Курсовая работа: Проблема абсолютизму в Росії

Звичайно, не можна заперечувати, що в період правління Петра I закони приймалися в досить великій кількості і зачіпали майже всі сфери управління (Генеральний регламент, регламенти колегій, Військовий Артикул, Табель про ранги). Однак призначалися вони винятково для підданих, сам же монарх і близько не вважав себе зв'язаним законами. Практика прийняття політичних рішень при правлінні Петра I мало чим відрізнялася від епохи Івана Грозного. Воля монарха як і раніше розглядалася як єдино можливе джерело влади.

При цьому, не можна сказати, що Росія вуж дуже сильно відрізнялася в цьому змісті від країн Заходу. Та ж сваволя і волюнтаризм повною мірою застосовувався у Франції Людовиком XIV, що вважається класичним абсолютним монархом. Чого варті хоча б сумно відомі чисті проскрипційні бланки з підписом короля, куди чиновники поліцейського відомства за своїм розсудом могли вписати будь-яке прізвище, власник якого відразу без усякого суду виявлявся в Бастилії.

Інша справа, що при всіх протиріччях розвиток західноєвропейських абсолютних монархій пішло по шляху усе більше активного використання правових засобів при регулюванні різноманітних суспільних відносин. Поступове співвідношення між особистою сваволею й законом стало зміщатися убік останнього. Сприяло цьому кілька факторів, головним з яких було усвідомлення монархами того простого факту, що управляти державою набагато легше, якщо якнайбільше сфер суспільних відносин урегульована чіткими і ясними правовими нормами. По-друге, застосування волюнтаристичних методів управління державою, активне особисте втручання в усі сфери життя мають на увазі наявність певних особистісних якостей у монарха: високий інтелектуальний рівень, сила волі, енергійність і цілеспрямованість і т.д. Однак, порівняльний аналіз положення справ у Росії і Європі XVII–XVIII ст. показує, що більшість абсолютних монархів того часу, мало чим нагадували за своїми якостями Людовика XIV, Петра I або Фрідріха II. Отже, у силу своїх обмежених здатностей вони чисто фізично не могли ефективно застосовувати особисту сваволю в справах управління державою. До того ж волюнтаризм все-таки вимагає певної частки творчості, а із цим у більшості монархів того часу були явні проблеми. Набагато простіше було управляти в «автоматичному режимі» на основі норм і правил, що дісталися в готовому виді від попередників. Ну а те, що було ще не врегульоване, було передовірено врегулювати бюрократичному апарату.

1.3      Передумови і особливості розвитку абсолютизму і Росії

Час виникнення абсолютної монархії на території Росії – друга половина XVI століття, а остаточне її оформлення – перша чверть XVIII століття. Історично-правнича література не дає однозначного розуміння абсолютизму. До таких спірних питань необхідно віднести наступне: класова сутність абсолютизму, його соціальна база, причини утворення абсолютизму, співвідношення понять абсолютизму й самодержавства, час виникнення абсолютизму і етапи його розвитку, історична роль абсолютизму в Росії.

Як сказано вище, Російська держава мала як загальні з іншими державами, так і специфічні причини виникнення абсолютизму, які зложилися в силу територіальних, внутрішньо- і зовнішньополітичних особливостей. Наприклад, А.Н. Сахаров відзначає, що «історичний фактор – протиборство між селянством і класом феодалів у період зародження буржуазних відносин у країні не є основним у становленні російського абсолютизму в другій половині XVII століття. Одним з істотних факторів утворення абсолютизму в Росії є зовнішньополітичний фактор». [48, 112] Н.І. Павленко писала: «Особливість російського абсолютизму полягала в тому, що він виник на базі протиборства сил усередині одного класу, тобто між дворянством і боярством». [38, 29]

Епоха XVI- XVII століть була переломним етапом не тільки для Європи, але і для Росії. У межах цих двох сторіч, коли йшла підготовка абсолютизму, можна виділити два етапи: XVI століття – поч. XVII століття – початок нового періоду російської історії. Обидва етапи відзначені селянськими війнами – перша затримала розвиток абсолютизму, а друга була чинником його створення.

