Дипломная работа: Громадсько-культурна діяльність князя Костянтина-Василя Острозького

Закінчивши промову, яка справила на всіх велике враження, розгніваний князь покинув сенат, залишивши напризволяще Никифора. Стурбований король послав навздогін Василеві-Костянтину його зятя Криштофа Радзивіла, щоб умовив того повернутись. "Король, - переконував тестя Радзивіл, - жалкує над вашою прикрістю: Никифор буде звільнений". Украй роздратований князь навідріз відмовився повернутись до сенату, кинувши спересердя: "Нехай же собі і Никифора з'їсть...".

Княжа честь виявилася вищою життя ієрарха. Никифора заслали у Марієнбург, де він згодом і помер у в'язниці.

Через два роки після цієї події князь Острозький разом з іншими православними панами та шляхтою знову спробував ініціювати конфедерацію з протестантами для спільної боротьби проти католицизму. Був навіть розроблений проект угоди між православними і протестантами. Однак особливого успіху ця акція не принесла і виявилася останньою в протистоянні унії. До того ж на очах князя у католицизм переходили рідні сини та онуки, а старець вже не мав ні сил для спротиву, ні натхнення.

У боротьбі з унією Василь-Костянтин проявив себе як противник існування відокремлених християнських церков. З огляду на це його можна назвати великим утопістом в історії України. Адже спроба злучити всі християнські церкви в одну, наднаціональну, виявилася глибоко романтичним, утопічним у своїй основі, екуменічним проектом. Про жодні практичні заходи щодо його здійснення тоді не йшлося, та й, мабуть, не могло йтися. У XVI ст. ідея об'єднання церков не могла прищепитися у суспільстві і пустити глибоке коріння. Представниками кожної течії християнства: і католиками, і протестантами, і православними — Василь-Костянтин сприймався відступником і єретиком. Можливо, саме цим утопізмом і пояснюється його толерантність до власних синів, до того факту, що вони перейшли в католицизм. А може це добре продуманий політичний хід?

У релігійній літературі, присвяченій періодові унійного руху в Україні, знаходимо досить однозначні характеристики князя Василя-Костянтина Острозького. Та довіряти церковним історикам навряд чи можна. Тим паче, коли існують деякі факти з життя князя, котрі аж ніяк не вписуються у задані схеми. Зокрема, підтвердженням нашої думки може служити епістолярна спадщина нунція А.Болоньєтті. Так, у листах кардиналу Комо в червні-липні 1583 року папський посланець детально змальовує свої зустрічі та розмови із синами Василя-Костянтина — Янушем та Костянтином, а також тривалі бесіди із самим князем. При всіх розмовах, які точилися навколо церковної єдності, несподівано на поверхню випливає ще одна справа. Справа, що проливає зовсім інше світло на зацікавленість князя у переговорах з католиками. Виявляється, острозький магнат мав давню тяжбу з імператором за землі в Богемії і звертався через кардинала до понтифіка за допомогою у її вирішенні [32, с. 88, 94].

Князь "гаряче просив, - пише Болоньєтті, - щоб я звернувся з проханням до його святості (папи римського), написати листа в цій справі до його імператорської величності [32, с. 88]". З листа видно, що у стосунках з папою князя цікавлять швидше економічні, суто меркантильні, мотиви. Далі Болоньєтті констатує: "...коли цей пан (князь) буде переконаний, що я сприйняв його прохання близько до серця, то можна буде отримати від нього те, що необхідно для служіння богу, а отримати можна від нього багато [32, с.88]".

Отже, виходячи з щойно наведеного, стає зрозумілим й прохання князя прислати до Острога вчителів з Риму. Без сумніву, магнат добре розумів, яку політику гнутимуть прислані до Острога вчені мужі. В одному з листів той же Болоньєтті зізнавався: "Слід було б послати кількох єзуїтів, які знають мову і грецький обряд, які б однак не розкривали себе (тому, що інакше їх не допустили б), а своїм одягом та справами підкреслювали б, що вони священики грецького обряду [32, с. 83-84]".

В іншому місці Болоньєтті повідомляє, що генеральний управитель Василя-Костянтина погоджується, аби "отці єзуїти були б для цієї справи (навчання в школі) найбажанішими, але вони можуть викликати підозру [32, с. 83-84].

Більше згадок про Богемію у листах не зустрічаємо. Судячи з усього, інтерес князя до папи не просто згас, а його поведінка викликала спротив.

