Дипломная работа: Найбільш виразні епізоди з життя Івана Богуна

1658 року полковник Пушкар за вказівкою і підтримки Москви розпочав повстання проти гетьмана України І.Виговського. Іван Богун був серед тих хто боронив гетьманську Україну.

Після чергової зради козацької старшини, Виговський повертався до Чигирина, по дорозі зустрів козака, який передав йому листа від білоцерківського полковника. В листі були неприємні для Виговського вісті: київський воєвода А. Бутурлін повідомляв полковникові, що у Білу Церкву призначено московського воєводу. Роздратований Виговський кинув присутньому тут Скуратову: “Воєводи знов приїхали бунти заводити”. На це новоспечений чигиринський воєвода Скуратов відповів, що він сам просив царя послати воєвод в Україну. Тоді Виговський, не криючись, у таких словах висловив свою думку про політику московського уряду щодо України: “Що я до великого государя пишу, над тим в Москві сміються, я ніколи не писав про те, щоб у Білій Церкві був воєвода; — як воєвода приїде, так і поїде, нічого я йому давати не дозволю. Государеві воєводи мусять приїжджати спочатку до мене і вже тоді в міста їхати, а то я нічого не відаю, а вони вже по містах роз'їжджаються. В Києві государеві люди по сю пору безупинно з черкасами (українцями) киями б'ються. Тепер я з свавільниками сам управився, государеві воєводи і ратні люди мені більше не потрібні, вони тільки бунти почнуть. Якщо ж злочинець у нас щось накоїть і піде в государеві українні міста, то воєводи нам його не видають; так і я тих злочинців, які перейдуть до мене з государевих міст, віддавати не хочу. З Пушкарем під час бою государеві люди були: мої німці у них барабан взяли. Государ мене потішав грамотами і досі навмисно барився”. Виговський, як бачимо, прекрасно розумів хитрощі московського уряду. Поділяв міркування гетьмана і Іван Богун, який прослухавши усе, що було сказано, зауважив: “ Нам воєвод не треба, приїхали до нас наших жінок і дітей переписувати ”. І, звернувшись до Скуратова, додав: " Ти до нас у Чигирин воєводою ідеш, нездоровим від нас вийдеш ”. Скуратов вимагав угамувати Богуна. Виговський звелів Богуну втихомиритись і додав: "Не своєчасна ця мова”.

У липні 1659 р. разом із козацькою старшиною І. Богун підписує листа до Івана Безпалого, який стояв за Москву, докоряючи останньому: «народившись разом з нами народом вільним і вирісши в Україні, отчизні нашій, і за неї немалий час боровшись, тепер сам в неволю піддається і на братів своїх наступає». Цього листа підписали всі видніші полковники: П. Дорошенко, Носач, Силич, Цюцюра, Гапонович, Ханенко, Лизогуб, Лобоба, Джулай, Вертелицький, Кравченко, Гоголь. До речі, 1658 р. І. Богун був серед тих хто підписував Гадяцьку угоду, як також і серед тих, хто 1659 р. не пристав на угоду недолугого синка Богдана Юрася Хмельницького з Москвою у Переяславі. Але вже восени 1660 р. московський посол Сухотін доносив цареві 2.ХІІ, що з Ю. Хмельницьким від Москви відійшли: Петро Дорошенко – полковник Чигиринський, Андрій Одинець, – Черкаський, Степан Трощено – Канівський, Михайло Ханенко – Уманський, Яків Клеченко – Корсунський, Данило – Білоцерківський, Іван Богун – Брацлавський, Михайло Зеленський – По дністрянський, Іван Гоголь – Могилевський, хоча, як пише Дм. Дорошенко в своїй праці «Гетьман Петро Дорошенко»: «…видко позначені не всі полковники, і прізвища їх подано не завжди точно».

Іван Богун разом із славетним Іваном Сірком очолили народне повстання проти гетьмана, який відновив на Україні гніт польської шляхти. Разом з повстанцями діяли російські війська під командуванням воєводи Богдановського. Боротьба розгорнулась як на Лівобережжі, особливо в полках Переяславському, Ніжинському, Чернігівському, Лубенському, так і на Правобережжі. В результаті запеклих боїв протягом весни-літа гетьманське військо було розгромлене. Зазнавши поразки, Виговський почав переговори про прийняття України в підданство Туреччини і закликав на допомогу кримських татар, але Іван Богун та Іван Сірко розбили татар ї рушили на гетьманську столицю Чигирин; Виговський втік у Польщу. У 1664 р. Виговський був звинувачений у зраді Польщі і за вироком польського суду розстріляний.

