIст.

Сонце.

Воно є джерелом світла та тепла, умовою проростання та життя усього в природі. Весь річний цикл язичницьких обрядів був побудований на чотирьох сонячних фазах і підпорядкований дванадцяти сонячним місяцям (детальніше про це див. нижче). Сонце та сонячні знаки широко відображені в образотворчому мистецтві, народній вишивці, гончарстві, солярними символами пронизана вся народна творчість. Символом сонця етнографи вважають шлюбну обручку. І усюди воно було символом добра, злагоди, знаком світла, який розганяє темряву. Цим можна пояснити поклоніння слов‘ян вогню, шанобливе ставлення до нього як до "представника" Сонця на Землі. Сонячний диск був уособлений в окреме божество - Хорса, "Великого Хорса" (в "Слові о полку Ігоревім"), від імені якого походить слово "хорошо" (первісне значення - "сонячно"). Але денну освітленість світового простору слов‘яни приписували не тільки сонцю, але й особливому безістотному світлу, яке в більш пізніший час стало називатися "білим світом" та означати весь населений простір взагалі. Божеством сонця, сонячного дня (може, й самого "білого світу") був Дажбог, ім‘я якого з часом перетворилося в ім‘я "подателя благ" – "Даждьбог".

Цікава деталь: останній великий князь-язичник Володимир стійко іменувався в билинному епосі Володимиром-сонцем. В "Слові о полку Ігоревім" руські князі, праправнуки Володимира-сонця, названі "Дажбожими онуками". Це – ще одне підтвердження того, як сильно почувалися слов‘яни-язичники пов‘язаними зі своїми божественними пращурами, від яких вели своє походження.

Земля.

Природно, що саме земля займала дуже важливе, визначальне місце в уявленнях про світ та простір у слов‘ян-землеробів. Вона зустрічається у фольклорі завжди з шанобливими епітетами, вона завжди "Мати Сира Земля", годувальниця, життєдайниця, уособлення всіх найкращих життєдайних рис жіночості та родючості. Вона сприймалася тоді як людиноподібна істота, яку ні в якому разі не можна ображати, бити на неї, плювати, ставитися до неї нешанобливо. Людина зверталася до неї в час слабкості та негоди, як до справжньої матері. Відомий билинний мотив: заслаблений багатир просить допомоги у матері-землі, прихиляється до неї, набирається з неї сил та перемагає у битві. У далеку дорогу обов‘язково брали з собою грудочку рідної землі, аби частку її сили взяти з собою у чужий незнайомий світ. Той, хто не зробить цього, загине на чужині, і ніколи не зможе повернутися додому. Земля вважалася цілющою: сумішшю землі та слини (концентрат сили людини) лікували та дезінфіковували рани, зупиняли кров. Клятва, принесена іменем землі, вважалася священною і не могла бути порушена.

Богинею плодючої землі, "матінкою-врожай" була Макош, введена в 980р. в пантеон важливіших руських богів, як богиня родючості.

Вода.

Вода теж була значущою у світосприйнятті слов‘ян та заслуговувала на дуже шанобливе ставлення. Вона вважалася джерелом сили, що може бути як життєдайною, так і смертельною для людини ("жива" та "мертва" вода у народних казках). Шанобливе та трохи обережне ставлення до води знайшло вираз у цілій системі заборон щодо поводження з водою. У воду теж не можна було плювати чи кидати сміття, причому це стосувалося не лише води освоєної, що використовувалася у господарстві ("Не плюй у колодязь, сам з нього нап‘єшся" – прислів‘я), а й води річок, озер, джерел. До води не треба було наближатися без потреби, існував ряд заборон щодо купання у водоймищах (деякі з них збереглися і у наш час, наприклад, заборона купатися після 4 серпня).

Вода була символом очищення, чистоти. Так, за деякими повір‘ями, коли в родині хтось помирав, то на вікні ставили склянку з водою, аби душа померлого могла в ній омитися і вже такою відлетіти до богів.

Вода могла також часто виступати межею між освоєним та неосвоєним простором. Давні слов‘янські племена, що жили по берегах річок, часто ховали своїх небіжчиків по інший бік від річки. Вважалося, що "на тому боці" розташоване незрозуміле, чуже та небезпечне царство мертвих. Звідси й походить вислів "потойбічний світ".

