Дипломная работа: Лівобережне козацьке військо доби Руїни

Загалом в озброєнні козаки перевершували навіть Західну Європу. З цього приводу В. П. Коховський говорить: «Згадаємо, що військах європейських вогнепальна зброя не була розповсюджена. Особливістю козаків є те, що мушкет не виключав спису, який замінював штик. А в Західній Європі мушкетери були відділені від пікенерів, від чого виникала важлива незручність в бою, так як він мав або одну оборонну зброю, або одну наступальну». [58, с. 223].

Важливу роль відігравала інженерна служба козацького війська, яка забезпечувала його переправами, понтонами під час походів, фортифікаційними спорудами, риттям підкопів, тощо. Крім неї залучали і рядових козаків. Інженерна служба і флотилія – відомство генерального обозного. [29, с. 99]. Є також згадки про наявність у козацькому війську спеціалістів з підривних робіт – гранатників та підкопщиків. [44, с. 254].

У кожному полку діяла військова музика – необхідна служба для подачі сигналів у бою, на марші, при тодішній відсутності інших видів швидкого зв’язку. Музика слугувала також засобом психічного впливу на супротивника. До музичних полкових команд входили (трубники, довбиші, литаврщики, скрипники. [29, с. 99-100].

Довбиш ігри військові гарно відправляє,

Але також і тримач в тримби витрублює.

І потрібно їм обом брат за брата жити,

Адже довбишу – бубнить, тримачу – трубити.

Їхні ігри слухачів часом звеселяють,

Превелику іноді жалість викликають. [5, с.84]

Старшим над ними був “трубний отаман” або “старший музика”. Музики отримували порівняно високу грошову і натуральну (одяг, харчі і т.д.) плату з полкового скарбу. [44, с.254].

До військової обслуги входили лікарі й перукарі (цирульники), які часто поєднували ці два фахи, а також різноманітні ремісники (шапошники, сукновали, лимарі, коновали і т. д.). Утримувалися вони коштом того військового підрозділу, який обслуговували, або до якого були приписані.[29, с. 100].

Перелік допоміжних служб буде неповним, якщо не згадати поштово-військову, кур’єрську і фельд’єгерську службу, котра забезпечувала вище, середнє і нижче офіцерство (старшину) оперативною, тактичною інформацією, вказівками і наказами гетьмана та царя. З 1674 р. почав постійно діяти поштовий тракт до Москви: “учинены почты на дороге от Киева со стороны Днепра в Малоросийських городах, в Нежине да в Батурине, и из Малоросийських городов к царскому величеству всякия письма велено принимать на тех почтах”. Під час походів командири розставляли поштові пікети і стани із спеціальними вістовими кур’єрами, посильними, розсильними. Гетьмани сповіщали важливі новини полковникам через посланців. [44 с. 254]

Мобілізація (збір і виступ в похід) реєстрового козацтва здійснювалася перш за все на підставі царського указу та гетьманського універсалу, рескрипту, ординансу. Про збір і виступ у великий похід обов'язково надходило розпорядження (указ) царя. В ньому монарх визначав дату початку походу, кількісний склад війська, напрямок його руху, можливі тактичні дії, місця і дати з'єднання гетьманського регіменту з російськими військами, хто і як забезпечить постачання боєприпасами, амуніцією, фуражем, продуктами. Подібні укази одержували, наприклад, І.Самойлович у Чигиринській війні і Кримських походах; місцем збору 1677 р. цар визначив р. Артополоть, Зосередження керівництва польовими кампаніями в Москві гальмувало оперативність, гасило ініціативу й знижувало бойову готовність війська. Згідно з царським указом уже безпосередню мобілізацію здійснював гетьман, видаючи спеціальний універсал, або ординанс, в якому вказував час виступу, місце збору, напрямок руху, кількість козаків, гармат і т. д. Цей документ Генеральна військова канцелярія розмножувала й розсилала в полки. Полковники мобілізовували сотні. [29, с. 100]. За Самойловича ще діяла система, коли гетьмани давали царю власні поради щодо плану здійснення походу. І. Самойлович радив Тяпкіну, як краще завершити кровопролитну Чигиринську війну. [1, с.71]. На окремі походи гетьмани мобілізовували козацтво самостійно, але повідомляли про них у Москву. Якщо військо полишало Лівобережжя, то гетьман самостійно обов'язково залишав обмежений контингент — "виборне товариство" — для його охорони від татарських чамбулів. У складі об'єднаного війська гетьман і генеральна старшина завше входили до загальної військової ради і вносили пропозиції нарівні з російськими воєначальниками. Гетьман і старшина виробляли власний оперативний план, коли проводили самостійний, без росіян, похід. У далекому поході діяла похідна гетьманська канцелярія, яка доводила рішення гетьмана до підлеглих. [32, с. 266-267].