Після падіння Виговського гетьманом знову проголошений Юрій Хмельницький (1659—1663). На козацькій раді в Переяславі, що відбулася в грудні 1659 р. в присутності царських послів і воєводи князя Трубецького, було підтверджено приєднання України до Росії з посиленням влади царизму в Україні.

За новими Переяславськими статтями 1659 p., схваленими царським урядом і прийнятими старшиною, зберігалися козацькі права й вольності. Разом з тим царизм включив пункти, які унеможливлювали б нові спроби шляхетсько-старшинських груп відірвати Україну від Росії'. Тепер гетьман не мав права зноситися з будь-якою державою і приймати послів. Без царського указу гетьману з Військом Запорізьким заборонялося вступати у війну або посилати козацькі полки на допомогу сусіднім державам.

Царські воєводи з військами, крім Києва, тепер мали стояти також у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Царський уряд посилював контроль за діяльністю старшини. Без царського указу козацька старшина і військо не мали права замінити гетьмана. Гетьман же без ради не міг призначати і звільняти полковників та генеральних старшин. Гетьман і його уряд мусили видавати російським поміщикам їхніх селян-кріпаків, що втекли в Україну, а царський уряд мав повертати українських селян - утікачів.

Польські магнати й шляхтичі не хотіли примиритися з втратою України. Щоб розв'язати собі руки для нової війни за Україну, в 1660—1662 pp. польський уряд уклав у квітні 1660 р. мир з Швецією і слідом за цим почав наступ на Правобережну Україну. Проти польсько-шляхетських військ виступила російська армія на чолі з воєводою В. Шереметєвим. Але під Чудновом, на Житомирщині, вона зазнала поразки від переважаючих сил польсько-шляхетських військ і татар, а сам Шереметев потрапив у полон до татар. Правобережжя знову загарбала шляхетська Польща.

А слабовольний і безхарактерний Ю. Хмельницький піддався впливу пропольського шляхетсько-старшинського угруповання на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким і уклав того ж 1660 р. Під м. Слободищем (тепер село на Житомирщині) з представниками Польщі трактат, за яким Україна мала бути знову повернена під владу Польщі на умовах Гадяцької угоди (без пункту про «Руське князівство»).

Але народні маси і основна частина козацької старшини не хотіли повернення України під владу шляхетської Польщі і продовжували проти неї боротьбу. У 1660 році Богун виступив проти положень Слободищенського трактату, підписаного Юрієм Хмельницьким і польським урядом, які передбачали залежність України від Польщі. У роки Руїни Богун послідовно шукає найкращий шлях для України. Далекоглядний і хитрий політик, як і полководець, він прагнув до мирного розв'язання ситуацій, але ніколи не йшов на компроміс.

Перебуваючи пізніше, 1660 році, на Правобережжі як полковник Паволоцький, Богун готує повстання проти польсько-шляхетських загарбників, які знову окупували Правобережну Україну.

У 1660 році Богун бере участь у операціях російсько-козацьких військ проти поляків і Виговського. Разом зі своїми соратниками останніх років - О. Гоголем, М. Ханенком - він зупиняє польський похід в Брацлавщину. В 1661 році Богун значиться полковником семи хоругов війська князівства Литовського. Чому він потрапив у литовське військо? Можливо, поляки вирішили усунути з України небезпечного полковника; можливо, він сам не схотів залишатися вдома, де справи йшли не так як йому хотілося, всупереч його сподіванням. Або ж з самого початку це був наперед задуманий план.

У всякому разі, він служить у литовському війську і, очевидно, бере участь у конфедерації, одним із пунктів якої значилася вимога припинення війни з Московією. Весною 1662 року Богун на деякий час повертається в Україну і Юрій Хмельницький залучає його до воєнних дій на Лівобережжі. Але в цих боях славетний козак не виявляє активності й гетьман відправляє його до Польщі.