Збереглося також у билинах уявлення про річки як про богатирів та богатирш. Так, сюжет однієї з билин побудований на суперечці між Непрою Королевішною (уособлення річки Дніпра) та Дона Івановича (уособлення Дону), що відбувається на пиру у князя Володимира. Їхній двобій закінчується трагічно для обох: Дон вбиває Непру Королевішну, та при цьому гине сам. Саме з крові Непри Королевішни, як твердить билина, потекла річка Дніпро, "двадцять саженів глибиною, сорок саженів широтою".

Вода могла використовуватися при розв‘язанні суперечок та спорів. Відомо про так звані "водні суди", коли людина, що доводить свою правоту, має увійти у воду, і якщо та не вчинить їй зла, то визнається її правота. Вираз "вивести на чисту воду" має під сoбою саме таке походження та первісне значення .

Вода також – основа для чаклування, ворожіння. Саме слово "чародійство" дослідники виводять зі слів "чара", "чарка", тобто, посуд, наповнений водою, що використовується про чаклуванні. Вода у казках не лише дарує життя чи смерть, а й спричиняється до магічних перетворень героя ("Казка про сестру Оленку та братика Іванка", "Горбоконик"). Герой під магічною дією води може перетворюватися на звіра, повертати собі людське обличчя, здобувати молодість, і т.д. В.Я.Пропп переконливо показав сліди стародавнього обряду ініціації в мотивах російських народних казок . Ініціація сприймалася у всіх народів як смерть і як друге народження. Казковим відображенням цього є мотив воскресіння за допомогою "мертвої" та "живої" води: мертва вода повертає людині життєві функції, казковий герой оживає, дихає, але мертвий, як упир; жива вода повертає йому "людський образ".

Один з відголосків у сучасності стародавньої віри у цілющу та магічну силу води – віра у чудодійні джерела, що збереглася на Україні до нашого часу.

Особливою пошаною користувалися здавна джерела та колодязі, поява яких супроводжувалася тими чи іншими надзвичайними випадками. До таких джерел можна віднести ті, що б‘ють прямо з-під каменю. За повір‘ями, вони з‘явилися від ударів громових стріл.

Вогонь.

Вогонь був джерелом тепла, охоронцем від диких тварин, і тому теж був священним для давніх слов‘ян. В їх уявленні він був завжди відголоском небесного сонячного вогню, його представником на землі. Вогонь, як і вода, потребував обережного та шанобливого ставлення, мав поважливе ім‘я "Сварожич". У вогонь ні в якому разі не можна було плювати – інакше на язиці вискочить "вогник". Вогонь виступав як символ очищення. Перестрибування через багаття на день Купали чи в день іншого слов‘янського свята мало на меті очищення людини від всього поганого священним вогнем. До речі, під час свят та з сакральною метою слов‘яни використовували вогонь, що був здобутий вручну тертям – саме він вважався божественним, живим, сильним.

Дерева.

Дерева займали визначне місце у сприйнятті світу у слов‘ян, які здебільшого жили поруч із лісом та мали відвойовувати у нього орні землі. Значення дерев подвійне: по-перше, вони, як і трави, є начебто "волоссям" Матінки-Землі, вкривають та захищають її, сповнені її цілющої та чарівної сили. По-друге, дерево важливе саме по собі як символ світобудівництва, як вісь, що поєднує небо та землю, корінням заглиблюючись у підземний світ, а кроною перебуваючи вже у світі небесному. Деревом, яке найбільш ототожнювалось зі світовим деревом як таким, у слов‘ян був дуб. Це – чоловічий символ, символ могутності та сили. Дуб у пізніші часи вважали "Перуновим" деревом, що наче вбирає в себе якості цього грізного бога, під дубами вершили суд. Дубові рощі були священні як місця правосуддя та богослужіння. Дуб, у який вдарила блискавка, одержував ті самі цілющі живильні властивості, які приписувалися їй.

Шанованим та таким, що оберігався, був для слов‘ян не лише дуб. Береза – ще одне дерево, що має сакральне значення. Це вже символ жіноцтва, навіть радше дівоцтва, юної краси, молодості. Вона була шанована також як символ берегинь та мавок.

