рефераты бесплатно
 

МЕНЮ


Поняття та форми державного устрою

престолонаслідування.

Політичне значення особистих уній може виявитися значним і привести

до повного злиття різних держав (Кастилія й Арагон, Англія і Шотландія й

ін.). Між державами, об'єднаними загальним монархом, неможлива війна. Однак

у більшості випадків якого-небудь істотного зближення між ними не

відбувається.

Реальна унія виникає в результаті угоди держав, у силу якої в них

з'являється загальний монарх. Члени реальної унії незалежні друг від друга,

і з'єднання не обмежує їхніх суверенітетів. Не утвориться ні загальної

території, ні єдиного підданства, ні загальних законів, ні загальних

фінансів і т.п. Представляючи власне кажучи міжнародно-правову угоду, вона

має значення переважно в області зовнішніх зносин, виступає як військовий

союз, як носій єдиної зовнішньої політики і т.п.

Реальні унії з'являються лише в Новий час, тому що припускають

розвитий монархічний порядок і єдність держави, що оформилася. З політичної

точки зору вони дуже часто являють собою результат прагнень заснувати єдину

державу.

Реальними були унії між Норвегією і Швецією (1815 р.), Австро -

Угорщина.

Реальні унії припиняються або через перетворення в єдину державу, або

через розширення союзу внаслідок того, що у вхідних в унію державах корона

переходить до інших монархів конституційним чи іншим шляхом.

Імперія - складна держава, створена насильницьким шляхом. Ступінь

залежності складових частин імперії буває різною. У минулому вхідні в

імперію утворення при нерозвиненості транспортних засобів і засобів зв'язки

мало стикалися з імперською владою. У Новий час, особливо в ХХ столітті,

становище, зрозуміло, істотно міняється.

Деякі державознавці прийшли до висновку, що в складових частин

імперії ніколи не було єдиного державно - правового статусу.

Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави

або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії.

Імперія тримається на насильстві, на державному примусі. Коли зникає

примус, імперія розпадається. Наприклад, Римська імперія, імперія

Олександра Македонського, Російська імперія.

Коло імперій досить широкий. Вони існували в усі історичні епохи.

Імперіями минулого і Римська держава останнього періоду свого існування, і

Великобританія, і Росія.

Фузія (злиття держав) і інкорпорація (зовні оформлюване як злиття

приєднання однієї держави до іншого) - останні види уній, розглянутих

державознавством.

Фузією було, наприклад, возз'єднання ФРН і ГДР, інкорпорацією, як

думають багато хто, - приєднання Естонії, Латвії і Литви до СРСР у 1940

році.

1.2 Форма державного правління.

Форма державного правління — це організація вищих органів державної

влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими органами держави, з

політичними партіями, класами і соціальними групами.

Форма правління - організація верховної державної влади і порядок її

утворення. Характер форми правління в кінцевому рахунку залежить від типу

суспільства. У суспільствах, не зв'язаних економічними узами обміну і

змушених поєднуватися за допомогою централізованої державної влади,

природною формою правління представляється монархія. Там, де форма

правління не сполучена з ієрархічною системою феодальної власності на землю

і її верховного власника в особі самого монарха, вона приймає вигляд

деспотії. Для суспільств, заснованих на обмінних відносинах між вільними,

політично рівними суб'єктами - власниками, характерна республіканська форма

правління.[8]

Форма правління обумовлюється також конкретним розміщенням соціально

- політичних сил і результатами боротьби між ними (дія цього фактора

особливо яскраво виявляється в революційні періоди, доказом чого може бути

падіння монархічних режимів у результаті Великої французької революції 1789

р. або Лютневої революції 1917 р. у Росії); історичними особливостями

окремих країн (поза історичним контекстом неможливо пояснити існування в

сучасній Великобританії парламентської монархії); особливостями культури

народу, що акумулює історичний і політичний досвід, звичаї і навички життя

в умовах тієї чи іншої держави (наприклад, труднощі, що зустрічає на своєму

шляху становлення демократичної форми правління в Росії багато в чому

можуть бути пояснені специфікою її загальної і політичної культури);

