Реферат: Біблія як одна з найвизначніших пам'яток світової релігійної думки

Доісторичні книги Старого Заповіту ґрунтуються на сакральній санкції, сакральному переданні Ключовою фразою в них править афоризм «Господь сказав», «Господь промовляв» У цих книгах немає посилань на певні хронологічні рамки, точні дати, Джерела – хроніки, літописи тощо Вони позначені легендарними оповідями 1–11 розділи Першої книги Мойсея (Буття) складаються з таких сюжетів творення Богом світу (причому в першому і другому розділах подаються дві різні версії творення, які в науковій біблистиці отримали характеристику Елохім і Яхвіст), перебування першої людської пари (Адама і Єви) в райському саду Едемі та їхнє гріхопадіння і прокляття, моральне зіпсуття людей і ангелів та знищення всіх живих істот на землі потопом, який, по суті, асоціюється з космічною катастрофою, будівництво вавилонської башти, що призвело до ще однієї божественної кари – «змішування мов», тобто започаткування поліетичності.

З 11 глави Першої книги Мойсея (Буття) починається оповідь про патріархів єврейського народу – Авраама, Ісаака, Якова і 12 синів останнього, які започаткували 12 «колін», тобто племен цього народу Важлива і велика частина П'ятикнижжя Мойсея – оповідь про перебування євреїв у єгипетській неволі і вихід євреїв із Єгипту, їхнє ходіння упродовж 40 років по пустелі, надання їм Закону і укладання договору з Яхве Менше ніж 50-річному періоду присвячені чотири книги П'ятикнижжя У центрі подій – Яхве, Мойсей і народ Мойсей – засновник монотеїстичної релігії Яхве, законодавець, релігійний наставник, політичний вождь єврейських племен періоду Виходу.

Тема виходу із Єгипту в «обітовану землю» є матеріалізацією ідей договору Яхве з «обраним народом» Укладання священних союзів було загальноприйнятим звичаєм на Давньому Сході Договір, укладений між Яхве і Ізраїлем, подібний за формою до хетських і аккадських аналогів Стародавня організація життя ізраїльтян була «теократичним союзом», тобто об'єднанням тих, хто вступив у договірні стосунки з Богом як своїм сюзереном ізраїльтяни зобов'язувалися зберігати вірність лише своєму Богу Яхве і не служити «іншим богам» Вірність Яхве – це виконання договору, «служіння іншим богам» – це «перелюбство», етичне збочення, «ритуальна розпуста».

Законодавча частина П'ятикнижжя (єврейська Тора) складається з декількох зведень правових установлень це Декалог (10 заповідей), повторений двічі (Вихід 20 1-17, Повторення Закону 5 6-21), Книга Договору (Вихід 20-23), Кодекс святості (Левіт 17-26) та ш Ці сакральні законодавчі акти мають парадигмальну основу «Господь (Яхве) сказав» – «Мойсей записав», «Яхве повелів» – «Мойсей виконав».

Отже, Мойсееві закони – це сукупність сакральних заповідей (Декалог), установлень, повелінь, заборон, а також нормативних актів, якими від імені Яхве регулювалися міжлюдські, родоплемінні, суспільні відносини, визначався склад злочинів і міра покарання Мойсееві закони викладені у біблійних книгах Вихід (19–24 розділи), Левіт (10–26 розділи), Другозаконня (12–26 розділи) Це були закони про рабство і ставлення до язичницьких народів та їхніх релігійних культів Вони визначали смертну кару за вбивство і викрадення людей, зневагу до батьків, жреців, старійшин, служіння «іншим богам» (крім Яхве), порушення етнічної чистоти, зґвалтування, чаклунство, ворожбу, гомосексуалізм тощо Мойсееві закони регулювали також шлюбно-сімейні, приватногосподарські відношення, зокрема багатоженство, наложництво, процедуру розлучення тощо.

Структурно Мойсееві закони поділялися на Декалог, закон про рабів, закон про тяжкі злочини, закон про відшкодування і компенсації майнових втрат, закон про кровну помсту, закон про ювілейні роки, закон про відновлення втрачених прав і повернення власності (реституцію) тощо.