1.5 Діяльність князя у релігійному та культурно-національному житті

Наприкінці XVI століття налагодились активні контакти князя з патріархом Мелетієм Пігасом. До речі, всі листи зберігаються в архівах монастиря на острові Патмос. У своїх посланнях патріарх Пігас неодноразово висловлює задоволення діяльністю нашого князя на користь православної церкви і просить не залишати цих починань, порівнюючи його з візантійським імператором Костянтином Великим. Та найголовніше, що цікавить патріарха, - це фінансова допомога. "Пригадай трохи, - пише він, - і про нашу неволю і подай коли-небудь руку допомоги, адже можеш з Богом це зробити [36, с. 75]". А ще просить: "до всіх трудів його для істини додати і наступне: відкрити училище, цю найкращу охорону благочестя [36, с. 75]". Очевидно, відкриття у 1602 році навчального центру при Дерманському монастирі — наслідок спонукань патріарха.

Князю Острозькому присвятив свій твір "Про єдність церкви божої" Петро Скарга, добре розуміючи вагу магната в боротьбі за об'єднання католицизму та православ'я. Схильність останнього до діалогу конфесій, заклик до використання занепадаючим православ'ям, особливо на середньому та нижчому пастирському рівні, інтелектуальних, філософських, богословських, загальнокультурних здобутків католицького Заходу розцінювалися Скаргою як повна підтримка князем ідеї злиття обох конфесій. З погляду Скарги, таке об'єднання мало відбуватися під егідою Риму, щоб нести, так би мовити, світло Заходу в темряву занепалого Сходу. Це аж ніяк не відповідало виношуваним Василем-Костянтином планам.

Не менш важливим, особливо з огляду на те, що князь В.-К. Острозький був активним учасником тогочасних подій, є аналіз наслідків Берестейської унії. Без сумніву, цей союз носив чисто ідеологічний характер, поєднуючи в собі не адміністративні, а духовні структури. Оцінка його в сучасній церковній історіографії тенденційна з обох сторін - як захисників унії, так і її противників. Офіційна точка зору донедавна визначалась доктриною офіційної державницької історіографії XIX століття, яку можна сформулювати так: "самодержавство — православ'я — народність". Православна церква в цій тріаді отримала статус державної і перехід з православ'я до будь-якої іншої християнської конфесії розглядався як карний злочин.

Берестейська унія мала і зовнішні, і внутрішні передумови. XVI ст. — доба Реформації та Контрреформації в Європі — для української церкви стала чи не найважливішою сторінкою в її історії. У цей час для православ'я питання повстало руба: бути чи не бути? Як уже говорилося, світський патронат, ставропігія братств із правом контролю над єпископами, неспроможність східних патріархів оздоровчо впливати на зболений організм української церкви, загроза її латинізації та спольщення, тиск Москви — нагально вимагало динамізації церковної форми, зміни способів її діяльності. Це усвідомлювали в Київській митрополії як духовні, так і світські особи. Деякі вбачали вихід з кризового стану в злуці з Римом, хоча форми унії вони розуміли кожен по-своєму.

Бачення унії, скажімо, князем Василем-Костянтином Острозьким, далеко випереджало свій час. У цьому баченні йшлося про союз всіх конфесій, покликаний привести до створення вселенської християнської церкви.

Можливо саме тому, адже князь Василь-Костянтин Острозький був аристократом, для якого польський лад мав багато чого привабливого, він не вдавався до рішучих дій проти насилля влади в питаннях церковної унії. У листі до Львівського братства він писав: "Посилаю вам декрет, уложений на минувшім сеймі, вельми противний народному праву, а більш усего святій правді, і даю вам не іншу раду, як тільки сю, щоби ви були терпеливі і дожидали Божого милосердя, поки Бог по своїй доброті не склонить серця його королівської милості до того, щоби нікого не обиджував і кожного лишив при своїх правах [26, с. 316-317]".

Не можна не погодитися з М.Костомаровим, що дійсно вища верства в Польщі була всемогутньою і якби твердо стояла у вірі і міцно боронила її, ніякі хитрощі короля та католиків не змогли б їй зашкодити. До того ж завдяки далекоглядній політиці польських монархів (надання привілеїв, формальне зрівняння у правах з католиками і т.д.), українські можновладці не мали підстав для боротьби. Вони просто купилися. Очевидно, це розумів і князь Острозький, не вдавшись у цій ситуації до збройного протистояння.