І там 1662 р. він був заарештований шляхтою і ув'язнений в Марієнбурзькій фортеці. Та через рік король Ян Казимир, готуючись до нового походу для завоювання Лівобережної України, знову намагається використати популярне серед народних мас ім'я Богуна. Король змушений був звільнити Богуна і повернути його на Україну, де він став наказним гетьманом в обмін на участь в поході на Лівобережну Україну. Тетеря зумів зібрати довкола себе кращу старшину - полковників Г. Лісницького, М. Ханенка, І. Богуна, О. Гоголя та інших. В «Історії русів» цю участь відтворено так: «Король польський… вирядив перед собою наказного гетьмана задніпровського Тетерю і полковників тамтешніх Гуляницького, Богуна і трьох інших, котрі, проходячи беззахисною Малоросією, грабували, плюндрували й палили всі зустрічні селища під приводом,що мстяться… Брюховетьскому». [44] Король Ян Казимир мав намір пройти вогнем і мечем усе Лівобережжя - від Києва до Глухова і Новгород-Сіверська. "Взимку 1663- 1664 рр., - пише Д. Дорошенко, - велике польське військо на чолі з королем вступило на Лівобережжя. З поляками йшов і правобережний гетьман Павло Тетеря. Разом з ним були козацькі полковники Богун, Гуляницький, Гоголь, Ханенко та ін". Під час бойових дій на Черніговщині Іван Богун переконався: нічого доброго спілка з поляками Лівобережній Україні не дасть – і, за однією з версій, почав переговори з командуванням російських військ та з представниками лівобережного гетьмана Брюховецького.

З перших днів походу Іван Богун намагається завдати шкоди полякам, зриває їх воєнні плани. Лівобережні міста охоче здаються Богунові і завдяки цьому не були зруйновані. У деяких випадках козацькі гарнізони цих міст приєднувались до Богуна. Не маючи достатньо сил, поляки не залишали у містах своїх гарнізонів, і коли коронні війська в січні 1664 р. обложили Глухів - останнє місто перед московським кордоном, - то вся "підкорена територія" запалала вогнем повстання. Під час облоги Глухова Іван Богун діяв безстрашно. Як члену військової ради, йому були відомі всі замисли поляків. Пізніше про це з люттю писав поляк Єрлич, що Богун повідомляв захисників Глухова про час штурму, показував найзручніші місця для вилазок, передавав порох тощо. Облога Глухова, хоча й тривала майже місяць, не зламала захисників. За цей час Іван Брюховецький встиг зібрати військо і разом з російським воєводою Ромадановським наблизитися до позицій поляків. У Івана Богуна виникає новий задум - він домовляється з Ромадановським, що під час битви з польським військом він ударить зі своїми козаками в тил полякам. Під Глуховим Ян Казимир дізнався, що Іван Богун мав таємні зв'язки з Брюховецьким і Ромадановським. Король у своєму листі до дружини говорить, що його повідомили про "зраду" Богуна козацькі офіцери.

По одній із версій - зрадник-козак, що мав передати російському командуючому Ромодановському один з листів Богуна, віддав його польському королю, по другій - ще до відступу короля з-під Глухова Тетеря, щоб зберегти свою булаву від можливих зазіхань старшини, знищив небезпечних для нього супротивників. «Він послав королеві під Глухів донос про зраду козаків, що залишалися в королівському таборі, а головним чином — наказного гетьмана Івана Богуна. Він доводив, що начебто Богун, старшина та козаки повідомляли глухівцям, коли саме вони мають остерігатися наступу. Крім того, Богун посилав їм на допомогу по кілька сот козаків. Наказний гетьман нібито вказав глухівцям місця, де були підкопані вали, а також мовби двічі давав відомості про місця, де найкраще дати бій королівським військам. А також Богун мав повідомити Шереметєва й Ромодановського про стоянки поляків.»[45] Очевидно, все це були вигадки й припущення, але Тетеря зважився на те, щоб позбутися свого небезпечного супротивника. 17 лютого 1663 року Іван Богун був заарештований .

27 лютого 1663 р. "польовий військовий суд, - пише М. Костомаров, - що відбувся в Новгороді-Сіверському, виніс постанову про смертну кару й Iвана Богуна разом з кількома його прихильниками було розстріляно".[46]

Ян Казимир в листі до дружини про Богуна писав: "Я наказав його арештувати з наміром покарати рукою ката,... але Бог покарав його інакше."[47]

Як свідчать джерела, про причину та обставини смерті І. Богуна знала лише верхівка поляків і зберігала в таємниці. Тому досі достеменно невідомо, як загинув І. Богун. У літописах Єрлича і польських щоденниках, опублікованих наприкінці Х1Х ст., є лише натяки про смерть Івана Богуна. Знаючи його характер, можемо лише припустити, що під час арешту на засіданні ради, він міг учинити серйозний опір і його убили навіть самі члени ради. Так трагічно закінчилось життя славного козацького полковника, героя Хмельниччини, який став жертвою складних політичних умов розірваної на дві частини України.

