Курсовая работа: Махновський рух 1917-1921 років

Говорячи про державу, мислитель підкреслював, що "жодна держава - навіть в найбільш демократичній формі, навіть якщо б це була найчервоніша політична республіка, народна республіка, все одно влада буде псевдонародною, бо тільки така влада можлива під фальшивим гаслом народного представництва - не буде спроможна дати народові того, що йому потрібно, а саме: змоги вільно організуватися знизу доверху в ім'я власних інтересів. Кожна держава, навіть найбільш демократична і республіканська, навіть псевдонародна держава, видумана паном Марксом, за суттю своєю є нічим іншим, як апаратом, за допомогою якого керує масами привілейована меншість, яка нібито краще розуміє інтереси народу, ніж сам народ" [37; 17]. Тому для народу не залишається нічого іншого, як знищити державу шляхом анархістської революції.

Розглядаючи перспективи майбутнього людського суспільства, Бакунін особливу увагу приділяє проблемі колективізму. Базуючись на твердженні, що людина є істота суспільна, він намагається окреслити майбутнє життя людей, яке він не мислить поза колективами. Отже, для Бакуніна колективізм є не тільки основним напрямом суспільної організації, але й стає чи не найвищою моральною якістю, яка регулює життя як індивіда, так і суспільства, що стає організацією солідарності індивідів, які однаково користуються всіма необхідними матеріальними благами, так само як і з найбільшого добра всіх, чим є свобода. У такій ситуації людина як найбільш індивідуалістична і, одночасно, найбільш суспільна істота досягає апогею свого розвитку, гармонійно пов'язаного з розвитком колективу.

Петро Кропоткін (1841-1921) - російський князь, який під впливом Бакуніна зблизився з народовольцями, за що був ув'язнений російською владою. Його погляди викладені у працях "Записки революціонера" (1885), "Анархізм, його філософія й ідеали" (1896), "Взаємна допомога як фактор розвитку" (1902).

Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, що мало на меті "тримати у покорі інших та примушувати їх на себе працювати". Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя, він вважав винятково новочасними утвореннями, підкреслюючи, що людство сторіччями існувало без писаного законодавства і відносини між людьми регулювалися лише звичаями і традиціями.

На підставі вчення Дарвіна про взаємодопомогу у тваринному світі він обгрунтував закон взаємної допомоги та солідарності, як всезагальний біосоціологічний закон. Внаслідок дії цього закону людство, на думку Кропоткіна, не потребує держави з її регулюючою функцією, тому необхідно ліквідувати державну владу. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціації вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не повинно бути жодної форми зовнішнього примусу щодо конкретного індивіда. У такому суспільстві рішення повинні ухвалюватися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Досягнути такого суспільства можна через анархістську революцію. Кропоткін заперечував не тільки приватну, але й особисту власність. На його думку, одразу ж після повалення існуючого ладу, ліквідації держави повинен бути запроваджений принцип –"кожному за потребами" [26; 39].

Саме завдяки П. Кропоткіну ідеї анархізму стали популярними і стрімко розповсюджувалися в Росії. Рух анархістів у Росії ніколи не був єдиним і діяв у вигляді багатьох течій та угрупувань. Різноманітні анархістські організації і групи, котрі у великій кількості з’явилися під час революції 1905-1907 років, протягом наступного десятиліття були розгромлені царською "охранкою" або пішли у глибоке підпілля. Лише після лютневої революції 1917 року і амністії політув’язнених спостерігається певний підйом анархістської активності у революційній Росії.

На території України поширилися переважно російські ідеологічні течії анархізму: анархо-комунізм, анархо-синдикалізм, анархо-індивідуалізм тощо. Жодна із цих течій не мала українського характеру, залишаючись явищем, імпортованим із Росії [8, с. 42]. Лише на межі ХІХ – ХХ століть почалося організаційне оформлення анархізму в Україні [24; 31].

На початку ХХ століття виникають організації, котрі розвивали ідеологію анархізму. Серед них "Союз бідних хліборобів" – один із ідейних попередників махновського руху. Деякі ідеї "Союзу" лягли в основу махновської ідеології.

У період першої російської революції 1905-1907 років спостерігалася досить значна активізація анархістів в Україні. Однак унаслідок культивування анархізму переважно в русифікованих містах його ідеологічний характер залишався проросійським. Відтак він, по суті, був позбавлений належного зв'язку з українськими суспільно-політичними традиціями.

