рефераты бесплатно
 

МЕНЮ


Антична культура: Давній Рим

до 12 років. Наступною ланкою освіти була “граматика”, де курс навчання

тривав чотири роки. Приміщення таких шкіл прикрашалися погруддями

письменників і філософів. Тут учні читали і коментували уривки з творів

поетів і письменників, робили письмові вправи. Грецька і латинська

літератури вивчалися як окремі предмети. Досягши 36 років, учні переходили

до школи “риторики”, яку можна порівняти із сучасною вищою школою. Подібні

школи користувалися великою популярністю, оскільки, незважаючи на посилення

імператорської влади, в країні продовжувало цінуватися мистецтво

красномовства. Самі імператори надавали кошти на утримання шкіл латинської

і грецької риторики. “Ритори” – вчителі красномовства були частими гостями

в маєтках аристократії. Вони вчили своїх слухачів мистецтву побудови фраз,

вишуканості мови, організовували змагання слухачів, переможцям, як правило,

дарували книгу.

У Римській імперії продовжували розвиватися історичні центри наукової думки

- власне Рим, Александрія, Пергам, Родос, Афіни, Карфаген, Массилія. В

Александрії існували Музейон і бібліотека, в Афінах - славнозвісні

філософські школи, засновані ще Платоном (Академія) і Арістотелем

(Лікейон). Великими культурними центрами залишалися Пергам і Родос, куди

приїздили діти римської знаті завершувати свою освіту. А біля міста Пергам

виник крупний науково-медичний центр - Асклепіон.

Тепер, власне, про наукові досягнення. У другій половині I ст. Пліній

Секунд написав велику “Природну історію”, яка була першою енциклопедією з

фізичній географії, ботаніки, зоології і мінералогії. У кінці I – на

початку II ст. відомий римський історик Тацит у своїх двох творах “Діяння

Публія Валерія Агріколи” і “Німеччина” описав побут і суспільний устрій

племен Центральної Європи, які продовжували зберігати свою незалежність від

Римської імперії.

У II ст. високого рівня розвитку досягла медична наука. Ще під час

правління імператора Августа в Римі було створено школу для підготовки

лікарів. Такі школи існували і в Малій Азії. У кінці II ст. прославився

лікар Гален, який проводив досліди з вивчення дихання, діяльності спинного

і головного мозку.

Нарівні з природними науками набули подальшого поширення астрономія та

астрологія, але тут успіхів було не так багато, як в інших областях знань.

Так, Клавдій Птолемей відмовився від геліоцентричної теорії Арістарха

Самосського. Замість її він запропонував теорію, згідно з якою центром

Сонячної системи була Земля, а Сонце й інші небесні тіла оберталися навколо

неї. Пізніше ця теорія була запозичена християнськими теологами і стала

основою середньовічного розуміння устрою Всесвіту. Астрологія була занесена

в Рим з Месопотамії і була популярна у II і особливо у III століттях.

Головним філософським центром у I - II століттях залишалися Афіни. На

перших етапах великою популярністю користувалися стоїцизм та епікурейство.

Серед плебса популярністю користувалися бродячі філософи - кіники, які

часто виступали з різкою критикою представників аристократії. Найбільш

відомим філософом-стоїком у II ст. був імператор Марк Аврелій Антонін (121

- 180 р.р.). Роки його правління знаменні тим, що у цей час кризові явища

всередині імперії ставали все більш інтенсивними, вищі суспільні класи

відмовлялися будь-що змінювати для того, щоб зберегти існуючий суспільний

лад. У стоїчній етиці вони бачили певні засоби морального відродження

суспільства. У своїх роздумах “До самого себе” імператор проголошував:

“Єдине, що перебуває під владою людини, - це її думки…Заглянь у своє нутро.

Там, всередині, знаходиться джерело добра, яке здатне бити, не

вичерпуючись, якщо до нього постійно докопуватися”.

