Шляхи формування правової держави в Україні

суспільстві порівняно з Іншими цінностями, які сповідує людина: звичаями,

особистими переконаннями, уподобаннями і т. ін. Тим більше, що у

демократичній , соціальній, правовій державі сам зміст нормативних правових

приписів повинен бути пройнятий духом гуманізму, ідеями свободи, рівності і

соціальної справедливості.

Цим високим вимогам повинна відповідати кожна конкретна правова норма,

кожен закон чи будь-який правовий акт, тому що тільки за таких умов

конституційний принцип верховенства права зможе утвердитися в

демократичному суспільств і. При цьому ми під поняттям права розуміємо

історично мінливу, об’єктивно обумовлену справедливу міру свободи і

рівності, яка через офіційне вираження набуває загальнообов’язкової сили.

У свою чергу , це обумовлює серйозні вимоги стосовно правової системи,

що діє в Україні.

Правова система України - це складне суспільне явище, яке має свої

закономірності побудови і функціонування. Складність полягає в тому, що

вона об єднує різні, однак органічно пов’язані між собою правові

інституції:

Систему права як систему чинних у суспільстві правових норм, що

охоплює й систему законодавства,

Систему правоохоронних органів у широкому розумінні цього слова, куди

входять органи суду, прокуратури, внутрішніх справ, слідчий апарат інших

державних органів , адвокатура, установи, що забезпечують виконання судових

рішень та вироків тощо. Завдання полягає в тому, щоб система цих органів,

їх повноваження, відносини між собою повністю були зорієнтовані на

максимально ефективне здійснення права. На жаль, у реальному житті ця

очевидна вимога виконується не завжди, на перший план у багатьох випадках

виходять ті чи інші кон‘юктурні міркування.

В цілому, наприклад за визначенням авторів підручника з "Загальної

теорії держави і права " під редакцією академіка Академії правових наук

України , доктора юридичних наук України , професора В.В.Копейчикова

(професорів Колодія, Лисенкова, Тихомирова, Пастухова), формування

концепції правової держави та її реалізація передбачають:

аналіз витоків теорії .правової держави та її філософської основи,

дослідження зарубіжних концепцій правової держави, конституцій країн, що

закріпили створення правової держави за мету свого розвитку,

переоцінку економічної ролі держави в умовах ринкових відносин,

перегляд взаємовідносин держави і суспільства, невтручання держави у

вирішення тих питань, що належать до компетенції громадських формувань,

вдосконалення національно-державних відносин, відповідність законів

потребам суспільства і особи, принципам Права як синоніма Правди,

Праведності,

розробку процедур і механізмів щодо розв’язання конфліктів між різними

суб’єктами,

високу правову і політичну культуру членів суспільства.

Реалізація концепції правової держави вимагає чіткого визначення

правового статусу особи, в якому мають значення не тільки закріплений за

людиною фактичний обсяг прав і свобод, а й ті засади, принципи, на основі

яких здійснюється користування цими правами і свободами. Виходячи з цих

принципів може обмежуватись користування певними правами або, навпаки,

забезпечуватись для цього широкий простір.

Принципи правового статусу особи мають універсальне значення. Вони

визначають основні риси статусу всіх членів суспільства, поширюються на всі

без винятку права, свободи та обов'язки особи, незалежно від того, у якій

галузі законодавства вони зафіксовані.

Разом з тим необхідно мати на увазі, що практична реалізація цих

положень правового статусу особи нині повною мірою ще не забезпечена. Це

пояснюється труднощами перехідного періоду, становлення ринкової економіки,

деякою політичною нестабільністю та іншими умовами об'єктивного і

суб'єктивного характеру, які в даний час не дають можливості повною мірою

забезпечити реалізацію проголошених прав і свобод людини і громадянина.

Аналіз норм Конституції України дозволяє виділити такі принципи

правового статусу особи, що визначають конституційну концепцію прав і

свобод людини:

права, свободи та обов'язки людини і громадянина реалізуються на

засадах рівності. Це — головний принцип, який характеризує правовий статус

особи і закріплений у статті 24 Конституції: «Громадяни мають рівні

конституційні права і свободи та є рівними перед законом».

За Конституцією України принцип рівності проявляється у трьох основних

аспектах:

рівність конституційних прав і свобод;

рівність усіх перед законом і судом;

рівність у правах чоловіка і жінки.