За змістом Мойсееві закони в основному копіювали закони ассірійського царя Хаммурапі Вавилонські та єгипетські законодавчі традиції сакралізувалися і подавалися ізраїльському народові від імені «небесного законодавства» – Яхве Своєрідною теократичною санкцією Мойсеевого законодавства була вступна ключова фраза всіх законів «Так говорить Яхве» Принципово Мойсееві закони ґрунтувалися на законі талюну (лат. – відплата), що силою не поступається злочинові) «око за око, зуб за зуб» (Вихід 21 23, 24), і були укладені у «Книгу Законів», про яку вперше згадано у зв'язку з державно-релігійною реформою іудейського царя Йоси (639–608 рр. до н.е.) Нинішній біблійний текст Мойсеевих законів був остаточно опрацьований і кодифікований під час вавилонського полону євреїв (606–536 рр. до н.е.) і обнародуваний священиком Ездрою у формі публічного читання У 444 р до н.е. в Єрусалимі (Неєми, 7–8 розділи).

У книзі Ісуса Навина описано діяльність помічника і спадкоємця Мойсея – Ісуса Навина, який став самостійним вождем Ізраїля Завоювання «обітованої землі» і поділ її між колінами Ізраїля – основне діяння Ісуса Навина, успіх якого залежав від вірності Закону і підтримки Яхве Одне за другим Яхве передавав У Руки Ісуса Навина міста ханаанські (палестинські), вказував тактику їхнього захоплення (наприклад, Єрихона, Гая та ін.) і безжалісного знищення (див Ісуса Навина, 6–12 розділи) Перед смертю Ісус Навин попередив Ізраїль про необхідність суворо дотримуватися написаного у книзі Мойсеевих законів, заборонив спілкуватися і вступати у споріднені зв'язки із сусідніми народами і поклонятися їхнім богам Інакше ці народи «стануть для вас й пасткою, та батогом на ваші боки, та терням на ваші очі, аж поки ви не вигинете із цієї доброї землі, яку дав вам Господь, Бог ваш» (Ісус Навина 23 13).

біблія хрест заповіт

5. Історичні книги Старого Заповіту

 

Історичні книги Старого Заповіту охоплюють період від завоювання «обітованої землі» до зруйнування Ізраїльського царства (722 р до н.е.) і Іудейського царства (586 р до н.е.), а також 70-річний вавилонський полон і повернення іудейських полонян згідно з указом перського царя Кира до Єрусалиму і відбудування храму У цих книгах є посилання на конкретні дати, хронологічні періоди, літописи Книга суддів, яка відкриває цей період, так його характеризує «Того часу не було царя в Ізраїлі кожен робив, що здавалося правдивим в його очах» (Суддів 21 25) Отже, період суддів, який тривав майже 400 років, а за деякими біблійними джерелами 450 років, характеризувався як перемога політеїзму («служіння іншим богам») над монотеїстичною релігією Яхве Автор Книги Суддів ремствує «Настало інше покоління, що не знало Господа, а також тих діл, які чинив він Ізраїлеві Й Ізраїлеві сини чинили зло в Господніх очах і служили Ваалам І вони покинули Господа, Бога батьків своїх, що вивів їх із єгипетського краю, та пішли за іншими богами, за богами тих народів, що були в їхніх околицях, і вклонялися їм, і гнівили Господа» (Суддів 2 10-12).

У ранній додержавши історії Ізраїлю, названій епохою Суддів, єврейські племена, які завойовували Ханаан (Палестину), ще не мали спільної політичної влади і управлялися старійшинами-суддями Зміст цієї епохи у 12-кратному повторенні циклу подій служіння «іншим богам» – гніт і пограбування – усвідомлення того, що страждання Ізраїлю є карою за відступництво від Яхве – розкаяння і час поклоніння Яхве – нове відступництво і поклоніння «іншим богам» Деякі судді – рятівники Ізраїлю виписані яскраво, їхні діяння подані надто легендарно (Дебора, Гедеон, Самсон), інші досить скромно, лише названі.

Отже, у період суддів на родоплемінну спільноту євреїв, яка здійснювала перехід на осілий спосіб життя, заняття ремеслами і землеробством, сильний вплив мала міська класова спільнота ханаанв, їхня розвинута міська культура і високий рівень землеробської культури, зрештою, ханаанська та інших сусідніх осілих народів релігія, яка постійно приваблювала ізраїльтян вишуканістю своїх культів, їхньою театральністю, органічністю, сексуальністю (насамперед це стосується культу Ваала й Астарти).