Реєстрові козаки (крім артилеристів та допоміжних служб) грошової плати, як правило, не одержували. Вони мали самі себе забезпечити всім необхідним, оскільки були фактично військовими поселенцями з тією різницею від пізніших військових поселень в Україні, що не солдати були перетворені в селян, а селяни й міщани несли солдатську службу. Козак мав з'явитися на гетьманський поклик з конем, при повній амуніції і екіпіровці, з запасом харчів на означений термін. Але не все можна було виробити в козацькому господарстві. Дещо (зброю, порох тощо) доводилося купувати, на що не завжди були гроші, бо не всі козаки могли вести торгівлю, а продавати один одному однакові продукти не могли та й залишків майже не було. Тому, наприклад, статті І. Самойловича (пункт 16), визначаючи кількість реєстру, обов'язково встановлюють плату кожному козаку по 30 польських злотих. І брати цю плату з усіх маєтностей (крім монастирських). Із цих поборів також платити гетьману 1000 червоних злотих на рік, генеральним — обозному й писарю 1000 польських злотих, суддям—300 злотих, судовому писарю — 100 злотих, полковникам по 100 Єфимків (йоахімсталлерів), сотникам по 100 злотих річних. Джерелом коштів були податки з господарств селян (посполитих), міщан, з торгівлі, з продажу оренд .[29, с. 100].

Старшина на час несення служби, крім означених грошей, одержувала рангові маєтності, ґрунти і млини. І згідно з царським указом, усі посполиті, які живуть на землі старшин, "подлежат поборам и суду своих державцев" [1, с. 192]. На утримання гетьманського двору з посполитих Стародубівщини брали натурою — яловицями, баранами, кабанами, конопляною олією, сиром, вершковим маслом, гусьми, курми, грошима [32, с. 273]. Для ведення Чигиринської кампанії І. Самойлович обіклав народ податками для утримання війська — "від хліба, солі, від винних котлів по рублю, від пивних котлів пів сорока алтин, від млинового колеса—по 3 рублі, і з купців, і з торгових людей мито" [32, с. 273].

За успішні походи реєстровцям видавав, як свою милість, подарунки цар (“царское жалование"). Під час Чигиринської війни у 1677 році стольник О.Карандєєв привіз гетьману й старшині соболі і атлас від царя [50, с. 209]. За службу в 1676 р. І. Самойлович від імені царя роздав П. Забілі, І.Домонтовичу, І.Лисенку і всім полковникам по 40 соболів, тканини та ін. [29, с. 103].

Харчі (провіант) козак мав брати власні на термін, який називав гетьман чи полковник в універсалі. До складу входили продукти, які не псувалися — сухарі, крупи, сіль, сало, борошно, цибуля, часник, солонина, сушена риба, мед олію, мак, пивні солоди, гусей, качок, курей і т.д. Усе це козак віз у мішках на коні, або в складчину з іншими козаками на возі волами, що спричиняло величезний обтяжливий обоз, котрий завжди волочився за військом. Старшина ж набирала значно більше харчів, напоїв і людей для розваг. В обозі сиділа ціла армія маркитантів, яка живилася на війні торгуючи — продаючи вино й купуючи трофеї. Щоб полегшити пересування і позбутися (хоча б частково) громіздкого обозу, під час далеких походів створювали продовольчі комори й магазини у фортецях. [29, с. 103].