впливом у країні політичних процесів, у тому числі військових (зміна форм

правління в ряді східноєвропейських країн у результаті Другої світової

війни мали своєю передумовою присутність у цьому регіоні Червоної

армії).[9]

Політичний режим, будучи самообумовлений тими ж соціальними

факторами, впливає на форму правління більш опосередковано, визначає ті її

мінливі риси, що зв'язані з історично конкретними політичними ситуаціями в

державі.

Це пояснює, чому неможливий прямий перенос політичної форми, що

історично виникла в одній країні, в інші країни, хоча цілком можливе

використання світового і приватного досвіду окремих народів з його

наступною адаптацією до конкретно - історичних умов тієї чи іншої держави.

Теорія держави, фіксуючи в її історії реально виникаючі форми

правління, виробила декілька їх класифікацій. Найбільш розповсюджена з них

- це розподіл форм держави по числу правлячих осіб. Якщо влада належить

одному - монархія, якщо багатьом - аристократія, якщо усім - демократія,

або республіка. Існування такої класифікації відзначено ще Геродотом у його

оповіданні про суперечку між Отаном, Мегабізом і Дарієм про те, яку форму

правління варто установити в Персії після убивства Лже-Смердіса. Також і

критика цього розподілу має досить давню історію, виходячи від Платона й

Аристотеля. Перший з них розрізняв форми правління в залежності від

переваги в державі трьох чеснот: мудрості, мужності і помірності, другий -

у залежності від співвідношення правильних або перекручених видів

правління, оголошуючи правильними ті, у яких особистий інтерес правителів,

хто б вони не були, підлеглий загальному інтересу держави, і, навпаки,

перекрученими - ті, у яких переважає особистий інтерес.

Отже, за формами правління всі держави поділяють на дві великі групи:

монархії та республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної

влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п.

При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада

належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні

перед ким не звітується і не несе юридичної відповідальності. Як правило,

такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні,

теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі

характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш

розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось

дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх

називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим,

що влада монарха обмежена парламентом або конституцією. За таких форм

правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на

законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді

монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій

відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати конституційними

монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.[10]

Дуалістична монархія — це така форма правління, коли монарх — глава

держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє

два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В

ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія — це така форма правління, коли абсолютна влада

релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є

одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з

монархом — главою держави існує який-небудь дорадчий представницький орган

певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до

1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях.

Історія державності була власне кажучи історією монархій, і в ході її

ця форма правління істотно видозмінювалася. Ось чому першою підставою

класифікації монархій є їхній поділ по тим історичним епохам, у яких вони

існували й існують. В історичному розрізі монархії підрозділяються на

східно-деспотичні, засновані на азіатському способі виробництва; античні

(рабовласницькі), у число яких входять рабовласницькі держави, що виросли

на основі класичної стародавності (наприклад, монархія рабовласницького

Рима); феодальні, до яких відносяться ранньофеодальні, що відрізнялися

великим ступенем децентралізованості, сословно-представницькі, у яких влада

монарха була обмежена тим чи іншим сословно-територіальним представництвом

(у Франції - Генеральними штатами, в Англії - парламентом, в Іспанії -

кортесами і т.п.), і абсолютні (абсолютизм, самодержавство), у яких влада

цілком належить одній особі і складаються такі державні інститути, як

наймана армія, чиновництво, королівська скарбниця із системою податей і

т.д.; буржуазні, у яких влада короля обмежується конституцією і парламентом

і які підрозділяються на дуалістичні, коли монарх зберігає всю повноту

виконавчої влади (зокрема, призначає міністрів, відповідальних перед ним),

і парламентарні, коли монарх як глава виконавчої влади обмежений у правах

і, зокрема, призначувані ним міністри залежать від вотуму довіри парламенту

(наприклад, Великобританія, Швеція).

Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих

державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не

мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові

особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються,

переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть

юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну,

адміністративну і дисциплінарну).

Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після

буржуазних революцій в XVI—XVII століттях і є домінуючою формою правління в

сучасний період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська

республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.

Їх назви в певній мірі умовні, разом й тим кожна з них має свою

специфіку. Існували та існують і інші види республік: Радянська республіка.

Народно-демократична республіка, республіка Паризька Комуна, ісламські

республіки і інші.

Президентська республіка характеризується тим, що президент

обирається всім населенням, так як і парламент. В такій республіці

президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний

парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці.

Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент —

глава держави обирається народом, так як і парламент. В такій республіці

уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента.

Уряд підзвітний одночасно президенту і парламенту. Президент не очолює уряд

і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад,

Франція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.

Парламентська республіка характеризується центральним становищем

парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і

уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не

обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.

Республіка як форма правління відрізняється наступними ознаками:

> виборністю органів державної влади на певний строк і їхній колегіальний

характер;

> наявністю виборного на певний строк глави держави;

> похідним характером державної влади, що користається владними

повноваженнями не по власному праву, а з доручення суверенного народу;

> юридичною відповідальністю глави держави.

По історичних періодах свого існування республіки класифікуються на

античні (держави - поліси - Афіни, Рим і т.д.); середньовічні (феодальні),

до числа яких відносяться торгово-промислові республіки в Італії (Венеція,

Флоренція), Нідерландах, Росії (Новгородська, Псковська); буржуазні, коли

республіканська форма правління досягає свого розквіту, стаючи способом

політичної організації цивільного суспільства.[11]

Республіканська форма правління з'являється там, де мова йде про

політичне об'єднання вільних громадян, що є самостійними суб'єктами

господарського і громадського життя.

Особливості устрою верховної влади тоталітарної держави не

охоплюються ні поняттям монархії, ні поняттям республіки, ці ознаки дають

підставу для виділення третього виду форми правління - форми правління

тоталітарної держави.

Форма правління тоталітарної держави звичайно є перекрученою формою

республіки і відрізняється наступними ознаками:

> наявністю правлячої партії, що складає ядро політичної системи і грає

керівну роль у управлінні всіма державними і суспільними справами країни;

> збігом вождя партії і глави держави в одній особі, що прагнуть до

довічного збереження своїх політичних посад (у деяких країнах з

тоталітарною формою правління навіть намічалася тенденція спадкоємної

передачі влади, наприклад, у КНДР);

> наділенням глави держави диктаторськими повноваженнями;

> формальним характером партійних і державних виборів;

> підвищеною роллю партійної і державної бюрократії, що вирішує всі

конкретні справи суспільного і державного життя;

> відсутністю юридичної відповідальності глави держави і партії.

Тоталітаризм припускає функціонування відповідного політичного

режиму.

Узагальнення історичного досвіду функціонування тоталітарних держав

свідчить, що вони виявляються досить ефективними тоді, коли країна

розвивається екстенсивно. У цьому випадку тоталітарно-улаштована влада в

стані забезпечувати постійне залучення все нових і нових людських,

сировинних і інших ресурсів для вирішення економічних і політичних проблем

переважно позаекономічними, тобто політичними засобами. Тоталітарно-

улаштоване правління успішно досягає поставлених перед ним цілей, якщо діє

за принципом «результат за будь-яку ціну». Коли ж суспільство змушене

розвиватися інтенсивно, цей тип правління виявляється малоефективним, більш

того, він перетворюється в перешкоду на шляху прогресу країни. Органічно

властива йому централізація управління, при якій команди приймаються лише

на самому «верху», виключає кваліфіковані планування і рішення, оскільки

центр у принципі не може мати скільки-небудь повну інформацію про наявні на

місцях можливості конкретних підходів до досягнення конкретних цілей. При

відзначеному органічному пороці керівництва країною з єдиного центру дія

таких істотних факторів, як централізований розподіл матеріальних благ, що

виключає особисту зацікавленість виконавця, острах відповідальності,

скутість ідеологічними догмами і т.д., відступали на другий план.[12]

1.3 Види політичних режимів.