Центральними постатями книг пророка Самуїла і Царів є царі Ізраїля Давид і Соломон 3 ім'ям Давида пов'язаний період становлення теократичної держави Ізраїля і початок правління династії Давидовичів Давид був в особливих стосунках з Яхве з племені Іуди, з роду Давидового повинен був вийти Месія (помазаний цар), який мав відновити могутність Ізраїлю і стати «вічним царем на престолі Давида» Син Давида Соломон під час свого 40-річного царювання зміцнив державу Ізраїль, збудував храм в Єрусалимі, який став єдиним центром поклоніння Яхве у всьому Ізраїльському царстві Саме централізація культу Яхве – особлива заслуга царя Соломона Проте останній період 40-річного правління Соломона – трагічний Усупереч заборони Яхве він на кшталт східних деспотів мав величезний гарем із 700 жінок і 300 наложниць Для жінок-чужеплемок (здебільшого це були княжни і царівни сусідніх язичницьких народів) були побудовані в Єрусалимі. Сам Соломон поклонявся і складав жертвоприношення фінікійській Астарті, амонітському Молоху, моавитянському Химосу За гріх ідолопоклонству Яхве об'явив Соломону, що після його смерті його царство буде відторгнуте від його сина і розділене, а династія Давида стане правити тільки однією частиною Цього царства «задля угоди з Давидом і обраного Яхве Єрусалима» (Перша царів, 11 1-13).

Незабаром після смерті Соломона настав кінець «золотого віку» Ізраїльського царства У 933 р до н.е. єдине Ізраїльське Царство, яке проіснувало 120 років, було поділене на північне Царство – Ізраїль, яке утворили 10 колін (племен), і південне Царство – Іудею зі столицею в Єрусалимі, яке утворили плем'я Іуди і Веніаміна Таким чином, теократичне Ізраїльське царство, яким керували царі – помазаники Яхве, зазнало поразки «Мініатюрне царство Боже» перестало існувати 9 правлячих династій Північного царства (933-722 рр. до н.е. ) не визнавали культу Яхве і встановили єгипетську релігію поклоніння «золотим тільцям» Це царство було зруйноване у 722 р до н.е. Ассирією.

В Іудейському царстві за весь період його існування (933– 606 рр. до н.е. ) була одна правляча царська династія – рід Давида Проте і в цьому теократичному царстві, де зберігся центр поклоніння Яхве – Єрусалимський храм, збудований Соломоном культ Яхве постійно занедбувався і перемогу здобував язичницький політеїзм – поклоніння «іншим богам», а не Яхве.

Історія Іудейського царства – це постійні двірцеві перевороти, правлячих еліт та іудейської верхівки, постійна боротьба і перемога політеїзму над монотеїзмом Культ Яхве відновлювався жорстокими акціями винищення пророків і служителів «іншим богам» Досить простежити картину винищення 450 пророків і жерців Ваала та 450 жерців Астарти (Перша книга царів, 18 розділ) Вражає підступність і жорстокість, з якою «помазаний цар Яхве» Єгу винищує весь рід царя Ахава і всіх служителів Ваала, хоча згодом і сам став «служити Ваалам» (Друга книга царів, 10 розділ) Не менш вражаючою масштабами релігійної чистки є державно-релігійна реформа іудейського царя Йоси (Друга книга царів, 23 розділ) Культ Яхве насаджувався і зберігався жорстокими репресіями і пролитою кров'ю.

Зруйнування вавилонським царем Навуходоносором Єрусалимського храму – центра поклоніння Яхве, знищення Іудейського царства і полон іудейської правлячої еліти – царів, князів, аристократів, священиків, левітів, який продовжувалося 70 років, – це кара Яхве за порушення договору і служіння «іншим богам» Яскраві описи злочину «обраного народу» і кари за цей злочин знаходимо у пророчих книгах, зокрема Ісайї 1 11-17, Єреми, 5, 7, 11 розділи. Знищення Іудейського царства, зруйнування храму, вавилонський полон (606–537 рр. до н.е.) зумовили необхідність перегляду картини історичної долі давньоєврейського народу Цьому присвячені створені в період після вавилонського полону Перша і Друга книги Паралипоменон (Хронік). У цілому, збігаючись зі змістом книг Самуїла і Царів, ці хроніки надають додаткові відомості і багатьом подіям надають нового освітлення Ідея історії давньоєврейського народу як втілення волі Яхве проводиться тут ще наполегливіше.

