Курсовая работа: Мiжнародно-правовi механiзми вирiшення мiжнародних спорiв мирним шляхом

Норми багатьох міжнародно-правових актів, спрямовані на правове забезпечення виконання міжнародних зобов’язань, закріпились у Статуті ООН, а принциповою основою сучасної системи мирних засобів розв’язання міжнародних спорів є міжнародно-правовий принцип мирного їх врегулювання, розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974 р. та наступних міжнародно-правових актах.

Відповідно до Розділу VI Статуту ООН мирними засобами розв’язання спорів між державами є: проведення переговорів, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів, а також будь-які інші мирні засоби за вибором сторін. Треба наголосити, що Статут ООН, окрім спорів, згадує ще й про ситуації, продовження яких може загрожувати миру й безпеці та пропонує шляхи їх вирішення, а отже, він не обмежує сторони у виборі засобів для мирного розв’язання спорів. Основним критерієм вибору таких засобів є характер самого міжнародного спору.

У відповідності зі статтею 33 Статуту ООН сторони, що беруть участь у спорі, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, повинні насамперед намагатися розв’язати його за допомогою переговорів, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод або інших мирних способів за своїм вибором. Тому відразу ж необхідно відзначити, що перелік способів вирішення міжнародних спорів не є обмеженим і підлягає розширювальному тлумаченню.

Безпосередні переговори припускають установлення контакту й обмін думками між державами, що сперечаються, з метою досягнення угоди з різних питань. Під добрими послугами міжнародне право розуміє сукупність дій держав, що не беруть участь у даному спорі, або інших суб’єктів міжнародного права, що спрямовуються на встановлення або поновлення прямих переговорів між тими, хто сперечається, з метою створення сприятливих умов для мирного вирішення спору.

Посередництво - це сприяння держав або інших суб’єктів міжнародного права, що не беруть участь у даній суперечці, з метою мирного врегулювання спорів. Під міжнародною слідчою процедурою розуміється розслідування міжнародним органом конкретних обставин і фактичних даних, що лежать в основі міждержавної розбіжності. Міжнародна погоджувальна процедура припускає розгляд спорів в утворюваних сторонами на паритетних засадах органах із метою виробітки проекту угоди. Міжнародний арбітраж (третейський суд) - це організований на основі угоди сторін розгляд спору окремою особою (арбітром) або групою осіб (арбітрами). Причому склад арбітрів, порядок діяльності суду, а також підлягаючі застосуванню норми права визначаються угодою сторін, що сперечаються; у процесі беруть участь представники сторін, процес очолює супер-арбітр, що обирається сторонами; рішення арбітражу носить обов’язковий характер. Розгляд міжнародних спорів у Міжнародному Суді припускає звернення сторін, що сперечаються, у спеціально створюваний на основі міжнародних договорів постійний орган, покликаний вирішувати міжнародні спори шляхом судової процедури. Можливо вирішення спорів в міжнародних організаціях, а також вирішення спорів іншими способами. Розглянемо коротко кожен з названих мирних способів вирішення міжнародних спорів [21, c.44].

Безпосередні переговори - це найбільш простий, зручний і поширений спосіб мирного вирішення спорів між державами. Зміст безпосередніх переговорів полягає в пошуку рішення розбіжностей самими сторонами, що сперечаються, шляхом установлення безпосереднього контакту і досягнення угоди між ними. Таким чином, у них беруть участь заінтересовані (держави, що сперечаються), які вирішують питання про метод, зміст рішень спірної проблеми у певному місці переговорів, частіше усього на території третьої держави або в міжнародній організації, тому що повинен бути дотриманий принцип суверенної рівності сторін.

Багато держав світу при вирішенні міжнародних конфліктів стоять на позиції першочерговості безпосередніх (прямих) дипломатичних переговорів, як найбільш ефективному способі вирішення міжнародних конфліктів.

Переговори можуть вестися через звичайні дипломатичні канали або на нарадах, що спеціально скликаються. Звичайно переговори ведуться в усній формі. Можливі також письмова форма, обмін документами, телеграмами й іншими засобами зв’язку.

Прямі дипломатичні переговори проходять без попередніх ультимативних умов, примусу, диктату або погроз.

