Дипломная работа: Лівобережне козацьке військо доби Руїни

Отже, будемо вважати, що у 1672 р. очолював першу на Лівобережжі державну "кумпанію" найманців у 1000 чоловік Ілля Федорович Новицький. Його полк 1672 р. мали розпустити, як свідчить "чолобиття", але Іван Самойлович, перечекавши хиткий період обрання, не лише не розпустив полк Новицького, а й широко розгорнув комплектацію нових найманих підрозділів, що поступово перетворилися на постійні військові частини України-Гетьманщини. [2, с. 685].

Трансформація охотницьких полків у регулярне військо пояснюється кількома причинами. Насамперед охотники повністю залежали від гетьмана і на відміну від реєстрових козаків, схильних до отаманщини, були слухняною і вірною зброєю. Крім того, найманці несли постійну прикордонну варту, були мобільнішими й не пов'язані з господарством.[28, с. 75].

Відмінність між охотницькими і реєстровими полками полягала також і в тому, що найманців не називали козаками. У документах вони йменуються "товаришами", "полчанами", "молодцями". Такою назвою лише підкреслювалась принципова різниця в їхньому службовому становищі. На відміну від козаків охотники не були осілими, а користувалися тимчасовими "становиськами" для постою, що в кожному окремому випадку визначав особисто гетьман. У зв'язку з цим їхні полки називалися не за територією, як реєстрові (Полтавський, Ніжинський тощо), а іменем полковника—Новицького, Рубана, Шульги, Павловського, Яреми та ін. Нарешті, остання найпринциповіша відмінність найманців від городових козаків полягала в забезпеченні. Охотники перебували на повному гетьманському утриманні харчами, одягом, зброєю, амуніцією, фуражем (або взамін отримували гроші).[18, с. 106].

Військово-політичне значення найманців було настільки великим, що з легкої руки Івана Самойловича вони дістали тривале життя на Лівобережній Україні. Так, вступаючи до гетьманського уряду, І. Мазепа просив, щоб "для всілякої остороги і для страху свавільникам" царі дозволили йому оточити себе найманими сердюками і драгунами (кіннотою) [50, с. 407]. Спеціальний пункт Коломацької угоди, підписаної Іваном Мазепою з Москвою у 1687 р., теж визначав: "Позаяк охотницькі полки кінні і піші під сей час на оборону малоросійського краю суть потрібні, щоб вони були збережені, так як і при попередньому гетьманові, а давати їм плату, збираючи гроші у посполитих людей, які не вписані до козацького реєстру" [1, с.51].

За родом військ наймані полки чітко розподілялися на кінноту (комонники, компанійці, компанія, охочекомонні) і піхоту (серденята, сердюки, охочепіхотні). Однак інколи у польових кампаніях і далеких походах сердюки мали коней. У1678 р. під Чигирином сердюки Данила Рубана були на конях. Але це була військова потреба і швидше виняток, аніж правило.

Кількість охотницьких полків в останній чверті XVII ст. змінювалася у межах від одного (на початку 70-х років) до восьми. За чисельністю воїнів охотницькі полки були меншими, ніж реєстрові. Кількість полчан у них коливалася від 400 до 1000, а сотень — від 3 до 8, бо не завжди в них було 100 чоловік. Деякі нечисленні полки існували недовго, розпадалися і відновлювалися за потребою. Так, у Чигиринській війні фігурує компанія "ротмістра нашого" (гетьманського) Якова Павловського а пізніше — "особная компанія ротмістра Ростковського" Як бачимо, воєначальник нечисленного полку навіть називався не полковником, а ротмістром. До складу полку іноді належав великий підрозділ, що мав права полку і старшину. [29, с.112].

Гетьман Самойлович у 1684 р. в розмові з думним дяком Омеляном Українцевим зазначав, що у нього загальне число в "охочих кінних і піших полках чотири тисячі" [50, с. 381 ]. Про кількість полчан Новицького свідчить такий реєстр: "У Лубнах товариства на стаціях стоять 308, в Чигирин-Діброві товариства 6, в Лукомлі — 24, в Лохвиці — 65, в Сенчі — 16, в Пирятині — 23, в Чорнухах— 56, в Глинську — 38, в Ромні — 102, в Смілій, в Костянтинові з Хорунжівкою — 20. Всього товариства полку його милості пана Новицького451". Коли ж скласти всі наведені цифри, то маємо іншу суму — 658 чоловік. Але й це, мабуть, не всі, бо полчани квартирували і в інших полках.