Отже, історія Ізраїля й Іудеї, викладена у комплексі історичних книг Суддів, Самуїла і Царів, являє собою опис взаємовідносин Яхве і його «обраного народу» Головним у діяльності іудейських царів епохи побудови храму до реформи Йоси є жорстока боротьба проти політеїзму і утвердження монотеїзму Біблія характеризує діяльність царів саме з точки зору «угодного» чи «неугодного» їхнього діяння в очах Яхве потурав служінню «іншим богам» чи боровся з ним, виконував договір з Яхве чи ні Процвітання або ж нещастя створеної Давидом і Соломоном теократичної держави безпосередньо пояснюються мірою відповідності волі Яхве – спочатку племінного Бога «коліна» Іуди, а потім єдиного і одного лише Бога євреїв.

І все ж кари Яхве за порушення угоди не бралися до уваги. І вже після полону, в процесі відбудови Єрусалиму і храму, Ездра і Неемія вдаються до жорстоких заходів етнічної чистки, об'єктом якої був не простий єврейський люд, а священицька верхівка в самому відновленому Єрусалимському храмі – центрі поклоніння Яхве (Єздри, 9 і 10 розділи, Неемії 13: 15–30).

6. Книги повчальні, поетичні, філософські

До повчальних насамперед належать Притчі Соломона. Різні теми обговорює Соломон: сутність і природа мудрості та розуму, взаємовідносини подружжя та батьків з дітьми. Він змальовує ідеал трудящої та господарської людини і лінивця, марнотратника. Розмірковує над мірою лиха від надмірного вживання вина і «тенет блудниці», в які потрапляє недосвідчений юнак. Різні життєві ситуації стають об'єктом «мудролюбства» або ж філософствування автора притч, які не втратили своєї актуальності й нині.

Поетичні книги – Псалми і Пісня над Піснями. Авторство першої приписують царю Давиду, який був музично обдарованим і склав більшість пісноспівів, вихвалянь на честь Яхве, поклавши їх на музику.

Яхве оспівується і возвеличується у Псалмах як «верховний Бог», «грізний Бог», що стоїть вище всіх «інших богів», що він є «найвищий над всіма богами». Тут явно простежується перехід національного іудейського Бога Яхве до статусу найвищого, вселенського, космічного Бога. «Бо великий Господь (Яхве) і прославлений вельми. Він грізний понад богів усіх» (Псалом 96: 4, 5). «Додолу впадуть, впадуть перед ним усі боги!... бо над усією землею Найвищий Ти, Господи, над богами всіма Ти піднесений сильно» (Псалом 97: 7, 9). 150 Псалмів, або ж Псалтир – найзначніша і поширена частина Старого Заповіту. В Україні здавна Псалтир був відомим широкому народному загалу, до нього зверталися поети і письменники, зокрема Тарас Шевченко уґрунтував на ньому низку своїх поезій.

Пісня над Піснями, авторство якої належить царю Соломону, – високохудожня зворушлива поема про кохання і вірність юної Суламіт, яка була взята до царського гарему, своєму коханому, з яким вона доглядала виноградник, пасла овець і кіз, насолоджувалася коханням на лоні природи Суламіт відкидає залицяння царя Соломона і лине подумки до свого коханого «Мій коханий – він мій, я ж – його нехай він цілує мене поцілунками уст своїх » В'язанка натхненних художніх засобів, що відтворюють чари кохання, пронизують всю поему «Уся ти прекрасна, моя подруженько Яке любе кохання твоє, моя наречена Уста твої крапають мед щільниковий, мед і молоко під твоїм язичком, а пахощі одежі твоєї як ліванські пахощі» (Пісня над Піснями, 4 розділ).

У тексті поеми немає жодного звернення до надприродного, відсутня згадка про Господа Вона насичена ніжністю та інтимними втіхами від подружньої любові Саме тому довго не долучали цю книгу до канонічних книг Старого Заповіту Та й, зрештою, включивши й до сакральних книг, надали змісту образно-символічного означення стосунків між Яхве і «обраним народом» Християнська церква по-своєму пояснює цю ліричну поему, як образне відтворення любові «Небесного нареченого – Ісуса Христа» до своєї «нареченої» – церкви Але ж Пісня над Піснями – це велична поема про палке кохання «Я належу своєму коханому, а його пожадання до мене Устанемо рано, й ходімо у сади-виногради Там кохання своє тобі дам» (Пісня над Піснями, 7 розділ).