Як і харчами, реєстровий козак забезпечував себе сам і одягом. Лише артилерійській обслузі мав видаватися одяг із військових запасів, — кожух, шапку, свиту, чоботи, панчохи, рукавиці. Козаки мали виготовляти однотипний одяг. Як одягався козак і який мав вигляд свідчать гетьманські печатки. Українські воїни XVII ст. носили вуса, голову голили зовсім або підстригали під коло чи відпускали оселедець — довге пасмо волосся, яке закручували за вухо. [29, с. 104]. Козаки носили полотняну сорочку, суконні штани, шкапові чоботи, вовняний пояс, кольоровий (синій, жовтий, червоний, зелений) жупан із густо пришитими ґудзиками під саму шию, а зверху кирею (опанчу, ярмолук) або кожух (габаняк, кобеняк), чи свиту [4, с. 362-363]. Поляк — очевидець подій російсько-турецької війни — зазначав, що в час облоги Чигирина (1678) війська Самойловича мали різнокольорові строї — найбільше були одягнуті в сині, жовті й червоні каптани (жупани) [51, с. 159 —179]. Евлія Челебі занотував до щоденника, що під час битви з козаками на полі "переливалося ціле море людей в соболиних ковпаках і чорних шапках. Попереду стояли сімдесят воєначальників в одязі з голубого шовку з хрестами". Головний критерій для обмундирування воїна — зручність і надійність. Воював козак одягнутим в сорочку, штани, чоботи і жупан. Решту залишав в обозі. [29, с. 104].

Ціна кожної речі в джерелах не називається, але комплект — два кожухи, дві шапки, по дві пари рукавиць і панчох — коштував 4 золотих. Якщо одяг (барма) не видавався готовим, то на його виготовлення давали гроші, за які можна було купити готові речі або замовити їх у кравця. Сорочки виготовляли із льняного або конопляного полотна, верхній одяг із сукна, шапки — зі смушка або хутра собак, лисиць, вовків, кіз, зайців, чоботи з юхти, вичиненої шкапової шкіри. Реєстрова козацька старшина вбиралася досить багато. На її одяг ішли дорогі тканини—лудан, кармазин, парча, лундуш, китайка, оксамит, тафта, штоф, камка, атлас, ізорбаф, бейберак, шуфрень, добре вичинена шкіра (юхта, сап'ян), цінні хутра — горностаї та соболі. Для оздоблення застосовувалися дорогоцінні метали та каміння. Більшість свого майна і статків лівобережні старшини накопичили у боротьбі з турецько-татарськими наїздами і в походах на Порту та Ханат — не лише у вигляді царських та гетьманських нагород, але і як військові трофеї та відвертий грабунок.[32, с. 162-163].

Коней на Лівобережній Україні розводили в кожній сотні, в козацьких господарствах та в спеціальних кінних заводах. Тому реєстровець, якщо не мав, або втратив власних коней, за виділені гроші міг купити собі коня в інших козаків або одержати його із спеціальних табунів — "бидла військового". Такі табуни стояли по всій Гетьманщині. Так, у 1677 р. Іван Самойлович у листі згадує, що таке "бидло войсковоє в Вереміївці зостаючоє" стояло неподалік чигиринського табору бойових дій, щоб мати змогу поповнювати кінноту й харчувати військо. Захоплювали коней і у ворога — турків, татар, поляків.

Фураж реєстровий козак брав теж із собою, що збільшувало (особливо взимку) обоз, який поповнювався сіном та мішками вівса. Влітку реєстровці брали коси й серпи, щоб добувати фураж на марші. Знаючи таку залежність козацького війська від природи, татари ослабляли його, заздалегідь випалюючи степи. Так сталося під час Кримських походів 1687 р. і 1689 р. коли від "безводдя і безтрав'я" загинула одна третина козацьких коней. [29, с. 106].