Комплектування компанійських і сердюцьких полків здійснювалося за суто добровільним принципом. На заміну вбитим, хворим, старим набирали шляхом вербування добровольців-охотників з місцевих міщан, селян та міських обивателів Правобережної України, а також іноземців—поляків, волохів, сербо-хорватів [174]. У полку Новицького фігурує "волоський курінь", напевно, укомплектований молдаванами та румунами [232, № 14486]. Наведений В. Модзалевським реєстр полку Павловського за 1682 р. засвідчує прізвища рядових, в основному польські, сербські та румунські [216, с. 180—183].

Різкому зростанню чисельності полчан в охотницьких полках, а відтак і загальної їхньої кількості сприяли переходи з Правобережжя на Лівобережжя військових формувань П. Дорошенка від Гоголя, Драгинича, Куницького, Могили та ін. У вересні 1676 р., за наказом І. Самойловича, до свого полку прийняв поповнення з числа збіглих від Є. Гоголя козаків І.Новицький [2, с. 685]. Протягом 1675 — 1676 рр. переходили на Лівобережжя серденята Дорошенка. У 1677 р. перейшла "піхота Ханенкова" [29, с. 113].

Гетьманськими універсалами й наказними листами суворо заборонялося охотницьким полковникам приймати до своїх полків селян, що втекли від державців, осілих у лівобережних полках посполитих — тяглих селян, а також козаків з реєстрових (городових) полків, "бо якщо городових приймати в компанію будемо, то і всі з полків городових козаки в компанійський реєстр тиснутися схочуть", — писав Іван Самойлович.[29, с. 113].

Аби не допустити небажаного поповнення, гетьмани періодично проводили ревізію найманих полків. 1684 р. Самойлович наказував Іллі Новицькому надіслати до Генеральної військової канцелярії кондуїт "о новопринятих оних товаришах, отколь они взялися, бо хочемо ведати достаточно, що они суть за люде, чи з прихожих", а коли є серед них біглі селяни — негайно гнати їх до своїх власників за місцем проживання. Ревізія полочан здійснювалась і з метою підвищення їхньої бойової підготовки. [32, с. 256].

Щоб потрапити до реєстру найманого полку, кандидат мав пройти випробування "молодиком" — прослужити певний час і зарекомендувати себе здібним до ратної служби, аби лише тоді його приймали до числа "товаришов". Прийом здійснював полковник особисто в присутності осавула і писаря. Розпорядження на прийом давав гетьман. "Молодиков, коториє при товариству полку вашой милості служили, — писав І. Самойлович І. Новицькому 30. V. 1684 р., — і вже могут бути взяті за товаришов, можеш ваша милость упевнити ласкою нашою... ", — тобто, коли всіх по полках підвищуватимуть, зарахують і їх. "А о тих, которие ново ваша милость, як сам так і осавул ваш приймете, хочемо відати достатнє, що они суть за люде, чи з осілих, чи з прихожих, чи лі з полков інших", — зазначає гетьман і додає: отож поки що новоприбулих тримайте при собі, а тим часом з'ясуйте їхнє походження і становище). Полчани (як молодики) вивчали військову справу під керівництвом старшини, або вже бувалих "товаришов", досліджували місцевість, оволодівали шаблею, мушкетом, верховою їздою і премудростями гарнізонної служби.[28, с. 79]. Власне "молодик" — це джура, якому певний час не платили нічого, крім частки військової здобичі. Козаки перейняли таку практику від польських затяжних хоругв. Тому реальне число бійців у полку в 2 — 2,5 рази перебільшувало спискове число, в якому значилися тільки товариші, кожен з яких мав 1 — 2 джур.[28, с. 114]. Щоб між полчанами не було схильних до бешкету, добре пильнували гетьмани, засилаючи листи полковникам з наказом регулярно проводити профілактику правопорушень. Якщо ж серед охотників траплялися злочинці, то їх карали "по правилам військовим". Окрім генерального, були суди й судді полкові, які й визначали міру покарання за скоєння злочину. За бійку, втечу, крадіжку, невиконання наказу били при всіх полочанах батогами або киями, за "мужебойство", вбивство відрубували голову. За злочини проти моралі — спалювали живцем.

Серед рядових полчан були й одружені вояки. У цьому переконує лист до І.Новицького полкового осавула І. Максимовича, де написано, що в Чигирин-Діброві, де стояв підрозділ, з'явилися одружені, нездатні відтепер нести службу, тому він "товариство жонатоє все посилаю до Вашої милості і до уваги вашої панської подаю, що оним належить платіж місячний вибрати". Служили найманці від 17 — 18 до 40 — 50 років, залежно від того, яку несли службу — оперативну чи тилову.