Природною, виразно матеріалістичною для свого часу філософією античності в

Римі було епікурейство, яке значно розповсюдилося в останні роки Римської

республіки і на початку імператорського правління. Основоположники цієї

філософської течії, як, наприклад, Тіт Лукреций Кар (95 - 55 р.р. до нашої

ери), підтримували переконання ранніх представників атомістичного вчення і

захищали основні принципи атомізму. Вони говорили про нестворюваність

матерії як такої. З незнищенністю і нестворюваністю матерії, тобто з її

нескінченністю у часі, вони пов'язували і нескінченність матерії у

просторі. Атомам, згідно Лукрецію, властивий рух. Лукрецій намагався

обгрунтувати відхилення від прямолінійного руху атомів. Разом з величиною і

формою атомів, рух, на думку філософа, є причиною строкатості і

різноманітності речей у світі. Душу Лукрецій вважає матеріальною -

особливою сполукою повітря і тепла. Вона протікає через все тіло і утворена

найтоншими і найменшими атомами.

Епікурейство жило в римському суспільстві досить довго. Однак коли в 313 р.

християнство стало офіційною державною релігією, почалася наполеглива і

безжалісна боротьба проти епікурейства і, зокрема, проти ідей Лукреція

Кара, що зрештою привело до поступового занепаду цієї філософії.

Хоча кажуть, що римлянам далеко до греків у царині літератури, але все одно

римська культура подарувала світові не одного відомого літератора, не один

літературний шедевр. В I - II століттях широкого поширення в Імперії набула

римська поезія і проза. Серед заможних людей багато було таких, в тому

числі й імператорів, які пробували свої сили в літературі. Однак до нашого

часу дійшло мало творів римських поетів і прозаїків цих століть.

Під час правління імператора Нерона одним з найвідоміших поетів був Марк

Анней Лукан (39 - 65 р.р.). Він був прихильником помірного режиму,

негативно ставився до деспотичних дій імператорів, особливо до дій

імператора Нерона. Він написав поему “Фарсалія, або поема про громадянську

війну”, у якій оспівував Помпея і засуджував Гая Юлія Цезаря. Згодом Лукан

узяв участь у змові проти Нерона і був страчений.

У критичному тоні писав і Марк Валерій Марціал (42 - 102 р.р.). Він

народився в Іспанії. На початку 60-их р.р. приїхав до Рима, де йому

спочатку довелося вести принизливе життя клієнта у багатих патронів.

Положення клієнта певною мірою позначилося і на деяких сторонах його

творчості. У 99 р. Марціал повернувся до Іспанії, де прожив до кінця своїх

днів. Літературну діяльність Марціал почав досить пізно. Він прославився

дотепними короткими віршами-епіграмами. Завдяки йому цей жанр набув

визнання у світовій літературі. Перший збірник його епіграм – “Книга

видовищ” - був присвячений відкриттю Колізею у 80р. Марціалу належить і

збірка “написів до дарунків” (“Ксенії”), услід за якою він випустив 12 книг

епіграм.

Але творчість Марціала була суперечливою. У кращих епіграмах він висміював

пануючі у Римі аморальність, розпусту, розбещеність, а в той же час він

вимушений був лестити внаслідок свого залежного становища.

Найбільш славнозвісним прозаїком II століття був Луцій Апулей (бл. 125 –

бл. 180 р.р.). Луцій Апулей народився в Африці в місті Мадавре, вчився

спочатку в Карфагені, а потім в Афінах. Після подорожі Східною імперією він

приїхав до Рима, де став адвокатом і займався літературною і науковою

діяльністю: Апулей був людиною дуже освіченою. Однаково вільно він володів

грецькою і латинською мовами, мав обширні й різносторонні знання з

природних наук, філософії і релігії. Сучасники називали його магом. Він був

одним з найвидатніших письменників пізньої античності. Апулей втілив у

своїй особі і в своїй творчості характерні риси нової епохи з усіма її

суперечностями. Літературна спадщина Апулея велика: збереглися численні

риторичні декламації, уривки з яких зібрано в збірці “Флоріди”, філософські

трактати, поетичні твори. “Апологія” – промова на власний захист у суді на

процесі, де його звинувачували в практикуванні магії. Але справжня слава

прийшла до Апулея після видання роману “Метаморфози”, який отримав згодом

назву “Золотий осел”. Цей роман - авантюрно-побутовий за своїм реальним

змістом і містико-алегоричний, релігійно-моралістичний за авторським

задумом (герой, перетворений в осла за потяг до насолод, отримує знову

людський вигляд, пройшовши через страждання і залучившись у кінці до

містичного культу богині Ісіди).