Козацькій армії були притаманні всі складові тогочасної військової майстерності. Основою воєнної доктрини козацького війська була оборона. Загарбницько-наступальних війн українські збройні сили не вели. Контрпоходи козацтва були лише ударами-відповіддю на агресивні наміри сусідів. Як і скрізь в тодішній Європі, метою військової акції козацька старшина бачила не армію противника, а його територію. Вищим досягненням стратегічної майстерності вона вважала захоплення земель, зайнятих ворогом, без зайвих втрат і зусиль і без кровопролитних боїв примусити противника відступити. Для цього відрізали комунікації, били по тилах. Втілення подібної доктрини стратегії добре видно на прикладі історії Чигиринської війни 1677 — 1678 рр. Захоплену територію осаджували фортецями (в Кримських походах), або займали залишені ворогом (в Дніпровських походах), будували укріплені лінії, вели прикордонну сторожову службу. Козацьке військо мало наступальну стратегію, яка тіснила ординців на південь і прямувала до моря. Воно здійснювало у 80 — 90-х рр. XVII ст. наступ на Причорномор'я, яке і стало основним стратегічним напрямком цього періоду. Всім складовим частинам збройних сил України була притаманна власна тактика—теорія та практика підготовки і ведення бою козацькими з' єднаннями.. [29, с. 147-148].

Передумовою успішного ведення війни завжди залишались достовірні знання про противника. Їх в усі часи і в усіх народах забезпечувала розвідка. Козацькі розвідники постачали старшину стратегічними розвідданими – про політичний стан сусідніх держав, їхні військово-політичні наміри, про дружбу чи ворожнечу з іншими країнами, про можливі міжнародні коаліції. Необхідні дані гетьманам, кошовим, полковникам доставляли купці, посли, паломники до святих місць, власні резиденти. Це була зовнішня розвідагентура. Її свідчення козацька старшина повідомляла до Москви. Козацька армія вела практичну розвідку по добуванню і вивченню даних про противника в районі бойових дій. Застосовувалися розвіднадзор, розвідка боєм, розвід група, розвідзагін, захоплення язиків, допит полонених, свідчення перекинчиків. [24 с. 21]

27 червня 1677 р. І. Самойлович повідомляв царя, що для здобуття певних свідчень про турецькі заміри він посилав у розвідку козака Василя Новака, “котрий, яко знаючий турського язика і обичая, на виедной недели нинешего года нарочно в ту там сторону посилан бил для проведивания о замислах неприятельских”. Василь Новак поїхав з купцями до Ясс, потім, переодягнувшись в одяг чабана, прикинувся кривим калікою і ніби лікаря шукав, з людьми за Дунаєм розмовляв і вивідав, що султан іде саме під Чигирин, а вже потім, можливо, і на Київ, дізнався про кількість турецької армії. Якщо відомостей не надходило, а потреба в них була, гетьман організовував похід розвід групи або розвідзагону. Гетьманські інструкції розпорядчо-тактичного й планово-оперативного змісту складають невід’ємну частину мистецтва старших офіцерів. [24 с. 22]

Оперативна розвідка застосовувалась при ході безпосередніх військових дій, а також контррозвідка – оперативні дії по знешкодженню турецько-татарських розвідників, розповсюджувалася дезінформація. В стані противника знаходилася агентура. 31 липня 1676 р. В універсалі І.Самойлович визнав, що в армії П. Дорошенка у нього є “многіє певниє і зичливі особи”. Розвідка користувалася даними сторожової і вістової служби, збираючи оперативні дані. Існували також невеличкі розвідувальні загони – “польові” ватаги, очолювані ватажком. Ватага поряд з розвідкою вела бої, чинила диверсії, захоплювала язиків. Тобто вела розвідку боєм. Ватага комплектувалася по гетьманському чи полковницькому ординансу або й добровільно. Похід ватага був ще й засобом збагачення. Ватаги влаштовували засідки на ворога на стежках татарських чамбулів. Як діяли ватаги, свідчить опис походу паліївців у степи. Хоча на широких і просторих степах немає жодної стежинки чи сліду, як на морі, ватаги їздили степом, як битим шляхом. Щоб їх не помітили татари, довго не розводили вогонь, харчувались раз на день сухим харчем, толокном і товченими сухарями, коням не давали іржати, ховалися в очеретах і рогозах, як дикі звірі, щоб сплутати сліди, з’їжджалися і роз’їжджалися, орієнтувалися по горизонту, сонцю, зірках, вітру, джерелах і ріках. За противником, який відступав, гетьман висилав погоню. У 1677р. за турками, що відійшли від Чигирина, І. Самойлович надсилав загони П. Кожуховського, Ф. Мойсинка до Чорного Лісу й ті відбивали добро, обоз, зброю, полоняників.[24 с.22-23].