Рівність конституційних прав і свобод людини і громадянина означає, що

ці права і свободи визнаються за всіма людьми рівною мірою. Не допускається

дискримінація у користуванні правами і свободами за будь-якими ознаками, що

можуть залежати від природних особливостей людини та її соціального

статусу. Частина 2 статті 24 Конституції наводить широкий, але не вичерпний

перелік таких особливостей. Рівність визнається і привілеї чи обмеження не

допускаються за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та

інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового

стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками.

Закріплення в Конституції рівності прав і свобод незалежно від такої

незвичної для законодавства ознаки, як політичні, релігійні та інші

переконання, зумовлено тим, що у недалекому минулому членство в КПРС

фіксувалося в анкетах і фактично давало особі значні переваги при зайнятті

тієї чи іншої посади порівняно з безпартійними.

Рівність усіх перед законом і судом закріплена у статті 129

Конституції як один з принципів судочинства. Цей принцип має пряме

відношення до правового статусу особи в державі і означає, що приписи

закону рівною мірою є обов'язковими для всіх, що суд рівною мірою доступний

для всіх і при вирішенні судових справ повинен керуватись лише законом, а

також не може брати до уваги будь-які особисті чи соціальні ознаки особи,

яка звернулась за судовим захистом чи несе перед судом відповідальність за

свої дії.

У минулому порушення цього принципу мали значне поширення, хоч і в.

прихованій формі. Зокрема, мало місце обмеження щодо порушення кримінальної

справи проти особи, котра входила до номенклатури.

Необхідність конституційного закріплення рівності прав і свобод

чоловіка І жінки зумовлена тим, що проблема емансипації жінки, зрівняння Її

у правах з чоловіком ще далеко не вирішена як у нашій країні, так і в

цілому світі. Ще колишній СРСР ратифікував Конвенцію ООН «Про ліквідацію

всіх форм дискримінації жінок», і в Україні щодо цього зроблено немало.

Однак і досі рівні можливості реалізації прав жінок забезпечені не повною

мірою. Жінки мало представлені на керівних посадах, їх мало серед

депутатів, підприємців. В умовах зростаючого безробіття кандидатами на

звільнення частіше стають саме жінки. Конституційна норма про рівність прав

І свобод чоловіка І жінки якраз і націлена на те, щоб забезпечити правову

основу захисту жінки від будь-яких форм дискримінації за ознакою статі.

Конкретне вирішення цих питань має відбуватись у поточному законодавстві.

Рівність прав і свобод особи за Конституцією треба розуміти як, хоч і

утопічну, але рівність можливостей, а не як фактичну рівність, що в житті

реально недосяжна. У соціалістичній теорії конституційного права критично

оцінювалося трактування рівності прав тільки як юридичне закріпленої

рівності можливостей. Наголос робився на досягненні фактичної рівності,

створенні деякого знівельованого суспільства. Однак кожна людина, внаслідок

суб'єктивних і об'єктивних причин, по-різному реалізує свої можливості, по-

різному розкриває свій творчий потенціал. Не всі люди мають однакові

здібності до ініціативної, самостійної діяльності, яка забезпечує

відповідний рівень життя.

Зрозуміло, що держава повинна використовувати правові засоби для

скорочення різкого розриву у доходах громадян. З цією метою застосовується

диференційована система оподаткування. Важливе значення в цьому плані має

ефективна боротьба з кримінальними джерелами доходів, які на даному етапі

досить поширені у житті суспільства, що посилює небезпечне розшарування

громадян за рівнем доходів і матеріального достатку. Законодавство може

передбачати і передбачає деякі особливі привілеї для тієї чи іншої

категорії громадян. Але ці особливості зумовлені необхідністю надати

допомогу тим, хто з різних причин неспроможний нарівні з іншими

скористатися своїми правами І свободами (діти, пенсіонери, інваліди тощо).

Деякі пільги і переваги, що надаються цим прошаркам населення (безкоштовний

проїзд, різного роду допомога і субсидії), цілком природні, викликані

особливими обставинами і ніякою мірою не порушують конституційного принципу

рівності прав і свобод людини і громадянина.