У кінці II – на початку III ст. з'явилося багато своєрідних міфічних

романів. Це були повісті про закоханих, щастя яких зазнавало важких

випробувань - вони переживали розлуку, ув’язнення і продаж у рабство,

отримували помилкові вісті про смерть, але зрештою щасливо одружувались. За

таким типовим сюжетом написані романи “Дафнія і Хлоя” Лонга, “Ефіопіка”

Геліодора тощо.

В ці часи процвітала й історична проза. Ще в епоху Августа Тіт Лівій

написав “Історію Риму від основи міста” в 142 книгах. Вона відрізняється

чудовим літературним стилем, майстерним володінням автором латинською

мовою. У ті ж роки Микола Дамасський написав “Всесвітню історію” в 144

книгах. “Всесвітня історія” була створена і Помпеєм Трогом. Великим

римським істориків був і Публій Корнелій Тацит (54 - 120 р.р.).

Найважливішими творами Тацита є “Історія” і “Аннали”. Обидві праці

присвячені історії імперії від імператора Тіберія до імператора Доміциана.

У перші десятиліття II ст. славнозвісний Плутарх з Херонеї (46 - 126 р.р.)

склав свої порівняльні життєписи найвідоміших еллінів і римлян. Трохи

пізніше александрієць Аппіан написав обширний огляд історії всіх народів,

які увійшли до складу імперії. Серед істориків слід згадати й Арріана з

Нікомедії (Віфінія), який написав “Анабазис Олександра” - кращу з хронік

походів Олександра Македонського. Цей твір за формою і побудовою нагадує

“Анабазис” Ксенофонта.

Культура Римської імперії III століття

Криза III ст. відбилася не тільки на стані економічного і політичного життя

Імперії, але і на її ідеології. Старі ідеї і уявлення відійшли в минуле,

поступаючись місцем новим. Все це знаменувало собою глибокий занепад

культури. В області науки, літератури і мистецтва в III ст. не було

створено нічого скільки-небудь значного, і лише одна область культури була

виключення - право, яке інтенсивно розроблялося префектами преторія

(Папініаном, Ульпіаном та іншими відомими юристами). Саме в ці роки система

римського права була поставлена у відповідність до потреб світової держави.

Тепер римське право включало елементи правових норм, які діяли в

провінціях.

Боротьба між релігійними і філософськими течіями, яка велася в III ст.,

показала, що мислителі шукали причини погіршення становища населення,

безперервних воєн і загострення соціальних протиріч. Вони задумувалися над

тим, як вийти з цього важкого положення. Тільки релігія і філософія могли

дати відповіді на ці питання. Але як би то не було, про що б не думали

філософи, загальна ситуація в країні вплинула і на них: релігійно-

філософські течії набули песимістично-занепадницького характеру.

Пізнання матеріального світу відійшло в минуле: філософи тепер думали в

основному про світ потойбічний, про сили, які керують людством, про Бога,

демонів, про свободу і несвободу, про гріх і очищення. Пізнання світу

відійшло на другий план. Наука знаходилася у занепаді, її замінили

скептичні твердження про те, що світ людиною не може бути пізнаним, а Секст

Емпірик з іншими представниками школи філософів-скептиків навіть

стверджували, що світ не існує поза уявленням людини, що реальне життя - це

лише плід чуттєвого сприйняття. Все ще велику роль, як і в часи правління

Августа, продовжувала відігравати ідея “золотого віку”, який, ніби-то, має

прийти разом з появою “гарного імператора” на політичній арені. Саме для

зміцнення цієї ідеї, Септимій Север з розмахом відсвяткував “сторічні

ігри”, на зразок тих свят, які влаштовували Август і Клавдій. Як це не раз

повторювалося пізніше в житті інших народів, чим важче ставало життя і чим

короткочаснішим правління імператорів, тим настирливіше вимагали правителі

від своїх підданих визнання “золотим віком” час свого правління. На

медалях, які видавалися легіонерам, був напис: “Ми бачимо золотий вік”.