Філософські ідеї книги Йова і книги Еклезіаста. Трагедія богобоязливого і справедливого Йова розігрувалася на небі (див Йова, 1-2 розділи) Він став заручником у конфлікті Бога і Сатани Серед книг Старого Заповіту вперше і в останнє лише у книзі Йова згадується Сатана, який доступно і вільно спілкується з Богом, кидає йому виклик, вдається до шантажу та інтриг Зло і страждання, завдані Йову, мають небесну санкцію Монологи і діалоги книги Йова зводяться до одного питання чому страждає Йов, який гріх він спокутує, що вчинив він злого, за що карає його Бог Отже, розкривається традиційне пояснювання страждання – за гріхи Але ж їх у Йова не було Отже, філософія книги Йова рефлектує споконвічне питання чому існує зло, чому страждають люди, чому страждають і праведні люди Щоб відповісти на ці питання, потрібно було ввести у фабулу драми Йова такий персонаж, як Сатана-диявол – джерело зла, причина страждання людства Філософія книги Йова спонукає до розміркувань звідки ж взявся Сатана, для чого він толерується Богом, коли ж, зрештою, Сатана буде усунутий зі світової арени Питання гострі і стосуються ролі Бога у драматичній історії людства Саме для цього апологетами Бога висунута була Теодицея – релігійно-філософське вчення, яке ставить за мету довести, що наявність у світі зла не суперечить уявленню про Бога як втілення абсолютного добра Але ж, оскільки Бог є Причиною всіх причин (один із доказів телеологічної (грец. – ціль, вчення) концепції, згідно з якою у світі одвічно існують наперед встановлені цілі й доцільності, заради здійснення яких і відбуваються у ньому всі процеси), то необхідно все ж дотримуватись іншого пояснення наявності зла у втіленні Сатани як антитези Бога, який є втіленням абсолютного добра.

У сакральній історії Старого Заповіту відсутні згадані концепції абсолютного зла і абсолютного добра Концепція договору Яхве з «обраним народом» не потребувала такої аргументації, оскільки діяли дві сторони договору – Яхве й Ізраїль, і будь-яка третя сторона була зайвою Лише у двох–трьох текстах Старого Заповіту в образно-закомуфльованій формі є натяки на Сатану, який був самим Богом поставлений в Едемському раю наставником першої людської пари і який кинув виклик своєму Творцеві, забажавши престол свій «поставити вище престолу Всевишнього» (Ісайя 14 12-14) Таким був заздалегідь підготовлений сценарій.

Очевидно, розмірковуючи над цією дразливою проблемою, автор книги Йова увів у фабулу страждання Йова Сатану, щоб поставити у філософській площині питання чому існує зло, чому страждають люди і чому страждають праведні люди Хто в цьому Винен Питання, які залишаються відкритими.

7. Пророчі книги Старого Заповіту

Пророцький рух набув динамізму й актуальності у VІГ ІV ст. до н е- Фактично до цього періоду належать всі пророчі книги. Своєрідний пророцький «бум» був спричинений драматичною ситуацію, яка склалася у цей період для «обраного народу» через знищення у 722 р. до н.е. Ізраїльського царства і зруйнування у 586 р. до н.е. Іудейського царства. Ассирійське завоювання племінного Ізраїльського царства завершилося тотальним переселенням ізраїльтян – розсіянням по всьому Близькому Сходу (перша діаспора). Завоювання вавилонським царем На вуху дон осором Іудеї, знищення Єрусалиму і храму Яхве завершилося 70-річним полоном (друга діаспора).

Отже, не стало теократичного царства «обраного народу» керованого Яхве. Договір Яхве з «обраним народом» зазнав фіаско Саме ця трагічна для іудеїв реальність була в центрі пророчих книг. Чому так сталося? Чому Яхве відвернувся від своїх обранців" Отже, глобальна тема пророчих книг – неминучість кари за порушення угоди з Яхве, за «блудодіяння» – служіння «іншим богам».

