Дипломная работа: Правотлумачна діяльність

Таким чином, тлумачення правових норм, категорій, понять, яке здійснюється Консти­туційним Судом, фактично продовжує функцію Верховної Ради України у забезпеченні правопорядку в державі, але виключно як збагачення фактичної правової основи суспільного життя. Для того щоб офіційна інтерпретація перетворилась в регулюючий фактор, вона має бути втілена у конкретизовані нормативні положення, оскільки трактування є тільки засобом розуміння громадянином, посадовою особою, державним органом і, нарешті, власне законо­давцем прав та обов'язків у існуючому правопорядку. Тут слід підкреслити дуже важливу ознаку тлумачення правових норм, яке здійснює саме Конституційний Суд. Його рішення щодо праворозуміння у конкретних відносинах держави з фізичними та юридичними особами, у застосуванні суб'єктивних прав громадянами чи наданих повноважень представниками органів влади, а також при виникненні спорів у судах загальної юрисдикції мають вищий рівень юридичної компетентності, оскільки безпосередньо стосуються юридичної догми. Вони є остаточними і не можуть бути оскаржені.

Таким чином, в процесі тлумачення Конституційним Судом юридична категорія (норма, інститут, поняття, термін) набуває офіційної визначеності за змістом і не суто формально, що дає можливість правозастосовуючим суб'єктам досягти юридичної точності, зрозумілості, ко­нкретності у правореалізуючій практиці.

В цьому зв'язку не можна не згадати про факти у історії розвитку догматичної (аналітичної) юриспруденції, які мали місце у XIX—XX століттях в Німеччині. Спираючись на давньоримське право і розробки спеціалістів в університетах (глосаторів і постглосаторів), аналітична юрис­пруденція в той час настільки набула витонченого характеру, що набрала схоластичного вигляду і здобула недобру славу відірваної від життя дисципліни (догматики).

Розуміючи, що аналітичному правознавству немає альтернативи, все ж виникає запитання: в якому обсязі Конституційний Суд має допускати тлумачення Конституції та законів України?

У теоретичному аспекті важливою є думка видатного правознавця кінця XIX ст. Б.О. Кистяковського: «Тільки догматична юриспруденція створює повний обсяг розробки понять, точність та сталість їх». У практичному напрямі, коли існує перший досвід формування правової системи незалежної держави України, коли серйозною загрозою все більше стає правовий нігілізм перехідного періоду, коли владні суб'єкти державної влади та органи місцевого само­врядування приймають юридичні рішення, подекуди нехтуючи правом, коли спори про ком­петенцію органів та посадових осіб набувають конфліктних ситуацій, необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів залишається важливою потребою для держави і суспільства. Через тлумачення Конституційного Суду відкривається той необхідний канал, завдяки якому здійснюється зв'язок правової свідомості з правовими нормами, а відтак із соціальною дійс­ністю у широкому розумінні.

У цьому зв'язку корисно звернути увагу на розглянуту Конституційним Судом України 30 жовтня 1997 р. справу К.Г.Устименка. Остання цікава тим, що в ній дано конституційно-правову оцінку можливостям кожного громадянина реалізувати право на інформацію з питань власного стану здоров'я та взяття на облік в медичних закладах. В тлумаченні у цій справі Конституційним Судом зазначено, що ст. 23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфі­денційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом. Резюмуючи розгляд даної норми. Конституційний Суд визнав пріоритет прав людини щодо свого здоров'я та життя і порядок захисту своїх суб'єктивних прав до органів вищого порядку, а потім — до суду.

Саме через призму одного з перших рішень Конституційного Суду можна побачити соціальне і правове призначення тлумачення як офіційної інтерпретації правомочності влади і прав громадянина в державі. Це ще раз підтвердило існування однієї з драм людського буття, коли особи, зобов'язані забезпечувати дію законів і функціонування механізму захисту прав людини (прокурори, судді, працівники державного апарату та ін.), протидіють здійсненню конституційних прав, свобод громадянина і особи. Носії влади на свій розсуд забезпечують дію права, виправдовуючи застосування повноважень на шкоду інтересам особи, а іноді — й держави, невизначеністю компетенції або, навіть, окремими судовими рішеннями.

Варто згадати рішення Конституційного Суду (справа про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї») від 3 червня 1999 р., що може належати до класичних тлумачень як офіційне роз'яснення у повному обсязі основних понять, яке не залишило прогалин в правових реаліях.

