Курсовая работа: Центральна виборча комісія: правовий статус і організація роботи

Кандидати мають право утворювати власний виборчий фонд, з коштів якого буде здійснюватися оплата витрат на ведення виборчої кампанії. Власні виборчі фонди утворюються за рахунок коштів кандидата. До цих фондів можуть вноситися пожертвування громадянами України, а також юридичними особами, крім визначених у частині четвертій цієї статті. Розмір власного виборчого фонду кандидата не може перевищувати 50 неоподатковуваних мінімумів заробітної плати.

Забороняється робити внески до власного виборчого фонду кандидата місцевим органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування, державним підприємствам, організаціям і установам, юридичним особам з участю іноземного капіталу, іноземним державним, міжнародним організаціям і об'єднанням, а також анонімним особам або під псевдонімом.

Відповідні рахунки власних виборчих фондів відкриваються в установах Національного банку України за грифом "Власний виборчий фонд" за заявами кандидатів після їх реєстрації відповідними виборчими комісіями.

Розпорядниками коштів власних виборчих фондів є кандидати або за їх дорученням довірені особи кандидатів. Розпоряднику власного виборчого фонду видається чекова книжка на всю суму виборчого фонду.

Контроль за формуванням і використанням коштів власних виборчих фондів кандидатів здійснюється відповідною територіальною виборчою комісією, податковими органами, а також банківськими установами, в яких відкрито відповідний рахунок.

Закон «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» регламентує вибори у Верховну Раду АРК.

Депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим може бути громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 18 років, проживає в Україні не менше п’яти років.

Не може бути обраним до Верховної Ради Автономної Республіки Крим громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим не можуть одночасно бути членами Ради міністрів Автономної Республіки Крим, представником Президента в Автономній Республіці Крим, мати інший представницький мандат.

Депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які працюють на постійній основі, не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Організація і проведення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим визначаються законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її компетенції.

Статус депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим визначається відповідним законом України.

У разі дострокового припинення повноважень депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим згідно із законодавством проводяться вибори депутата замість вибулого.

До відання Верховної Ради Автономної Республіки Крим належить:

· призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим.

Третій розділ Конституції України називається «Вибори. Референдум». У ньому закріплені такі основоположні форми прямого народовладдя, як вибори і референдум. Причому законодавець цей розділ у структурі Основного Закону поставив за розділами «Загальні засади» і «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», що підкреслює особливу роль форм безпосередньої демократії.

Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. визначає референдум як спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення (ст. 1).

На відміну від виборів референдум не є універсальним інститутом. Референдум — це політичний і правовий інститут, спрямований на розв'язання кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення.

В Україні питання референдуму регламентуються Конституцією (розділ III «Вибори. Референдум», а також статтями 5, 75, 106, 138, 143, 156).

Референдуми можна класифікувати за різними ознаками: територія проведення; юридична сила рішень, прийнятих на референдумі; підстави проведення; спосіб проведення; предмет референдуму; час проведення; за суб'єктами, що ініціювали проведення референдуму.

Так, за територією проведення відповідно до ст. 1 Закону «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» референдуми в Україні поділяють на: а) всеукраїнський; б) референдум Автономної Республіки Крим; в) місцеві референдуми.

За правовою силою рішень референдуми в Україні поділяють на імперативні та консультативні. Перший відрізняється від другого тим, що рішення імперативного референдуму мають найвищу юридичну силу, є остаточними, обов'язковими для виконання на всій території країни і не потребують затвердження будь-яким державним органом. Причому рішення імперативного референдуму можуть бути змінені або скасовані лише новим всеукраїнським референдумом. Різновидом імперативного референдуму є ратифікаційний референдум. Його сутність полягає в тому, що на нього виноситься закон, прийнятий парламентом України, який набуває чинності та найвищої юридичної сили за результатами референдуму. Прикладом такого референдуму є конституційний референдум, який може проводитися відповідно до ст. 156 Конституції України [22. 145].

Згідно із законом консультативні референдуми проводяться з метою вирішення важливих питань загальнодержавного та місцевого значення. Незважаючи на формально-обов'язковий характер, дорадче опитування має морально зобов'язуючу силу. У демократичній державі влада, як правило, при прийнятті рішень ураховує результати консультативних референдумів. Водночас В. Ф. Погорілко і В. Л. Федоренко правильно зазначають, що ототожнення консультативної форми всеукраїнського референдуму з опитуванням громадської думки є невдалим, оскільки опитування громадської думки є соціологічним, а не правовим явищем [13, 398].