Переговори можна класифікувати: а) стосовно предмету спору (мирні, політичні, торгові і т.д.); б) за кількістю учасників (двосторонні і багато сторонні); в) за рівнем представництва сторін (переговори глав держав і урядів; переговори міністрів закор донних справ; переговори дипломатичних представ ників; переговори уповноважених або спеціальних місій).

Переговори повинні вестися на основі поваги законних прав і інтересів всіх учасників. Вступивши в переговори, учасники зобов’язані утримуватися від дій, здатних зашкодити розв’язанню спору.

Одним з різновидів переговорів є консультації. Відповідно до раніше досягнутої домовленості держави зобов’язуються періодично або у випадку виникнення певного роду обставин консультуватися одна з одною для усунення можливих розбіжностей. Метою консультацій є попередження виникнення міжнародних спорів.

Добрі послуги полягають в наданні стороною, що не бере участь у конфлікті, допомоги тим, що сперечаються, у налагодженні прямого контакту, в організації безпосередніх переговорів. Звичайно добрі послуги пропонуються третіми державами або міжнародними організаціями самостійно. Після доведення відносин сторін, що сперечаються, до стадії переговорів функції суб’єкта, що робить добрі послуги, завершуються, тому що він у самих переговорах участь не приймає. Але при згоді сторін він може бути присутнім при переговорах [17, c.302].

Посередництво припускає активну участь посередника в переговорах, включаючи внесення пропозицій з окремих аспектів питання або у відношенні спору в цілому. При посередництві держави, що сперечаються, обирають третю особу (державу, представника міжнародної організації), що бере участь у переговорах у якості самостійного учасника. Остаточне рішення у спорі приймається учасниками спору і посередником шляхом взаємної угоди, що підписується всіма сторонами.

Добрі послуги і посередництво можуть надаватися державою, що не приймає участь в спорі, міжнародною посадовою особою або приватними особами. Для виконання ними своїх функцій необхідна згода сторін, що сперечаються. Добрі послуги і посередництво можуть бути зроблені з ініціативи як тих, що сперечаються, так і тих, що їх пропонують. Проте між наданням добрих послуг і посередництвом є і відмінності. Так, для здійснення посередництва необхідна попередня згода всіх учасників спору, у той час як добрі послуги можуть пропонуватися самостійно третьою особою або використовуватися лише за згодою одного учасника спору. Крім того, посередник є активною стороною в переговорах, його мета полягає не тільки в полегшенні контактів і доведенні сторін до переговорів (на чому закінчуються добрі послуги), але й в узгодженні позицій сторін: посередник може виробляти свої проекти врегулювання спору і пропонувати їх сторонам.

У міжнародну процедуру з примирення входить діяльність слідчих і погоджувальних комісій, що мають за мету допомогти розв’язанню спору шляхом досягнення безпосередньої угоди між сторонами.
У міжнародних спорах, що не торкаються ні честі, ні суттєвих інтересів держав і фактичних обставин, що виникають із розбіжностей в оцінці ситуації, сторони вправі встановити спеціальний міжнародний орган - слідчу комісію для з’ясовування питань факту.

Комісії формуються на паритетних засадах із рівного числа представників обох сторін. У їхній склад у якості членів або голови можуть включатися представники інших держав. Організація комісій і їхніх задач визначається угодою сторін, що сперечаються.

Завдання слідчих комісій полягає в з’ясовуванні фактичних обставин спору. їхнє створення було передбачено Гаазькими конвенціями про мирне розв’язання міжнародних зіткнень 1899 і 1907 років, у яких був визначений статус міжнародних слідчих комісій.

Якщо сторони не домовляться про інше, то комісія формується шляхом призначення кожній із сторін двох членів, із яких тільки по одному можуть бути громадянами держав сторін. Ці члени обирають голову. Такий же порядок установлений Загальним актом про мирне вирішення міжнародних спорів, прийнятим Лігою Націй у 1928 році і переглянутим ООН у 1949 році.