Середина XVII століття – це період початку формування буржуазного суспільства, період абсолютизму. Важливою причиною виникнення абсолютизму в Росії був економічний розвиток країни в XVI- XVII століттях. У цей період екстенсифікується сільське господарство через розширення посівних площ і посилення кріпосного гніта; відбувається спеціалізація районів на виробництві певних сільськогосподарських продуктів. Помісна форма землеволодіння сприяє розкладанню натурального господарства – замість продаваних на ринках продуктів сільського господарства поміщики купували вироби західноєвропейських мануфактур і предмети розкоші. Однак, такого роду ринковими зв'язками були охоплені далеко не всі вотчини: лише великі землевласники мали можливість створювати багатогалузеве господарство, організовувати промисли й збувати товарні надлишки не тільки на внутрішньому, але й на зовнішньому ринку. Тобто, у Росії починається процес первісного нагромадження капіталу, хоча, на відміну від Англії, він протікав у феодальній формі — багатства накопичувалися у великих землевласників.

Феодально-кріпосницькі відносини створювали обмежені можливості для розвитку торгівлі, оскільки феодальне господарство засноване на дрібному селянському натуральному господарстві, що не було високопродуктивним. Існування старих аграрних відносин при виникненні нових форм буржуазної держави — одна з основних особливостей російського абсолютизму. «Абсолютизм виник і розвивався в спеціальних умовах існування кріпосного права й сільської громади, підданої вже значному розкладанню». [42, 65]

Однією з важливих передумов формування абсолютизму виявилася соціальна сфера. Властиво економічні зміни в житті суспільства не визначають розвитку форм державності, економічним змінам відповідають зміни в соціальній структурі суспільства, і насамперед у вигляді панівного класу — класу феодалів. Затвердження в XV-XVI століттях помісної форми землеволодіння висунуло дворянство, а в XVII столітті зміцнилися позиції купецтва. Із середини XVII століття перетерпіли зміни права феодалів на землю: Укладення 1649 року закріпило зближення маєтків з вотчинами в частині прав по обміну маєтків; в 1674-1676 роках за відставними служивими людьми, спадкоємцями поміщиків був визнаний продаж маєтків. На тлі економічних змін відбувався процес станової консолідації феодалів (боярства і помісного дворянства). Всі категорії приватновласницьких селян зливалися в основну масу кріпосного залежного селянства.

В XVII столітті відбувається зростання ролі помісного господарства в економіці країни і відповідно підйом політичного значення дворянства. У період становлення абсолютизму, монарх опирався на дворянство в боротьбі з боярською й церковною опозицією, яка виступала проти посилення царської влади. Абсолютизм робив все, щоб консолідувати клас феодалів, зміцнити тим самим свою соціальну базу. В історичній літературі існує думка, що на рубежі XVII- XVIII століть боярство, у результаті скасування місництва і ліквідації боярської думи, як стан зник і основною опорою самодержавства було дворянство. Найважливіші соціальні передумови абсолютизму в Росії виразилися в рості феодального землеволодіння, у різних привілеях російських купців на внутрішніх ринках країни. [42, 68]

Установлення абсолютизму в Росії було викликано і зовнішньополітичними причинами: необхідністю боротьби за економічну й політичну незалежність країни, за вихід до моря. Абсолютна монархія виявилася більше пристосованою до вирішення цих завдань, ніж станово-представницька монархія. Так, двадцятилітня Левонська війна (1558-1583 рр.) закінчилася поразкою Росії, а абсолютна монархія в результаті Північної війни (1700-1721 рр.) блискуче впоралася з рішенням цієї проблеми.

Велике значення в становленні абсолютної монархії грали Земські собори, початковою метою яких було зміцнення класу феодалів, а потім встановлення кріпосного права. Виходячи з історичних і політичних умов уряд спочатку тримав курс на зміцнення абсолютизму через Земські собори, а потім на згортання їхньої діяльності.

