Дипломная работа: Правотлумачна діяльність

Такі основні характеристики тлумачення права як виду юридичної діяльності.

2. Доктринальне тлумачення права

Доктринальне тлумачення права — це, як відомо, один з різновидів неофіційного, тобто  необов'язкового, що не має юридичної чинності тлумачення. Проте таке тлумачення має дуже важливе значення для правотворчої і правозастосовчої практики. Адже багато норм права трактуються в юридичній практиці саме так, як це робиться в юридичній науці. Останнім часом роль доктринального тлумачення права ще більш підвищується. Це зв'язано з тим, що юристи-вчені стали більш активно залучатися до участі в правотворчому і в правозастосовчому процесах як розроблювачі законопроектів, експертів, фахівців, різного роду консультантів. Більш того, багато хто з них стали депутатами Верховної Ради, суддями вищих судів, ввійшли у виконавчі органи державної влади різних рівнів, а також в органи місцевого самоврядування, отже стали самі безпосередньо здійснювати правотворчість і правозастосування.

Участь юристів-вчених в правотворчості й у правозастосуванні і їхнє входження у владу у визначеній мірі розмиває об'єктивно існуючу межу між ними і юристами-практиками. У свою чергу це породжує цілий ряд проблем, у тому числі і проблем, зв'язаних з доктринальним тлумаченням права, які вимагають свого наукового рішення. Так, зокрема, потребують дослідження питання про роль доктринального тлумачення права в сучасних умовах, про його співвідношення з професійним тлумаченням, а також про його вплив на офіційне тлумачення права.

Взагалі необхідно відмітити, що доктринальному тлумаченню права у вітчизняній юридичній літературі практично завжди приділялася дуже незначна увага. Лише поверхово розглядалося таке тлумачення в дореволюційних дослідженнях[11] .       

У радянський же період даній проблемі була присвячена всього одна стаття В. В. Лазарєва[12] . Крім того, фрагментарно вона висвітлювалася в монографіях, які торкаються питання тлумачення права, і в навчальній літературі[13]. У сучасних роботах до цієї теми недавно знову звернувся В. В. Лазарєв, приділивши їй увагу в написаному ним в одному з параграфів глави “Тлумачення права” навчального курсу “Проблеми загальної теорії права і держави”[14] . В інших наукових працях і в навчальній літературі тема доктринального тлумачення права якщо і розглядається, те дуже і дуже коротко. Тим часом необхідність її всебічного і глибокого дослідження очевидна. В даній главі курсової роботи я спробував узагальнити все те суттєве, що сказано про доктринальне тлумачення права в літературі, а також висловити свою думку по всіх проблемних питаннях такого тлумачення.

Доктринальним тлумаченням права (від лат. doctrina — “навчання, наукова чи філософська теорія, політична система, теоретичний чи політичний принцип”[15] ) є те, про що можна прочитати в будь-якому підручнику по теорії права, таким тлумачення, що дається вченими-юристами в монографіях, інших наукових публікаціях, коментарях до законів тощо. Воно є результатом саме наукового аналізу норм права. У літературі звичайно підкреслюється важливість цього тлумачення, вказується на його велике значення для правотворчої і правозастосовчої практики[16] .

Міркуючи про доктринальне тлумачення права, важливо торкнути неоднаково розглядуване різними авторами питання про те, на що може бути спрямоване дане тлумачення. Відповідаючи на нього, В. В. Лазарєв, наприклад, пише, що “наукові праці, хоча і є основою до з'ясування і пояснення права, але не переслідують в цілому чи частково мету тлумачення окремих  норм чи основ і змісту права в цілому, не відносяться…до результатів доктринального тлумачення”[17] . Правда, при цьому він робить застереження, що “не завжди можна провести чітку межу між тими чи іншими роботами, але в теоретичному плані вона існує”[18] . Вважається, що спроби проведення такої межі, визнання самого факту її існування, нехай навіть тільки в теоретичному плані, неприйнятні, оскільки істотно звужують область доктринального тлумачення права. Будь-яке наукове положення, що дозволяє краще зрозуміти зміст права, істинний зміст його окремих норм, є результатом саме доктринального тлумачення права. Причому в цьому випадку зовсім несуттєво, переслідував чи ні інтерпретатор права мету розкрити зміст яких-небудь його конкретних норм. Так, формулюючи ті чи інші юридичні поняття, дослідник може найменше думати про визначені норми права. Однак ці поняття (особливо якщо в законодавстві відсутні їхні визначення) здатні істотно полегшити розуміння відповідних норм права. Тому всі ті теоретичні пошуки в області права, що тією чи іншою мірою сприяють збагненню змісту норм права, являють собою доктринальне тлумачення права.

