Реферат: Національно-визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої в середині ХVII ст.

Зміни в соціально економічному житті. Утвердження козацької держави – Гетьманщини – відбувалося на тлі глибоких зрушень в господарському і суспільному житті:

– було ліквідовано велике й середнє світське землеволодіння;

– ліквідовано фільварково-панщинну систему господарювання;

– заборонено кріпацтво;

– натомість сформувалася козацька, селянська, а також державна власність на землю;

– польські магнати і католицька шляхта й католицьке духовенство змушені були залишити Україну;

– провідну роль в житті суспільства став відігравати козацький стан. Влада, основні багатства зосереджувалися в руках козацької старшини, яка формувалася із представників різних суспільних верств;

– великим завоюванням козацької держави стала особиста свобода абсолютної більшості селян і міщан, які, крім того, могли вільно вступати до козацького стану;

– переважна більшість селян покозачилася;

– в містах було ліквідовано засилля іноземців та усунуто національно-релігійні перешкоди для занять ремеслами, промислом, торгівлею, для участі в самоврядуванні.

1.4 Воєнно-політичні події 1650-1653 рр.

Зборівська угода (1649 р) не зняла суперечностей між Україною та Польщею. І боротьба спалахнула з новою силою. Вже у вересні 1650 р. Король Ян Казимир обговорював з представниками папи римського плани нового походу в Україну.

Битва під Берестечком. У лютому 1651 р. поляки порушили мирний договір. Королівська армія вторглась на Брацлавщину і захопила містечко Красне. Ця подія стала початком нового протистояння, вирішальним моментом якого була битва під Берестечком на Волині. Тут 18 червня 1651 р. зустрілися 150-200-тисячна польська і 100-тисячна козацька армії. На боці козаків виступив також 50-тисячний загін татарської кінноти. Після триденних боїв намітилася перевага на користь повстанців. Однак, татари не були зацікавлені в перемозі козаків, навпаки – вони покладали надії на взаємне ослаблення воюючих сторін. Тому у вирішальний момент покинули поле бою. Коли Б. Хмельницький, спробувавши їх зупинити, прибув до хана, татари взяли його в полон. З якого він визволився лише через деякий час і за викуп. Поляки оточили табір, штурмували його протягом 10 днів. Командування повстанською армією перейшло до полковника Івана Богуна, який зміг прорвати польське оточення і відвести з оточення більшу частину армії на Київщину.

Повернувши із полону на початку липня, Б. Хмельницький швидко відновив боєздатну армію і вже на початку вересня зупинив просування литовсько-польських військ в районі Білої Церкви.

Білоцерківський мирний договір.18 вересня 1651 р. у м. Біла Церква між поляками і Б. Хмельницький був підписаний новий мирний договір, який значно обмежував автономію козацької держави:

– козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство. У Брацлавське і Чернігівське воєводства поверталася польська адміністрація, а магнатам і шляхті віддавалися їхні маєтки;

– козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чол.; ті хто залишався за межами реєстру, верталися у підданство до польських панів;

– гетьман підпорядковувався польському королю, зобов’язувався розірвати союз із Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземними державами;

– підтверджувалися права православної церкви та української шляхти. Однак питання про скасування церковної унії навіть не порушувалося.

Білоцерківський договір викликав невдоволення серед козаків. Однак Б. Хмельницький розглядав його як можливість для відновлення сил.

З метою досягнення воєнно-політичної ізоляції Польщі Б. Хмельницький прагнув зав’язати відносин з придунайськими країнами – Валахією, Трансільванією, а особливо з Молдовою. Однак, молдавський господар В. Лупул підтримував польського короля. У серпні 1651 р. козаки під проводом Б. Хмельницького перейшли Дністер і вторглись на територію молдавського князівства. А на початку вересня оволоділи столицею князівства – м. Яссами. Лупул погодився на мир. Головною умовою якого була відмова Молдови від союзу з Польщею. Лупул зобов’язувався видати свою дочку заміж за сина Б. Хмельницького – Тимоша. Однак після Берестецької битви Лупул відмовився виконувати свої зобов’язування перед Україною. Тоді гетьман підготував новий похід проти Молдови.

Польський король, не бажаючи допустити воєнний союз України з Молдовою, направив свої війська проти козаків, що йшли з Подніпров’я до Молдови.23 травня 1652 р. біля гори Батіг на Брацлавщині (сучасна Вінниччина) між ними сталася жорстока битва, в ході якої поляки були вщент розбиті.