Внутрішня структура охотницьких полків була подібна до устрою городових (реєстрових) полків, тобто вони поділялися на сотні й курені (десятки) на чолі з сотниками й курінними отаманами. Очолював полк полковник, якого універсалом призначав особисто гетьман, вручаючи клейноди — бунчук, пернач, знамена, сурми, тулумбаси. Тривалий час охотницький полковник міг виконувати свої обов'язки на підставі усного наказу гетьмана, іншими словами, бути неповним, тимчасовим полковником. Наприклад, Ілля Новицький з часу утворення його "кумпанії" аж до липня 1676 р. залишався "несовершенним" полковником. Лише в липні 1676 р. Самойлович видав два універсали, якими оголошував його "совершенним", тобто постійним, повноправним з городовими, полковником. Гетьман незатверджених полковників називав також "наказними" або ротмістром.

Призначаючи І.Новицького повноважним охочекомонним полковником і репрезентуючи його полчанам, І. Самойлович в універсалах дає йому таку характеристику: "Илияш Новицкий чоловік в вєрности пресвєтлого царського величества маєстатови непохибного, в повинной рейментови нашому зичливосте сталого и в ділости рицарской досвідчоного...", "яко чоловік от молодих літ воєнную трактуючий услугу...", "человек нам зичливий, расторопний і пильний в своїх ділах". У листах до Новицького Мазепа завжди наголошував, що "всегда ми первішую нашу імієм к ваш мості прихильность" [29, с. 115-116].

Довіра гетьманів до охотницьких полковників, котрі належали до української політичної еліти, була великою, особливо до Іллі Новицького. Мазепа не тільки залишав його в Батурині замість себе (наприклад, коли 1689 р. їздив до Москви), а й доручав керувати охотницькими полками, віддавати накази городовим сотням, призначив І. Новицького начальником прикордонних міст і містечок з татарського боку. [28, с. 80].

За вірну службу охотницькі полковники діставали від гетьманів грошову винагороду (талери, злоті, леви), багаті дарунки, тканину (лудан, сукно), хутра, млини, землі, їм належали тяглі люди, села й хутори. Охотницькому полковнику, як і городовому, керувати полком допомагала полкова старшина. її склад фіксує грамота І. Самойловича 1679 р. про виплату грошей старшині І. Новицького. Щодо грошових винагород, то старшинська ієрархія мала такий порядок: осавул, хорунжий, писар, обозний, підосавул. [2, с. 685].

Осавул охотницького полку — це заступник полковника в усіх важливих справах полку. За необхідності очолював полк у поході (був наказним полковником) або окремі загони під час військових дій, складав компут (реєстр) товаришів, першим підбирав і приймав у "молодці" нових полчан, відповідав за наявність і роздачу обмундирування, екіпіровки та зброї.

Помічником осавула був підосавул, який теж у міру потреби виконував ці функції (окрім наказного полковника). Допомагав осавулу в безпосередньому керівництві полком (у стройовій частині) хорунжий охотницького полку. Полковий писар вів справи полкової канцелярії, а обозний клопотався тим, що провадив забезпечення провіантом, грошима, набоями, порохом, а під час воєнних дій — влаштуванням табору, розміщенням гармат тощо. Полки поділялися на сотні на чолі з сотником і сотенною старшиною (осавул, обозний, хорунжий) та курені на чолі з курінним отаманом. [32, с. 257].

Комплектувалася старшина зі складу самих полчан, з найвміліших, найдосвідченіших і заслужених, щоб це був, як писав Самойлович, "человек нам зичливий, расторопний і пильний в своих делах, жеби мог міти в руках своих" керівництво підрозділом. Сотниками та курінними отаманами намагалися призначати не іноземців, а українців. Про це свідчать згадані в архіві І. Новицького прізвища сотників і курінних: Гордій Левченко, Лук'ян Скребишенко, Андрій Гамалія, Яків Конотоп, Іван Решківський, Петро Блавадський, Сергій Криштопович [28, с. 82].

Для підтримання боєздатності охотники використовували допоміжні служби реєстрового війська, позаяк своїх не мали. їх обслуговували: на переправах — кормщики, суднобудівники, конопатники, мостобудівники; під час облоги—гранатники, підкопники, підривники. Для виготовлення одягу найманці послуговувалися шапошниками, чоботарями, кравцями. При конях були стадники, коновали. Для догляду за козаками тримали цирульників, які виконували й лікарські функції.