Тепер доречно буде сказати про значення доктринального тлумачення права для юридичної практики. Безперечно, таке тлумачення впливає на правотворчу і правозастосовчу практику. Адже як правотворчі, так і правозастосовчі органи, як правило, враховують у своїй роботі результати доктринального тлумачення. Причому особливу важливість здобуває таке тлумачення саме зараз, коли, по суті справи, стерта межа між позитивним і природним правом і на конституційному рівні знайшли своє закріплення ідеї природного походження і невідчужуваності прав людини. У цих умовах юрист-практик як ніколи має потребу в рекомендаціях юриста-вченого з розв’язання виникаючих у правотлумачній практиці питань. Однак, при цьому не потрібно перебільшувати можливості доктринального тлумачення права. Його сила лише в авторитеті вченого, що тлумачить норми права, у вагомості аргументації на користь того чи іншого варіанта їхнього розуміння. Але останнє слово завжди залишається за суб'єктами правотворчості і правозастосування.

У зв'язку з обговорюваною проблемою необхідно звернути увагу на те, що не слід ототожнювати доктринальне тлумачення права з офіційним тлумаченням, як це роблять деякі дослідники. І. Е. Фарбер, наприклад, взагалі не виділяв такий вид тлумачення як доктринальне, оскільки вважав, що офіційне тлумачення завжди є науковим розумінням права[19]. Деяке змішування доктринального й офіційного тлумачення права знаходимо ми й у В. В. Лазарєва. На його думку, “воно може бути як офіційним, так і неофіційним”[20]. У тій своїй частині, у який доктринальне тлумачення права лежить в основі офіційного тлумачення, воно є офіційним доктринальним тлумаченням права. Ті ж наукові інтерпретації тлумачення права, що не були сприйняті і відбиті в актах офіційного тлумачення права, необхідно віднести, по В. В. Лазарєву, до неофіційного доктринального тлумачення права.

Вважаю, що поділ доктринального тлумачення права на офіційне і неофіційне тлумачення неприйнятним. І от чому. Офіційне тлумачення права — це все-таки тлумачення, що здійснюється відповідними державними органами і посадовими особами і має обов'язкову юридичну чинність. Неофіційне ж тлумачення здійснюється не уповноваженими на це особами, а тому не володіє обов'язковою юридичною силою. При розмежуванні офіційного і неофіційного тлумачення змістовна сторона тлумачення права не має ніякого значення. У цьому випадку важливо тільки те, хто тлумачить право. Що ж стосується офіційного тлумачення права, то саме суб'єкт такого тлумачення (а ніхто інший) є його “автором”. Те, що останній може використовувати при цьому результати доктринального тлумачення права, анітрошки не применшує його “авторства”, оскільки саме він додає цим результатам юридичну чинність і несе за своє рішення відповідальність. Таким чином, доктринальне тлумачення права це завжди неофіційне тлумачення.

Те, що доктринальне тлумачення права не може ні при яких умовах називатися офіційним тлумаченням, однак, не зменшує його ролі в тлумаченні права взагалі. Взагалі, як справедливо пише В. В. Лазарєв, “офіційне нормативне тлумачення, щоб бути цілком науковим, повинне спиратися не на минущі розуміння доцільності в рішенні виникаючих справ, а на створені доктриною і підтверджувані практикою наукові цінності, що мають в умовах даного місця і часу неминуче значення”[21]. Тому в ідеалі офіційне тлумачення права завжди повинне спиратися на відповідні наукові положення, які більш об'єктивно відбивають зміст права чим уявлення, які виникли під впливом розумінь доцільності.