Перемога під Батогом викликала величезне піднесення в українському суспільстві. Повстання спалахували по всій Україні. Почалося повсюдне винищення шляхти, поляки мусили рятуватися й залишали землі Гетьманщини. У результаті до липня 1652 р. територія Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств були звільнені від поляків. Західні кордони Гетьманщини знову встановилися по берегах р. Случ, як передбачав Зборівський договір 1649 р. Білоцерківський договір утратив чинність. Відновилася гетьманська влада, й козацька Україна знову здобула незалежність.

Молдавські походи 1652-1653 рр. Після Батозької битви, у травні-червні 1652 р. козаки, вступивши до Молдови, змусили Лупула виконати попередні зобов’язання. У серпні Тимош одружився з Розаною дочкою Лупула. Однак спокій не наступив. Занепокоєні українсько-молдавським союзом, Польща, Валахія і Трансільванія об’єдналися в антиукраїнську коаліцію. У квітні 1653 р. вони, за підтримки польського уряду, захопили Ясси й посадили на престол свого ставленика. Лупул звернувся за допомогою до Б. Хмельницького. Двічі (у квітні та липні-серпні 1653 р) Тиміш на чолі козацького війська ходив рятувати свого тестя й допомагав тому повернути престол. Але нерозважлива політика Тимоша призвела не тільки до його загибелі на початку вересня, а й підштовхнула Валахію та Трансільванію до створення разом з Польщею антиукраїнської коаліції. Після зміщення з престолу Лупула до них приєдналася й Молдавія.

Жванецька облога. У кінці серпня 1653 р. в похід на Україну вирушив польський король Ян Казимир, який у жовтні став табором під містечком Жванець (Хмельницька область). Туди підійшли й основні сили українсько-татарського війська. Польський табір було взято в облогу. Значних боїв не було, але поляки потерпали від холоду, хвороб, нестачі продовольства(майже 10 тис. поляків померло). За цих умов поляки були готові капітулювати. Однак їх уже вкотре врятували татари.5 грудня 1653 р. хан і польський король уклали сепаратну угоду, за якою воєнні дії припинилися, татари отримували дозвіл брати ясир на західноукраїнських землях. Інтереси України за цією угодою не бралися до уваги.

Внутрішнє і зовнішнє становище України. За умов тривалої війни становище козацької держави невпинно погіршувалося. Особливо загострилася ситуація восени 1653 р. Шість років війни виснажили Україну. Внаслідок польських каральних походів, ординських грабунків, постійних мобілізацій населення, епідемій чуми та холери було спустошено понад 100 міст і містечок на Правобережжі, знелюдніли території Брацлавщини та Київщини.

Занепало сільське господарство. Зубожіле козацтво вже не могло виконувати військову повинність. Дедалі складніше проходили мобілізації. Рятуючись від загарбників люди тікали на Слобожанщину.

Погіршувалося й міжнародне становище Української держави. Польща, Молдова, Валахія і Трансільванія об’єднувалися в антиукраїнський союз. Кримський хан надто часто зраджував українців. Польща, не змирившись з існуванням козацької держави, готувалася до нового наступу.

За цих умов, задля збереження основних здобутків війни, передусім держави, Ю. Хмельницький дійшов висновку про необхідність вдатися до союзу з московським царем.

5. Українсько-московський договір 1654 р. Березневі статті

Б. Хмельницький ще з 1648 р. звертався до московської держави з проханням допомогти Україні в боротьбі з Польщею. До того ж його непокоїла можливість налагодження відносин Московії з Річчю Посполитою. Адже їх пов’язував Полянівський мирний договір 1634 р., якого цар не наважувався порушувати, аби не давати польському урядові приводу до нової війни. Москва також остерігалася полум’я козацького повстання, що могло перекинутися на московські землі.

Аби підштовхнути царський уряд до союзу з Військом Запорозьким, Хмельницький, як зазначає Б. Лановик, навіть погрожував піти війною на Московську державу. У червні 1653 р. він в листі до царя дав зрозуміти: якщо той і надалі зволікатиме з допомогою українській державі, то Україна укладе союз з Туреччиною. До того ж гетьман наголосив на вельми неприємних наслідках такого союзу для Москви. Тобто, на нашу думку, з самого початку це був "нерівний шлюб", до якого Москва особливої зацікавленості не виявляла, це був вимушений союз.