Центрами анархістського руху під час революції 1917 – 1921 рр. були спочатку Петроград і Кронштадт, а потім Москва і Україна (де діяла Конфедерація анархістів України "Набат", котра, у свою чергу була тісно пов’язана з повстанською армією Н. Махно). Потужний анархістський партизанський рух був також у Сибіру. Виникло кілька анархістських видавництв. Активно працювала ціла плеяда талановитих і оригінальних анархістських теоретиків, серед котрих можна назвати А. Борового, Д. Новомирського, В. Воліна, Г. Максимова та інших.

Ідеї анархізму набували швидкого розповсюдження і в народних низах. Але на відміно від видатних теоретиків та членів організацій анархізму, народні маси, особливо селянські, мали власне розуміння цього ладу. На їхній погляд, анархізм – це, по-перше, вільне життя та незалежність людини; по-друге, вільне, безвладне суспільство, свобода, рівність, солідарність в житті сочленів; по-третє, що являється незмінним в анархізмі – це його природна сутність, котра має відбиття в запереченні будь-яких ланцюгів, будь-якого пригноблення людини. Замість ланцюгів і рабства, які панують над життям людини, анархізм сіє свободу й безмежне право на неї людини [26;40].

Отже, розглянувши перший розділ, ми можемо зробити наступні висновки. Анархізм займає особливе місце в соціалістичному напрямі політичної та правової думки. Анархізм - ідеологія, яка пропагує бездержавний лад. Ця свобода базується на суспільній рівності, яка можлива тільки за раціонально сформованого справедливого суспільного ладу, за який необхідно боротися всіма допустимими засобами. Це лад, що базується на вільних зв'язках виробників, який не потребує держави, так само як не потребує і релігії. Як ідеологія анархізм справив суттєвий вплив на розвиток робітничого руху в середині та другій половині XІX ст.

Щодо ставлення до права власності, то в анархізмі можна виділити три головні напрями: анархоіндивідуалізм, основоположником якого був Прудон, анархоколективізм М.Бакуніна та анархокомунізм П.Кропоткіна. Саме завдяки П. Кропоткіну ідеї анархізму стали популярними і стрімко розповсюджувалися в Росії. Рух анархістів у Росії ніколи не був єдиним і діяв у вигляді багатьох течій та угрупувань. На межі ХІХ – ХХ століть почалося організаційне оформлення анархізму в Україні. Ідеї анархізму набували швидкого розповсюдження і в народних низах. Але на відміно від видатних теоретиків та членів організацій анархізму, народні маси, особливо селянські, мали власне розуміння цього ладу.

Втіленням більшості їхніх ідей стало найбільш неординарне явище в історії Національно – демократичної революції – Махновський рух, що зібрав під свої знамена великі селянські маси Півдня України, надав їм повстанського забарвлення і поглинув його у вир революційних подій, боротьби за світле "вільне" майбутнє та анархічний лад, який у тіні між владних війн ставав все привабливішим і бажанішим.

Розділ 2. Махновщина як приклад анархізму на Україні у 1917 – 1921 рр.

Зародження та діяльність Махновського руху нерозривно пов’язане з ім'ям його організатора, ідейного надихателя, яскравої та одіозної особистості – Нестора Івановича Махна. Тому є сенс почати розгляд проблеми зі становлення ідейних поглядів ватажка селянських мас.

Н. Махно народився 27 жовтня 1889 року й виріс у селі Гуляй Поле Олександрівського повіту Катеринославської губернії у бідній селянській родині. Ще з юнацьких років у нього почав формуватися характер бунтаря, який помічали всі односельці. Хлопчик сповна відчув на собі тяготи експлуатації і приниження панів. До них він рано відчув почуття ненависті, але мстився як міг [22; 10].

До шістнадцяти років хлопець не стикався з політичним світом. Його революційні і соціальні погляди складалися у невеликому колу односельців, так само пролетарів – селян, як він. Перша російська революція за лічені дні змінила життя провінційного Гуляйполя. Енергійний Нестор прагне діяльності, він не залишився осторонь жадібно вслухувався в розмови односельців, впитував все підряд без якісного аналізу діаметрально протилежні міркування й думки, вірив різним неймовірним чуткам, які розповзалися по Гуляй Полю.