А далі трапилось найцікавіше. Унія, на початку задумана для принади вищої української верстви, виявилась зайвою. Українське вище панство і без неї мігрувало в католицизм. Це ще раз підтвердило аксіому, що не ідеологія перетворює світ, а економічні чинники. Внаслідок — у самій Польщі уніатська церква стала нижчою, простонародною, не вартою уваги вищої верстви. На українських землях вона поширилася тільки на західних теренах, і знову ж таки переважно серед простого люду.

Отже, можна дійти висновку: незважаючи на дії конкретних осіб щодо створення унії, об'єктивно вона стала результатом пошуку шляхів подолання церковної кризи в Київській митрополії. Об'єктивно її ініціатори стояли перед дилемою: продовжувати нерівну боротьбу за існування церкви, наперед знаючи, що практично неможливо виграти в цьому поєдинку і опинитись перед реальною загрозою латинізації, чи піти на союз з Ватиканом задля збереження східного обряду і практичного зрівняння православного духовенства в правах із латинським. Правда, змінивши лише юрисдикцію з Царгородської на Римську.

Потрібно сказати, в справі укладення унії католицтво виявило гнучкішу політику. І це зрозуміло. Воно вже отримало повчальний урок від протестантів на початку XVI століття.

Довгий час як за царату, так і в радянські часи існувало твердження, ніби "спольщення", "покатоличення" та "дискримінація' були головним завданням унії. Ці міркування підпорядковувалися, очевидно, існуючій конфесійній домінанті. Без сумніву, Рим виношував власні плани щодо України і твердження про "покатоличення", "одвічну" експансію католицизму, мабуть таки, небезпідставні. Але в унійних ініціативах католики виявилися вправнішими гравцями і дипломатами, ніж православні. Можна сказати: унія — це швидше реакція католицизму на протестантизм, спроба зупинити його в тріумфальній ході на Схід. Поряд з цим, тут слід згадати ще одну деталь. М. Грушевський справедливо називав відомі процеси оновлення всередині православ'я кінця XVI століття "першим українським національним відродженням", поза яким важко уявити і правильно зрозуміти роль унії.

Зрештою, нас не цікавлять ситуативні інтереси тієї чи іншої групи осіб чи організацій. Через століття їх дії виглядають по-іншому, ніж для сучасників, і розкривають те дійсне значення, яке відіграла та чи інша подія в історії становлення держави. Як показує історія, Берестя допомогло Україні відчинити вікно до романського та латинського світів, сприяло розвитку українського ренесансу, засвоєнню західних стилів у культурі та мистецтві. Разом з тим, незалежно від суб'єктивних намірів її ініціторів серед українсько-білоруських ієрархій, унія об'єктивно ставала знаряддям соціального і духовного поневолення українського і білоруського народів, сприяла їх поглинанню шляхетською Польщею.

І трапилася парадоксальна річ. Те, що задумувалося для скріплення церкви, стало немовби причиною її роз'єднання на довгі століття, аж до наших часів. І не видно цьому кінця. Вірніше, Берестейська унія швидше стала не причиною роз'єднання, а тільки каталізатором, який інтенсифікував вже визріле в душах людей. А там метастазила якась важка духовна недуга, якою ми хворіємо аж до сьогодні. Андрій Шептицький дуже влучно сказав з цього приводу: "Вони хотіли розділюватися, так само, як сьогодні ми. Ми не дуже-то прагнемо єдності [23, с. 5]". [Погодьмося, це гостра і жорстока думка, але її потрібно було висловити, аби зрештою розпочати те спасенне об'єднання, якщо не хочемо загинути. "Чотириста років активного поборювання один одного спричинили в нашому краю таку духовну руїну, що в порівнянні з нею татарське лихоліття — це іграшка [23, с. 5]".

...Тільки тепер повною мірою розуміємо мудрість князя Василя-Костянтина Острозького. І якби подібних до нього людей було більше, вітчизняна історія пішла б зовсім інакше.

Його час, час спроб і зусиль знайти дорогу від серця до серця має стати уроком для сучасного покоління. Ми не повинні чекати, коли хтось за нас вирішить нашу справу, мусимо визначитись: продовжувати безглуздя розбрату чи братися енергійно до відбудовування єдності, розумного облаштування нашого спільного дому.

2. Князь Костянтин-Василь Острозький – великий меценат і просвітник

2.1 Острог ХVІ-ХVІІ ст. - перший в Україні науково-освітній центр

Постаті, хай би якими не видавалися видатними з нашого погляду чи сучасників, залишають слід у пам'яті людей, літописі держави не лише своїми вчинками й високими моральними чи політичними чеснотами, а й завдяки внеску у поступ та духовний розвиток суспільства. Вважаємо, до таких, без будь-яких застережень, особистостей належить Василь-Костянтин Острозький — один з найбільших можновладців XVI століття, відомий до того ж меценат і просвітитель.

