Дипломная работа: Найбільш виразні епізоди з життя Івана Богуна

Не менш цікаві способи виходу козацької флотилії в море і її повернення на Сікти. Гирло Дніпра зазвичай перегороджували турецькі галери, що мали значне осідання. Козаки пливли до гирла річки, де в 5–7 км. від турецького флоту ховалися в очеретах, недоступних для галер противника. Потім, вибравши найтемнішу ніч (перед молодиком), дотримуючи абсолютну тишу, прослизали мимо турецьких галер і виходили в море. Циєю ж самою дорогою козаки поверталися рідко. Зазвичай вони причалювали в 5–7 км. на схід від Очакова, звідки по лощині волоком перетягували свої чайки до Дніпра. Інколи пливли в Азовське море, піднімалися вгору по р. Міус, далі волоком до р. Тавчавода, по ній в р. Самару і до Дніпра.

У першій половині XVII ст, за повідомленням француза Боплана (17 років знаходився на польській службі), в Запоріжжі налічувалося 120 тис. козаків. Чисельність всього населення могла досягати цієї цифри, але козаків як таких було у декілька разів менше. У походах, за даними того ж автора, зазвичай брало участь від 6 до 10 тис. чоловік.[10]

Хто б з Європейців не писав про козаків - всі починають і кінчають тим, що світ знає їх як великих прихильників волі і таких, що не терплять гніту, хоча своєї держави не можуть здобути і утримати від нападників. «Взагалі - на думку французького дипломата Жана Бенуа Шерер - історія України така цікава і повчальна, що її повинен знати всякий освічений європеєць. Бо коли зусилля цього народу до волі ми не пізнаємо, то не пізнаємо й ідей століття. Хіба це не повчально світу, що козаки "воліли краще невигоди важких походів, як спокійне життя рабів". Батьки їхні переказують заповіти дітям - "Смерть або воля" - найцінніша спадщина, яку треба особливо берегти.»[11]

З кінця XVI ст широкі маси українського народу піднялися на боротьбу з тими, що своїми пригноблюють. Повстання ставали усе більш грізними. Насилу польські феодали подавили повстання 1590–1596 рр., які очолювали Косинський, а після його смерті — Лобода і Налівайко, гетьман нереєстрових козаків. Шляхта звірячо розправлялася з керівниками козацько-селянських повстань, але боротьба, що розширювалася, висувала нових, ще крупніших вождів.

У першій половині XVII ст відбувалося безперервне зростання повстань народних мас України проти панського гніту. У 1625 р. козаки піднялися під керівництвом Жмайла. Це повстання закінчилося новою угодою, за якою реєстрових козаків мало бути не більше 6 тис. при фактичній чисельності їх до цього часу понад 40 тис. чоловік. Хто не потрапляв в реєстр, той називався «випищиком» і повинен був знову йти в панську кабалу. Замість цього «випищики» рушили в Запорізьку Січ. У 1629 р. в Запоріжжі вже було до 40 тис. козаків.

У 1630 р. на Запоріжжі повстала козацька голота, яку очолив збіглий селянин Тарас Федорович. Він розсилав по всій Україні відозви, що закликали на боротьбу з тими, що пригноблюють. Незабаром Тарас Федорович зібрав декілька десятків тисяч селян і козацької голоти.

На боротьбу з повсталими польські феодали кинули реєстрових козаків на чолі з їх гетьманом Гріцько Чорним. Але незабаром повстали і реєстрові козаки. Вони схопили свого гетьмана і привезли до Тараса, який наказав його стратити. Козацькі старшини (полковники, сотники) бігли до поляків, а рядове козацтво почало переходити на сторону повсталих. Для придушення повстання на Україну з сильним військом рушив польський гетьман Конецпольський. Під Переяславом, на лівому березі Дніпра, поляків зустрів Тарас зі своїми головними силами. Вночі зав'язався бій, який продовжувався шість годин. Тарасу удалося відрізувати повідомлення польського війська з правим берегом Дніпра і оточити поляків. Удосвіта бій поновився. Вже поколивалися ряди польського війська, але в цей час змінили реєстрові козаки, перейшли на сторону ворога і розладнали повстанське військо. Рєєстровци схопили і стратили Тараса, перебили його помічників, а останніх обеззброїли. Їх руками польський гетьман отримав перемогу і звірячо розправився з повсталими.