Проте зовсім інший юридичний зміст мають роз'яснення Конституційного Суду, зокрема, у «справі про запити народних депутатів України» (рішення від 19 травня 1999 р. № 4-рп/99), де стверджується, що «керівник, який розглядає запит, не повинен задовольняти вимоги народного депутата України, якщо вважає, що вони не відповідають Конституції та законам України». Не аналізуючи інші аспекти справи, поставимо запитання: чи взмозі був Конститу­ційний Суд визнавати загальну правомірність запитів народних депутатів як конституційну вимогу? Вважаю, що був взмозі, якщо б звернувся до загальних положень Основного Закону. В ч. 4 ст. 76 Конституції України закріплено: «Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України».

Депутатський запит — це конституційне право вимагати від керівників органів державної влади діяти правомірно і надати народному депутату відповідь з порушеного питання. Він, як відомо, оголошується на пленарному засіданні парламенту і набуває легітимності за згодою Верховної Ради України. За розумінням Конституційного Суду керівник, який розглядає депутатський запит самостійно, має визначити, відповідає або не відповідає він Конституції та законам України. Не може не дивувати і наведена при цьому аргументація з посиланням на ч. 2 ст. 19 Конституції України, де йдеться, що органи державної влади і місцевого самоврядування зобов'язані діяти на підставі, в межах і у спосіб, передбачений Конституцією та законами України. Далі у рішенні Конституційного Суду зазначено, що народний депутат може звертатися до керівників судових органів, суддів, органів служби безпеки лише з питань, не пов'язаних з конкретними судовими справами. Тоді логічно запитати: а з якими питаннями до голів судів слід звертатись народному депутату? Якщо наявне невиконання посадовою особою або державним органом конституційного обов'язку, а керівник вважає, що депутатський запит не відповідає законодавству, то за тлумаченням Конституційного Суду він не повинен задовольняти конституційні вимоги народного депутата України. Але про яке право вимоги можна у такому разі твердити, коли є висновок Конституційного Суду, який юридичне виправдовує будь-яке невиконання всупереч ч. 2 ст. 19 Конституції.

Отже, тлумачення ст. 86 Конституції можна розглядати як традиційно декларативне сприйняття конституційних положень, а не як підставу для оцінки діяльності державних органів і посадових осіб. У прийнятому рішенні Конституційний Суд твердить, що «запити народних депутатів України завжди вносяться з викладенням позиції депутата щодо судового рішення чи конкретних дій судді або у разі наявності у народного депутата України сумнівів щодо правильності рішення суду тощо». Можна погодитись, що для того щоб запобігти втручанню народних депутатів у здійснення правосуддя, необхідно було деталізувати тлумачення чч. 1 та 2 ст. 126 Конституції України, і у цьому разі більш зрозумілими були б застереження Конс­титуційного Суду щодо запитів народних депутатів.

У наведеному прикладі є одна істотна обставина: рішення Конституційного Суду в постановляючій частині містить пряму заборону в контексті ст. 86 Конституції: народний депутат України не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, голів судів та до суддів щодо конкретних судових справ. Цим обмеження права депутатського запиту пере­творилося у тлумаченні Конституційного Суду в імперативну заборону права, що є нормою, яка повинна міститись у Конституції або законах України.

Формула тлумачення може свідчити про абсолютизацію судочинства, не гарантованого, як відомо, від судових помилок, а вони виникають подекуди у зв'язку з порушеннями присяги або випадками, пов'язаними з несумісністю діяльності суддів, що не позбавляє правосуддя від вказаних рецидивів. Передбачене Законом «Про Вищу раду юстиції» право народного депутата України вносити до неї з цього приводу подання є достатньою умовою ознайомлення з відповідними матеріалами, які знаходяться у судовому провадженні, але це вже інша площина взаємовідносин народних депутатів і судових органів.

Наведений аналіз рішення Конституційного Суду далекий від спроби провести ревізію його вірності чи помилковості постановлених висновків у процесі тлумачення права запитів народних депутатів України до судових органів та органів служби безпеки. Йдеться, насамперед, про те, чи можна, як у даному випадку, юридичні висновки Конституційного Суду вважати джерелом права, в яких з позицій конституційного контролю встановлюватимуться заборони, дозволи та інші правові імперативи. Адже кожного разу правомірно будуть виникати сумніви щодо мотивів проведеного тлумачення, а вони, як свідчить практика, обумовлені багатьма обставинами. Чи не тому в засобах масової інформації множаться публікації, в яких, зокрема, народним депутатом України В.Семиноженком твердиться, що «на місце правового абсолю­тизму повинне прийти прагматичне верховенство Закону, який ґрунтується на невичерпному потенціалі правового удосконалення»[24]. Така позиція пов'язана, у першу чергу, з правовою реальністю і не продиктована прагненням знехтувати проголошений конституційний принцип верховенства права[25].

Застосування принципу верховенства права є особливо важливим при системному підході до тлумачення складних конституційних проблем.

Таку проблему конституційного права, як і теорії права взагалі, розглядав Конституційний Суд, відкривши справу за конституційним поданням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 58 Конституції (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).