ВИСНОВКИ

Як бачимо, в біографії Івана Богуна є багато невідомого, неузгоджених між собою фактів. Усе це, безперечно, вимагає нових наукових пошуків, більш об'єктивних оцінок, ґрунтовних досліджень про визначного військового і політичного діяча періоду Визвольної війни. Але, попри всі затемнені колізії його життєвого шляху, із джерел і матеріалів, що нам відомі, вимальовується постать людини непересічної, яскравої. Це був мужній, безстрашний і відважний воїн-козак, талановитий полководець, безкомпромісний у своїй відданості ідеї служіння своєму народові. Воїн-стратег, далекоглядний політик, Іван Богун був християнином з вражаючою інтуїцією і пророчим даром. Матінка-природа щедро нагородила його статурою, глибоким розумом та крицевою силою волі. Іван Богун - Людина-Символ багатьох чеснот - був високоморальний, мужній, з глибокою інтуїцією і пророчим відчуттям - як Надлюдина. Іван Богун не прагнув слави, ні верховенства в командуванні, мав братерську повагу до козаків і надзвичайне вболівання за долю свого народу, тому-то усі так любили його. Богуна природа наділила винятковою красою вроди, статури, глибини розуму і крицевою силою волі - все в одній людині, чим вражав він усіх прихильників і ворогів - народів інших націй.Богуна знав і цінував весь світ, про що залишилися згадки у літературі на різних мовах. Зокрема, польский критик Роллє писав, що "з 80-ти діячів Хмельниччини Іван Богун - найпрекрасніший: поєднав розум, військові здібності, не заплямував себе жорстокістю, відзначився високою моральністю і вірністю високим ідеалам".[48]

Характеризуючи військову і політичну діяльність полковника Війська Запорозького Івана Богуна, відзначимо, що він палко любив свою Україну й досить боляче реагував на кроки українських гетьманів, що могли ущемити права останньої або козацькі вольності. Тому Іван Богун в політичному спектрі Української козацької держави займав місце постійного опозиціонера. Зокрема, він досить рішуче виступив проти укладення Богданом Хмельницьким Білоцерківського договору (28.10.1651 р.), засуджуючи при цьому політику поступок Польщі і зменшення козацького реєстру. У 1654 р. Іван Богун був у числі противників курсу Богдана Хмельницького на союз із Москвою, так і не склавши присяги московському цареві, згодом очолив антимосковську старшинську опозицію.

Іван Богун через Переяслав ніколи не мав належної шани. В літературі його постать постійно спотворювалась через святу вірність Україні. Тільки є одна найвища рецензія серця - нашого Національного Генія Тараса Шевченка, який знаємо як висловлювався про гетьманів, а сам їздив під Берестечко на поклін тій землі "де полягли, а не здались..."[49], де здійснив вражаючий подвиг Іван Богун.

 Український народ зберіг світлу пам'ять про свого героя. Ім'я Івана Богуна звучить в українських народних піснях і думах. Про його подвиги складено багато легенд. Дума "Іван Богун" змальовує оборону богунцями Вінниці, де Богун чекав допомоги Хмельницького на річці Буг і особливо вславився хоробрістю і кмітливістю.

Ім'я Івана Богуна - цього видатного полководця та політичного діяча України середини XVII ст. навіки залишилося в пам'яті нащадків, про що свідчать численні народні перекази та думи. Як говорилося сучасниками великого полковника в одній з них: «А кобзарі грали, в струни дотикали та Богдана з Богуном піснями вихваляли!»

І хоча досі немає в Україні належного пам'ятника Богуну, та є один вічний пам'ятник: висока гора над Десною, де пролилася священна кров Героя. Народ назвав ту гору Івановою Горою. Там, на вершині, лежить камінь із написом: "Тут спочиває полковник, наказний Гетьман Іван Богун". Нині на місці страти славетного полководця зведена символічна могила - вмурована гранітна плита і тесаний дубовий хрест заввишки чотири метри. Кожного року в річницю смерті Івана Богуна сюди приходять на панихиду "по убієнному".