Наступним конституційним принципом реалізації прав і свобод особи є їх

гарантованість. Як загальна підстава реалізації правового статусу особи (її

прав і свобод) цей принцип закріплено у цілому ряді статей Конституції

України. Зокрема, у частині 2 статті 3 Конституції зазначено, що права і

свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно з частиною 3 статті 10 Конституції гарантується вільний розвиток,

використання і захист російської мови та мов національних меншин. Статтею

14 Конституції гарантується право власності на землю. Про гарантування

державою певних прав і свобод згадується також у статтях 15, 22, 25, ЗО,

ЗІ, 33, 34, 43, 46 та інших статтях Конституції України. У деяких з них

зазначаються способи гарантування реалізації прав і свобод особи (статті

14, 22,24).

Суб'єктом, на якого, перш за все, покладається обов'язок гарантування,

забезпечення реалізації прав і свобод, є держава. Такий висновок випливає

зі змісту статей 3, 15, ЗО, 34, 46 та деяких інших статей Конституції. Таке

гарантування здійснюється через всю систему державних органів законодавчої,

виконавчої і судової влади. Важливою гарантією захисту конституційних прав

і свобод має стати запровадження посади Уповноваженого Верховної Ради

України з прав людини, на якого покладається здійснення парламентського

контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини.

Проте, треба визнати, що система державних органів, покликаних

забезпечити гарантії прав і свобод людини, діє ще не досить ефективно. Про

це свідчать факти порушень прав людини. Цим порушенням сприяють відсутність

необхідних юридичних механізмів та економічних умов для реалізації деяких

конституційних положень щодо прав і свобод людини) бюрократизм державного

апарату, низький професійний рівень окремих його працівників та деякі інші

фактори.

Створення умов для реалізації прав і свобод людини є завданням не лише

державних органів. Певні функції у створенні умов забезпечення реалізації

прав і свобод людини виконують органи місцевого самоврядування та

об'єднання громадян, передусім, профспілки, творчі спілки, жіночі,

молодіжні, ветеранські та інші організації.

Конституція України надає право самій людині (особі) активно захищати

свої права. Якщо частина 2 статті 27 Конституції на конституційному рівні

закріпила право на самооборону (необхідну оборону), яке полягає у

здійсненні захисту свого життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від

кримінальних посягань, то частина 5 статті 55 Конституції значно розширює

можливості особи у захисті своїх прав і свобод, не обмежуючи це право лише

захистом свого та інших осіб життя і здоров'я.

Разом з тим посилені можливості судового захисту кожною особою своїх

прав і свобод. Зокрема, частиною 1 статті 55 Конституції України

встановлено, що права і свободи людини захищаються судом. Частиною 2 цієї ж

статті Конституції передбачено, що кожній особі надано право оскарження в

суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів

місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо особа вважає, що

цими рішеннями, діями чи бездіяльністю порушені її права чи свободи.

Принципове значення має також закріплене у частині 4 статті 55 Конституції

право кожного звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних

міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних

організацій, членом або учасником яких є Україна, якщо використані всі

національні засоби правового захисту.

В новій Конституції України простежується тенденція посилити роль

кожної особи у забезпеченні максимально повного використання прав і свобод,

її самостійність та ініціативу в захисті своїх прав. Це є наслідком

утвердження нових начал у взаємовідносинах людини і держави, відмови від

оцінки держави як патрона, який спрямовує діяльність пасивної особи. Така

позиція нової Конституції України спрямована на розвиток творчого

потенціалу кожної людини, подолання утриманських настроїв, що є важливою

умовою історичного прогресу.

Гарантії реалізації прав і свобод особи в державі не обмежуються лише

їх закріпленням у Конституції та в нормативних актах інших галузей права.

Реальне забезпечення прав і свобод потребує багатьох передумов, які лежать

поза рамками права. Прийнято розрізняти соціально-економічні, політичні та

юридичні гарантії прав і свобод людини.

Соціально-економічні гарантії передбачають створення такого

соціального середовища і відповідної матеріальної бази, які забезпечують

реальне користування правами і свободами. Це соціальна стабільність,

розвинута економіка, наявність відповідних виробничих потужностей, широкої

інфраструктури — системи установ і організацій, що дають можливість

обслуговувати всі види соціальних потреб суспільства.

Політичними гарантіями є відповідним чином зорієнтована політика

держави, її спрямованість на створення умов, які забезпечили б гідний

рівень життя і вільний розвиток кожної особистості, стабільність політичних

структур, Їх здатність забезпечити громадянську злагоду, належний рівень

політичної культури громадян, виключити можливість дестабілізації у

суспільстві.