Рішення, прийняте Конституційним Судом, залишилось далеким від переконання нау­кової громадськості щодо своєї бездоганності. В ньому зроблено висновок, що дія ч. 1 ст. 58 Конституції про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи, не поширюється на юридичних осіб.

Застосувавши метод «вузького тлумачення» конституційної норми, коли ще не досліджу­вався зв'язок цих положень з фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності без створення юридичної особи, Конституційний Суд відійшов, на мій погляд, від системного підходу рівних прав, у той час, як сама Конституція не передбачила для них обмежень. Логіка суддів, які закріпили свою позицію у рішенні, полягала в тому, що розділ II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» містить норми прямої дії лише для фізичних осіб. В той же час права юридичних осіб (політичних партій, профспілок, релігійних організацій), які згадуються у цьому розділі, на думку Конституційного Суду, є похідними і Конституцією не гарантовані. Як можна поставитись до такого тлумачення у практичній сфері застосування конституційної норми, зокрема, при прийнятті законодавчих актів?

Роз'яснюючи дане тлумачення на прес-конференції, Голова Конституційного Суду Ук­раїни І.Тимченко висловив думку, що для такого суб'єкта правовідносин, як громадянин-підприємець, слід відокремлювати права особи як громадянина від його підприємницького статусу[26]. Інакше кажучи, вже можна не звертати увагу на обшуки, конфіскацію майна, безакцентне списання, що застосовуються до громадян-підприємців без санкції прокурора або рішення суду.

Зрозуміло, таке тлумачення Конституційного Суду можна очікувати тільки при схолас­тичному теоретизуванні, але ніяк в площині практичного підходу до потенціалу конституційної юстиції. Конституційний Суд, на жаль, продемонстрував, як слід обирати шлях у тлумаченні між «правом» і «законом», чим взагалі посягнув на класичні постулати і правовий принцип незворотної сили закону на правовідносини, що склались між будь-якими суб'єктами до його прийняття.

Сумнівна аргументація у науковому і практичному напрямах, на мій погляд, принизила роль офіційного тлумачення Конституційного Суду, створивши прецедент вкрай слабкої до­казової юридичної основи як вирішального фактора у тлумаченні фундаментальних принципів.

Таку позицію поділяє в окремій думці й суддя Конституційного Суду М.Савенко, який, зокрема, аргументовано твердить, що суд повинен був ретельно з'ясувати, яку ж функцію виконує ст. 58 Конституції України, тобто визначити предмет її регулювання, і вже з ураху­ванням результатів такого дослідження визначити коло осіб, на яких поширюється її дія. Таким чином, предметом регулювання названої норми є дія норми права у часі, а не коло суб'єктів права[27]. Це є підтвердженням того, як Конституційний Суд штучно змоделював важливий правовий принцип, відкривши простір для вже можливого правового свавілля в законах та підзаконних актах.

І, нарешті, у зв'язку з цим ще один цікавий висновок. Тлумачення Конституції та законів України є необхідним, як відомо, тоді, коли їх зміст сприймається неоднаково і це перешкоджає єдності його застосування. Але чи включає проведене тлумачення можливість та необхідність певною мірою з його врахуванням уточнення та зміни у тексті закону, причому без зміни його первинного смислу. Такого процесуального механізму в Законі про Конституційний Суд не передбачено. Виконання його рішень є важливою, але самостійною проблемою у формуванні політичної культури, застосуванні громадянами, державою, громадськими і політичними об'­єднаннями нормативних регуляторів — Конституції та законів України. Акти Конституційного Суду за своєю політико-правовою спрямованістю поступово набувають значення правового феномена, зважаючи на їх юридичну силу щодо оцінки конституційності актів будь-якого суб'єкта влади, а також при вирішенні правових спорів на підставі конституційної перевірки правотворчості і застосування норм права. Конституційна «корекція», яку здійснює Консти­туційний Суд стосовно правовідносин різних галузей права, має універсальний характер конституційного контролю, і він дедалі більше набуває ознаки правового явища, оскільки критеріями оцінки виступає як власне Конституція України, так і міжнародно-правові прин­ципи й норми, визнані (ратифіковані) Верховною Радою України.

Висновки

Тлумачення правових норм є ефективним і єдиним засобом правильного й глибокого пізнання дійсного змісту правових норм. В правовій дійсності тлумачення має місце у правовій діяльності та правовому регулюванні. В правовій діяльності тлумачення норм права повинно використовуватися в правотворенні, реалізації і систематизації права, правовому вихованні, пропаганді тощо. Місце тлумачення в правовому регулюванні суспільних відносин полягає виключно в правильному, глибокому розумінні дійсного змісту норм права та його розгорнутому, обґрунтованому роз'ясненні іншим суб'єктам суспільства.