Однією з характерних сторін оформлення абсолютистської держави є бюрократизація державного апарата. Складання бюрократичного апарата мало два напрямки: «1) Створення системи управління зі складною структурою підпорядкованості установ, строгим поділом функцій керування, одноособовим рішенням питань при колегіальності їхньої підготовки; системи, що приводила до панування канцелярії, у якому головною була паперова переписка, а не сама справа; 2) Створення привілейованого кола, що здійснює це керування, тобто верстви чиновництва, підлеглого тільки верховній владі, та яке цілком залежале від неї у своєму службовому становищі і майновому забезпеченні.». [41, 103]

Отже, з середини XVII століття станово-представницька монархія переростає в абсолютну, що відображає вступ феодалізму в нову стадію. В епоху пізнього феодалізму класовий розподіл суспільства оформляється як становий. Становий лад здобуває риси замкнутості, консерватизму. Формою правління при абсолютизмі залишається колишня монархія, але зміст і зовнішні атрибути її міняються.

Перехід до абсолютизму характеризується й помітними змінами в державному механізмі. Відмирають і скасовуються станово-представницькі органи, створюється складна, розгалужена, дорога система органів, наповнених урядовцями-дворянами.

Але говорячи про становлення абсолютизму в Росії, не можна не помітити одну особливість: якщо в Європі зміцнення позицій абсолютної монархії вело до звільнення селянства від гніта, то в Росії спостерігалися зворотні процеси.

Черепнін Л.В. аналізуючи становлення абсолютизму в Росії, відзначив деякі особливості складання даної форми правління:

-          Слабість станово-представницьких установ;

-          Фінансову незалежність самодержавства в Росії;

-          Наявність бвеликих матеріальних і людських ресурсів у монархів, їхня самостійність у відправленні владних повноважень;

-          Складання нової правової системи;

-          Формування інституту необмеженої приватної власності;

-          Безперервне ведення війн;

-          Обмеження привілеїв навіть для пануючих станів;

-          Особлива роль особистості Петра I. [60, 53]

Розділ 2. Реформи Петра І та їх роль у розвитку абсолютизму в Росії

У Росії в XVIII столітті поряд зі зміцненням й оформленням станового ладу, відбуваються глибокі зміни в економічному й соціальному розвитку, що торкнулися всіх сторін народного господарства і соціального вигляду країни. В основі цих змін лежав процес розкладання феодалізму й генезису капіталістичних відносин, що почалися ще в XVII столітті. Кульмінацією цього процесу була, звичайно ж, епоха Петра (1672-1725 рр.). Петро I правильно зрозумів й усвідомив складність тих завдань, які стояли перед країною й приступився до їхнього здійснення. «Реформи Петра були підготовлені попередньою історією народу, були потрібні народу». [39, 118] Уже до Петра І була написана досить цільна перетворювальна програма, яка багато в чому збігалася з реформами Петра, і яка в деяких питаннях навіть пішла далі них.

Реформи торкнулися буквально всіх сторін життя російської держави і російського народу, однак до основних з них варто віднести наступні реформи: військову, органів влади і управління, станового устрою російського суспільства, податкову, церковну.

Слід зазначити, що основною рушійною силою петровських реформ стала Північна війна. На перший погляд перетворювальна діяльність Петра І представляється позбавленою всякого плану і послідовності. Поступово розширюючись вона захопила всі частини державного ладу, торкнулася всіляких сторін народного життя. Але жодна частина не перебудовувалася відразу, в один час і у всьому своєму складі.

О.А. Омельченко виділяє три етапи в реформах Петра I.