З допоміжних служб у охотницьких полках можна також назвати кур'єрів, фельд'єгерів та полкову музику у складі барабанщиків (довбиші, литавристи), скрипників та сурмачів. Музики подавали сигнали збору, виступу в похід, тривоги, наступу, відходу, атаки тощо, тому вони завжди були при війську, якщо навіть у поході брав участь не весь полк. Гетьман у своєму наказі завжди вимагав надіслати молодців, а "разом з тими людьми і трубачов пильно і пильно жадаю". Музиканти також звеселяли охотницьку старшину і рядове товариство під час свят [44, с. 250].

Командував охотницькими полками і видавав розпорядження на всі без винятку акції особисто гетьман. Тільки перед ним звітувалися наймані полковники про виконання того чи іншого завдання. Щоб видати наказ, гетьман викликав охотницького полковника до Батурина або в похідну ставку до табору. Іноді командування здійснювалося через спеціальних розсильних—молодців, які "послані в пильних делєх" усно передавали інформацію і через них "слушний ответ чинився". Коли ситуація змінювалася, гетьман "добрим молодцем" надсилав негайну звістку про відміну старого і видання нового наказу. [29, с. 118].

Гетьманські інструкції розпорядчого змісту мали лаконічний характер і містили лише коротку інформацію до виконання. Коли ж задіяним був увесь гетьманський регімент, розпорядження давались об’ємніші.

У великих військових акціях гетьмани в письмовому наказі визначали не лише шлях, а й конкретні стратегію і тактику дій у майбутній ситуації, передбачали розташування війська та порядок ведення бою. Гетьман пильнував за тим, аби його накази справно виконували всі підлеглі. Коли ж їх не виконували, або виконували неточно чи погано, він виносив підлеглим догану чи карав. [28, с. 79-83].

На відміну від реєстрового козацтва охотницькі полки не мали постійної території дислокації. Вона завжди визначалась гетьманом у кожному окремому випадку на підставі потреби або з тих чи інших обставин. З часом все ж якась територіально-адміністративна одиниця поступово закріплювалася за одним компанійським чи сердюцьким полком, перетворювалася для них у "звиклі становиська". Наприклад, у 1676 р. полк Ілляша Новицького мав квартири (постій) у Стародубському й Чернігівському полках, у 1677-1680 рр. — в Лубенському й Миргородському, а в 1681 р.—у Переяславському полку, а пізніше за ним остаточно закріпили Лубенський полк із постоєм у сотнях Роменській, Глинській, Лохвицькій, Городиській, Чорну-хинській, Лукомльській, Лубенській, Костянтинівській, Чигирин-Дібровській, Пирятинській, Сенчанській. Полк Якова Павловського мав квартири в Прилуцькому полку, сердюки — у містах Батурині, Глухові, Лубнах, Гадячі, Лохвиці. У 70-х роках прибуваючі з Правобережжя найманці розташовувалися Петром Рославцем на Стародубівщині [28, с.83].

Розквартировував полчан полковник чи осавул, або обозний, чи хорунжий у тісному контакті з полковником та полковою старшиною того городового полку, в якому визначено місце постою. Жили полчани на квартирах у міщан, селян, а іноді (в дуже незначних випадках) і в козаків, хоча останні звільнялися від постою. Гетьман, визначаючи постій, завжди клопотався, щоб він не був обтяжливий: "без докуки жителям тамошнім" і щоб молодці вели себе чесно, не досажджали лихою поведінкою обивателям, щоб охотницьке товариство "слушне і порядне, подлуг давнього обичая по становиськах розпряжено було". Проте розквартирування компанійців часто відбувалося з "ущербком і обтяженням для подданих". Гетьман, реагуючи на скарги скривджених свавіллям, часто писав Новицькому, щоб той, "нікому не глядячи в зуби", закликав товаришів-полчан до негайного порядку [32, с.257]. На стаціях охотники отримували від місцевих жителів утримання. У 1676 р. від П. Рославця на Стародубівщині компанійці дістали провіант, фураж для коней, гроші (5 рублів на тиждень сотнику, 9 алтин отаману, 2 гривні рядовому), всім по 2 кварти горілки, по кварті олії. Тому гетьмани й приказували "іменем нашим" товариству своєму накажіте "аби яко в дорозі, в тягненню вашом так і на тих становиськах жадних докук и найменших збитков господаром своїм не чинили". Грошей не збирати, лише харчі і корм коням, одяг надішле генеральна канцелярія, а "всіх людей і коней зареєструвавши, до нас реєстри присилайте, жебисьмо зрозуміли где указати вам стацію" [29, с. 121-122].