Нарешті, 1 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві вирішив прийняти все Військо Запорозьке "під високу государеву руку". У зв’язку з цим рішенням до України було відряджено велике посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Зустріч і переговори відбувалися на раді в Переяславі 8 січня 1654 р. У ході переговорів козаки запропонували боярам присягнути українському народу від імені царя, як це робили польські представники. Російські посли відмовилися, мотивуючи відмову тим, що "самодержець не присягає своїм підданим". Цей інцидент ледве не зірвав укладання договору. Лише після запевнення В. Батуріна, що цар охоронятиме всі права України, гетьман і старшина погодилися на присягу.

Всього на вірність московському цареві 8 січня 1654 р. присягнуло 284 особи. Згодом представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України, де присягу, за їхніми даними, склали понад 127 тис. осіб чоловічої статі. Відмовилися присягати ряд представників козацької старшини, зокрема І. Богун та І. Сірко. А також Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим.

Переяславська рада лише започаткувала оформлення московсько-українських відносин, бо письмових угод в Переяславі укладено не було. Для остаточного оформлення договору до Москви було відправлене посольство козацького війська на чолі з генеральним суддею С. Зарудним та полковником П. Тетерею. Вони привезли до Москви "прохання" гетьмана до царя з 23 пунктів ("Статті Богдана Хмельницького"). Основна ідея цих документів – встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою при яких за Україною залишається як внутрішня, так і зовнішня державна самостійність.

„Березневі статті”. Остаточний текст українсько-московського договору (було узгоджено 17 статей, а з шести статей узгодження відкладали на пізніше) було ухвалено у Москві в березні 1654 р., звідси і його назва – "Березневі статті" (їх оригінали не збереглися).

Домовленість між Україною і Росією не були оформлені єдиним документом. Умови взаємин між державами були зафіксовані в протоколі московських переговорів, гетьманських статтях і відповідях на них, а також у жалуваних грамотах царя.

Відповідно до договору:

Україна зберегла усі свої порядки, форму правління на чолі з гетьманом, який пожиттєво обирався на козацькій раді;

Незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика;

Підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорозького;

Кількість козацького війська встановлювалася 60 тис. осіб;

Збір податків в Україні покладався на місцевих урядників без втручання російських чиновників, однак певна частина суми мала передаватися до московської казни;

Гетьман мав право приймати послів і підтримувати відносини з іноземними урядами за винятком Польщі і Туреччини;

Москва діставала право мати в Києві свого воєводу разом із невеликою залогою;

Цар брав на себе обов’язок захищати Україну своїми військами і звільнити її від домагань Польщі;

Царський уряд також отримав право затверджувати на посаді новообраного гетьмана тощо.

На думку істориків, договір являв собою типовий для того часу військовий союз сильної і більш слабкої держави на основі відносин васалітету. Україна не входила до складу Росії, а одержувала її захист, замість того визнаючи номінальну залежність від царя.

Загалом умови українсько-московського договору 1654 р. були рівноправними і (за умови дотримання) взаємовигідними. Водночас договір був незавершеним, недосконалим, діяв нетривалий час (кілька років) і незабаром через недотримання його російською стороною фактично втратив чинність.

Втім, попри недосконалість і недовговічність, українсько-московський договір 1654 р. давав змогу зберегти самостійність щойно створеної Української держави. Український уряд дістав можливість довести до переможного кінця війну проти Польщі, а отже, завершити возз’єднання всіх українських земель під своєю владою.

У міжнародних відносинах договір засвідчував право України на відокремлення від Польщі, став юридичним визнанням її державності та козацького устрою, тобто він був виявом міжнародного визнання самостійності Української держави.

6. Воєнно-політичні події 1654-1657 рр.

У відповідь на українсько-московську угоду поляки і татари об’єднали свої сили, уклавши влітку 1654 р. так званий Вічний договір, і почали новий етап війни.

Уже восени 1654 р. польська армія вторглась на Брацлавщину, згодом до неї приєдналася і татарська орда. Взимку вони взяли в облогу Умань. На допомогу уманцям виступив Б. Хмельницький в союзі з 10-тисячним загалом російських стрільців. Битва завершилася незначною перевагою Б. Хмельницького, однак, через втому армії він не зміг остаточно розгромити поляків.

Навесні 1655 р. театр воєнних дій перемістився на західноукраїнські землі. У березні 1655 р. українська армія розгромила польське військо під Городком і почала облогу Львова, звільнивши незабаром усю Галичину.

Одночасно на території Білорусії і Смоленщини успішно діяли українські і російські війська, що витіснили звідти литовську армію і зайняли частину Литви.

Успішними воєнними діями українсько-російських військ скористалася Швеція, котра в союзі з німцями (з Бранденбургом) вступили у війну проти Польщі. Шведи захопили майже всю територію Польщі, включаючи Краків і Варшаву. Польська армія не витримала війни на два фронти і капітулювала. Польський король Ян Казимир утік у Сілезію. Литва прийняла шведський протекторат, частина польських земель відійшла німцям.