Занепадали міста й руйнувались замки, зникали церкви й монастирі, а пам'ять про нього продовжує жити. Не тільки як про людину, яка володіла третиною Волині, і впливового державного та церковного діяча. А постать, усвідомлююча шлях розвитку Русі-України і йшла ним твердими і впевненими кроками. Великого романтика і утопіста, прагматика і тонкого дипломата. Проте найважливішим здобутком усього життя й діяльності Василя-Костянтина справедливо вважають створення і підтримку першого прообразу вищої школи в Україні - Острозької академії, що увіковічнила його ім'я, а в наші часи дала поштовх до відродження колишньої князівської столиці — "Волинських Афін".

Міста, мов люди. Народжуються, мужніють і умирають. А ось у XVI-XVII ст. для Острога, великого на той час міста, настала золота доба. Це був період, коли "Волинські Афіни" завдяки В.-К. Острозькому скликали до себе блискучі інтелектуальні сили як України, так і з-поза її меж. Родове місто знаменитих князів вважалося жвавим торговим центром: тричі на рік тут відбувались гучні ярмарки. На них з'їжджались купці зі всієї Європи та Сходу, через місто пролягало кілька важливих торговельних шляхів з Польщі, Молдови, Білорусі, Литви, Криму, Росії, Балкан та країн Західної Європи. Привозили сюди крам зі всього світу, а купувались вироби місцевих ремісників. Як кожне місто, заангажоване в міжнародній торгівлі, Острог швидко зробився відкритим для сприйняття всіляких новітніх культурних, мистецьких та релігійних віянь. Протягом останньої чверті XVI століття докорінно змінився навіть зовнішній вигляд Острога (за участю італійських архітекторів). Жодне волинське місто того часу не мало стільки будівель, виконаних у стилі ренесансу (замок, три дерев'яні палаци, міські вежі та будинки, ратуша). Тут стикувалися, взаємозбагачуючись, різні національно-культурні традиції.

Якщо під'їжджати до Острога з боку Дерманя, можна побачити на високому березі річки Вілія над Замковою горою куполи Богоявленського собору, що вражає своєю неповторністю, оригінальністю стилю і величчю. Неподалік від храму в середні віки здіймалась Кругла башта з вузькими бійницями та високим атиком із зубчатим парапетом.

Князівський осідок оточувала кріпосна стіна. Потрапити до нього могли тільки через ворота, які пильно охоронялись: Замкові, Дерев'яні, Луцькі й Татарські. Вулиці — Грецька, Підзамкова, Луцька — збігали до Ринку в центрі міста. У 1577 р. в Острозі налічувалось сотні будинків, функціонувало близько десятка церков. Жителі займались ремеслом і, як у будь-якому середньовічному місті, об'єднувалися в цехи: шевський, ковальський, теслярський, гончарний, сідлярський та інші. Був навіть цех скрипалів. В останній чверті XVI ст. тут виник відомий в Україні та Білорусії так званий острозький церковний спів. У документах зафіксована згадка від 1583 р. про Лаврентія — музику князя Острозького, а від 1635 р. — про проживання у місті 22 музик посполитих. У 1585 році місто отримує королівську грамоту (привілей) на магдебурзьке право, тобто на міське самоврядування, що стимулює до ще інтенсивнішого економічного розвитку міста. Острог розширювався просторово, зростала і кількість мешканців. На початок XVII ст. у місті проживало майже сім тисяч людей.

Сучасників вражав величавий двоповерховий замок з глибокими підземеллями, де зберігалися князівські скарби. У твердині також розташовувалась велика для того часу бібліотека рукописних та друкованих книг. В Острозькому музеї-заповіднику можна й нині побачити стародруки, які, не виключено, походять із замкової книгозбірні. Серед них — греко-латинський словник, виданий в Базелі у 1562 р., на форзаці якого написані панегіричні вірші до Василя-Костянтина Острозького. Є в музеї ще одне базельське видання — трагедії Єврипіда, франкфуртського друку промови Ціцерона, грецька граматика Кленарда, "Космографія" Себастяна Мюнстера, подарована кн. В.-К.Острозькому. Вона й досі зберігається у бібліотеці імені Оссолінських у Вроцлаві.