Осика наділена у народних повір‘ях особливим значенням. Вона є незамінною у обороні від нечистої сили та боротьбі з нею, загострений осиковий кілок одержує в народі назву "Перунової палиці". Такою палицею потрібно простромити спину того, хто є підозрюваним у чаклунстві чи упирстві, і тоді він вже не зможе заподіяти шкоду. Осикою користувалися для боротьби з хворобами худоби: якщо худоба хворіє, треба, виганяючи хворобу, "бити" її (тобто махати у повітрі) осиковими дровами. Щоб запобігти порчі худоби з боку відьом, по боках загону, де її тримають, ставлять осикові дерева, зрублені чи вирвані з коренем. Осика може проганяти і людські хвороби: якщо болять зуби, треба взяти осикову паличку, прочитати над нею заговір, а потім прикласти до зубів.

Трави.

Трави мали чародійне та сакральне значення як "волосся" Землі, те, що росте з її середини. Широко використовані у повсякденному житті, вони були тоді головним та чи не єдиним доступним та дієвим медичним засобом. Збирання трав обов‘язково вимагало дотримання ряду умов –від часу збирання і до особливих слів, які треба було промовляти під час цього. Застереження щодо часу збирання трав базувалися на багаторічному спостереженні за рослинами і тому мали насправді дуже доречний та раціональний характер.

Говорячи про сприйняття слов‘янським населенням простору, обов‘язково треба відзначити дуже важливий його аспект, що багато в чому зумовлював це сприйняття та ставлення до простору і знайшов яскраве відображення у народній творчості. Це протистояння в уявленні людини двох просторів – свого, знайомого, засвоєного, безпечного та чужого, потенційно ворожого, такого, від якого потрібна охорона.

Уявлення давніх слов‘ян про простір були багато в чому обумовлені ступенем освоєності, "олюдненості" цього простору, його підпорядкування людині. Таким чином, люди перебували не просто у просторі як такому, вони перебували у просторі або освоєному, безпечному, або у чужому, потенційно ворожому, такому, що не давав жодних гарантій безпеки. Людина намагалася унебезпечити своє життя, сховавшись від можливого впливу ворожих сил у захищеній зоні. Такими зонами ми можемо умовно назвати сільські поселення в цілому та кожну садибу зокрема.

Захист від зовнішніх потенційно ворожих сил осмислювався слов‘янами за допомогою символу кола, яким обводили себе чи оселю. Окреслений сакральним колом простір – інший простір, не такий, як ззовні. Зовнішній потенційно небезпечний світ протиставлений людському світові, світ людей наче вкладений у зовнішній ворожий світ, вони являють собою ніби два різних простори один в одному. Різноманітність способів окреслення кола привела відомого етнографа К.Мошинського до висновку, що головною була сама фігура, а не спосіб її креслення. Саме звідси походить слово "обійстя" – "місце, яке обходять колом".

Гарний приклад віри у магічну захисну силу кола, що збереглася через віки, зустрічаємо у повісті М. Гоголя "Вій". Знаходячись всередині кола, герой непідвладний нечистій силі.

Якщо коло символізує одиницю – цілісність, то у відповідності до стародавньої індоєвропейської традиції чотирьохкутова будова хати і чотири сторони її стін означали упорядковану безкінцевість світу – вітри дують "на всі чотири сторони", "пішов на всі чотири сторони".

В системі язичницького світогляду людське помешкання взагалі займало надзвичайно важливе місце. Житло виступало своєрідним центром домашнього Всесвіту, мікрокосму, основою самого людського існування. Саме тому майже все, що так чи інакше було пов’язане з людським помешканням, отримувало магічне, ритуальне забарвлення.

Розгляд міфологічних уявлень, які безпосередньо пов’язані з житлом, слід, мабуть, розпочати із системи вірувань, що стосувалися його побудови.

Оскільки, будуючи житло, людина ніби створювала свій власний Всесвіт, то така велика увага приділялася вибору місця для будинку, часу, в який його слід було зводити, заготівлі будівельного матеріалу, тощо. Не можна було будувати дім у так званих "поганих" місцях. Місце вважалося поганим, якщо на ньому були знайдені не поховані належним чином кістки небіжчика, був хтось вбитий чи поранений і пролилася кров. Небажано було будувати дім біля дороги – по ній з дому можуть піти добробут і щастя. Переїзд в новий дім розумівся як дуже небезпечна справа, переломний момент у житті. На новому місці потрібно було ніби заново переродитися, засвоїти його по новій, зробити теж своїм, безпечним і зрозумілим.