Перший (1699-1709\10р.) — зміни в системі державних установ і створення нових; зміни в системі місцевого самоврядування; встановлення рекрутської системи. [36, 23]

Другий (1710\11-1718\19р.) — створення Сенату і ліквідація колишніх вищих установ; перша обласна реформа; проведення нової військової політики, широке будівництво флоту; установа законодавства; перенесення державних установ з Москви в Санкт-Петербург. [36, 24]

Третій (1719\20-1725\26) — початок роботи нових, уже створених установ, ліквідація старих; друга обласна реформа; розширення й реорганізація армії, реформа церковного управління; фінансова реформа; введення нової системи податків і нового порядку державної служби. Вся реформаторська діяльність Петра I закріплювалася у формі уставів, регламентів, указів, які мали однакову юридичну силу. [36, 24]

2.1 Статус російського монарха

При правлінні Петра I у Росії остаточно затвердився абсолютизм. 22 жовтня 1721 року Петру I був привласнений титул Батька Батьківщини, Імператора Всеросійського, Петра Великого. Прийняття цього титулу відповідало юридичному оформленню необмеженої монархії.

Один із принципів абсолютизму – розширення повноважень імператора. Імператори мали більш широкі повноваження, ніж царі періоду станово-представницької монархії. Монарх не був обмежений у своїх повноваженнях і правах ніякими вищими адміністративними органами влади і управління. Влада імператора в такій мірі була широка і сильна, що Петро I переступав усталені звичаї, які стосувалися персони монарха. У тлумаченні до 20 артикула Військового уставу 1716 року і у Морському уставі 1720 року проголошувалася: «Його Величність є самовладний монарх, що нікому у своїх справах відповіді дати не повинен, але силу і владу має своєї держави і землі як християнський государ по своїй волі і благомненію управляти». [14, 59] У регламенті духовної колегії (1721 рік, січень) говорилося: «Монархова влада є влада самодержавна, котрій коритися сам бог за совість велить». [14, 59] Монарх був главою держави, церкви, вищим суддею, верховним головнокомандуючим, у його винятковій компетенції було оголошення війни, підписання миру, підписання договорів з іноземними державами. У законодавчій владі тільки імператору належало право видання законів. Він мав вищу адміністративну владу в країні і йому підкорялися всі органи державного управління. Імператор також був главою судової влади. Всі вироки і рішення судів виносилися від його імені. Йому належала вища церковна влада, яку він здійснював через спеціально створену установу — Синод.

Петро I вніс зміни в порядок успадковування імператорського престолу. До нього царський престол переходив від батька до сина. В XVII столітті, якщо не було законного спадкоємця, то короля міг обрати Земський собор. Однак, Петро вважав такий порядок невідповідним ідеї необмеженої монархії і думав, що якщо спадкоємець не гідний престолу, то імператор може призначити своїм спадкоємцем особу «усмотря гідного». Петро втілив цю ідею в «Уставі про спадкування престолу» (1722 рік). Приводом до видання Уставу був опір царевича Олексія реформаторській діяльності Петра І.

Таким чином, прагнення монархів Російської держави XVI-XVII століть до «самовладдя і повновладдя», у першій чверті XVIII століття одержали остаточні оформлення у вигляді абсолютної монархії. При чому були ліквідовані установи (патріаршество і боярська дума), у яких так чи інакше могла проявлятися протидія самодержавству государя.

2.2 Реформи центральних органів влади і управління

Перехід до абсолютизму не зводиться лише а звільнення царя від будь-яких стримуючих сил. Перехід до абсолютизму, його розквіт ознаменувала перебудова державного апарата.

Затвердження абсолютизму супроводжувалося посиленням централізації й бюрократизації державного апарата. У проведення реформ державного управління було два етапи. Перший з них охоплює 1699-1711рр. — від створення Бурмистерської палати, або Ратуші, і першої обласної реформи до установи Сенату. Адміністративні перетворення цього періоду здійснювалися поспішно, без чітко розробленого плану.