Не дивлячись на ці поразки, повстання селян і козаків на Україні продовжувалися. У 1637–1638 рр. знову піднялася козацька голота, на чолі якої встав запорізький козак Павлюк. Він організував в Запоріжжі велике військо, від якого двинув на Україну 3-тисячний загін. Одночасно Павлюк розіслав по Україні маніфест, в якому закликав селян і козаків на боротьбу з тим, що пригноблює і наказував ловити і заарештовувати козацьку старшину. Він врахував кривавий досвід повстання під керівництвом Тараса Федоровича.

Частина козацької старшини була перебита, інша частина бігла до поляків, а реєстрові козаки перейшли на сторону Павлюка. Повстання розросталося. Воно охопило Київщину, Полтаву і Чернігівщину. Повсталі знищували поміщиків і їх садиби.

Для придушення повстання на Україну було кинуто 14-тисячне військо гетьмана Потоцького. Погано озброєні повстанці (не більше 10 тис.) вступили в нерівний бій і хоробро билися. Згодом Потоцький писав: «Так наполегливо і непокірно було те хлопство, що ніхто з них не просив про мир і пробачення провини. Навпаки, вони лише кричали, щоб всім померти в бою з нашим військом, і всі дійсно померли, б'ючись проти нас. І навіть ті, яким не вистачало куль і зброї, голоблями і дишлами били наших солдатів».[12] Польське військо зазнало великих втрат, але перевага сил була на його стороні, і козаки під керівництвом козацького полковника Гуні в порядку відступили. Незабаром реєстрові козаки почали переговори з польськими феодалами, які скористалися цим і обманним шляхом захопили Павлюка разом з його помічниками. Заарештовані були доставлені до Варшави і там страчені.

Після цього козацькі сили очолив Острянін, що організував розгром великого польського війська. Потім козаками командував Гуня, що показав зразки наполегливої і майстерної оборони. Але зрештою повсталі знову потерпіли поразку.

Реєстрових козаків залишили менше 6 тис., вибори козацької старшини були скасовані, і шляхта почала займати їх місця. З козаків призначалися лише два осавули і сотники, в числі яких був Богдан Хмельніцмій, що зіграв крупну роль в справі звільнення України. Козакам дозволялося жити лише в Черкасськом, Корсунськом і Чигирінськом староствах.

В результаті поразки українських селян і козаків в повстаннях 1630–1638 рр. посилилися феодально-кріпосницьке, національне і релігійне пригноблення. Ущемлювалися інтереси і реєстрового козацтва, зведеного до положення кріпосного селянства. Полковники призначалися з польської шляхти, а сотники підбиралися по розсуду полковників, що привласнювали козацьку платню. «Так само полковникове козаков до всякої будинкової незвічайной роботі пріостановлялі; ... аж до великого убозства казацтво прійшло; ... хочай і син козацкий, тую ж панщину мусел робіти і плату давати. Toe над козакамі було».[13]

Польська шляхта посилила колонізацію українських земель, національний і релігійний гніт православних українців, тому вибух 1648 р. був цілком закономірним. «Качан і причина войні Хмелиніцкого єдиний від ляхів на православ'я гоніння і козаком отегощеніє».[14] Так визначав причину визвольної війни українського народу одного з її сучасників автор «Літопису Самовідца». За своїм характером цей всенародний рух став національно-визвольним і антифеодальним.

Знищення феодально-кріпосницьких буд було основною метою боротьби українського селянства. Але це можливо було здійснити лише шляхом звільнення України з-під влади польських феодалів. На виконанні завдання звільнення від панського іга (у першому періоді боротьби) зійшлися інтереси різних класів українського народу. Тому визвольна боротьба була загальнонародною боротьбою. Основною рушійною силою в цій боротьбі було українське селянство, що визначило склад повстанських озброєних сил.

Селянство, рядове козацтво, міська міщанка і нижче духівництво послідовно боролися за звільнення України. Козацька старшина, українська шляхта і вище духівництво прагнули використовувати народний рух для ослаблення магнатсько-шляхетськой Польщі і для підтвердження своїх прав і переваг. Коли ж головним змістом виявилася боротьба українських селян з поміщиками, яскраво виявилося прагнення селян скинути кріпацтво, в цей час експлуататорські класи українського народу проявили коливання і неодноразово намагалися домовитися з польськими панами за рахунок селянства і козацької «сіроми» (голоти). Ці коливання і спроби експлуататорських класів піти на змову з польськими панами ослабляли єдиний фронт українського народу.