Незабаром, у Гуляй Поле розгорнула діяльність група анархістів – комуністів "Союз бідних хліборобів" на чолі з братами Семенютами і В. Антоні. Діяла вона із 5 вересня 1906 року у 9 липня 1908 року. За спогадами Антоні, члени організації читали будь-яку літературу, де зустрічалися слова "революція" і "соціалізм", погано розуміючи анархізм у трактуванні П. Ж. Прудона, М. А. Бакуніна, П. А. Кропоткіна. Головною їх метою були експропріації, "безмотивні" розправи з поліцією, і чиновниками в селі. Селянство асоціювало здеформований ними анархізм з колишньою запорізькою вольницею [15; 29].

Юний бунтар Махно не забарився зі вступом до народних "месників" і брав участь у всіх акціях Союзу. У протоколах слідчих неодноразово фігурував як кримінальний злочинець. 26 серпня 1908 р. Махно був заарештований і приречений на каторгу в московській Бутирці.

Мука у неволі, власне, була єдиною школою, де Махно почерпнув історичні і політичні знання які послужили йому величезною підмогою у його революційній діяльності. Саме тут доля звела його з П. Аршиновим, анархістом з Набату, який став його наставником в цій сфері, пояснив йому ідеологію Кропоткіна. Махно став називати себе захисником селян мріє повернутися до рідного Гуляйполя й завоювати славу О. Пугачова [14; 8].

Лютнева революція дала амністію в’язням Бутирки. Повернувшись додому, Махно одразу ж починає бурхливу діяльність. Він сколотив з колишніх експропріаторів і прагнувших революції молоді загін "Чорна гвардия".6 Погляди Махна та його групи анархо – комуністів цей час ще розпливчасті. Сам лідер руху недоотримав систематичного освіти – як анархістського, тай загальної. Анархістську теорію він теж знав в переказах А. Семенюти і П. Аршинова. Група анархо – комуністів перебував під загальним на той час впливом ідей П. А. Кропоткіна, витлумачених вкрай абстрактно і спрощено [23;35]. Втім, слабке знання ідей Кропоткіна полегшило Махна самостійний ідейний пошук і освоєння, в кінцевому підсумку, залучило його до власного системі поглядів.

Перемогу Жовтневої революції Махна сприйняв прихильно, як і переважна більшість селян, інтереси яких він захищав. Саме тоді й вів боротьбу з прибічниками Центральної Ради, у якій побачив серйозного суперника. Наприкінці 1917 року співпрацював із відомої анархісткою М. Никифоровою, яка на чолі свого загону громила місцеві органи виконавчої влади, наводила "порядок" на власний розсуд. Якщо Аршинов підніс Махно уроки теорії анархізму, то Никифорова практичного втілять у життя за умов революції та громадянської війни. Махна брав участь у роззброєнні козаків, що повертаються із фронту на Дон, де концентрувалися сили контрреволюції під керівництвом отамана Коледіна і тоді перебував у союзі із Радянською владою. Спочатку 1918 року Махна запросив одного з командирів червоних військ, що боролися з контрреволюцією на півдні А. Беленкевича в Гуляйполе. Розповівши про стан справ у Гуляйполі, Махно схилив його за свій бік. Той далі заявив, що "Гуляйполе – це маленький червоний Петроград" [38;67].

Один із сучасників "батьки" стверджував у своїх спогадах, що тоді, у 1917 році, в Гуляйполі утворилася досить своєрідна "анархічна комуна". Але чи було це реальним втіленням анархічних ідей у життя, питання доволі спірне. Так, Махно, виступаючи перед односельцями, закликав їх негайно приступити до будівництва нового життя на анархічних, безвладних засадах. Чимало земляків Нестора Івановича і справді повірили в те, що "безвладна" політична програма Махна буде втілена у життя. Але спираючись на наступні факти, можна говорити про те, що в Гуляйполі виникло аж ніяк не безвладдя [25; 19].

Насамперед, Гуляйпільських анархістів відрізняв від основних анархістів селянський прагматизм. Виступаючи проти самого принципу державності, вони повели запеклу боротьбу проти влади. Але у той же час ім вдалося створити керовану анархістами селянську раду, яка паралізувала орган Тимчасового уряду – Громадський комітет, захопила усі його секції і перетворилася на вищий орган влади у районі – Гуляйпільську Рада.