Також українські козаки здобули славу в Європі як чудові піхотинці. Вони добре використовували в бою місцевість, щоб досягти успіху, зводили земляні укріплення, переборювали важкі далекі походи, виснажливу спеку й лютий мороз, брали в облогу фортеці, ходили в атаки й контратаки. Про них писали вороги: “Не один інженер дивувався, спостерігаючи розташування їхніх валів, траншей, батарей, заборол... Якби вороже військо пройшло їхні перепони і ями, зламало грудьми дубові палі частоколу, пройшло бруствери і вали, то ще більшої відваги потрібно було для того, щоб здобути їх всередині [укріплень]”. Бойове мистецтво козаків наводило жах на ворогів. Лише в’їхавши на територію України, турок Євлія Челебі молився за своє життя, бо, як він пише, в боях за Азов “зазнав горя від козаків і бачив як вони б’ються і воюють”. Але, все-таки козацтво являлося легким військом, що вже в останній чверті XVII ст. не відповідало вимогам професійних армій, котрі формувалися в Європі. У великій польовій битві козаки не могли довго протистояти ні яничарській піхоті, ні панцирним підрозділам спагі, ні хоругвам польських гусар, через що мусили ставити вагенбурги і діяти від оборони. У жодній польовій битві другої половини XVII ст. і далі піхота не вистояла проти серйозного противника Це треба визнати. Але уступаючи лінійним військам, козаки уміло застосовували винайдений гуситами вагенбург, що дозволяло їм здобувати перемоги, використовуючи прорахунки і самовпевненість противника. [29 с. 151-153].

Якщо турецька армія ставала наступальноспроможною і потужною завдяки татарській кінноті, то українське військо цими якостями завдячує городовій та компанійській кавалерії. У походах кінця XVII ст. Українська кіннота набула досвіду форсування рік зходу і з допомогою переправ. Вона захоплювала плацдарм, охороняла його, удаваним відступом заманювала ворога в пастку, провокувала сутички. Євлія Челебі неодноразово згадує, як козаки вправно будували переправи через ріки з возів. [32 с. 270]. На Дніпрі в 1677-1678рр. використовувалася козацька флотилія з байдаків, човнів, чайок, котрі виготовлялися в Гетьманщині. Судна блокували фортеці з моря чи з ріки або відрізали комунікації і переправи ворогу. [3 с. 224]

В останній чверті XVII ст. українське козацьке військо набуло досвіду боїв за фортеці. Основними військовими прийомами, які застосовували збройні сили, при здобутті фортець були: масований удар по фортеці, її штурм, блокада з води, використання насипного валу, риття підкопів, закладка мін, артобстріл, часті вилазки. При обороні фортеці козаки намагалися перш за все завдати ворогу найбільших втрат. Для цього — виходили для атаки, лили гарячу смолу й кидали вогонь на атакуючих, вели артобстріл їхніх позицій, попереджували підкопи й порохові міни, нападали вночі на сонного ворога, "складного сну уживаючого".[32 с. 274-275]

Отже, реєстрове військо, котре складало частину державної структури Гетьманщини, відзначалися високими тогочасними якостями з функціонування, мобілізації, керування та забезпечення, озброєння та військового мистецтва, що й засвідчують щойно наведені факти. [29 с. 106].