Юридичні гарантії охоплюють всі правові засоби, що забезпечують

реалізацію і охорону прав і свобод людини і громадянина. До них належить,

перш за все, конституційне закріплення прав і свобод та гарантій їх

реалізації.

В інших галузях чинного законодавства (цивільного, сімейного,

трудового тощо) ці гарантії конкретизуються, деталізуються. В охороні

правових гарантій прав і свобод людини важливу роль відіграє діяльність

правоохоронних органів і, передусім, судів.

Важливим принципом гарантування здійснення прав і свобод людини &

закріплена у Конституції їх невід'ємність. У статті 21 Конституції

встановлено, що права і свободи людини є невід'ємними І непорушними.

Конституцією встановлено, що конституційні права і свободи не можуть бути

скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів

не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Крім

цього, Конституція закріплює важливу норму про те, що її норми є нормами

прямої дії. Це означає, що конституційні правд і свободи є вихідною основою

для правових приписів у правових актах будь-якого рівня і підлягають

застосуванню безпосередньо.

Недопустимість обмеження прав і свобод людини, проте, не означає

абсолютизації цього принципу. Користування правами і свободами має

грунтуватися на дотриманні загальновизнаних і природних правил людського

співіснування. У певних екстремальних соціальних та іншого роду ситуаціях

може виникнути об'єктивна необхідність тимчасового обмеження прав І свобод.

Такі випадки чітко визначені Конституцією.

Зокрема, частина 2 статті 64 Конституції України передбачає, що в

умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватись окремі

обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Але за будь-

яких умов не можуть бути обмежені рівність прав і свобод, право змінити

громадянство, право на життя, право на повагу до гідності людини, право на

свободу та особисту недоторканність, право на житло та деякі інші права і

свободи, перелік яких наведено у частині 2 статті 64 Конституції.

Важливою складовою правового статусу особи є обов'язки її перед

державою і суспільством. Це один з принципів правового статусу людини і

громадянина, який полягає у нерозривній єдності прав, свобод і обов'язків

особи в державі. Конституція України, крім прав і свобод людини і

громадянина, встановлює і конституційні обов'язки як громадян, так і

кожного, хто постійно проживає або тимчасово перебуває в Україні. Ці

обов'язки закріплені у статях 65—68 Конституції.

Конституція встановлює обов'язок громадян захищати Вітчизну, її

незалежність та територіальну цілісність, шанувати Гі державні символи.

Згідно з цим закріплюється і обов'язок відбувати військову службу

відповідно до закону. Хоча проходження військової служби є обов'язком

громадянина, його слід розглядати і як почесний обов'язок.

Громадяни проходять військову службу відповідно до Закону України «Про

загальний військовий обов'язок і військову службу» (1992 р.), Закону «Про

альтернативну (невійськову) службу» (1991 р.). Крім того, організація та

проходження військової служби регулюється Законами України «Про національну

гвардію України» (1991 р^), «Про прикордонні війська України» (1991 р.),

«Про оборону України» (1991 р.), «Про Збройні Сили України» (1991 р.), «Про

соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (1991

р.) та ін.

Обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині і

відшкодовувати заподіяну шкоду закріплено у статті 66 Конституції України.

Одним з найважливіших обов'язків є обов'язок своєчасно сплачувати

податки в порядку і розмірах, встановлених законом. Сумлінне виконання

цього конституційного обов'язку має особливе значення тепер, коли держава

перебуває в економічній скруті.

Конституція України зобов'язує кожного неухильно додержуватися

Конституції та законів України) не посягати па права і свободи, честь і

гідність інших людей. При цьому підкреслюється, що незнання законів не

звільняє від юридичної відповідальності. Ця норма має загальне значення і

поширюється на всі положення Конституції. По суті, йдеться про формування у

людей такої правосвідомості, завдяки якій найменше порушення норм

Конституції, прав і свобод людини розглядалося б як надзвичайна подія.

Треба мати на увазі, що деякі норми Конституції містять обов'язки

людини і громадянина, сформульовані у непрямій формі. Так, стаття 37

Конституції забороняє створення і діяльність політичних партій і

громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на

ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким

шляхом тощо. Не допускається створення і діяльність організаційних

партійних структур в органах виконавчої і судової влади. Ці заборони

необхідно розглядати як і відповідний обов'язок не вчиняти зазначених дій.