Згодом утворився Гуляйпільський земельний комітет, а пізніше — Комітет захисту революції, які з самого початку почали функціонувати саме як органи нової, революційної влади. У серпні 1917 року Земельний комітет оголосив ліквідованим поміщицько-куркульське землеволодіння і відібрав у поміщиків і багатих селян документи, що підтверджували їх права на земельну власність. Він же пізніше організував зрівняльний поділ барської землі серед селян і декілька "вільних комун" на ній.

Тим часом Гуляйпільська рада почала активне втурчання у виробничі стосунки робітників і місцевих капіталістів, наказавши останнім суттєво збільшити заробітну плату пролетарям і покращити загальні умови праці на підприємствах Гуляйполя [7;44]. Крім того, Гуляйпільська рада прийняла рішення обкласти місцеву буржуазію великими податками, які з них регулярно стягувалися. У тривожні дні заколоту генерала Корнілова (кінець серпня 1917 року) досить активно діяв і Комітет захисту революції, члени якого переслідували і роззброювали капіталістів та контрреволюційно настроєних офіцерів. З селянської молоді Гуляйполя формувалися загони так званої Чорної гвардії, яка, незважаючи на досить невисокий військовий рівень, стала збройною опорою нових, революційних порядків у Гуляйполі.

Система влади спиралася на розгалужену мережу масових організацій, які підтримували політику Махна – профспілки, заводські комітети, комітет наймитів, сходи – зборів [9;41]. Останні виглядали як свого роду діючий референдум, який дозволяв населенню тримати під наглядом своїх анархістських лідерів. Сходи зборів були базою формування Ради, котрий за ініціативи Махна обирався за принципом делегування. Делегати посилалися до ради від щодо компактних груп населення, що полегшувало їх зв'язку з виборцями

Слід додати головне, що тоді Н.Махно працював головою цих та деяких інших органів влади в Гуляйполі та Олександрівську, порушивши цим самим неписане правило борців за безвладний лад про те, що справжній анархіст не має права працювати у різних владних структурах. Показово, що суперечливість свого становища прекрасно усвідомлював сам Махно, і саме через те звернувся за відповідною консультацією до одного з відомих анархістських керівників. Однак "колега" порекомендував Нестору Івановичу "піти у владу", чим, звичайно, штовхнув його аж ніяк не на анархістську стезю.

З цих та інших подібних фактів стає цілком зрозумілим, що "маленький червоний Петроград" аж ніяк не був "анархічною комуною". За усіма своїми ознаками то була хоча і маленька, але все ж таки держава [25; 21].

Наприкінці квітня 1918 року влада Махна та його прибічників у Гуляйполі була тимчасово скинута австро-німецькими окупантами і загонами Центральної Ради. Сам Нестор Іванович змушений був шукати порятунку у більшовицькій Росії. Однак на початку липня 1918 року Махно нелегально повернувся на батьківщину і написав гуляйпільцям листа, в якому пропонував їм піднятися на боротьбу проти режиму гетьмана Павла Скоропадського і створити анархічний лад, в якому не було б місця ніяким чиновникам та адміністраторам, включаючи й більшовицьких.

Однак вже у жовтні 1918 року, коли його повстанці звільнили від австрійців і гетьманців Гуляйполе, Махно призначив там Військово-революційну раду і сповістив телеграфом про те, що у його рідному селі "відновлюється Радянська влада". Пізніше, у грудні 1918 року, махновці вибили петлюрівські війська з Катеринославу і створили тут центральний орган нової влади Катеринославської губернії — Ревком, а сам Нестор Іванович обійняв у ньому досить важливу посаду головнокомандуючого Народно-революційної армії Катеринославського району. Ставши фактичним головою революційної Катеринославщини, Махно написав і оприлюднив досить суворий наказ проти грабунків і грабіжників і сам перший виконав його, власноручно розстрілявши кількох заарештованих злочинців[6; 52].

Досить важко сказати, де у таких типово владних діях "батько" бачив анархію. Досить характерний факт мав місце у лютому 1919р., приєднавшись зі своїми загонами до наступаючої Червоної армії, Махно заявив про те, що він. взагалі перестав бути анархістом і всі сили віддасть справі зміцнення в Україні Радянської влади[33; 45].