Віленське перемир’я. Зміна політичної ситуації, успіхи Швеції налякали російський уряд, котрий бачив у Швеції нового небезпечного ворога. За цих умов Москва пішла на зближення з Польщею, яка запропонувала російському цареві Олексію Михайловичу стати польським королем на випадок смерті Яна Казимира.

У травні 1656 р. цар оголосив війну Швеції, а в серпні розпочалося московсько-польські переговори у Вільно. Українську делегацію на ці переговори не допустили.24 жовтня 1656 р. було укладено Віленське перемир’я, яке передбачало:

– воєнні дії між Польщею й Москвою припинялися;

– обидві країни зобов’язувалися не розпочинати переговори про мир зі Швецією;

– натомість передбачалися спільні воєнні дії проти Швеції та Бранденбурга;

– обрання царя на польський трон.

Після цієї, по суті зрадницької угоди військовий союз України з Москвою проти Польщі фактично втратив силу. У Чигирині відбувалася козацька Рада, де гетьман і старшина присяглися спільно боронити Україну. У цій ситуації головною метою Б. Хмельницького було збереження незалежності Української держави та об’єднання у її складі західноукраїнських земель. Віленське перемир’я розглядалося як порушення українсько-російського договору.

Гетьман вирішив шукати нових союзників у війні проти Речі Посполитої. Як нові союзники у війні проти Речі Посполитої були обрані Трансільванія і Швеція. У жовтні 1656 р. був укладений військовий союз із Трансільванією (яка, у свою чергу, із грудня того ж року стала союзником Швеції) проти Польщі. Велися також активні переговори зі швецьким королем. Однак, шведи, претендуючи на всі польські землі, не погоджувалися визнати за гетьманом всіх українських етнічних територій.

Проте, українські війська в союзі зі шведською і трансільванською армією наприкінці 1656 р. і влітку 1657 р. успішно воювали на території Польщі та Білорусії. Однак, після нападу на Швецію з боку Данії шведи відвели свої війська, а трансільванський князь перед загрозою нападу татар почав переговори з поляками. За цих умов козаки повернулися в Україну.

У 1657 р. ситуація значно погіршилась: загострилися відносини між різними угрупуваннями козацької старшини; частина полків була незадоволена політикою гетьмана і тривалою війною; запорожці обвинувачували Хмельницького в незаконних поборах і особистому збагаченні. Важко хворий Хмельницький змушений був відмовитися від планів проголосити себе князем і заснувати монархічну династію. Він обмежився тим, що гетьманом було обрано його 16-річного сина Юрія, а опікуном призначено генерального писаря Івана Виговського.27 липня 1657 р.Б. Хмельницький помер. З його смертю ще більше загострилося протиріччя між старшиною, яка прагнула одержати феодальні привілеї, і рядовим козацтвом; розгорнулася боротьба старшинських угрупувань за владу, що призвело до Руїни.

Значення Національно-визвольної війни. Національно-визвольна війна стала переломним етапом в житті України, який визначив напрямки її розвитку на багато десятиліть:

– у ході війни виникла і зміцнилася ідея боротьби за державну самостійність України, були закладені основи української національної державності;

– була створена незалежна національна держава, частина якої на Лівобережжі України (Гетьманщина) на правах автономії проіснувала в складі Російської імперії з 1659 р. до початку 80-х років ХVIII ст. Національно-патріотичні сили у Правобережній України прагнули відновити державну структуру з власною територією і возз’єднатися з Гетьманщиною;

– в результаті війни на більшості території України було ліквідовано шляхетське і магнатське землеволодіння, кріпосне право;

– переважна більшість селян одержали особисту волю і право на володіння землею;

– значно зміцнювалося козацтво, яке стала панівною в Україні;

– народні маси отримали досвід боротьби проти як національно-релігійного гніту, так і соціальної нерівноправності та економічного гноблення.

Разом з тим, Б. Хмельницький, як і більшість козацької старшини, не виходили за рамки феодального світогляду. Козацька верхівка прагнула не до встановлення демократичного республіканського устрою в новій державі, а до заняття в ньому тієї соціальної ніші, яка звільнилася після вигнання з українських земель магнатів і польської шляхтою Звідси – прагнення значної частини старшини до установлення феодальних повинностей на свою користь, зайняти місце правлячого класу, що призвело до розколу серед козацтва, а після смерті Б. Хмельницького – до громадянської війни.