Класичні біблійні пророки – релігійно-політичні проповідники – проголошували наміри Яхве щодо єврейського народу пси щеплювали в племені ідею визначеної Яхве їхньої доленосності і постійно нагадували, що Яхве не допустить осквернення свого імені безкарно. Злочин – кара – ця парадигма займає центральне місце у пророцьких виступах. Пророки відіграли важливу роль у викритті релігійного формалізму й утвердженні етичного монотеїзму. Кожен із пророків висловлював ці ідеї у міру своєї освіченості й інтелекту, таланту і здібностей. Пророчі книги умовно поділяють на «великі» і «малі». До «великих» пророків належать Ісайя, Єремія, Єзекіїль.

Ісайя, нащадок царського роду, натхненно і філігранно, образно-художньо, сатирично-дошкульно характеризує політичний, соціально-економічний і духовно-моральний стан ізраїльської десятиплемінної спільноти напередодні ассирійського завоювання: «Нащо Мені многота ваших жертов? – говорить Яхве. Наситився Я баранів і жиром ситих телят, крові биків, овець і козлів не жадаю... Не приносьте ви більше марнотного дару, ваше кадило – огида для Мене, повномісяччя, суботи і всі ваші свята – ненавидить душа Моя. Коли руки ви простягуєте, Я мружу від вас очі свої! Коли ви молитви примножуєте, Я не слухаю вас. Ваші руки наповнені кров'ю. Умийтесь, очистьте себе! Відкиньте зло ваших учинків з перед очей Моїх. Перестаньте чинити лихе! Навчіться чинити добро. Правосуддя жадайте, карайте грабіжника, дайте суд сироті, за вдОву заступайтесь!» (Ісайя 1:11–18). Далі Ісайя застерігає: «Коли ж цього не станеться, – меч пожере вас». Саме за такі викриття моршіьного стану тогочасного Ізраїлю Ісайя був страчений як «єретик»: релігійно-політична верхівка звинуватила пророка у святотатстві – запереченні жертвоприношень, свят, і обрядів, установлених законодавством Мойсея.

Пророк Єремія – нащадок із роду жерців, видатний релігійно-політичний діяч Іудеї кінця VІІ – початку VІ ст. до н.е. Він почав пророкувати під час реформ царя Йосії. Єремія у гротескному памфлетному стилі викривав царів і аристократичне іудейське оточення за «блуд з чужими богами». Проповіді Єремії, які передвіщали загибель Іудеї у нерівній боротьбі з Навуходоносором, заклики пророка відмовитися від безглуздого опору сприймалися іудейською владою в обложеному вавілонянами Єрусалимі як державна зрада. Пророка неодноразово арештовували і жорстоко били. Книгу проповідей Єремії цар Йоаким знищив при спробі прочитати ці проповіді в Єрусалимському храмі. Тоді Єремія знову продиктував своєму секретарю Варуху книгу, значно розширивши її.

Устами Єремії Яхве умовляв свій «обраний народ»: «Ви бачили, що зробила невірна дочка Ізраїлева? Та зрадлива сестра її, дочка Іудина, не побоялася і блудливою стала» (Єремії 3:6-13). Про змилосердиться над Яковом і вибере знову Ізраїля і на їхній землі їх оселить І чужинець долучений буде до них, і приєднані будуть до дому Якового а Ізраїлів дім на Господній землі за рабів і за невільниць їх прийме собі на спадщину І візьмуть вони до неволі тих, хто їх поневолив, і вони над своїми гнобителями запанують» (Ісайя 14 1-2). Як і Ісайя, пророк Михей віщує піднесення Ізраїлю понад всі держави і народи (Михей 4 1-2). Отже, ідея Меси і месіанського теократичного царства стає генеральною ідеєю Сила Ізраїлю не у військовій або політичній могутності, а у вірності и виконанні договору з Яхве. За гріхи Ізраїль буде знищений, але задля слави Яхве у кінці кінців засяє слава Ізраїлю.

Елліністична епоха сприяла посиленню ідеї богообраності і зміцненню однакової обрядовості, яка формувала колективно-релігійну свідомість і поведінку Водночас соціальна етика, яка освячувала «обраний народ», доповнюється і витісняється індивідуальною етикою, розвивається ідея особистого гріха і відповідальності Монотеїстична ідея стає стрижнем релігійної свідомості і утверджується як універсальне пояснення витоків, змісту і сенсу життя.