Останнім часом у зв'язку з розвитком чинного законодавства дуже гостро встало питання про співвідношення доктринального тлумачення права з професійним тлумаченням. Дані види неофіційного тлумачення права дуже тісно зв'язані між собою, а тому проблема їхнього співвідношення має потребу в науковому аналізі.

Розглядаючи дану проблему, потрібно наголосити на тому, що деякі автори взагалі не проводять межу між доктринальним і професійним тлумаченням права. Так, Г. Ф. Шершеневич, як і багато інших дореволюційних юристів, писав тільки про “науково-судове тлумачення, що виходить від  вчених чи практиків і яке черпає силу переконливості в моральному авторитеті науки і суду”[22] . Наукове і судове тлумачення права виступає в Г. Ф. Шершеневича, таким чином, у якості одного виду тлумачення. В дослідження останніх років не розрізняється  доктринальне і професійне тлумачення права, наприклад, у В. Н. Хропанюка[23] . Він виділяє тільки доктринальне тлумачення права, що охоплює в нього собою і все те, що в даній роботі іменується професійним тлумаченням. Я ж виходжу з необхідності розрізнення як доктринального, так і професійного тлумачення права.

А тепер дамо характеристику професійного тлумачення права, а також покажемо його співвідношення з доктринальним тлумаченням права.

Професійне тлумачення права — це тлумачення, здійснюване юристами-практиками (суддями, прокурорами, адвокатами тощо). Специфіка цього тлумачення в тому, що в одному випадку воно може носити офіційний характер (коли, наприклад, Верховним Судом України видається роз'яснення з питань судової практики). В іншому ж випадку таке тлумачення може і не бути офіційним тлумаченням. Так, тлумачення норм права в процесі судового засідання прокурором не є для суду обов'язковим (а значить не можна вважати його офіційним тлумаченням). Потрібно наголосити на тому, що неофіційне тлумачення права юрист може давати і не в зв'язку зі своєю службовою діяльністю (як приватна особа). Для віднесення до такого тлумачення тих чи інших інтерпретацій права важливо не те, у зв'язку з чим (з виконанням своїх службових  обов'язків чи ні) вони здійснювалися, а те, що вони виходять від практикуючого юриста (фахівця в області практичної юриспруденції). Причому важливо щоб при цьому переслідувалися не наукові, а сугубо практичні цілі, пов'язані з реалізацією права.

У якому ж співвідношенні знаходяться професійне і доктринальне тлумачення права?

Якщо говорити про співвідношення професійного тлумачення права взагалі (як офіційного, так і неофіційного) з доктринальним тлумаченням, то варто визнати, що хоча часом провести між ними межу буває важко, усе-таки вона завжди існує. Причому ця межа досить певна (а не аморфна). Це обумовлено тим, що професійне і доктринальне тлумачення права є принципово різними видами тлумачення. Тому ми не можемо погодитися з тими авторами, які вважають, що дані види тлумачення права можуть співвідноситися між собою. Цього не відбувається, як нам здається, навіть і в тому випадку, коли, наприклад, тлумачення права здійснює суддя Конституційного Суду України, який одночасно є і юристом-практиком високого класу, і великим ученим-правознавцем.

Таку позицію можна аргументувати в такий спосіб. У юриста-практика в ході його професійної діяльності неминуче формується своя особлива (професійна) правосвідомість. Вона залежить від цілого ряду факторів (від правової системи держави, справедливості (чи, навпроти, несправедливості) чинних у державі законів, а також принципів, що характерні для діяльності тих чи інших правоохоронних і правозастосовчих органів, і багатьох інших). Формується своя специфічна (наукова) правосвідомість і у вченого-юриста. Її становлення протікає вже в зовсім інших умовах (в умовах незалежності дослідника від усіх тих факторів, що впливають на юриста-практика (підпорядкованість по службі; зв'язаність указівками відомчих інструкцій, рішеннями судових і інших органів, процедурними нормами; необхідність оперативного рішення тих чи інших питань; знання юридичної практики “зсередини” і т.п.). Тому юрист-вчений більш незалежний у своїх судженнях ніж практик. Разом з тим він трохи відірваний від реальної юридичної практики. Юрист же практик, навпроти, не може собі дозволити тієї волі мислення, яка є характерною для юриста-вченого. Однак він більш “приземлений”, краще знає життя і реальну юридичну практику. Усе це, природно, не може не відбиватися на тих тлумаченнях права, які даються юристами-вченими і юристами-практиками. Але навіть і тоді, коли юрист сполучає в собі обоє ці якості (а в ідеалі, напевно, так і повинно бути), він всеодно в одному випадку виступає як юрист-практик (коли здійснює тлумачення права в зв'язку зі своєю службовою діяльністю), а в іншому — у ролі юриста-вченого (коли право тлумачиться ним як приватною особою). І результати тлумачення тих самих норм права тими ж самими особами можуть виявитися в цих ситуаціях далеко не однаковими.