Сьогодні ім'я І. Богуна з гордістю носить Київський військовий ліцей, а патріотизм полковника Богуна, який віддав своє життя справі визволення свого народу, надихає сучасних військових на сумлінне виконання обов'язків по захисту Батьківщини.

Видавництво "Каменяр" друкує листівки, календарі, буклети з зображенням славетного героя. У вересні 2007 року НБУ видав монету "Іван Богун".

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1.  Дорошенко Д. Нарис історії України. Ужгород: ИНУ, 1932. - 134с.

2.  Мыцык Ю.А. Аналіз архивных источников по истории освободительной войны украинского народа 1648-1654годов. – Днепропетровск: Рудь, 1988. – 321с.

3.  Грушевський М. История Украины-Руси.-Київ : Левада, 1997. Т.Х.- 696с.

4.  Літопис Самовидця. видання підготував Я. І. Дзира. — Київ: ТОРСИНГ-ПЛЮС, 1971. – 222с

5.  Маркс К. и Єнгельс Ф. Сборник призведений.-М., Высшая школа, 1979. – 456с.

6.  Історія України в документах і матеріалах. – Т. 3. – К.: Вид-во АН УРСР, 1941. – Т. 3. - 456с.

7.  Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. — Київ: Т-во Знання України, 1992. — 192 с.

8. Величко С. В. Літопис. Т. 2. / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— Київ: Дніпро, 1991.— 642 с.

9. Історія русів./ Сочинение Архиепископа Белорусского Георгія Кониского. -Киев: Веселка, 2003. -366с.

10. Гуржій О.І. Козацтво в історії України. Київ: Либідь, 2008. – 354с.

 11.Субтельный О. Україна: історія. – Київ: Либідь, 1994. - 736с.

12.Січинський В. Чужинці про Україну. – Львів: Птах, 1938. - 212с

13.Чухліб Т.В. Творець української армії козацької доби, -Київ: Либідь, 2008г. – 374с.

14.Мишко Д. І. Іван Богун. – Київ: Радянська школа, 1956. – 269с.

15. Голобудський В. Запорозьке козацтво. - Київ. Вища школа, 1994. - 539с.

16. Замлинський В.О. Історія України в особах ІХ-XVII ст. Київ: А Доники, 1993. - 398с.

17. Гужій О.І. Сто великих постатей і подій козацької України. Київ. Арій, 2008. – 464с.

18. Костомаров Н. Материалы и исследования. Богдан Хмельницкий. – М.: Чарли, 1996. - 293с.

19. Полухін Л.М. Кривоніс, Д.Нечай, І.Богун – народні герої визвольної війни. – Київ: Держполітвидав УРСС, 1954. - 106с.

20. Остапенко П.В. Усі видатні постаті України. - Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2008. - 352с.

21. Антонович В. Збірка праць : Історичні портрети. – Київ.: РТУ, 1991. - 215с.

22.

23. Гісем О.В., Мартинюк О.О. Історія України: Довідник для учнів та абітурієнтів. - Тернопіль: Богдан, 2003. - 592с.

24. Сушинський Б. Козацькі вожді України: Історія України в образах її вождів та полководців XV-XIX століть. - Одеса: ВМВ 2004. –Т.2. – 438с.

 25. Роллє Й.Й. Історичні оповіді. –К.: Либідь, 1984. – 368с.

26. Новий довідник: Історія України. – К.: ТОВ «КАЗКА», 2005. – 278с.

27. Литвин В.М. Історія України: Навч. посіб / В.М. Литвин, В.М. Мордвінцев, А.Г Слюсаренко– К.: Знання-Прес, 2002. – 475с.

28. Ящук В. Нові видання про „Козацькі могили” / В.Ящук // Прапор перемоги. – 2004. - № 46.

29. Історія війни і збройних конфліктів в Україні: Енциклоп. довідник. – К., 2004. – 586с.

[1] Богдан Хмельницький і рядове козацтво [Дискусії]: До 400-річчя з часу народження Б.Хмельницького / Яковлєва Т.Г. // Український історичний журнал. - 1995.-N4. - С.56-67.

[2] Грушевський М. Історія України-Руси.- Том IX. Розділ VIII. С. 9.

[3] Орест Субтельный. Україна: історія. К., 1994. - С. 142.

[4] Дорошенко Д. Нарис історії України. Ужгород, 1932. - С. 73.

