Суверенітет України

після розпаду СРСР тут багато втрачено. Але політика України на цьому

напрямі поступово стає дедалі активнішою і прагматичнішою".[6. 39][14]

Український геополітичний романтизм закінчився досить швидко. Цьому сприяли

дві важливі події: вирішення долі ядерної зброї в Україні та питання

розширення НАТО на Схід. У 1992-1993 рр. у зв'язку з питаннями, пов'язаними

з ядерним статусом України, їй вперше довелося реально зіткнутися з пошуком

раціональних рішень в контексті трикутника "Захід (насамперед США)-Росія

-Україна". Українське керівництво тоді відчувало тиск як з боку США, так і

Росії. Києву реально загрожувала небезпека стати символом дестабілізації в

Європі. Існувала реальна загроза зовнішньополітичної ізоляції України.

Завдяки здоровому глузду й

умінню знайти раціональний вихід із ситуації, яка склалася, долю ядерної

зброї на території України на сьогодні вирішено. Тут українська дипломатія

набула позитивного досвіду, сенс якого, передусім, полягає в тому, що

повторення такої унікальної ситуації, коли президенти США і Росії

об'єднують свої зусилля, щоб робити прямий тиск на Україну, хочеться

сподіватися, вже не буде.

Вироблення раціональної точки зору, яка б відповідала національним

інтересам щодо розширення НАТО, власне, було наступним іспитом як для

професійних політиків, так і для громадської думки. З точки зору інтересів

національної безпеки України принципове значення має те, як і в якій формі

буде вирішено питання вступу до альянсу нових учасників. Перебуваючи в

геополітичному вимірі регіональною державою, Україна зацікавлена в

процесах, що сприяють зміцненню регіональної безпеки, стабілізації та

розширенню структур колективної безпеки в Європі. Таким чином, країни-

претендентки на вступ до НАТО можуть розраховувати на моральну підтримку

України. Тим часом Україна виступає за розробку оптимального механізму

вступу до альянсу нових країн: по-перше, цей механізм має бути розроблений

за умов, коли відсутня безпосередня загроза зовнішньої воєнної агресії; по-

друге, він не повинен порушувати (хоч і досить умовного) балансу інтересів,

що склався (наприклад, залишається нерозв'язаним питання про те, яким чином

цей крок позначиться на безпеці нашої країни у випадку, якщо сфера

відповідальності НАТО пройде периметром кордонів України); по-третє, не

варто не враховувати вплив Росії. Штучне створення вакууму структур безпеки

навколо Росії може спонукати її до відвертого експансіонізму у своїй

зовнішній політиці.[6. 40][15]

Україна пройшла перший етап ідентифікації у зовнішньополітичній сфері.

Чорно-біла схема геополітичного мислення, яка була притаманна політичній

еліті та громадській думці за часів перших років незалежності, починає

трансформуватися у

більш різноманітний досвід стратегічного планування політики. Україна за

своїм геополітичним статусом і можливостями є типовою регіональною

державою, й тому, щоб її інтереси стали реальністю в архітектоніці

континентального геополітичного простору, їй треба ще раз уважно

проаналізувати здобутки і проблеми перших п'яти років незалежності.

Головним успіхом України на зовнішньополітичній арені є те, що вона стає

впливовою в Європі державою, з нею починають рахуватися.

Не буде перебільшенням сказати, що упродовж семи років для України було й

залишається актуальним питання геополітичного вибору: Європа чи Євразія?

Аргументи прихильників "євразійського вектора" добре відомі: це перспективи

взаємовідносин з республіками Середньої Азії та Закавказзя в рамках СНД.

Можна прослідкувати трансформацію концепцій цих відносин - від

беззастережної ізоляції (на перших етапах незалежності України) до

усвідомлення необхідності крупно- масштабної взаємовигідної господарської

кооперації (аж до відновлення СРСР, що не розглядається тут як серйозна

альтернатива). Прихильники "євразійського вектора" стверджують, що,

незважаючи на неструктурованість геополітичного простору у межах СНД, слід

визнати - реальної альтернативи Співдружності у тому вигляді, в якому вона

існує, на сьогодні поки що немає. Євразійський напрямок — це єдиний шлях

експорту української продукції, яка ще не відповідає європейським

стандартам, а також єдиний шлях позбавитися ролі сировинного й аграрного

придатка розвинених країн.

Прихильники "європейського вектора" також пропонують вагомі аргументи: для

України сучасна Європа становить інтерес як стратегічного, так і тактичного

порядку. Розвиток науки, освіти, релігії, мистецтва тощо в Україні

нерозривно пов'язаний з розвитком європейської культурної традиції. Тому

існуюча в громадській думці настанова на "необхідність входження України в

Європу", тобто прагнення бачити її повноправним учасником європейських

процесів, не є схематичною або ілюзорною. До стратегічних інтересів України

в Європі належать необхідність технологічної модернізації вітчизняного

виробництва, можливість оволодіння наукомісткими технологіями, потреба у

західних інвестиціях в українську економіку й у фінансовому

співробітництві. Очевидно, що і для Заходу Україна становить безпосередній

інтерес як великий споживчий ринок, джерело відносно дешевої кваліфікованої

робочої сили, як країна з невикористаним потенціалом підприємств, що стали

на рейки конверсії. Особливої уваги заслуговує питання співробітництва з

країнами Центральної Європи — колишніми членами РЕВ. Тут реалізовано далеко

не всі можливості подолання негативних наслідків, пов'язаних з розпадом

РЕВ. Таким чином, за версією прихильників "європейського вектора", до

українських завдань стратегічного порядку належать гуманітарна, культурна і

політична інтеграція із Західною Європою і, наскільки це можливо, ефективне

економічне співробітництво з нею. Щодо країн Східної Європи, то до

перерахованих завдань додається ще й економічна інтеграція. Власне кажучи,

й досі українська політична еліта не має чіткої відповіді на питання

геополітичного вибору. В дослідницькій літературі, у виступах офіційних

представників це питання має скоріше форму кон'юнкції, тобто Європа і

Євразія. Хоча з огляду на культурний, політичний, історичний, навіть

психологічний зміст поняття "Європа" та "Євразія" є такими, що дуже суттєво

різняться.[6. 45][16]

Так звану "європейсько-євразійську" геополітичну дилему ускладнює

нерозв'язаність проблеми російсько-українських відносин. Стає очевидним, що

існуюча в них напруженість значною мірою штучна. Ні в культурному, ні в

економічному, ні в політичному або військовому вимірах вона не має

достатніх підстав. Напевне, ця штучність стала наслідком невміння (або

небажання) політичних еліт двох країн працювати у режимі політичного

діалогу. Таку ситуацію

слід визначити як феномен "залишкової ідеологізації". З одного боку

"конфлікту" в перші роки незалежності України бачили настрої національного

романтизму та провінційного нонконформізму, а з іншого - традиційна

зверхність у ставленні до "молодшого брата". Геополітичний словник, який

визначав би суть російсько-українських відносин у перший період після

розпаду СРСР, мав би категоричний характер: або "Геть від Москви!", або

"Україна - це Малоросія" (тобто південна окраїна Росії). З обранням

Президентом Л. Д. Кучми позиція України позбавилася нереалістичних

складових у відношеннях до Росії, чого, на жаль, не можна сказати про певні

кола московських політиків. Саме в цьому причина неузгодженостей у

російсько-українських відносинах. Очевидно, що ідентифікація України як

сфери "життєвих інтересів" Росії однаковою мірою ідентифікує Росію як сферу

"життєвих інтересів" самої України, для якої вона (Росія) є головним

торговельним партнером та постачальником сировини. Слід зважити на те, що у

разі вибору Україною "євразійського" шляху, їй доведеться ідентифікувати

себе у просторі політичних та економічних перспектив розвитку Росії. А тут

дуже багато невідомого. Навряд чи слід повністю погоджуватися з думкою

деяких західних спостерігачів, що "демократичні реформи в Росії

незворотні". Українську громадськість не може не турбувати процес

легiтимiзацiї радикально-націоналістичних тенденцій у російському

політичному житті, посилення позицій військових і представників військово-

промислового комплексу у структурах російської влади, прагнення Росії

контролювати геополітичний простір СНД та деякі країни на Близькому Сході й

у Південно-східній Азії. Більшість західних спостерігачів та експертів

визнають посилення в російській зовнішній політиці, якщо і не відкрито

імперських, то принаймні проімперських настроїв.

Але й відверта відмова від "євразійського вектора" теж неможлива. Сучасна

Європа - це скоріше своєрідний елітарний клуб, де існує чітка система

розпізнавальних знаків "свій-чужий", і Україні там поки що відводиться

досить умовна роль. Тим більше, що російський політичний істеблішмент

відчуває гостру алергію на будь-які самостійні зовнішньо й

внутрішньополітичні кроки України.

Слід відзначити, що з точки зору геостратегічних інтересів України не існує

(і не може існувати, враховуючи культурну та історичну близькість)

принципових перешкод для того, щоб визнати Росію своїм геостратегічним

союзником. Але наскільки саме російський політичний істеблішмент готовий

визнати Україну повноцінним геостратегічним союзником? Доля так званого

масштабного договору між Росією та Україною є своєрідною відповіддю не це

питання.

Відносини з Росією найближчими роками будуть займати центральне місце в

зовнішній політиці України. Помітний вплив "російського фактора"

відчуватиметься і в стратегії внутрішньої політики, в усіх сферах

суспільного життя.

Вкрай важливим є те, що характер російсько-українських відносин впливає на

розвиток внутрішньополітичної ситуації в Україні. Суб'єкти політичної

діяльності пов'язують з ними внутрішньополітичні проблеми, власні політичні

інтереси і намагання. Це призводить до постійно діючого конфлікту між

політичними силами національної і прокомуністичної орієнтації. Беручи до

уваги, що політична карта України традиційно має регіональний вимір,

незбалансованість відносин між двома країнами провокує певну напругу між

Східними регіонами, де превалює електорат політичних сил "лівої"

орієнтації, і Західним регіоном, де традиційно віддавали перевагу

політичним орієнтаціям національного спрямування. Крім того, питання

українсько-російських відносин постійно провокує конфлікти лінією Крим-

Центр. Проросійські політичні орієнтації відчутно впливають на суспільну

думку півострова.

Найбільш оптимальним варіантом українсько-російських відносин видається так

звана модель "кооперативної незалежності" — міждержавних відносин, які

базуються на зміцненні стабільних і самостійних держав, що кооперуються,

співробітничають на двосторонній основі. Це стосується як господарської,

фінансової, так і політичної сфер діяльності. Ця модель виключає утворення

будь-яких масштабних воєнно-політичних альянсів, але передбачає можливість

утворення координуючих міждержавних організацій для досягнення спільних

цілей, вирішення спільних економічних та екологічних питань тощо. Саме така

модель має бути, на думку авторів, стратегічною метою України в стосунках з

Росією.

На жаль, поки що спостерігаються намагання Росії використати іншу модель

для українсько-російських відносин, а саме - так звану модель "реінтеграції

під пануванням Росії". Тут Росія бере на себе роль "собирательницы земель"

колишнього СРСР. Для виконання цієї ролі російський політичний істеблішмент

використовує різні засоби тиску: енергетичний, військовий, політичний,

економічний, етнічний. Слід зазначити, що економічна криза в Україні сприяє

цьому. Але після прийняття нової Конституції України можна сподіватися, що

тиск на Україну з боку Росії буде обмежений певними політично-юридичними

рамками. Марно сподіватися, що Україна в недалекому майбутньому позбавиться

тиску з боку Росії. З цим слід рахуватися при розробці як

зовнішньополітичної стратегії, так і внутрішньої політики. Вагомим

здобутком було своєрідне відкриття Південно-східного напряму української

зовнішньої політики, пріоритет якого буде посилюватися у процесі подальшого

розвитку партнерства .

Тривимірна система геополітичних координат (тобто Захід-Росія-Південно-

Східний напрям) має для України суттєву перевагу, оскільки економічна

координата є цілком самостійною й економічний прагматизм є визначальним

фактором. Окрім цього, третій компонент тріади - Південно-східний напрям

(ПСН) (тобто країни Чорномор’я, Центральної Азії, Східної та Південно-

східної Азії, Близького Сходу) - дозволяє суттєво зменшити вплив

історичного досвіду минулого, оскільки з переважною більшістю країн ПСН

Україна не мала самостійних відносин або ж мала їх, але в межах зовсім

іншої, радянської системи. Бачення України в тріадному просторі дозволяє

збільшити ступінь свободи і поле вибору держави в системі зовнішніх

пріоритетів та компенсувати політичні й економічні дисбаланси, що існують в

діадній системі Росія-Захід. Необхідність проведення активної політики

економічного просування України в ці регіони пояснюється як найбільшими у

світі обсягами ринків (Китай, Індія, Пакистан, Індонезія, В'єтнам, Єгипет,

Нігерія), так і їх відносною невибагливістю, що важливо з огляду на

недостатню конкурентоспроможність українських товарів та промислової

продукції. Водночас тут є країни з високими технологіями та значними

обсягами вільних фінансових ресурсів (Японія, азіатські "молоді тигри",

країни Перської затоки, Ізраїль). Через ПСН проходять важливі транспортні

комунікації глобального та регіонального рівнів, які мають життєве значення

для України, як, наприклад, чорноморські протоки. Спрямування зусиль на

утвердження в цьому регіоні окупиться у перспективі створенням експортно-

орієнтованої української економіки.

На сьогодні Україна не має повноцінних геостратегічних союзників. Та по

закінченні періоду ідентифікації України на міжнародній арені такий союзник

або союзники обов'язково з'являться.

Висновок

Отже, з всього вищесказаного можна зробити такі висновки:

Сувернітет-це “збірна ознака держави” він концентрує в собі найбільш

істотні риси державної організації суспільства. При цьому, незалежність і

верховенство державної влади виражається в слідуючому.

В універсальності-тільки рішення держвної влади поширюються на все

населення і громадські організації даної країни;

В прерогативі - можливості скасування і визнання незначним будь-якого

незаконного прояву іншої суспільної влади;

В наявності спеціальних засобів впливу, якого не має ніяка інша громадська

організація.

Я вважаю, що після здобуття недалежності нашої держави її керівництво та і

вся українська нація повинна всякими засобами зміцнювати її сувернітет,

авторитет на міжнародній арені, а також добробут та незалежність власної

країни.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.

Врядування у Сполучених Штатах: нарис /Інформаційне Агентство США (ЮСІА)/.-

К., 1996

Гавpилов H.И. Меpа госудаpственности демокpатического госудаpства.-

К.: Hаук. думка, 1997.

Димитров Ю. Адміністративна юстиція - атрибут демократичної правової

держави- Право України, 1996 р., №4

Конституционное (государственное) право зарубежных стран. /отв. ред. Б.А.

Страшун, т. 1-2 [Андреева Г.Н., Андреева И.А., Будагова А.Ш. и др.];

М.:БЕК, 1996

Котюк В.О. Основи деpжави і пpава: [Hавч.посібник для студентів юpид.вузів

та фак.]/ [Відп.pед. Боpис І.Д.].- К.:ВEHТУРІ, 1995.

Основи деpжави і пpава: Hавч.посібник у запитаннях і відповідях для

вступників до юpид.закладів/ Спілка юpистів Укpаїни; С.Д.Гусаpєв,

А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.:Юpінфоpм, 1995.

Основы государства и права./Под редакцией проф. Кошарова В.В./- Х., 1994 .

Рябов С.Г. Політологічна теоpія деpжави: [Hавч.посібник для студентів

гуманіт. фак.вищ.навч.закладів]/ [Ред. Hедашківський В.П.].- К.:

ТАHДEМ, 1996.

Стpахов М.М. Істоpія деpжави і пpава стаpодавнього світу: Hавч.посібник/

Укp. деpж.юpид.акад.- Х., 1994.

Старилов Ю.Н. Институты государственной службы: содержание и структура. -

Государство и право, 1996 г., №5

Теория государства и права./Под редакцией Алексеева С.С./.- М., 1985 .