Резюмуючи все сказане вище про співвідношення професійного і доктринального тлумачення права, відзначимо, що, звичайно ж, юрист-професіонал повинен прагнути при здійсненні тлумачення права бути гранично об'єктивним і враховувати всі досягнення юридичної науки. Однак у реальному житті це досяжно далеко не завжди. Не потрібно тільки вважати, що доктринальне тлумачення права є тлумаченням більш високого типу ніж професійне тлумачення. Взагалі варто визнати, що дані поняття є неспіввідносними під даним кутом зору поняттями. Використання категорій “вище”, “нижче”, “досконаліше”, “недосконаліше” при рішенні питання про співвідношення професійного і доктринального тлумачення неприйнятне.

Вважаю, що особлива думка Конституційного Суду України — це в чистому виді професійне тлумачення. По-перше, тому, що воно здійснюється в зв'язку зі службовою діяльністю суддів. По-друге, тому, що при цьому переслідуються не якісь наукові цілі, а вирішуються сугубо практичні задачі — звернути увагу інших членів Конституційного Суду, а також державних органів і громадян на позицію, яку суддя, що висловив у своїй особливій думці, вважає правильною, яка в наступному може мати вплив на діяльність Конституційного Суду й інших державних органів.

Взагалі діяльність суддів Конституційного Суду по тлумаченню права оцінюється в науці неоднозначно. Питання про те, коли вона припустима, а коли конституційні судді повинні утримуватися від публічного висловлення своїх суджень про норми діючого права зважується в літературі по-різному.

Даючи свою оцінку приведеним судженням, підкреслимо, що, звичайно ж, коли у провадженні Конституційного Суду виявиться яка-небудь справа, то до прийняття по ньому рішення норми права, що будуть у ньому витлумачені, не підлягають публічному коментуванню суддями даного суду, оскільки такі дії несумісні з посадою судді Конституційного Суду України. Що ж стосується публічного висловлення своєї думки про питання, що може стати предметом розгляду в Конституційному Суді України, то вважаю, що відповідь на дане питання не може бути однозначним. Коли конституційний суддя висловлює своє судження про який-небудь нормативний правовий акт як посадова особа (у зв'язку з виконанням їм своїх службових обов'язків), він, напевно, повинний утримуватися від тлумачення тих норм права, імовірність тлумачення яких у майбутньому Конституційним Судом дуже велика (хоча говорити про цю імовірність у теоретичному плані дуже важко). Однак чи можна заборонити робити це члену Конституційного Суду, що виступає в якості юриста-вченого (під час написання їм монографій, підручників, коментарів до закону і т.п.)? Ствердно відповісти на це питання, значить фактично визнати заборону на заняття членами Конституційного Суду науковою діяльністю (про що, наприклад, може міркувати у своїх наукових працях член даного суду, що є фахівцем в області конституційного права, якщо йому не можна буде коментувати діюче конституційне законодавство). Введення ж заборони на наукову діяльність члена Конституційного Суду представляється й абсурдним, і незаконним, оскільки дана діяльність дозволена чинним законодавством.

Однак, проблема співвідношення наукової діяльності судді Конституційного Суду і його діяльності як член суду існує. Здається, що наукою конституційного права повинні бути вироблені чіткі критерії розрізнення цих двох видів діяльності.

Вважаю, що взагалі тема доктринального тлумачення права заслуговує набагато більшої уваги, ніж їй приділяється в літературі в даний час. Адже від ступеня її розробленості багато в чому залежить те, наскільки правильно й ефективно результати доктринального тлумачення права використовуються в правотворчій і в правозастосовчій практиці.