Розслідування комісією провадиться в змагальному порядку. Сторони у встановлені терміни викладають комісії факти, подають необхідні документи, а також список свідків і експертів, які повинні бути вислухані. Комісія вправі запитувати від сторін і інші додаткові матеріали. У процесі розгляду провадиться допит свідків, про що складається протокол.
За підсумками розслідування комісія виносить рішення за допомогою упорядкування доповіді, у якій встановлюється тільки факт спору. Ця доповідь не має сили рішення суду або арбітражу, і сторони мають право використовувати рішення комісії за своїм розсудом.

Слід зазначити, що слідчі комісії в міжнародній практиці використовуються досить рідко. Ширше використовуються погоджувальні комісії, що є щодо новим способом розв’язання міжнародних спорів. У статті 33 Статуту ООН цей спосіб спільно зі слідчими комісіями позначено поняттями “обстеження” і “примирення”.

Погоджувальні комісії формуються так само, як і слідчі. Проте вони мають більш широкі повноваження, ніж останні, тому що можуть не тільки з’ясовувати і встановлювати фактичні обставини, але і рекомендувати можливе розв’язання цього спору. Але все ж таки, на відміну від суду й арбітражу, остаточне рішення в справі приймається сторонами, що не пов’язані висновками комісії.

Деякі багатосторонні конвенції, наприклад Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, передбачають створення погоджувальних комісій, звичайно в порядку, подібному до того, що встановлений Гаазькими конвенціями. Відповідно до положень Акта про мирне розв’язання міжнародних спорів 1985 року постійна погоджувальна комісія складається з п’яти членів. По одному члену комісії призначають сторони, які сперечаються, три інших призначаються з числа громадян третіх держав. У випадку утруднення у виборі членів їхнє призначення може бути доручено голові Генеральної Асамблеї ООН, третім державам або вирішено жеребом.

Міжнародний арбітраж - це третейський суд для розв’язання спорів між державами, створений на основі угоди сторін, рішення якого мають для них обов’язкову силу.

Склад арбітражу (один суддя-арбітр або декілька), порядок його діяльності, а також підлягаючі застосуванню норми права визначаються угодою сторін у спорі, що іменується компромісом.

Арбітраж завжди формується з непарного числа членів, один із яких є суперарбітром або головою. Іноді арбітраж складається з одного арбітра.

Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1949 року встановив, що якщо сторони не погодяться про інше, то арбітраж буде складатися з п’яти членів. Сторони можуть призначити по одному члену зі своїх громадян, два другі третейських судді і суперарбітр обираються ними за згодою з числа громадян третіх держав.

Якщо в компромісі не сказане інше, арбітри повинні застосовувати норми, зазначені в статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. У резолюції 1958 року Генеральна Асамблея ООН рекомендувала державам брати до уваги зразкові правила арбітражного розгляду, підготовлені Комісією міжнародного права.

У Гаазі знаходиться і діє Постійна палата третейського суду, її адміністративна рада, що складається з міністра закордонних справ Нідерландів і дипломатичних представників країн-учасниць. У Палаті є список міжнародних арбітрів, із котрого держави вибирають собі арбітра для розгляду і вирішення справ. Національна група арбітрів складається з 4 чоловік. Ці арбітри вправі висувати кандидатів для обрання в члени Міжнародного Суду [28, c.92].

Міжнародному праву відомі наступні види міжнародного арбітражу (третейського розгляду):

- ізольований арбітраж (арбітраж ad hoc), що створюється в силу особливої угоди сторін, що сперечаються, для розв’язання конкретного спору, не прибігаючи до допомоги міжнародних інституцій;

- інституціональний (постійний) арбітраж, який здійснюється постійно діючим арбітражним органом. Такий арбітраж припускає наявність між державами особливої угоди, за якою вони заздалегідь зобов’язуються передавати здатні виникнути між ними спори на вирішення третьої (незацікавленої) сторони. Як приклад постійного арбітражу може бути наведена діяльність Палати третейського суду на основі Конвенції про мирне розв’язання міжнародних зіткнень 1907 року.

Судова процедура є одним із видів розв’язання міжнародних спорів. Міжнародний Суд - це утворюваний на основі міжнародного договору постійний орган, покликаний вирішувати міжнародні спори шляхом судової процедури.

На відміну від арбітражу, склад, процедура, юридичні джерела рішень Міжнародного Суду визначаються не спеціальною угодою сторін, що сперечаються, у кожнім" окремому випадку, а постійним Статутом Міжнародного Суду ООН, що складає невід’ємну частину Статуту ООН. Всі члени ООН є тим самим і учасниками Статуту.