[5] Там само.- С. 71.

[6] Мыцык Ю.А. Аналіз архивных источников по истории освободительной ойны украинского народа 1648-1654годов. – Днепропетровск,1988.- С. 125

[7] Там само.

[8] Грушевський М. История Украины-Руси.-Т.Х. – Одеса, 1975. – С. 511

[9] Грушевський М. История Украины-Руси.-Т.Х. - Тернопіль, 1995. – С. 242.

[10] Мыцык Ю.А. Анализ архивных источников по истории освободительной войны украинского народа 1648-1654 годов. – Днепропетровск.1988. -  С. 128.

[11] Січинський В. Чужинці про Україну, – Львів, 1938. -  С 145.

[12] Гуржій О.І.  Козацтво в історії України. К. 2008. – С. 123.

[13] Там само.

[14] Літопис Самовидця //  Видання підготував Я. І. Дзира. — К.: 1971. – С. 122.

[15] Маркс К. и Єнгельс Ф. Сборник призведений.-М., 1979. – С. 52.

[16] Чухліб Т.В. Творець української армії козацької доби. -К, 2008. – С. 278.

[17] Історія України в документах і матеріалах. – Т. 3. – К., 1941. - С 240.

[18] Мишко Д. І. Іван Богун. – К., 1956.  С. 96.

[19] Там само.

[20] Голобудський В. Запорозьке козацтво. К., 1994. – С. 239.

[21] Замлинський В.О. Історія України в особах ІХ-XVII ст. К., 1993. - С-296.

[22] Грушевський М. История Украины-Руси. - Т.ХІІІ. К., 1983. С. 4.

[23] Гужій О.І. Сто великих постатей і  подій козацької України. - К., 2008. –  С. 85.

[24] Костомаров Н. Материалы и исследования. Богдан Хмельницкий. – М., 1996. – С.132.

[25] Там само. - С. 132.

[26] Хмільницький літопис (події 1636-1650 рр.). - К., 1971. – С. 135.

[27] Історія України в документах і матеріалах. – Т. 3. – К., 1941. - С 269.

[28] Краткая история о бунтах Хмельницкого и войне с татарами, шведами и уграми, в царствование Владислава и Казимира, в продолжении двенадцати лет, начиная с 1647 г. М., 1986. – С. 121.

[29] Полухін Л.М. Кривоніс, Д.Нечай, І.Богун – народні герої визвольної війни. – К., 1954. – С.39.

[30] Остапенко П.В. Усі видатні постаті України. - Харків., 2008. - С. 101.

[31] Остапенко П.В. Усі видатні постаті України. - Харків, 2008. –  С. 102.

[32] Остапенко П.В. Усі видатні постаті України. - Харків, 2008. –  С. 102.

[33] Грушевський М. Історія України-Руси. 7-перизд. Вологда, 1992. – С. 163.

[34] Остапенко П.В. Усі видатні постаті України. - Харків, 2008. –  С. 105.

[35] Замлинський В.О. Історія України в особах ІХ-XVII ст. - К., 1993. – С.307.

[36] Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. / Пер. із староукр. — К., 1992, —  С. 60.

[37] Літопис Самовидця. видання підготував Я. І. Дзира. — К., 1971. – С. 145.

[38] Історія України в документах і матеріалах. – Т. 3. – К., 1941. - С. 258.

[39] Володимир Антонович. Збірка праць : Історичні портрети. – К., 1991. – С. 66.

[40] Величко С. В. Літопис. Т. 2. / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К., 1991.— С. 356.

[41] Гуржій О.І.  Сто великих постатей і подій козацької України. К.,2008. – С. 84.

[42] Лизогубівський літопис. – М., 1986. – С. 124.

[43] Юрій Мицик. Володарі гетьманської булави. Іван Виговський. – К., 1994. – С. 184.

[44]   Історія русів./ Сочинение Архиепископа Белорусского Георгія Кониского. К., 2003. -  С. 298.

[45] Антонович В. Збіка праць. Гетьмани України: історічні портрети. К.1991. –  С. 65.

[46] Костомаров Н. Материалы и исследования. Богдан Хмельницкий. – М., 1996. - С. 171.

[47] Яковлева Т. Назв. праця. - С. 51.

[48] Роллє Й.Й. "Історичні оповіді". – К., 1984. – С. 136.

[49] Шевченко Т. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 3: Драматичні твори. Повісті. — С. 449.