Політичний (державний) режим тісно пов'язаний із формами правління.

Державний режим — це різновид політичного режиму, який має домінуюче місце

в суспільстві. Державний режим — це сукупність чи система методів, за

допомогою яких здійснюється державна влада в суспільстві. Він

характеризується станом демократичних прав і свобод людини та інших

суб'єктів суспільних відносин, відношенням державної влади до правових

основ діяльності її органів.

Сучасна теорія держави розрізняє два основних типи політичних

режимів: демократичний і тоталітарний. Ця класифікація виходить ще від

Платона, який виділяв, окрім «найкращої держави», тимократію (панування

шляхетних воїнів), олігархію (правління багатих родин), демократію і

тиранію; остання, якщо користатися сучасною термінологією, є тоталітаризм.

Термін “демократія” в перекладі з грецької означає влада народу. В

сучасний період є багато визначень демократії. Більшість спеціалістів

приходять до висновку, що демократія — це певна форма правління, заснована

на дотриманні прав людини і свободи особи. Останнім часом демократію

розглядають не тільки як владу більшості над меншістю, але і як гарантію

прав меншості, прав опозиції. Демократія — це свобода і відповідальність

усіх суб'єктів суспільних відносин за свою поведінку і діяльність.[13]

Демократичний режим — це такий режим, коли державна влада

здійснюється з дотриманням основних прав людини, коли враховуються інтереси

всіх соціальних груп населення через демократичні інститути: вибори,

референдуми, засоби масової інформації. Демократичний режим поділяють на

такі види: демократично-ліберальний, демократично-консервативний,

демократично-радикальний.

Демократія й олігархія були історією переборені (перша - цілком,

друга - частково), а демократичний і тоталітарний режими перетворилися нині

в пануючі форми. Їхнє сучасне тлумачення відрізняється від платонівського.

Державовідча думка ХХ століття протиставляє демократію як політичну форму,

що забезпечує прогрес, тоталітаризму як утіленню політичної реакції, тоді

як у Платона обидві вони суть форми виродження «найкращої держави». Правда,

тиранія (платонівський еквівалент сучасного тоталітарного режиму), у цій

градації займає останнє місце і тому страждає найбільшою виродженністю.

Загальний хід процесу виродження, по Платону, такий. «Найкраща

держава» - ідеал, що відрізняється стабільністю. Тимократія відрізняється

від неї насамперед елементом нестабільності: ще вчора єдиний патріархальний

клас розщеплюється під впливом власницьких інтересів і конкуренції.

«Скупчення золота в коморах у приватних осіб губить тимократію, - говорив

Платон, - вони насамперед вишукують, на що б його ужити, і для цього

переписують закони, мало рахуючись з ними». Виникає конфлікт між чеснотою і

багатством. «Коли встановлюються порядки, по яких до влади не допускаються

ті, у кого немає визначеного майнового цензу, перемагає олігархія, що

тримається на збройній силі або залякуванні», тобто за допомогою

політичного насильства, як сказали б ми сьогодні. Виникнення олігархії

створює передумови для початку громадянської війни між олігархіями і

найбіднішими шарами. Соціальна міжусобиця, якщо в ній перемагають бідняки,

приводить до демократії, у результаті чого супротивники знищуються або

виганяються, інші зрівнюються в цивільному стані і можливостях займати

державні посади. Установлюється «царство волі» і як наслідок цього -

беззаконня. Реакцією на витлумачену в такий спосіб демократію є тиранія -

Страницы: 1, 2, 3


ИНТЕРЕСНОЕ



© 2009 Все права защищены.