Є й інші норми Конституції, в яких у непрямій формі сформульовані певні

обов'язки особи перед державою і суспільством. Наприклад, у такій формі

сформульовано обов'язок проводити мітинги, збори, походи і демонстрації

мирно і без зброї (стаття 39 Конституції), обов'язок не зловживати

монопольним становищем на ринку (стаття 42 Конституції).

У назві розділу II Конституції України та у багатьох його статтях

вживаються терміни «людина» і «громадянин». Вони нерідко стоять поряд,

однак зміст їх не тотожний. Багато норм розділу II Конституції починаються

словами «кожен має право». Такий підхід узгоджується із законодавчою

практикою міжнародного співтовариства. За загальними нормами міжнародно-

правових актів невід'ємні (природні) права і свободи кожної людини,

незалежно від наявності у неї громадянства певної держави, повинні

поважатись кожною державою. Ця гуманна норма закріплена у ст. 26

Конституції, за якою іноземці та особи без громадянства мають такі ж права,

свободи і обов'язки, як і громадяни України (за деякими винятками). Разом з

тим, лише громадянам України надається право участі в управлінні державними

справами, об'єднання в політичні партії, право на мирні демонстрації,

мітинги, збори, походи тощо. Обов'язок військової служби також покладається

лише на громадян України. Це зумовлено необхідністю захисту державного

суверенітету, незалежності, створення гідних умов життя громадянам держави.

Держава - організація політичної влади в суспільстві, яка виражає

інтереси і волю пануючого в ньому частини населення (зокрема, певного

класу), здійснює управління суспільними процесами за допомогою

загальообов‘язкових норм (правил) поведінки і механізму їхнього

впровадження в життя.

Правова держава - це держава підпорядкована праву, в якій дії її

органів влади і службових осіб здійснюються на засадах конституційності й

законності, а також підконтрольні незалежним судам.

Поняття "правової держави" означає :

1) піднесення прав і свобод людини і громадянина до рівня прямого

конституційного захисту;

2) розмежування законодавчої і виконавчої влади і утвердження принципу

конституційності в державі і праві;

3) юридичне обмежене урядування;

4) судовий конституційний контроль за діями державних структур.

ЦЕ ДЕРЖАВА, В ЯКІЙ ЮРИДИЧНИМИ ЗАСОБАМИ РЕАЛЬНО ЗАБЕЗПЕЧЕНО МАКСИМАЛЬНЕ

ЗДІЙСНЕННЯ, ОХОРОНА І ЗАХИСТ ОСНОВНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ

Як демократична держава:

а) забезпечує послідовне здійснення принципу народовладдя

(демократична виборча система);

б) має розвинуту систему прав і свобод людини і громадянина;

в) діє за принципом розподілу влад із залученням демократичного

механізму зняття суперечностей між окремими гілками державної влади;

г) гарантує і забезпечує демократичний статус органів місцевого

самоврядування тощо.

Б) Як соціальна держава :

а) визнає людину як найвищу соціальну цінність; б) правовими методами

забезпечує здійснення принципу соціальної справедливості;

в) підтримує розвиток соціальної активності населення;

г) здійснює соціальне орієнтовану політику: разом із захистом

соціальної слабкої частини населення всіляко сприяє розвитку не забороненої

законом соціальної активності членів суспільства, у тому числі

підприємницької діяльності;

д) закріплює в чинному законодавстві ефективну систему державних

соціальних служб, які повинні на практиці здійснювати соціальний захист

населення, і надає цим службам статусу пріоритетних у складі державного

апарату.

Як правова держава:

а) закріплює в Конституції принцип верховенства права;

б) на конституційному рівні забезпечує обов’язковість створення

ефективного механізму практичного захисту прав і свобод людини і

громадянина;

г) забезпечує реалізацію у державі усіх прав і свобод людини і

громадянина, що закріплені у міжнародних актах, ратифікованих Україною.

Реальна цінність права завжди пов’язана з цінностями держави. При

цьому цінність права витікає не із його зв’язку з державою, взятою самою по

собі, а з його зв’язку з особою. Вимірюється вона тим, чи забезпечує право

, і якою мірою , гармонічний та прогресивний розвиток особи, розширення її

свободи.

Українська держава повинна мати таку систему ознак

формування концепції правової держави та її реалізація передбачають: