Система права і законодавства

наведеним формулам їх дiйсного значення, логiчно умовно додавати слова

“кожний”, “будь-який”, внаслiдок чого i буде виявлено дiйсну волю

законодавця.

3) Систематичне тлумачення полягає в усвiдомленнi змiсту норми права

шляхом порiвняння її з iншими нормами i встановлення її зв’язку з ними.

Будь-яка правова норма уявляє собою складову частину системи права та дiє у

тiсному зв’язку з iншими нормами. Тому, щоб усвiдомити дiйсний змiст певної

норми права, необхiдно визначити її логiчний зв’язок з iншими нормами. Перш

за все встановлюються зв’язки з нормами, подiбними за змiстом з нормою,

яка тлумачиться, та якi її деталiзують. Приймається до уваги i те, у якому

нормативно-правовому актi вона сформульована (законi, указi, постановi i

т.i.), яке мiсце у цьому актi вона займає. Якщо ця норма знаходиться у

пiдзаконному актi, необхiдно впевнитися, що вона вiдповiдає закону або

iншим актам, що мають бiльшу юридичну силу. Можливе i порiвняння норм

рiзних галузей права.

Систематичне тлумачення має особливо важливе значення для органiв,

якi застосовують норми права. Воно є необхiдною умовою правильної

квалiфiкацiї юридичних справ. У цiлому систематичне тлумачення обумовлене

взаємозв’язком та взаємозалежнiстю суспiльних вiдносин, якi регулюються

нормами права.

3) Iсторично-полiтичне тлумачення норм права уявляє собою усвiдомлення їх

мети та завдань на пiдставi аналiзу того iсторичного становища, у якому

вони були прийнятi.

При iсторично-полiтичному усвiдомленнi потрiбно глибоко вивчити

соцiальне значення та мету правової норми, а також конкретнi умови її

прийняття. Такий пiдхiд дозволяє розкрити соцiально-полiтичний змiст норми,

її суть та моральний змiст.

Iсторично-полiтичне тлумачення сприяє точнiй та правильнiй реалiзацiї

правових норм, попереджує порушення законностi при їх застосуваннi.

При усвiдомленнi правових норм потрiбно використовувати усi вказанi

засоби. Лише їх спiльне застосування сприяє точному i правильному розумiнню

змiсту норми права, яка тлумачиться.

Усвiдомлення повинно приводити до такого розумiння змiсту норм права,

яке б забезпечувало їх повну та точну реалiзацiю. Наслiдком тлумачення

повиннi бути повна яснiсть та визначенiсть сутi правової норми. Яснiсть

сутi - це глибоке розумiння змiсту норми, вiдсутнiсть будь-яких сумнiвiв у

точностi наведених внаслiдок тлумачення висновкiв. Визначенiсть сутi - це

конкретнiсть змiсту правової норми, яка не припускає двох чи бiльше рiшень

на пiдставi зроблених висновкiв.

Наслiдки тлумачення подiляються на види в залежностi вiд вiдношення

мiж текстуальним вiдображенням норми (“буквою закону”) та її дiйсним

змiстом (“духом закону”). За цiєю ознакою тлумачення норм права може бути

буквальним, обмежувальним та поширювальним.

В переважнiй бiльшостi випадкiв дiйсний змiст правової норми

усвiдомлюється буквально - у цiлковитiй вiдповiдностi до тексту норми. Таке

тлумачення називається буквальним. При буквальному тлумаченнi змiст норми

права цiлком вiдповiдає її текстуальному вiдображенню.

Однак в окремих виняткових випадках можливе виникнення деякої

невiдповiдностi мiж дiйсним змiстом норми та її текстуальним вiдображенням.

Якщо внаслiдок усвiдомлення виявляється, що дiйсний змiст норми права

вужчий за її текстуальне вiдображення - тлумачення буде обмежувальним. При

обмежувальному тлумаченнi текст норми приводиться у повну вiдповiднiсть з

її змiстом.

Якщо внаслiдок усвiдомлення виявляється, що дiйсний змiст норми права

ширший за її текстуальне вiдображення, то тлумачення буде поширювальним.

Таким чином, обмежувальне та поширювальне тлумачення приводить у

цiлковиту вiдповiднiсть дiйсний змiст правової норми та її не зовсiм точну

форму викладення у текстi статтi нормативно-правового акта.

Усвiдомлення норм права не завжди приводить до повної ясностi та

визначеностi їх змiсту. У таких випадках виникає потреба спецiального

роз’яснення їх змiсту. Тлумачення-роз’яснення забезпечує повну та точну

реалiзацiю правових норм, запобiгає вiд помилок в практичному застосуваннi.

Роз’яснення норм права - це вказiвки або рекомендацiї, направленi на

розкриття дiйсного змiсту норм. В залежностi вiд суб’єктiв, якi роз’яснюють

правовi норми, тлумачення-роз’яснення подiляється на офiцiйне та

неофiцiйне.

Офiцiйне тлумачення - це таке роз’яснення норм права, яке дається

компетентними органами. Воно є обов’язковим для усiх, хто застосовує цю

норму. Офiцiйне тлумачення знаходить вираження у спецiальних актах

(документах), якi видає компетентний орган (постанови, iнструкцiї, накази,

листи та iнше).

Офiцiйне тлумачення за обсягом подiляється на нормативне та казуальне

(iндивiдуальне).

Нормативне тлумачення - це офiцiйне роз’яснення, що є обов’язковим

для усiх осiб та органiв, якi застосовують певну норму чи норми права. Таке

роз’яснення поширюється на усi випадки, передбаченi тлумаченою правовою

нормою. Цим забезпечується одноманiтнiсть та правильне запровадження в

життя її вимог. Офiцiйне тлумачення може давати i сам орган, що видав

роз’яснювану норму права. Таке роз’яснення називається автентичним. Також

офiцiйне нормативне тлумачення правових норм можуть давати i органи, що їх

не видавали. У такому випадку вони надiляються спецiальними повноваженнями

з офiцiйного роз’яснення вказаних норм.

Казуальне тлумачення - це таке роз’яснення змiсту правової норми, яке

дається у зв’язку з розглядом конкретної юридичної справи. Таке тлумачення

називається казуальним тому, що воно чинне тiльки для певного випадку

(казусу). Необхiднiсть у казуальному тлумаченнi виникає тодi, коли рiшення

нижчих правозастосовчих органiв з конкретних юридичних справ є невiрними,

не вiдповiдають закону. Казуальнi роз’яснення є обов’язковими лише при

розглядi конкретної справи. Зокрема, вони можуть бути зразком для iнших

органiв, якi застосовують цi норми права.

Нормативне та казуальне роз’яснення за своїм змiстом подiляються на

судове та адмiнiстративне.

Судове тлумачення - це роз’яснення змiсту норми права, яке

здiйснюється судами. Воно забезпечує вiрне розумiння та одноманiтне

застосування норм права у дiяльностi судiв. Керiвнi роз’яснення вищих судiв

обов’язковi для всiх судiв, iнших органiв та посадових осiб, якi

застосовують роз’яснюванi норми права.

Адмiнiстративне тлумачення - це роз’яснення змiсту норм права, яке

здiйснюється виконавчими органами держави. Таке тлумачення стосується

питань управлiння, працi, соцiального забезпечення та подiбних.

Тлумачення норм права у межах своєї компетенцiї можуть давати також

мiсцевi органи самоврядування, роз’яснюючи змiст виданих ними правових

норм, дiя яких, обмежена пiдвiдомчою територiєю.

Офiцiйне тлумачення дається у формi актiв, якi видає вiдповiдний

компетентний орган. Юридична сила актiв офiцiйного тлумачення залежить вiд

повноважень органiв, якi їх видають. У цих актах поруч з роз’ясненнями

можуть мiститися самостiйнi норми чи iндивiдуальнi велiння. Таким чином

оперативно усуваються неточностi та неясностi у нормативно-правових актах,

удосконалюється практичне застосування цих актiв.

Акти офiцiйного тлумачення правових норм (iнтерпретацiйнi акти)

уявляють собою, з одного боку, роз’яснення змiсту норм права, а з iншого

боку, конкретизацiю та уточнення його приписiв. Особливість

iнтерпретацiйних актiв полягає у тому, що вони дiють спiльно з тими

нормативно-правовими актами, у яких мiстяться тлумаченi юридичнi норми.

Iнтерпретацiйнi акти подiляються у залежностi вiд їх змiсту та сфери

розповсюдження.

Iнтерпретацiйнi акти правотворчостi, будучи офiцiйними роз’ясненнями

дiйсного змiсту норм права, вони одночасно є джерелами права, оскiльки

мiстять конкретизуючi норми.

Iндивiдуальнi iнтерпретацiйнi акти - це такi акти, якi мiстять

вказiвки з приводу застосування правової норми до конкретних життєвих

обставин. На вiдмiну вiд iнтерпретацiйних актiв правотворчостi цей рiзновид

актiв офiцiйного тлумачення не є наслiдком правотворчої дiяльностi

компетентних органiв, а становить своєрiдну форму юридичної практики, форму

узагальнення досвiду застосування юридичних норм. Саме такi акти у повному

обсязi виконують функцiю офiцiйного роз’яснення норм права, оскiльки не

пов’язанi з правотворчою дiяльнiстю компетентних органiв.

Неофiцiйне тлумачення - це роз’яснення змiсту правових норм, яке не є

обов’язковим. Воно може даватися будь-яким громадянином або походити вiд

громадської органiзацiї. Таке тлумачення необов’язкове для тих органiв чи

посадових осiб, якi застосовують норми права. Однак неофiцiйне тлумачення

надає їм значну допомогу у практичному застосуваннi правових норм. Особливе

значення тля точної та вiрної реалiзацiї права мають висловлювання видатних

державних та громадських дiячiв про суть та роль певного закону у

суспiльному життi, про його практичний напрямок. Їх роз’яснення сприяють

глибокому та всебiчному розумiнню змiсту закону, пiдвищують рiвень

правосвiдомостi громадян, забезпечують правильну реалiзацiю вимог закону.

Неофiцiйне тлумачення подiляється на доктринальне, компетентне i

повсякденне.

Важливим видом неофiцiйного роз’яснення правових норм є доктринальне

(наукове) тлумачення. Воно дається науково-дослiдними установами,

квалiфiкованими вченими-юристами, у коментарях до законодавства, у наукових

працях, статях, лекцiях, виступах.

Доктринальне роз’яснення правових норм та практики їх застосування

базується на знаннi та глибокому розумiннi закономiрностей правового

регулювання, ролi права в органiзацiї суспiльного життя, у вирiшеннi

конкретних юридичних питань. Науковi рекомендацiї допомагають офiцiйним

органам удосконалювати правотворчу та правозастосовчу дiяльнiсть, приводити

її у вiдовiднiсть iз об’єктивними закономiрностями суспiльного розвитку.

Компетентне тлумачення - це тлумачення, яке здiйснюють особи,

обiзнанi з правом. У бiльшостi випадкiв це досвідчені юристи-практики:

посадовi особи державного апарату, адвокати тощо. Консультацiї у

перiодичних виданнях з окремих питань права, вечори запитань та вiдповiдей

на правовi теми - все це вiдноситься до неофіційного компетентного

тлумачення.

Повсякденне тлумачення - це тлумачення норм права всiма суб’єктами

права. Його значення для правозастосовчої дiяльностi пов’язано з виявленням

правової свiдомостi широкого кола суб’єктiв правовiдносин.

Таким чином, тлумачення забезпечує правильне та одноманiтне розумiння

та застосування норм права.

Реальнi життєвi вiдносини мiж людьми та їх органiзацiями мають рiзнi

сторони та форми зовнiшнього вираження. Вони можуть бути моральними,

полiтичними, нацiональними, релiгiйними i правовими. Кожна суспiльна

вiдносина становить собою складне та багатогранне явище, до якого можуть

входити рiзнi елементи суспiльних iнтересiв та потреб. Однi з них

охоплюються правовим регулюванням, а iншi - нi. З цього випливає, що не всi

суспiльнi вiдносини i не в повному обсязi можуть набувати юридичну форму.

Правовiдносини вiдображають той аспект конкретних життєвих стосункiв мiж

людьми, який визначається нормами права. Бiльш того, не всi суспiльнi

вiдносини об’єктивно можуть бути юридичними. Вiдносини здатнi набути

правового характеру лише в тому випадку, якщо мова йде про акти поведiнки,

що мають соцiальне значення. Коли ж справа стосується думок та почуттiв, що

не вiдображають їх дiї, говорити про їх юридичну природу не можна.

Правовiдносини - це лише один бiк суспiльного вiдношення, який

визначається нормою права, специфiчна форма його вiдображення.

Правовідносини є засобом переведення загальних установлень правових норм

(об’єктивного права) у конкретнi (суб’єктивнi) права та обов’язки учасникiв

суспiльних вiдносин. Право у об’єктивному станi уявляє собою сукупнiсть

правових норм, якi визначають змiст прав та обов’язкiв персонально не

визначеного кола суб’єктiв. У них мiстяться приписи, що стосуються до

багатьох осiб, якi знаходяться у сферi дiї правової норми. Право у

суб’єктивному станi є iндивiдуалiзоване право. У ньому загальнi юридичнi

права та обов’язки стають належнiстю конкретних осiб i таким чином

переводять його у стан правовiдносин.

Правовiдносини - це такi суспiльнi вiдносини, у яких сторони

пов’язанi мiж собою взаємними юридичними правами та обов’язками, що

охороняються державою.

Ознаки правовiдносин:

1)правовiдносини уявляють собою таку форму суспiльних вiдносин, яка

створюється на пiдставi правових норм. У нормах права мiстяться загальнi

(безособовi) юридичнi права та обов’язки людей - типовi зразки тих

суспiльних вiдносин, яких люди можуть або повиннi дотримуватися вiдповiдно

правовим приписам. Вони реалiзуються тодi, коли визначенi особи виконують

вимоги правових норм, тобто вступають у правовiдносини. Сторони

правовiдносин надiляються конкретними юридичними правами та обов’язками, у

загальнiй формi закрiпленими у нормах права: їх поведiнка будується у

вiдповiдностi з цими правами та обов’язками. Отже, за допомогою

правовiдносин вимоги правових норм втiлюються у життя.

2)учасники правовiдносин надiляються взаємними юридичними правами та

обов’язками, якщо один суб’єкт правовiдносин надiлений правом, та на iншого

покладаються обов’язки.

3)правовiдносини мають свiдомо-вольовий характер. На вiдмiну вiд

економiчних вiдносин, якi складаються об’єктивно, незалежно вiд волi

окремого iндивiда, правовiдносини завжди мають iндивiдуально-вольовий

характер. Свiдомо-вольовий змiст правовiдносин має два взаємопов’язаних

аспекти. З одного боку, правовiдносини виникають на пiдставi правових норм,

якi є продуктом свiдомо-вольової дiяльностi людей (правотворчих органiв). З

iншого боку, учасники правовiдносин реалiзують передбаченi нормами права та

обов’язки також через свої вольовi, свiдомi дiї.

4) правовiдносини гарантуються державою i охороняються у необхiдних

випадках її примусовою силою. Держава створює необхiднi економiчнi,

соцiальнi та iншi умови для повної реалiзацiї правових норм. Якщо ж

порушується ступiнь свободи однiєї iз сторiн правовідносин, держава приймає

примусовi засоби до забезпечення правовiдносин.

Правовiдносини класифiкуються за рiзними пiдставами. За галузями

права вони подiляться на державно-правовi, адмiнiстративно-правовi,

цивiльно-правовi, сiмейно-правовi, кримiнально-правовi та iншi галузевi

правовiдносини. Залежно вiд кiлькостi суб’єктiв правових вiдносин вони

подiляються на простi та складнi. Простi, що вiдбуваються лише мiж двома

суб’єктами; складнi - мiж трьома i бiльше суб’єктами. Залежно вiд того, якi

обов’язки покладаються на учасникiв правовiдносин, їх можна подiлити на

активнi та пасивнi. У активних правовiдносинах зобов’язана сторона має

здiйснити певнi активнi дiї. У пасивних правовiдносинах зобов’язана сторона

має утримуватися вiд вчинення певних дiй, тому що правом встановлюються

заборони на такi її дiї за певних обставин. За характером впливу

правовiдносини можна подiляти на регулятивнi та охоронi. Пiд регулятивними

розумiються такi правовiдносини, якi грунтуються на регулятивних нормах i

завдання яких полягає у розвитку та змiцненнi суспiльних вiдносин шляхом їх

безпосереднього регулювання. Пiд охоронними розумiються такi

правовiдносини, якi спричиненi правопорушенням та складаються на пiдставi

правоохоронних норм. За рiвнем iндивiдуалiзацiї суб’єктiв правовiдносини

подiляються на: вiдноснi - в яких точно визначенi права i обов’язки всiх

учасникiв як уповноважених, так i зобов’язаних; абсолютнi - в яких

визначена лише одна сторона - носiй суб’єктивного права, а всi iншi

визнаються зобов’язаними не заважати здiйсненню ним своїх прав. За

волевиявленням сторiн правовiдносини подiляються на: договiрнi, для

виникнення яких необхiдне виявлення (згода) як уповноваженої, так i

зобов’язаної сторони; управлiнськi, для виникнення яких досить бажання лише

уповноваженої сторони.

Структура правових вiдносин має чотири необхiдних елементи:

- суб’єкти;

- об’єкти;

- права;

- обов’язки.

1. Суб’єкти правовiдносин - це окремi iндивiди, органiзацiї,

об’єднання та соцiальнi спiльностi, якi у вiдповiдностi з нормами права

виступають носiями суб’єктивних юридичних прав та обов’язкiв. Це загальне

положення. Але в реальному життi не усi iндивiди та органiзацiї можуть бути

суб’єктами правовiдносин, що пояснюється рiзними об’єктивними чинниками:

фiзiологiчними, психологiчними, економiчними. Малолiтнi дiти, душевнохворi,

органiзацiї, якi припинили своє iснування, фактично не можуть приймати

участь у правовiдносинах: адже якщо немає суб’єкта права, то немає суб’єкта

обов’язку, немає i самого обов’язку - не можна бути зобов’язаним вiдносно

нiкого.

Ступiнь участi суб’єктiв у правових вiдносинах визначається їх

правоздатнiстю та дiєздатнiстю.

Правоздатнiсть - це закрiплена в законодавствi здатнiсть суб’єкта

мати юридичнi права та нести юридичнi обов’язки. Вона починається з моменту

народження iндивiда та припиняється разом iз смертю. Правоздатнiсть не є

природною здатнiстю особи, а породжується об’єктивним правом. В нiй

концентруються тi юридичнi права та обов’язки, які може мати суб’єкт, однак

це ще не означає, що вiн дiйсно має їх. Щоб стати реальним учасником

правовiдносин, правоздатний суб’єкт повинен бути дiєздатним.

Дiєздатнiстю називається визнана нормами об’єктивного права здатнiсть

суб’єкта самостiйно своїми усвiдомленими дiями здiйснювати юридичнi права

та обов’язки.

Дiєздатнiсть подiляється на загальну та спецiальну. Загальна,

наприклад, має вiдношення до всiх без винятку юридичних угод, спецiальна ж

розповсюджується лише на їх суворо визначений вид.

Внаслiдок iстотних причин правоздатнiсть та дiєздатнiсть не завжди

збiгаються. Усi люди правоздатнi, однак не усi вони одночасно дiєздатнi. I,

навпаки, усi дiєздатнi люди є правоздатними. Отже, правоздатнiсть - поняття

бiльш широке, оскiльки розповсюджується на велике коло осiб. Вiдмiнностi у

дiєздатностi окремих осiб закладенi вже у самiй природi людей та умовах їх

життя.

Змiст та обсяг дiєздатностi залежить вiд наступних чинникiв:

1. Вiд вiку правоздатного суб’єкта. Законодавство усiх країн визначає вiк

цивiльного повнолiття, по досягненню котрого особа стає дiєздатною, тобто

може своїми дiями у повному обсязi набувати майнових прав та створювати для

себе цивiльнi обов’язки (цивiльна дiєздатнiсть). Подiбним чином законодавчо

визначається вiк полiтичного повнолiття, з досягненням якого громадянин

набуває полiтичних прав та вiдповiднi обов’язки ( наприклад, має право

вибирати та бути обраним до органiв державної влади). Зрештою, в усiх

країнах встановлюється вiк шлюбного повнолiття, коли людина може брати шлюб

та в повному обсязi здiйснювати шлюбно-сiмейнi права та обов’язки.

Страницы: 1, 2, 3, 4