Держави - не члени ООН можуть стати учасниками Статуту на умовах, визначуваних Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки (стаття 93 Статуту ООН).

Міжнародний Суд ООН знаходиться в Гаазі, склад головного суду - 15 судів, що обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки ООН на 9 років, із числа фахівців в галузі міжнародного права.

Міжнародний Суд правочинний виносити не тільки обов’язкові рішення у спорах, переданих на його розгляд за згодою сторін, але і вправі давати будь-які консультативні висновки у відношенні будь-яких питань міжнародного права [11, c.92].

З моменту створення Міжнародного Суду в 1946 році на його розгляд було передано більше 60 спорів між державами і викликано більше 20 консультацій міжнародними організаціями.

Судовий процес у рамках Міжнародного Суду складається з двох частин: письмової й усної. Письмова частина полягає в повідомленні Суду сторонами меморандумів і контрмеморандумів, що викладають позиції держав, які сперечаються, усна - у заслуховуванні представників держав, що сперечаються, їхніх адвокатів, свідків, експертів.

Рішення Суду юридично обов’язкове для сторін, що беруть участь у справі. Воно не створює правового прецеденту для вирішення інших справ аналогічного характеру (стаття 59 Статуту Міжнародного Суду ООН). Рішення Суду остаточне й оскарженню не підлягає. Невиконання його однією зі сторін надає право іншій стороні звернутися до Ради Безпеки ООН. Якщо остання визнає за необхідне, то вона може зробити рекомендації або вирішити питання про вживання заходів для виконання рішення (стаття 49 Статуту ООН).

Серед розглянутих Міжнародним Судом справ основне місце займають територіальні спори, що стосуються невеликих ділянок державної території (наприклад, голландсько-бельгійський спір про територіальні анклави), а також територіальні спори, подібні індійсько-португальському спору про право проходу через територію Індії, спори ФРН, Данії і Голландії про делімітацію континентального шельфу Північного моря.

Міжнародний Суд ООН є не єдиним судовим органом, що розглядає міжнародні спори в порядку судової процедури.

У залежності від характеру розглянутих спорів міжнародні суди діляться на суди з вирішення:

а) міждержавних спорів (Міжнародний Суд ООН,Економічний Суд СНД);

б) як міждержавних спорів, так і справ, порушу ваних фізичними і юридичними особами проти держав і міжнародних організацій (Європейський суд з прав людини);

в) трудових спорів у рамках міжнародних органі зацій (Адміністративний трибунал МОП);

г) з притягнення до відповідальності фізичних осіб (Нюрнберзький трибунал);

д) різноманітних категорій спорів (Суд ЄС).

Одним з головних принципів формування складу суду є принцип представництва в Суді найголовніших форм цивілізації і основних правових систем миру. Так, місця в Суді розподілені по головних регіонах миру: три члени від Африки, два члени від Латинської Америки, три члени від Азії, п’ять членів від Західної Європи і інших держав включаючи Канаду, Сполучені Штати, Австралію і Нову Зеландію і двох членів від Східної Європи.

У складі Суду 15 суддів. Вони обираються ГА ООН і РБ ООН, що голосують незалежно одна від одної. Для того, щоб бути обраним, кандидат повинен отримати абсолютне число голосів в обох органах. В цілях забезпечення спадкоємності у складі Суду не всі терміни повноважень 15 суддів закінчуються в одне і теж час. Кожні три роки проводяться вибори однієї третини членів Суду.

Слід зазначити, що судді ad hoc не є постійними членами Суду і беруть участь у засіданні лише у конкретних справах, для розгляду яких вони призначені. Суд може також запросити асесорів для участі у засіданні з розгляду певної справи. На відміну від суддів ad hoc, асесори не мають право голосу і обираються Судом, а не сторонами. Суд може також доручити іншій особі або організації, на свій розсуд, провадження розслідування чи експертизи.

Члени Суду не можуть виконувати ніяких політичних або адміністративних обов’язків і виступають в особистій якості, а не як представники держав, громадянами яких вони є, проте в числі суддів не може бути більш за одного громадянина будь-якої держави. До роботи судді залучаються також тимчасові судді.