Сердюцькі та компанійські полки перебували на повному забезпеченні у гетьманського правління, а полчани-молодці одержували плату за службу й повне продовольче та амуніційне утримання. Для виплати грошей охотникам у 1678 р. ввели оренди на шинки, винокуріння і торгівлю горілкою. Вони поновлювалися щорічно, і, як зазначає Самійло Величко, за І. Самойловича розпочиналися від Великодня. Заможні полчани Лубенщини викупили увесь полк, заплативши за оренду до гетьманської скарбниці 7010 золотих талерів [29, с. 122; 1, с. 544].

У 1686 р. Іван Самойлович універсалом підтвердив встановлення в містах Гетьманщини, а також у містечках і селах усталених та надзвичайних податків, оренд і відкупів на продаж хлібного вина, дьогтю і тютюну, на млини з метою утримання на одержані з того гроші охотників. Мотивуючи необхідність подібного заходу, гетьман писав: "Ижь около обороньг отчизньг нашое Украйни и около захованья цілости церквей Божьих и добра общого всего народу нашого християнського... мусіли есьмо под рейментом нашим держати для данья отпору неприятелем, людей до війни завши готових, меновиті полки пехотньге и комонные охотницкие, которых яко до вшелякой услуги и до воєнних праць занимати маєм, так и уконтектовати их платою належитою стараємося: якож явно то кождому, же и грошима и одежою их контектуем. За чим, за позволенням их царского пресвітлого величества, наше рейментарское зо всею старшиною войсковою постановленье стало на том, аби для зобранья на тыя потреби грошового скарбу аренды во всей Украине были утверждены..." [28, с. 84].

Оренди переважно лягали на плечі заможних міщан та старшини, тому під час обрання Мазепи старшина просила, щоб не було оренди на охотницькі полки, але позаяк вони потрібні для оборони, то давати їм плату, збираючи гроші з посполитих людей, котрі не записані до козацьких реєстрів.

У 1679 р. на місячне утримання компанійців і старшини полку Новицького виплачували скарбових грошей: осавулу 20 золотих, обозному 9, хорунжому 10, писарю 10, підосавулу 7, двом сурмачам по 6 золотих, цирульнику 6, добошеві (барабанщикові) 6, сотникам по 9, отаманам по 4 золотих, а кожному товаришеві по 1 талеру. Всього за цей рік на полк витратили 1860 золотих. В інші роки сума плати на пана-товариша коливалася у межах 1 — 4 золотих на місяць. Тому річне жалування могло скласти 20 злотих. Компанійцям платили більше, ніж сердюкам, позаяк в обов'язки молодця входило на виплачувані гроші утримувати ще й коня.[32, с. 258].

Крім регулярного жалування, полковники отримували також нагороди і гетьманські подарунки грошима. Влітку 1674 р. І. Новицький за бій із татарським чамбулом одержав похвальний лист. І.Самойловича, 48 левів на лікування ран і продукти (борошно) [2, с. 685].

Грошову плату охотникам гетьмани видавали нерегулярно і щороку різну. Це підтверджують документи архіву І. Новицького. Так, у червні-липні 1685 р. І. Самойлович видав полку Іллі Новицького річну платню, наказуючи зберігати скромність на місцях постою, і висловив подяку за вірну службу. 29 вересня 1690 р. Мазепа доручив Новицькому виплатити всім охотницьким полкам, що брали участь у поході проти татар, місячне жалування — компанійцям тільки гроші, а сердюкам — ще й одяг. Того ж року місячні кормові гроші (по 4 золотих на чоловіка) і по жупану висилав Мазепа і в жовтні полкам Новицького, Кузьмовича, Кожуховського, Пашковського, Яреми і Яворського. Компанійським полкам давалось по 4 золотих на молодця, а сердюки на додачу одержали по жупану на чоловіка. Розподілу на всі полки немає, але сердюкам Яреми дісталося у цілому 2330, а Яворського — 3010 золотих. [29, с. 123].

Грошове утримання — це лише частина державних витрат на охотницькі полки. Товариші-молодці діставали від гетьманського правління також продуктові порції (харчі), а компанійці ще й фураж (рації). Запаси на виплату порцій та рацій, що узагальнено називалися стаціями, [2, с. 686] створювалися за рахунок натуральних поборів з міщан та селян Лівобережної України. У 1668 р. при створенні компанійського полку Дем'ян Многогрішний встановив, що компанійця утримує 25, а сердюка—20 дворів. Стація могла виплачуватися грошима для подальшого придбання продуктів за них або вже готовими харчами. [28, с. 86].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9