Глава ІІ. Компанійці та сердюки як складова Лівобережного козацького війська доби Руїни

Основу збройних сил Гетьманщини становили укомплектовані військовослужилими — реєстровими козаками полки: Ніжинський, Гадяцький, Прилуцький, Полтавський, Лубенський, Київський, Переяславський, Чернігівський, Миргородський та Стародубський. За принципом мобілізації вони мали характеристики, що відповідають ополченню. Але в кінці XVII ст. важливою складовою частиною війська гетьманського регименту стають наймані полки (охотники). Вони відрізнялись від реєстрового війська комплектуванням, забезпеченням і характером діяльності. Водночас мали з городовим козацтвом спільну організацію і керівництво. [28 с. 73].

Створені в кінці 60-х років XVII ст. з чисто поліційною метою, до кінця століття наймані полки перетворилися на частини регулярної армії з широкими військово-політичними функціями . [27 с. 24].

Разом з гетьманами важливу роль в цій справі відіграв і Ілля Новицький. Створена система об'єднала в собі: а) службу попередження; б) розвідку; в) службу сповіщення; г) контр-походи; д) оборонні лінії і перешкоди із фортець, укріплень, ретраншементів, засідок. [28 с. 69-70].

Зважаючи на значущість цієї системи, в цьому розділі я хочу дослідити виникнення, структуру і роль в історії українських збройних сил такого нового для України явища, як регулярні наймані війська – сердюки та компанійці, які з’являються в кінці XVII ст.

Створення охотницьких полків на Лівобережній Україні пов'язане насамперед з тією ситуацією невпевненості, розрухів і свавілля, що склалася в 50 — 60-х роках XVII ст. через внутрішні чвари, громадянські війни серед козацтва і втручання в них Московщини, Речі Посполитої та Османської Порти. Аби охолодити "гарячі голови", гетьманське правління вирішило укомплектувати полк служилих за державні гроші вояків [27, с.15].

У Глухівських статтях московсько-української угоди Дем'яна Многогрішного, підписаних 12 лютого 1669 р., неодноразово наголошується на згубності для супокою краю діяльності всіляких "клеветников и плевосеятелей", "свавільних людей, які, забувши острах Божий та свої обіцянки, поширюють різні сварні та руїнницькі слова і від того чиняться всілякі біди: залишивши працю свою, посполиті, будники, винокури починають називати себе козаками і від того біда і поруйнування великі настають..." У статтях дається суворий наказ "гетьману і старшині... дивитися й оберігати накріпко", якщо "в українських містах почнуть чинитися якісь свари від жителів чи від кого б то не було,...то приборкувати їх, і розправлятися, і карати смертю..." [29, с.107; 1, с. 205-206].

Аби запобігти розрусі і дати старшинам самодостатню додаткову допомогу, 23-й пункт статей вимагав "вчинити полковника і 1000 вояків... Давати їм по угоді на рік гроші, і щоби були вони на влаштованім місці... А коли почнуться від когось хитання та зрада, то йому, полковнику, тих свавільців приборкувати по своєму праву" [1, с. 205-206]. Такий полк було дійсно створено десь наприкінці 1669р. Це підтверджує Самовидець: Многогрішний, "жеби і його тоє не спіткало (що Брюховецького. — В.З.), собі гетьманства жичачій, назбирал компанії з литви, ляхів та інших немало, жеби оному зичливими били" [4, с. 106]. Твердження літописця дає підстави визначити спосіб комплектації першого полку як кінного формування ("компанія"), укомплектованого головним чином іноземцями — вихідцями з Польщі, Білорусії, Литви та інших країн, імовірно, Волощини, Молдови та Сербії. Про того, хто очолив цю "компанію" доброзичливих до гетьмана найманців, свідчить 10-й артикул Конотопських статей Івана Самойловича, прийнятих в Козачій Діброві 25 травня 1672 р. Якщо за попереднього гетьмана старшина наполягала на утворенні найманого полку, то в 1672 р. вона слізно прохала протилежного: "А нині б'ють чолом великому державцю, щоб його царська величність їх пожалував гетьмана, полковників і козаків, і тисячі чоловікам полку Новицького кумпанії бути не указав, бо від таких кумпаній малоросійських міст і містечок і сіл жителям чиняться всіляке руйнування і образи. І великий державець його царська величність пожалував їх і велів тій статті бути по їхньому чолобиттю" [1, с. 326].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9