Суд шляхом таємного голосування, в якому беруть участь все 15 суддів Міжнародного суду ООН, обирає строком на три роки голову і віце-голову (заступника) Суда, які можуть бути переобрані. Суд призначає свого секретаря.

На посаду голови Міжнародного суду ООН в 6 лютого 2009 був обраний японець Хісасі Овада (Hisashi Owada). 76-річний Хісасі Овада замінив на цій посаді британську суддю Розалін Хіґґінc (Rosalyn Higgins). Заступником нової голови суду був вибраний 52-річний словацький суддя Петер Томка (Peter Tomka).

Хісасі Овада, випускник юридичного факультету Гарвардського університету, є суддею Міжнародного суду ООН з 2003 року. З 2001 року він також є членом Постійного міжнародного арбітражного суду. З 1994 по 1998 рік він був постійним представником Японії при ООН.

Останній раз склад суду оновився на третину 6 листопада минулого року на 63-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН, а за виконання своїх повноважень п’ятеро нових суддів узялися з 6 лютого, після чого і було переобрано керівництво суду.

Склад Міжнародного суду ООН (станом на 6.02.2009) Голова - Хісасі Овада (Японія); Віце-голова - Петер Томка (Словаччина); Судді: Ронні Абраам (Франція), Бернардо Сепульведа Амор (Мексика), Мохаммед Беннуна (Марокко), Томас Бюргенталь (Сполучені Штати Америки), Бруно Зимма (Німеччина), Кеннет Кіт (Нова Зеландія), Абдул Г.Корома (Сьєрра-Леоне), Гонсало Парра-Арангурен (Венесуела), Раймон Рандзева (Мадагаскар), Леонід Скотников (Російська Федерація), Аун Шаукат аль Хасауна (Йорданія), Розалін Гіггінс (Велика Британія), Ші Цзююн (Китай).

Компетенція Міжнародного Суду визначена в главі II (статті 34-38), а також у главі IV (статті 65-68) Статуту Суду. Цією главою Статуту встановлюються границі компетенції Міжнародного Суду.

По-перше, компетенція Суду поширюється лише на суперечки між державами. Суд не може розглядати суперечки між приватними особами й державою й тим більше суперечки між приватними особами. Але й суперечки між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторін. Таким чином, компетенція Суду є для держави не обов’язкової, а факультативної. Рішення про надання Суду лише факультативної компетенції було прийнято після досить напруженої боротьби з досить численними прихильниками обов’язкової компетенції Суду на конференції в Сан-Франциско в першому комітеті 4-ой комісії більшістю голосів (31 проти 14) [19, c.50].

Факультативний характер передачі державами спорів на вирішенні суду проявляється, зокрема, у тім, що, відповідно до пункту 1 статті 36 Статуту Міжнародного Суду, “до ведення Суду відносяться всі справи, які будуть передані йому сторонами…”. Держави - учасники Статуту можуть, однак, визнати для себе компетенцію Суду обов’язковою по певних категоріях справ.

В 70-их - 80-их роках на цілому ряді сесій Генеральної Асамблеї ООН двічі з інтервалом у кілька років обговорювалося питання про посилення ролі й впливу Міжнародного Суду за допомогою розширення його компетенції й введення обов’язкової юрисдикції. На рубежі 70-их років з подібною ініціативою виступили західні, на рубежі 80-их - країни, що розвиваються.

Компетенція Суду поширюється тільки на спори між державами. Суд не може розглядати спори між приватними особами і державою і, тим більше, між приватними особами. Однак і спори між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторін. Таким чином, компетенція Суду є для держави не обов’язковою, а факультативною [22].

Слід, проте, відзначити, що в даний час виникаючі юридичні спори, що мають суттєве значення, держави віддають перевагу вирішувати не за допомогою судової процедури, а шляхом безпосередніх переговорів. Але це не впливає на зростання числа міжнародних судів і розширення їхньої компетенції у розгляді справ між різними категоріями суб’єктів, а не тільки між державами. У цілому можна відзначити, що в розвитку системи способів мирного розв’язання міжнародних спорів має місце тенденція зниження питомої ваги судової процедури і підвищення погоджувальної.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5