Факти про Німеччину, /ред. А. Гоффман/. - Франкфурт-на-Майні: Соціететс,

1993.

Четвернин В.А. Демократическое конституционное государство: введение в

теорию. - М.,1993

Чиркин В.Е. Элементы сравнительного государствоведения.- М, 1994

Шаповал В. Вищі органи сучасної держави.-К.:Програма Л, 1995 .

Шевченко О.О. Істоpія деpжави і пpава заpубіжних кpаїн: [Хpестоматія для

студентів юpид.вузів та фак.]/ [Відп.pед.І.Д.Боpис].- К.: Вентуpі, 1995.-

Шульженко Ф.П., Hаум М.Ю. Істоpія вчень пpо деpжаву і пpаво: Куpс лекцій/

Hац.пед.ун-т ім.М. П.Дpагоманова; За заг.pед. Копєйчикова В.В.- К.:

Юpінком Інтеp, 1997.

-----------------------

[1] [6. 22] Основи деpжави і пpава: Hавч.посібник у запитаннях і

відповідях для вступників до юpид.закладів/ Спілка юpистів Укpаїни;

С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.:Юpінфоpм, 1995.

[2] [9. 16] Стpахов М.М. Істоpія деpжави і пpава стаpодавнього світу:

Hавч.посібник/ Укp. деpж.юpид.акад.- Х., 1994.

[3] [9. 45] Стpахов М.М. Істоpія деpжави і пpава стаpодавнього світу:

Hавч.посібник/ Укp. деpж.юpид.акад.- Х., 1994.

[4] [17. 103] Шульженко Ф.П., Hаум М.Ю. Істоpія вчень пpо деpжаву і пpаво:

Куpс лекцій/ Hац.пед.ун-т ім.М. П.Дpагоманова; За заг.pед. Копєйчикова

В.В.- К.: Юpінком Інтеp, 1997.

[5] [15. 61] Шаповал В. Вищі органи сучасної держави.-К.:Програма Л, 1995 .

[6] [15. 30-31] Шаповал В. Вищі органи сучасної держави.-К.:Програма Л,

1995 .

[7] [15. 58] Шаповал В. Вищі органи сучасної держави.-К.:Програма Л, 1995 .

[8] [8. 25] Рябов С.Г. Політологічна теоpія деpжави: [Hавч.посібник для

студентів гуманіт. фак.вищ.навч.закладів]/ [Ред. Hедашківський В.П.].-

К.: ТАHДEМ, 1996.

[9] [6. 88] Основи деpжави і пpава: Hавч.посібник у запитаннях і

відповідях для вступників до юpид.закладів/ Спілка юpистів Укpаїни;

С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.:Юpінфоpм, 1995.

[10] [9. 121] Стpахов М.М. Істоpія деpжави і пpава стаpодавнього світу:

Hавч.посібник/ Укp. деpж.юpид.акад.- Х., 1994.

[11] [10. 21] Старилов Ю.Н. Институты государственной службы: содержание и

структура. - Государство и право, 1996 г., №5

[12] [8. 90] Рябов С.Г. Політологічна теоpія деpжави: [Hавч.посібник для

студентів гуманіт. фак.вищ.навч.закладів]/ [Ред. Hедашківський В.П.].-

К.: ТАHДEМ, 1996.

[13] [2. 76] Гавpилов H.И. Меpа госудаpственности демокpатического

госудаpства.- К.: Hаук. думка, 1997.

[14] [6. 39] Основи деpжави і пpава: Hавч.посібник у запитаннях і

відповідях для вступників до юpид.закладів/ Спілка юpистів Укpаїни;

С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.:Юpінфоpм, 1995.

[15] [6. 40] Основи деpжави і пpава: Hавч.посібник у запитаннях і

відповідях для вступників до юpид.закладів/ Спілка юpистів Укpаїни;

С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.:Юpінфоpм, 1995.

[16] [6. 46] Основи деpжави і пpава: Hавч.посібник у запитаннях і

відповідях для вступників до юpид.закладів/ Спілка юpистів Укpаїни;

С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.:Юpінфоpм, 1995.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5