Визвольна загальнонародна війна з магнатсько-шляхетськой Польщею була війною справедливою, оскільки українська нація, що складалася, український народ боровся за своє існування. Це була прогресивна війна, оскільки вона підривала потужність реакционнейшего польського феодалізму. Енгельс відзначив, що Польща XVII — XVIII столітті наполегливо зберігала «...в недоторканості феодальний суспільний устрій, тоді як всі її сусіди прогресували, формували свою буржуазію, розвивали торгівлю і промисловість і створювали великі міста...».[15] Прогресивність війни виражалася ще і в тому, що це була боротьба проти єзуїтів і католицької церкви — самих гірших носіїв феодальної реакції.

Визвольну боротьбу українського народу очолив чигиринський сотник Зиновій (Богдан) Михайлович Хмельницький. Не знайшовши справедливості, з невеликим загоном однодумців він утік на Січ, де в січні 1648 р. його обрали гетьманом Війська Запорізького. З перших кроків своєї діяльності Хмельницький проявив дипломатичні здібності. Він поїхав до Криму з метою залучити татар як союзників, тим самим забезпечуючи свій тил при походах проти польських магнатів.

У Криму був в цей час голод. Польський уряд припинив сплату данини кримському ханові. У цій обстановці хан обіцяв сприяння козакам і як перший захід направляв на Україну Тугай-бея, перекопського мурзу. У половині квітня 1648 р. Тугай-бей зі своєю кіннотою стояв вже на р. Бузулук. Тепер в боротьбі з сильною польською кіннотою козаки могли розраховувати на допомогу татарської кінноти.

Звістка про події на Запоріжжі швидко поширилася по всіх українських землях. На Подніпров'ї посилилась визвольна боротьба народних мас. Повсюди організувались повстанські загони. Хмельницький підняв Запорізьку Січ. Було вирішено спочатку двинути проти поляків 6–8 тис. запоріжців. По селах України ходили прибічники Хмельницького, переодягнуті жебраками і ченцями, і звали селян і козаків на боротьбу з тими, що пригноблюють. На Україні, а потім і в Білорусії весною 1648 р. почалися повстання. Селяни громили панські маєтки. Польські магнати вимушені були розкидати свої сили.

Військо Хмельницького спочатку складалося з «простих хлопов» і «тисяч або мало що болше свавільників козаків черкасцев».[16] Це було козацько-селянське військо. Великий коронний гетьман М. Потоцький в лютому — квітні 1648 р. прагнув не допустити приєднання до Хмельницького повстанських загонів. Це він вважав своїм головним завданням.

В питанні про засоби боротьби з українським народом у польських магнатів не було єдності. Одні (Є.Оссолінський, А.Кисіль) вважали, що необхідно піти на поступки реєстровим козакам і козацькій старшині, маючи на меті відокремити їх від нереєстрових козаків, міщан і селян, а потім роздавити кожну суспільну групу українського народу окремо. Інші (М.Потоцький, Я.Вишневецький) були противниками всяких, навіть тимчасових, поступок козакам і вимагали негайного придушення повстання.

Польські магнати енергійно готувалися до війни. Вони стягували свої сили, обеззброювали селян і козаків. Один Вишневецький на Лубенщині відібрав у селян декілька тисяч самопалів. Навесні Потоцький вже мав в своєму розпорядженні крупні сили, що складалися із загонів великих українських магнатів, реєстрових козаків і німецької найманої піхоти. Польські пани з презирством відносилися до своїх противників і розраховували на легкий успіх.

Основний вміст першого періоду (1648–1649 рр.) визвольної війни українського народу полягав в переростанні повстання запорізьких козаків у всенародну визвольну боротьбу, що забезпечила поразку польських військ, що змусила польський уряд задовольнити деякі пред'явлені козацтвом вимоги.

В результаті перших перемог козаків відбулись вагомі зрушення у Східній Європі. Речі Посполитій, одній з найпотужніших держав, опорі католицького світу, було завдано могутнього удару. Це відразу порушило рівновагу в регіоні. Традиційні суперники і вороги Польщі намагалися скористатися ситуацією, що склалася. У конфлікт безпосередньо чи опосередковано були втягнуті Кримське ханство, Молдавія, Трансільванія, які були васалами Османської імперії, Московська держава, Швеція, Венеція, Австрія.

З цього можно зробити висновок про те, що українське козацтво як корпоративна військово-політична структура стала тією силою, яка порушила вже сформовану у Східній Європі систему міжнародних відносин і, таким чином, протягом 1590-1640 рр., поступово набуло рис суб'єкта міждержавних стосунків.

РОЗДІЛ 2. Іван Богун – один з соратників Б.Хмельницького

Одним з найвидатніших військових діячів українського народу періоду боротьби проти шляхетської Польщі був козацький лицар, кальницький полковник Іван Богун - безмежної відваги воїн, талановитий полководець, блискучий майстер польових боїв і захисту міст, які він перетворював на неприступні фортеці. Іван Богун був одним із найвідоміших козацьких полководців в Україні середини XVII ст., слава про якого гучно лунала не лише на українських землях, а й за їх межами. Проте, незважаючи на велику популярність, історичні джерела неодинаковою мірою зафіксували різні етапи життя цього славетного козацького ватажка.

У джерелах, історичних романах і спогадах про козаччину, козацьке військо і видатних осіб козацької доби постійно зустрічаються тільки згадки про Івана Богуна, хоча жодному іншому діячеві ранньої Гетьманщини, крім нього, не вдавалося утримувати полковницький пірнач протягом 15 років і отримати стільки блискучих перемог під час Визвольної війни. Він без усякого сумніву уклав кілька своїх цеглин в історію боротьби українського народу проти нападів турків, татар і польського поневолення. Благородний шляхтич і відважний лицар-козак, він став легендою ще за життя. Польський історик середини XVIIст. В. Коховський писав про І. Богуна - "сміливий, розумний ... надзвичайно популярний, вміє, як ніхто інший, вдало діяти; сильний і хитрий, як лис; людина відважна і завзята".[17] Полковника Івана Богуна шанували і союзники і навіть його вороги. «Татари називали його «демір адам» (залізна людина), ніби за звичку завжди носити під одежею тонкий сталевий панцир, який не брали кулі. Він взагалі здавався невразливим і серед татар про нього розповідали багато байок, різних вигадок і страшних пригод».[18] Навіть польський історик зазначав, що «... з 80-ти діячів часів Хмельницького Іван Богун — найпрекрасніший. Він поєднував у собі розум, незалежність характеру, не заплямував себе жорстокістю, відзначався високою моральністю і вірністю ідеалам...»[19] Для цього козака передусім була ненька Україна! Проте, незважаючи на велику популярність, історичні джерела скупо зафіксували різні етапи життя цього видатного козацького ватажка і стратега козацької доби.

Наші знання, на жаль, про Івана Богуна до цього часу досить обмежені, тому що літописці залишили поза увагою його життя. Достеменно нам невідомо, коли і де він народився, скільки років прожив і в якому віці був страчений. Не маємо також відомостей про його родину, крім того, що батько належав до шляхти і жив поблизу с. Олекшичів. Відомий український історик Гетьманщини В. Липинський писав, що у документах 20-х років XVII ст. згадується про шляхтича Федіра Богуна, який міг бути батьком Івана. Точки зору, що І. Богун "виходець з дрібної української шляхти" дотримуються і сучасні українські історики М. Котляр і С. Кульчицький.

Про його молодість нічого не відомо. Мабуть, як і інші сини шляхти, навчався в Могилянській академії в Києві; з молодих літ вправлявся у військовій справі, бо часи були тяжкі.

Мало відомостей і про ранній період його життя: лише можна припускати, що молоді роки Іван провів у Дикому полі. Сюди часто навідувались запорожці в пошуках здобичі. Богун міг бути одним із тих, хто ще за часів Остряниці6 поселився в Чугуєві. Деякі історики писали, що Богун брав участь у козацькому повстанні 1637- 1638 рр.

 Перші ж найвірогідніші дані про ратні справи І. Богуна пов'язані з його участю в обороні Азова, коли запорозькі та донські козаки протягом 1637-1642 рр. героїчно захищали місто від турецьких військ султана Ібрагіма, Іван Богун, зокрема, керував тоді одним із козацьких загонів, який прикривав Борівський перевіз через р. Сіверський Донець.

Відомо, що Іван Богун брав участь у козацько-селянських повстаннях 1637-1638 рр. проти польської шляхти. Після поразки повстання Іван Богун знаходить собі притулок у межах Російської держави. У народній пісні розповідається, що він разом з Богданом Хмельницьким розпочинає боротьбу за визволення українського народу з-під польсько-шляхетського гніту. У ході визвольної війни виявилися його організаторський талант, мужність і відвага, надзвичайна воєнна винахідливість.

Таким чином, протягом 40-х років XVII ст. Богун вів звичне для запорозького спочатку, а потім і реєстрового козака життя, сповнене численних військових походів проти турків і кримських татар та обороняв українські землі від набігів останніх. Наведемо деякі рядки народної пісні про ці епізоди воєнної біографії І.Богуна:

 

Ой з-за гори чорна хмара, мов хвиля, іде.

То ж не хмара - запорожців Богуня веде.

Доганяли вражих турків коло трьох могил,

- Уже по тих яниченьках та пугач завив.

Серед ночі в Дикім полі рушниці ревіли,

А в Очакові туркені та від страху мліли.

Ой в середу ізвечора турків обступали,

А в п'ятницю до полудня всіх упень рубали.

Ой наточив Іван Богун невірам вина,

- Та було ж їх сорок тисяч, а тепер нема.

В цих словах ми бачимо відгомін тих далеких часів і камертон народної пам'яті доніс спомин про носія колись грізного імені. І. Богун, як свідчать український письменник М. Старицький та історик В.Голобуцький, приймав активну участь у таємних нарадах, які проводив Б. Хмельницький. Наприкінці 1647 р. (можливо у жовтні) пише В. Голобуцький, "відбулася так звана рада у діброві (це зібрання на пасіках) поблизу Чигирина ... де Богдан Хмельницький і його чотири найближчі соратники - Максим Кривоніс, Мартин Пушкар, Іван Богун і Матвій Борохович - обіцяли повернути козацькі права всім тим, хто був позбавлений їх.»[20] В одній із пісень є такі слова :

 

Оттоді-то припало йому (Хмельницькому) з правої руки чотири полковники:

Перший полковниче - Максим Ольшанський,

А другий полковниче - Мартин Полтавський,

Третій полковниче - Іван Богуне,

А четвертий - Матвій Борохович.

Далі, як свідчать джерела, І. Богун бере активну участь в боротьбі проти поляків з перших битв 1648 р. В. Замлинський вказує: "уже ті перші битви (під Жовтими Водами і Корсунем) дарували Богданові на все життя побратимів - Максима Кривоноса, Данила Нечая, Івана Богуна, Івана Ганжу, Михайла Кричевського... З ними були виграні всі наступні битви Визвольної війни."[21] Ось ще один доказ того, що один (мається на увазі І. Богун) із найвидатніших полковників Хмельницького бере діяльну участь в операціях під Львовом. Згадка про активну роль полковника Богуна у військах Хмельницького, що наступали на Львів, є й у Кушевича. Кушевич називає спеціально «Богуна як речника такої боротьби до кінця: він, мовляв, раз у раз доказував Хмельницькому потребу йти „до Висли”, роспалюючи огонь внутрішньої війни. І се в тім часї здавалося таким не трудним, що для Кушевича се стає доказом незручности Хмельницького в використовуванні своїх побід, коли він не розвалив тоді Польщі до останку. „Всі тоді сподівалися, що Хмельницький пройде в саму середину Польщі, розвалить її й знищить саме імя — але богато було таких що вміли побіждати, але не вміли користати з побіди”» .[22] Безперечно одне: Богун з початку 1648 р. виступає активним прихильником Богдана Хмельницького.

Іван Богун зайняв найвищий ранг у полку в період між складанням «Реєстру Війська Запорозького», яке здійснювалось восени 1649 року й початком серпня наступного року. Для України то був дуже складний і тривожний час. Тоді Іван Богун часто-густо перебував поряд з Хмельницьким і мав уже певний вплив не лише на нього, а й деякою мірою визначав політику в країні. Про це, зокрема, йдеться в листі сенатора і київського воєводи Адама Киселя польському королю з приводу переговорів його з Хмельницьким. У ньому зазначалося: «Уже казалось все шло на лад, вдруг в одно мгновенье что-то новое; разные перемены, тяжелые и вредные случайности и вмешательства, которых разум не может предотвратить и постичь. Потому письмо к вам я должен начать с того, что там и высланный ко мне староста черкаський, мой родной брат, застал все в спокойствии; все испортил потом один бунтовщик, какой-то полковник Богун, и моей близости к запорожскому гетману так поме шал, что я едва смог снова ее возобновить».[23]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5