Аналіз тлумачення правових норм і державної політики, практики тлумачення в Україні дозволяє зробити висновок про гостру необхідність ухвалення законодавчого акту, регулюючого відносини тлумачення і конкретизації норм права в Україні. Розробка і ухвалення цього закону суттєво впорядкує і стабілізує відносини конкретизації та роз'яснення змісту правових норм у суспільстві. Такий акт перешкоджатиме або гальмуватиме видання підзаконних нормативних актів, які не відповідають, суперечать чинним нормам права або ускладнюють з'ясування їх змісту. Загалом ухвалення цього закону значною мірою підвищить ефективність дії правових норм та посилить законність у державі.

Джерела

1.   Конституція України.

2.   Закон України “Про Конституційний Суд України”.

3.   Алексеев С. С. Общая теория права. Курс в 2-х томах. Т. II. М., 1982.

4.   Алексеев С. С. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследования. М., 1999.

5.   Васьковский Е.В. Руководство к толкованию и применению законов. М., 1997.

6.   Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая. В 2-х т. Т. 1. М., 1994

7.   Черданцев А.Ф. Теория государства и права. М., 1999.     

8.   Комаров С.А. Общая теория государства и права. Курс лекций. 2-е изд., испр. и доп. М., 1995.

9.   Пиголкин А.С. Толкование норм права и правотворчество: проблемы соотношения // Под ред. А.С. Пиголкина. М., 1998.

10.            Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. М., 1995.

11.            Трубецкой Е. Н. Энциклопедия права. СПб., 1998.

12.            Лазарев В.В. О роли доктринального толкования // Советская юстиция. 1969. №14.

13.            Марксистско-ленинская общая теория государства и права. Социалистическое право. М., 1973.

14.            Проблемы общей теории права и государства / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. М., 1999.

15.            Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах / Отв. ред. М. Н. Марченко. Т. 2. Теория права. М., 1998.

16.            Фарбер И. Е. Вопросы толкования советского закона // Ученые записки Саратовского юридического института. Вып. 4. Саратов

17.            Хропанюк В. Н. Теория государства и права. М., 1995.

18.             Современный словарь иностранных слов. СПб., 1994.

19.            Костенко О. Наукове (доктринальне) тлумачення законів та його роль у здійсненні правосуддя // Право України – 2000 - № 6, С. 34

20.            Рабінович П., Савчук Н. Офіційне тлумачення законодавства: герменевтичний аспект // Право України – 2000 - № 11, С. 22

[1] Васьковский Е.В. Руководство к толкованию и применению законов. М., 1997. С. 9–10.

[2] Цит. по: Васьковский Е.В. Руководство к толкованию и применению законов. С. 10.

[3] Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая. В 2-х т. Т. 1. М., 1994. С. 87.

[4] Там же.

[5] Черданцев А.Ф. Теория государства и права. М., 1999.         С. 264.

[6] Алексеев С.С. Общая теория права. Т. 2. М.,1982. С. 290.

[7] Комаров С.А. Общая теория государства и права. Курс лекций. 2-е изд., испр. и доп. М., 1995. С. 230.

[8] Пиголкин А.С. Толкование норм права и правотворчество: проблемы соотношения // Под ред. А.С. Пиголкина. М., 1998. С. 67.

[9] Там же.

[10] Там же.

[11] Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. М., 1995. С. 50; Трубецкой Е. Н. Энциклопедия права. СПб., 1998. С. 139.

[12] Лазарев В.В. О роли доктринального толкования // Советская юстиция. 1969. №14.

[13] Алексеев С. С. Общая теория права. Курс в 2-х томах. Т. II. М., 1982. С. 313; Марксистско-ленинская общая теория государства и права. Социалистическое право. М., 1973. С. 488–489.

[14] Проблемы общей теории права и государства / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. М., 1999. С. 454–459.

[15] Современный словарь иностранных слов. СПб., 1994. С. 211.

[16] Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах / Отв. ред. М. Н. Марченко. Т. 2. Теория права. М., 1998. С. 342; Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства. М., 1999. С. 503; Алексеев С. С. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследования. М., 1999. С. 141.

[17] Проблемы общей теории права и государства / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. С. 458.

[18] Там же.

[19] Фарбер И. Е. Вопросы толкования советского закона // Ученые записки Саратовского юридического института. Вып. 4. Саратов, 1956. С. 42.

[20] Проблемы общей теории права и государства / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. С. 455.

[21] Там же.

[22] Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. С 50.

[23] Хропанюк В. Н. Теория государства и права. М., 1995. С. 282–283.

[24] Факти. — 1999. — 25 черв.

[25] ч. 1 ст. 8 Конституції України

[26] Закон і бізнес. — 1999. — 15 лют.

[27] Вісник Конституційного Суду. — 1999. — № 2. — С. 28