Острог у XVI ст. відомий в Україні також і як осередок малярстза. Цікаво, наприклад, якщо у Львові, Луцьку та Володимирі у податковому реєстрі фіксуються окремі майстри-маляри, то в Острозі їх сім (Харитон, Лазко, Гаврилович, Дашко, Духнич, Богдан та Федір). У цей час і саме тут стає помітним відхід від традицій класичного іконописного малярства, спостерігаються паростки нового розуміння мистецького ідеалу, зумовленого гуманістичними тенденціями доби ренесансу.

Центром "домоначального града", як і будь-якого середньовічного міста, був князівський замок з укріпленими брамами і баштами. Від торговиці до мурів тягнулися одноповерхові будинки на вузьких земельних ділянках і втягнуті углиб кварталу. В окольному городі, що не належав безпосередньо до меж замку, височіли три церкви, костел, розміщалися будинки шляхти. Тут мешкали піддані і дворові слуги князя. А в місті — ремісники, купці та інша людність, яка користувалася правами самоврядування. Духовною окрасою Острога тих часів була Острозька академія. Будівлі її не збереглися. На жаль, не дійшли до нас навіть їх описи. Про першу українську школу вищого типу є лише згадки загального характеру. Зокрема в Острозькому Букварі (1578 р.) йдеться, що Бог повелів князеві Василю-Костянтину Острозькому "... устроіти дом на діло книг печатних, к тому же еще дом і дітей к научанію... і зібравши мужей в божественном писанії іскусних, в греческом язиці і латинськом, пачеже і в руском і пристави їх дітищному училищу [21, с.111]". Відомо також, що десь у проміжку між 1576 і 1578 рр. для школи збудовано поруч із друкарнею дім, в якому, ймовірно, було декілька кімнат-класів. Протягом наступних п'яти років "цей великий колегіум ... з великою набожністю і майже королівським розмахом...." розбудовується [3, с.78]. В академії на той час було відносно багато приміщень — сім кімнат, кухня, пекарня тощо. Очевидно, в академії жили викладачі та студенти, принаймні декотрі із числа тридцяти стипендіатів. Із листування папського нунція в Речі Посполитій А.Болоньєтті, який був обізнаний із справами княжого двору, відомо, що будівництвом і справами академії опікувався особисто князь В.-К. Острозький. Якийсь час ця свята справа була чи не основним завданням його життя. Князь добре розумів, що одним із найважливіших факторів, що призвів до кризи духовного життя, була відсутність в Русі-Україні своєї, національної школи. Автор знаменитої "Перестороги" писав тоді: "І так то вельми много зашкодило панству руському, же не могли школ і наук посполитих розширяти, і оних не фундовано, бо коли би були науку міли, тогди би за невідомостю й глупством своїм не прийшли до такової погибелі".

Читаючи кроніки польскії, знайдеш о том достатечне, як поляці Рускії панства поосідали, поприятелившися з ними і цорки свої за русинов давши, через них свої обичаї оздобнії і науку укоренили, так, іж Русь посполитовавшися з ними, позавиділи їх обичаєм, їх мові і наукам і, не маючи своїх наук, у науки римскії свої діти давати почали, котрії з науками і віри навикли. І так помалу-малу науками своїми все панство руськоє до віри римської привели, іж потомкове княжат руських з віри православної на римськую викрестилися, і назвиська й імена собі поодміняли, яко би ніколи не знайшлися бути потомками благочестивих прародителей своїх [57, с. 27]".

І справді, після Люблінської унії 1569 року на Україні місцевою шляхтою засвоюються польсько-шляхетські норми моралі, звичаїв, людських відносин, громадської поведінки, а також освіта, мова, манери, внаслідок чого українська шляхта повільно, але впевнено асимілювалась, втрачаючи свою традиційну простоту і набираючись "розкоші і славолюбства".

Звичайно, відбулося це не раптом і стосувалося не всієї української шляхти. Могутнім айсбергом над цією маргіналізованою гладдю піднімався князь Василь-Костянтин Острозький. Але як далеко зайшов цей процес маргіналізації, скажімо, у сфері мови, можна судити з такого факту. Навіть Андрій Курбський, людина глибоких ортодоксальних поглядів, надсилаючи К.-В.Острозькому бесіди Іоана Златоуста, перекладені церковнослов'янською мовою, і при цьому висловлюючи своє захоплення змістом цього твору, зауважував, що книжку "ліпшого ради вразуміння' слід перекласти польською.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7