Згадка про “золотий вік” містилася і в промовах імператорів, і в промовах

риторів.

Але зрозуміло, що подібні запевнення не могли нікого обдурити, тому люди

все більше і більше шукали втіху в релігії. Це призвело до того, що єдиний

літературний жанр, який продовжував розвиватися в III ст. – роман - набув

релігійно-філософського забарвлення. Такі романи писав Апулей, Геліодор з

Емеси, в романі “Ефіопіка” якого банальний для античного роману сюжет -

пригоди двох закоханих, що знаходять одне одного після важких випробувань,

- поєднується з прославлянням протегуючого автором сонячного бога на ім'я

Аполлон, але під яким, мабуть, автор мав на увазі імператора - емесського

Елагабала.

Найбільш примітним в цьому відношенні є, мабуть, релігійно-філософський

роман відомого софіста Філострата, який розповідає про мудреця і чудотворця

I століття нашої ери Філострат зображує у романі новий ідеал. Головний

герой твору є довершеним зразком античної мудрості і доброчесності. Ці

якості він придбав за роки праведного життя, слідуючи заповітам Піфагора, і

в спілкуванні з філософами Ефіопії та Індії. Але герой не замикається в

собі, а ставить свою мудрість на службу суспільству: він вчить громадян,

реформує і відновлює релігійні обряди, зупиняє заколоти, викриває

хабарників, виганяє демонів, дає поради імператору. У своєму романові

Філострат вустами головного героя Аполлонія сформулював свою програму

монархії, яка засновувалася б на міській автономії, свободі думки і мирній

політиці. Все це виражається в активній боротьбі Аполлонія проти тирана

Доміциана.

Образ Аполлонія, а саме його беззавітне служіння суспільству, близький до

ідеалу мудреця у вченнях філософів-стоїків і кініків. Вони виступали за

загальну гармонійну єдність світу. Стоїки вважали розум вищим початком,

який диктує неминуче підкорення законам природи, виконання свого обов'язку.

Аполлоній же, виходячи з положень неопіфагорійців і платоніків, вчив, що

вищим за розум є деякий ідеальний початок – абсолют. Його не можна пізнати

розумом, до нього потрібно прагнути, оскільки тільки у з'єднанні з ним

з’являється вища мета у житті.

З кожним роком ідеологічна боротьба все гострішала. У середовищі

аристократії із західних провінцій процвітав культ Антонінів - ідеальних

правителів, які, ніби-то, з'являться і влаштують світ без солдатів, без

варварів, без тиранів і передадуть всю владу сенатові. Серед них з'явилися

пророки, які провіщали пришестя подібного сенатського “мессії”. Дуже часто

він уявлявся в образі Геракла - доброго царя, приборкувача черні. Такого

Геракла шанували правителі Галльської імперії - імператор Проб, який

встановлював дружні стосунки із західною знаттю, а також імператор

Максиміан, який придушив повстання багаудів.

Аристократія східних провінцій шанувала сонячні культи. У образі Сонця мали

на увазі єдиного верховного Бога, який був захисником імператора на землі і

на небі.

В армії і у військових колах шанували Юпітера - бога римської слави і

могутності. У середовищі плебса і солдат не могли прижити

ся складні релігійно-філософські культи, а тому серед них була поширена

примітивна магія і віра в демонів. Лише культ рятівника Мітри, що давав

відповідь на запитання, що таке зло і як його позбутися, а також

християнство набули тут значного поширення.

313 рік – початок нової епохи

У 313 році імператор Константин своїм едиктом офіційно заборонив

переслідування християн і визнав свободу віросповідання в Римській імперії.