Другий етап падає на більш спокійні роки, коли найважчий період Північної війни залишився позаду. Проведенню перетворень на цьому етапі передувала тривала й планомірна підготовка: вивчався державний устрій західноєвропейських держав, за участю іноземних правознавців складалися регламенти нових установ. При їхньому складанні були використані шведські регламенти, відповідним чином перероблені і доповнені відповідно до російських умов. [14, 142]

Законодавчі акти початку XIII століття закріпили необмежений характер царської влади. Замість Боярської думи указом 22 лютого 1711 р. був заснований новий державний орган — Урядовий сенат. Всі його члени були призначені царем з числа його безпосереднього оточення (спочатку — 8 чоловік). До складу Сенату входили найбільші діячі того часу. Всі призначення й відставки сенаторів відбувалися по іменних царських указах. Сенат засновувався як колегіальний орган, у компетенцію якого входило: відправлення правосуддя, рішення фінансових питань, загальні питання управління торгівлею і іншими галузями господарства. Таким чином, Сенат був вищою судовою, управлінською і законорадницькою установою, яка виносила на розгляд різні питання для законодавчого вирішення монархом.

Встановлення Сенату був важливим кроком складання бюрократичного апарату абсолютизму. Сенат був слухняним знаряддям самодержавства: сенатори були особисто відповідальні перед монархом, а у випадку порушення присяги, каралися стратою, опалою, відмовою від посади, грошовими штрафами.

2.3 Інститут фіскалів і прокуратури та колегії

Одночасно із Сенатом, для таємного нагляду за виконанням указів, був заснований інститут фіскалів. Встановлення інституту фіскалів і прокуратури в системі органів державної влади в I чверті ХVIII ст. було одним з явищ пов'язаних з розвитком абсолютизму. Указами від 2 й 5 березня 1711р. передбачалося «учинити фіскалів у всяких справах». Фіскалітет створювався як особлива галузь сенатського управління. Указ від 17 березня 1714 р. намітив компетенцію фіскалів: узнавати про все, що «до шкоди державному інтересу бути може»; доповідати «про злий намір проти персони його величності або зраду, про збурювання або бунт», а також боротьба з хабарництвом і казнокрадством.

Першим законодавчим актом про прокуратуру був указ від 12 січня 1722р.: «бути при Сенаті генерал-прокуророві і обер-прокуророві, також у всякій колегії по прокурору...». [14, 142] А указом від 18 січня 1722р. засновані прокурори в провінціях і надвірних судах. Якщо фіскали перебували частково у веденні Сенату, то генерал-прокурор і обер-прокурори підлягали суду самого імператора. Прокурорський нагляд поширювався навіть на Сенат. Указ від 27 квітня 1722р. «Про посаду генерал-прокурора» визначав його компетенцію, у яку входило: присутність у Сенаті, здійснення контролю за фіскалами, «і коли що зле буде негайно доносити Сенату». [14, 142] Генерал прокурор мав право: порушувати питання перед Сенатом для вироблення проекту рішення, яке потрапляє імператору на затвердження, виносити протест і припиняти справу, сповіщаючи про це імператору.

1717-1719 роки були підготовчим періодом становлення нових установ - колегій. Система колегій не зложилася відразу. Указом 14 грудня 1717р. було створено 9 колегій: Військова, Берг, Ревізіон, Іноземних справ, Адміралтейська, Юстиц, Камер, Штатс-контор, Мануфактур. Усього до кінця 1-ої чверті ХVIII ст. існувало 13 колегій, які стали центральними державними установами, сформованими за функціональним принципом. Генеральний регламент колегій (1720р.) встановлював загальні положення управління, штати і порядок діловодства. Присутність колегії становили: президент, віце-президент, 4-5 радників, 4 асессора. Колегії одержували укази тільки від монарха і Сенату і мали право не виконувати укази останнього, якщо вони суперечили указам імператора. Колегії виконували сенатські укази, надсилали копії своїх рішень і доповіді про свою діяльність у Сенат.