Природно, що така відповідальна справа, як зведення житла, повинна була вимагати дотримання суворого ритуалу. Адже розгнівані боги можуть і покарати зухвальця, який вирішив зрівнятися з ними в творенні свого власного світу. У слов’ян поширеним було уявлення, що кожне будівництво здійснюється "на чиюсь голову", тобто хтось із мешканців має померти, освятивши собою новий дім. Щоб відвернути цю біду, на порозі нової хати відрубували голову курці чи півню, м’ясо яких потім не вживали в їжу. "Будівельною жертвою" міг також бути кінь, а деякі дослідники припускають, що в більш ранні часи при закладці великих будівель (фортець тощо) могли бути присутніми і людські жертви. Д. К. Зеленін вважав, що будівельна жертва присвячувалася духам дерев, які було використано при будівництві. За іншою версією, вона мала уподібнити будівництво нового дому створенню Всесвіту, який творився богами із тіла живої істоти.

Уподоблення нового будинку власноруч створенному Всесвіту проявляється, зокрема, в слов’янському звичаї, за яким всередині зрубу залишали рости молоде деревце. Воно мало там перебувати до самого кінця будівництва, символізуючи собою Світове дерево. Крім того, символіка природних стихій була яскраво представлена в орнаментальному оздобленні. Зовнішній контур двоскатного фронтону будівлі та різьблення на ньому символізували хід сонця по небу.

Так само, як різні природні об’єкти, які складають макрокосм, так і частини міні-Всесвіту – будинку - уподібнюються до різних частин людського тіла. Виходячи з цього, будинок є тісно пов’язаним із його мешканцями. Так, при важких пологах відкривали вікна і двері, щоб тіло жінки легше "відкрилося". Будинок також співвідносився із концепцією людського життя. Деякі народні забобони промовисто свідчать: щось негаразд із будинком – чекай хвороби чи смерті господаря.

Будівничим, які зводили житло, теж приписувалися магічні функції, вони ніби виступали у ролі богів-деміургів. Вони, в певній мірі, були володарями доль мешканців майбутнього будинку. Якщо посваряться з господарем – можуть поселити в домі нечисту силу (Кікімору), яка зробить життя мешканців нестерпним.

Будинок вважався священним для його мешканців, так само, як і закон гостинності. Святість будівлі ні в якому разі не можна було заплямувати пролиттям крові, навіть ворожої. Так, до справжньої трагедії призводить недовіра до гостя з боку князя Володимира в одній із билин.

Пролиття крові будівельної жертви носило ритуальний характер, мало на меті задобрити духів чи божества, тоді як вбивство у власному домі могло накликати біду. Мстиві душі неодмінно захочуть покарати свого вбивцю.

Хоча ставлення до гостя було подвійним, адже він мешканець "зовнішнього", "чужого" світу, та все ж саме через це до нього ніяк не можна було ставитися зневажливо. "Гость – не кость, за дверь не выбросишь"- говорить російське прислів’я. Відомо, що слов’яни вирізнялися надзвичайною гостинністю, завжди допомагали тим, хто приходив до них. Завжди треба бути уважним до гостя, як би він не виглядав зовні, бо насправді він міг виявитися ким завгодно - чаклуном чи навіть могутнім божеством, яке може жорстоко помститися неввічливому господареві. Їжа обумовлювала особливий рівень відносин між гостем і хазяїном: нагодувати – означало зробити "чужу" людину "своєю".

Таким чином, можна зробити висновок, що весь простір в уявленні давніх слов‘ян поділявся на освоєний, безпечний та неосвоєний, чужий, потенційно ворожий. Важливими у сприйнятті простору є також протиставлення "верх" – "низ", "схід" – "захід", "праве" – ліве". Вцілому ж ставлення до оточуючого простору та середовища було шанобливим та дещо побоязним. Але при цьому людина відчувала себе органічною частиною живого та одухотвореного світу, на який можна було впливати через магічні дії та в якому все потребувало уваги та пошани, вона невпинно творила своє спілкування з цим оточуючим одухотвореним світом.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7