Це фактично означало визнання панування християнської церкви в імперії. Сам

імператор став брати активну участь у церковних справах, а богословські

спори стали пов'язуватися з боротьбою за єпископські кафедри, що

перетворилися на державні посади.

Боротьба з єресями та язичництвом покликала до життя величезну християнську

літературу, яка заклала основи християнської теології. Творці християнської

теології здобули титул “батьків церкви”, а створені ними основи теології —

назву “патристики”.

Друга половина IV століття — час талановитих і освічених проповідників.

Натхненні проповіді Григорія Назіанського видають у ньому вихованця

риторичної школи в Афінах. Великими літературними здібностями та знанням

усієї античної культури вирізнялися й уродженці Каппадокії — Григорій

Нісський, автор численних проповідей, трактатів, діалогів, листів, і його

брат Василій, прозваний Великим, архієпископ Кесарійський у Каппадокії,

також відомий як чудовий оратор: його проповіді й листи оригінальні за

композицією та живою, яскравою мовою. Ще вище за каппадокійців стояв як

промовець Іоанн Златоуст, єпископ Константинопольський. Промови його,

написані чистим античним діалектом і старанно оздоблені, були вельми

популярні. Та особливо уславився він своєю мужністю, викривши в проповідях

розбещеність звичаїв, що панували в імператорському дворі в

Константинополі. За ці проповіді оратор поплатився вигнанням і помер на

засланні.

В ті ж роки, коли на сході імперії сяяла слава Іоанна Златоуста, на заході

зійшла зірка Аврелія Августина, єпископа з міста Гіппон у римській Африці.

Августин залишив величезну літературну спадщину, проповіді, трактати,

листи. Найзначніші з його творів — “Сповідь” та “Про град Божий” — не мали

собі рівних ні в латинському, ні в грецькому богослов'ї часів пізньої

імперії і вплинули на середньовічну теологію й релігійну філософію. Досить

сказати, що серед пізньоантичних християнських письменників у середні віки

не було нікого, кого б так охоче читали й вивчали, як Августина.

Висновок

Кожен період в історії світової культури по-своєму цінний. Але не випадково

особливу роль відводять античній культурі. І література, і мистецтво, і

драматургія, і філософія античного світу стали відправною точкою у розвитку

всієї подальшої культури. Мистецтво античного світу вперше по-справжньому

відкрило й оспівало людину, зробило її мірою всіх речей, пізнало її як

прекрасний і довершений феномен природи.

Античне мистецтво багато в чому залишилося неперевершеним і недосяжним

навіть сьогодні.

Література:

1. Бадак А.Н., Войнич И.Е., Волчек Н.М. и др. “История Древнего мира:

Древний Рим”, Минск, “Харвест”, 1998, 800 с.

2. Винничук Л. “Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима”, Москва,

“Высшая школа”, 1988, 496 с.

3. Ладинский Ант. “В дни Каракаллы”, Минск, “Беларусь”, 1987, 460 с.

4. Левчук Л.Т. та інші “Історія світової культури”, Київ, “Либідь”,1999,

368 с.

5. Момзен Т. “История Рима”, “СПБ”, 1993.

6. “Энциклопедия”, Академия педагогических наук СССР, том 12, Москва, 1968,

640 с.

7. “Большая Энциклопедия Кирилла и Мефодия 98”, электронная версия.

8. Microsoft Encarta 98 Encyclopedia.

9. Матеріали Internet.

-----------------------

[1] Латиницею назва цього міста - Alba Longa.

[2] Numitor.

[3] Rhea Silvia.

[4] Тобто прихильницею богині Вести.

[5] Латиницею - Roma.

[6] Т.Момзен «История Рима», СПБ, 1993, с.258.

[7] В деяких джерелах вказується назва Місна.

[8] На основі порівняння Менрви й Афіни можна прийти до висновку, що

Менрва, як і Афіна у греків, була покровителькою міст, ремесел, мистецтв і

мудрості.

[9] Мова йде про похід галлів на Рим у 390 – 387 р.р.

Страницы: 1, 2, 3


ИНТЕРЕСНОЕ



© 2009 Все права защищены.