3. Теоретичні і практичні погляди на

тлумачення Конституційним Судом України норм законодавства

Правова українська реальність, обумовлена застосуванням Конституції і законів України, Указів Президента та правових актів Уряду, опинилась під зростаючим впливом остаточних рішень (висновків) Конституційного Суду України.

Названий конституційний орган держави сприймається суспільством неоднозначно, ви­ходячи з практичних результатів його діяльності. У офіційній інтерпретації юридичних норм, яку здійснює Конституційний Суд, «грунт права» не відкидається, не знижується до рівня осмислення фактів, що може призвести до помилкового визначення сутності конституційно-правового принципу або норми, яка регулюється. Головна мета довіреного тлумачення, котре пропонується суспільству і державі органом конституційного контролю, є, якщо використати вислів Гегеля, «осягненням думки, покладеної в основу права». Необхідність в тлумаченні, як і підстави для його реалізації у Конституційному Суді, полягає у суперечностях правозастосування, що при цьому виникають як у фізичних, так і юридичних осіб, у більшості випадків породжує «спори про застосування права».

Що ж у такому разі обумовлює тлумачення як таке? Його як предмет розгляду в Конституційному Суді мало цікавлять умоглядні конструкції, відірвані від реальних правових процесів та явищ. В цьому сенсі тлумачення як прояв конституційної юрисдикції «зростає» на фундаменті юридичних знань та правової культури. В цілому сфера тлумачення юридичних норм є сферою суспільної або державної дійсності, яка охоплюється поняттям «дійсного права», котре стосується, головним чином, вироблення в процесі тлумачення конституційно-правової орієнтації в розумінні й обґрунтуванні права.

Слід зауважити, що тлумачення як найважливіший критерій правозастосування за умов політизації Конституційного Суду може призвести до спекулятивно-догматичної філософії права, до того ж з ідеологічним навантаженням, а в іншому випадку — до «філософсько-тер­мінологічного переодягнення» загальноприйнятих понять, результатів досліджень (С.Алексєєв).

Такі випадки вже траплялися в конституційно-судовій практиці Російської Федерації. Адже відомо, що тлумачення норм Конституції та законів нового змісту не породжує, воно тільки поверхово умножує розуміння змісту прав і обов'язків та надає йому офіційний характер.

Ми одразу відокремлюємо тлумачення Конституційного Суду від інших видів загально-судового тлумачення уповноваженими державою органами правосуддя або наукового (філософ­ського) тлумачення при теоретичному чи практичному опрацюванні тих або інших правових проблем.

З позицій Конституційного Суду тлумачення менше викликає пізнавальний ефект, істотне збільшення правових знань ніж його результат. Цей ефект настає, наприклад, в процесі правового дослідження при характеристиці ролі права з врахуванням висновків аксіології, при включенні у тлумачення норм права, відомостей сучасної герменевтики. Припускаємо, що це завдання може бути досягнуте у майбутньому. В сучасних реаліях тлумачення у Конституцій­ному Суді — це не тільки ідеї права, законів та їх норм, а й, насамперед, — правове життя.

Офіційна інтерпретація Конституції та законів України сьогодні зростає до рівня особливої високозначущої сфери належного та неналежного правозастосування. І це виділяє Конститу­ційний Суд як спеціальний орган держави конституційної юрисдикції в механізмі охорони Конституції і правореалізації, здатний реально впливати на правовідносини у державі та суспільстві. Юрисдикція Конституційного Суду щодо офіційного тлумачення Конституції та законів визначена у ст. 93 Закону «Про Конституційний Суд України».

Тлумачення як метод пізнання правової матерії з позицій позитивного права дозволяє вийти за межі закритого кола одномірних, лише юридичних явищ, побачити основи, а може і передоснови права з наданням правових ознак категорії методологічного характеру.

Отже, головна перевага тлумачення як предмета діяльності Конституційного Суду полягає в осягненні смислу, основ і логіки права щодо конкретних юридичних формул і проблем. Конституційний Суд створює принципово важливу сферу аналітичної юриспруденції (юридич­ний позитивізм), що надає його висновкам, які стосуються тлумачення конкретних норм Конституції або законів, характеру права лише у широкому значенні.

Страницы: 1, 2, 3