На початок 1919 р. вплив Махновщини розповсюджувався на Катеринославську губернію з центром у Гуляйполі Олександрійського повіту. Крім цього, діяльність Н.Махна охоплювала Херсонську і Миколаївську губернії [5; 150]. Лівобережна Україна на той час як головний регіон діяльності Н.Махна зазнавала тиску з різних боків. З одного боку – уряд Директорії, а з другого – Військові сили півдня Росії А .Денікіна, радянська влада та її авангард Червона армія. Порядки, що виникали тут, являли собою реальну альтернативу як більшовицькій, так і денікінській владам — послідовно захищалися інтереси трудящих селян. Але знову ж таки постає гостре питання чи були ці порядки анархістськими. Адже досить швидко тут виникли цілком конкретні органи законодавчої влади, які представляли інтереси переважної більшості населення півдня України. Такими органами по суті стали з’їзди революційних селян і повстанців, гарячим прибічником яких був сам Нестор Іванович (взагалі з січня по листопад 1919 року відбулися 4 таких з’їзди) [10 – 12; 68 - 90].

Треба зазначити, що делегати повстансько-селянських форумів приймали конкретні рішення, що стосувалися багатьох сфер суспільного життя, — зокрема, про рішучу боротьбу з білогвардійською і петлюрівською контрреволюцією, про заміну більшовицької продрозкладки рівноправним товарообміном між містом і селом, про недоцільність створення радгоспів і необхідність зрівняльного поділу поміщицької землі, про ліквідацію монополії Комуністичної партії на владу, про припинення сваволі чекістських загонів і про відправку їх на денікінський фронт і т.д. Віктор Білаш, активний учасник махновщини і одночасно її кращий мемуарист, згадував: до рішення своїх з’їздів махновці ставилися досить серйозно і всіляко намагалися втілити їх в життя [15;267].

Немає сумніву, що навіть щирий прибічник анархізму не знайшов би у таких порядках ніякої "матінки-анархії". Навпаки, всюди різні виконавчі органи влади (від Гуляйпільської ради до штабу "батьки" Махна) пунктуально проводили у життя рішення влади законодавчої — повстансько-селянських з’їздів [24; 36].

Цей факт можна пояснити особливостями політичної програми Махновського руху.

По-перше, це програма не політичної партії, а конгломерату кількох лівих угруповань, що наклало помітний відбиток на форму і зміст програмних документів, надавши їм синтетичного характеру. Класична анархо-комуністична теорія, якої дотримувалися лідери руху, виявилася невідповідною умовам оточуючої дійсності і першочерговим завданням махновського руху, з самого початку його існування, стала потреба суворого реформування анархістської доктрини [36; 22].

По-друге, махновський рух не мав мирного проміжку часу на витворення власної політичної програми. Вже ставши значною військово-політичною силою, він повинен був усвідомити своє призначення в історії. Говорити про факт появи цілісної програми можна з жовтня 1919 р., коли було обнародовано Декларацію РПАУ(м) [36; 24].

Самостійний ідейний пошук врешті-решт виробив у Н.Махна власну систему поглядів. При цьому вплив на нього найближчого оточення і "міських" анархістів, можна вважати мінімальним, за небагатьма винятками.

Н.Махно дійшов висновку, що реальним продовженням революції буде її розвиток у державницькій формі. Вихід із ситуації він вбачав у збереженні тенденцій "соціальної" (анархістської) революції в межах територіально значного й суверенного району, який і належало створити. До того ж ідея "вільного району" не суперечила вченню П.Кропоткіна про реальну федерацію держав колишньої Російської імперії і про дрібні держави як політичну форму, що передує анархічному устрою [17;98].

Тому не здається дивним, коли махновським загонам вдалося відбити у денікінської армії досить значну територію на півдні, головним органом влади у проголошеній Гуляйпільській республіці стала Реввійськрада Революційної повстанської армії (такою стала її офіційна назва), яка поєднувала в собі характерні ознаки як виконавчої, так і законодавчої влади: вона і приймала рішення з важливих питань життя, вона ж і створювала спеціальні органи — комісії — для їх практичної реалізації. З усіх комісій, створених тоді махновською Реввійськрадою, найважливішими були: фінансова, податкова, санітарно-медична, культурно-просвітницька, комісія з допомоги незаможним верствам міст і комісія з питань забезпечення повстанської армії.

Страницы: 1, 2, 3