Колегія іноземних справ замінила собою Посольську канцелярію. Її компетенція була визначена указом від 12 грудня 1718р., у яку входило відати «усякими іноземними й посольськими справами», координувати діяльність дипломатичних агентів, завідувати відносинами і переговорами з іноземними послами, здійснювати дипломатичну переписку. На Військову колегію покладало керування «всіма військовими справами»: комплектування регулярної армії, керування справами козацтва, устрій госпіталів, забезпечення армії. У системі Військової колегії перебувала військова юстиція, що складається з полкових і генеральних кригсрехтів. Адміралтейська колегія відала «флотом з усіма морськими військовими служителями» і керувалася у своїй діяльності «Регламентом про управління адміралтейства і верфі» (1722) і «Регламентом морським». У її склад входили Військово-морська і Адміралтейська канцелярії, а також Мундирна, Вальдмайстерська, Академічні, Канальні контори і Партикулярний верф. Малоросійська колегія була утворена указом від 27 квітня 1722р., з метою «Обгороджувати малоросійський народ» від «несправедливих судів» і «утискань» податками на території України. Вона здійснювала судову владу, відала зборами податей на Україні. В останні роки існування основними її цілями була ліквідація самоврядування й колишніх органів влади. Камер-колегія повинна була здійснювати вищий нагляд за всіма видами зборів (мита, питні збори), спостерігала за хліборобством, збирала дані про ринок і ціни, контролювала соляні промисли й монетну справу. Камер-колегія мала свої органи: у провінціях — контори камерирських справ, у дистриктах — установи земських комісарів. Штатс-контор-колегія за регламентом 1719р. здійснювала контроль за державними витратами, становила державний штат (штат імператора, штати всіх колегій, губерній, провінцій). Вона мала свої провінційні органи — рентереї, які були місцевими казначействами. Ревізіон-колегія повинна була здійснювати фінансовий контроль за використанням державних коштів центральними й місцевими органами. Щорічно всі колегії й канцелярії надсилали в колегію рахункові виписки по складеним ними прибутковим і видатковим книгам і у випадку відмінності судила і карала чиновників за злочини по доходах і рахунках. В 1722р. функції колегії були передані Сенату. У коло обов'язків Берг-колегії входили питання металургійної промисловості, керування монетними і грошовими дворами, закупівля золота і срібла за кордоном, судові функції в межах її компетенції. Мануфактур колегія займалася питаннями всієї промисловості, крім гірничодобувного, і управляла мануфактурами Московської губернії, центральної й північно-східної частини Поволжя й Сибіру. Колегія давала дозвіл на відкриття мануфактур, забезпечувала виконання державних замовлень, надавала різні пільги промисловцям. Також у її компетенцію входило: посилання засуджених по кримінальних справах на мануфактури, контроль технології виробництва, постачання заводів матеріалами. На відміну від інших колегій вона не мала своїх органів у провінціях і губерніях. Комерц-колегія сприяла розвитку всіх галузей торгівлі, особливо зовнішньої. Колегія здійснювала митний нагляд, становила митні устави і тарифи, спостерігала за правильністю мір і ваг, займалася будівлею й спорядженням купецьких судів, виконувала судові функції. З організацією Головного магістрату (1720р.) питання внутрішньої й зовнішньої торгівлі відійшли в його ведення. Функції Головного магістрату як центральної установи укладалися в організації розвитку торгівлі й промисловості в містах і керування посадським населенням. Юстиц колегія (1717-1718р.) керувала діяльністю губернських надвірних судів; здійснювала судові функції по карних злочинах, цивільним і фіскальним справам; очолювала розгалужену судову систему, що складалася із провінційних нижніх і міських судів, а також надвірних судів; діяла як суд першої інстанції по «важливим і спірним» справам. Її рішення могли бути оскаржені в Сенаті. Вотчинна колегія утворена в 1721р.: вирішувала земельні суперечки й позови, оформляла нові дарування земель, розглядала скарги на «неправі рішення» по помісних і вотчинних справах. Таємна канцелярія (1718р.) відала розшуком і переслідуваннями по політичних злочинах (справа царевича Олексія). Існували й інші центральні установи (старі збережені накази, Медична канцелярія). [32, 175-176]

Страницы: 1, 2, 3