За підставами проведення референдуми можуть бути обов'язковими та факультативними. Обов'язковий референдум передбачає обов'язкове його проведення, оскільки це є вимогою законодавства. Конституція України визначає проведення обов'язкового всеукраїнського референдуму при вирішенні питань про зміну території України (ст. 73) та про внесення змін до І, III і XIII розділів Основного Закону (ст. 156). Значущість обов'язкового референдуму полягає в тому, що він гарантує українському народу право вирішувати найбільш важливі питання суспільного і державного життя шляхом безпосереднього волевиявлення у формі голосування. Факультативний референдум проводиться для прийняття: а) законів шляхом всенародного голосування; б) рішень загальнодержавного рівня з найбільш актуальних питань державотворення.

За предметом всеукраїнські референдуми поділяють на: конституційні (ст. 156 Конституції України, п. 1 ст. З Закону «Про всеукраїнський та місцеві референдуми); законодавчі (п. 2 ст. З закону); з питань зміни території України (ст. 73 Конституції України); міжнародно-правові (ст. 5 Закону «Про всеукраїнський та місцеві референдуми»); з питань довіри (недовіри) Верховній Раді України та Президенту України (ст. 13 Закону «Про всеукраїнський та місцеві референдуми»).

Поряд із всеукраїнським референдумом відповідно до чинної Конституції України і законодавства проводяться місцеві референдуми. Можливість їх проведення передбачається Конституцією України (статті 38, 143), законами «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими нормативно-правовими актами.

Місцеві референдуми — це безпосереднє (пряме) волевиявлення територіальних громад щодо прийняття рішень з питань місцевого значення шляхом голосування членів цих громад.

Ці референдуми за своєю сутністю є формою безпосередньої демократії на місцевому рівні, здійснення місцевої публічної влади територіальними громадами в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Згідно з Законом «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» на місцеві референдуми не виносяться питання: про скасування законних рішень вищих за належністю органів державної влади і самоврядування; віднесені до відання органів суду і прокуратури; пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції відповідної ради та її виконавчих органів.

Голосування на місцевих референдумах проводяться на демократичних засадах. Воно відбувається на основі загального, рівного і прямого виборчого права, є вільним і таємним.

Законом «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» (ст. 22) встановлюється, що в рішенні про призначення референдуму зазначається дата проведення референдуму, назва проекту закону, рішення, зміст питання, що виноситься на референдум. На місцевий референдум, як правило, виноситься одне питання. Дата проведення місцевого референдуму призначається не раніш як за місяць і не пізніш як за два місяці від дня прийняття рішення про його проведення.

Для проведення голосування і підрахунку голосів згідно зі ст. 23 Закону «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» територія районів, міст, районів у містах, селищ міського типу і сільрад поділяється на дільниці для голосування. Дільниці утворюються не пізніш як за 20 днів до місцевого референдуму з охопленням від 20 до 3000 громадян. Згідно зі ст. 24 закону для підготовки і проведення місцевого референдуму в межах адміністративно-територіальних одиниць, де він проводиться, утворюються такі комісії: обласні, районні, міські, районні у містах, селищні, сільські комісії з референдуму, а також дільничні комісії.

Законодавство про референдуми визначає можливість цивільно-правової відповідальності за порушення права громадянина на участь у референдумі. Така відповідальність передбачена главою ЗО Цивільного процесуального кодексу України «Скарги на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі».

3.2 Центральні виборчі органи іноземних країн

У сучасних демократичних державах світу вибори являють собою основну форму волевиявлення населення, засіб реалізації народного суверенітету у встановлених конституцією межах.

У кожній країні інститут виборів регулюється численними правовими актами. Параметри і способи їх регламентації обумовлені належністю країни до того чи іншого типу держав та їх правової системи, а також національними, історичними, релігійними та іншими особливостями населення країни. У багатьох державах питання виборів регулюється на конституційному рівні, переважно в розділах, присвячених основним правам і свободам громадян та вищим органам влади. У деяких країнах ці питання закріплені у спеціальних розділах чи главах конституцій.

Істотними чинниками, які впливають на характер виборів, зокрема на кількісний склад та структуру виборних органів у деяких країнах Європи, є тенденції, що намітилися тут у другій половині ХХ століття щодо ускладнення територіальної організації держав унаслідок створення нових адміністративних ланок (Франція, Польща), виділення автономних утворень в унітарних державах (Іспанія, Італія, Португалія, Україна та ін.), перехід від унітарної до федеративної форми державного устрою (Бельгія, Боснія та Герцеговина) [18, 41].

Розглянемо виборчі органи Франції. В адміністративному відношенні Франція розділена на 22 регіону, 99 департаментів і 36 700 комун (з них 5 300 міських комун, які займають усього 16% території метрополії, але проживають у них 74% населення). Крім того, існують 4 заморські округи з особливим статусом.

Регіони (округа) були утворені в 1972 р., а з 1982 р. перетворені в самокеровані адміністративно-територіальні одиниці. Границі й назви регіонів мають історичне походження. На чолі регіону стоїть регіональна рада, що обирає на 6 років прямим загальним голосуванням в один тур.

Регіональна рада обирає зі свого складу таємним голосуванням по мажоритарній системі в три тури голови строком на 6 років. Обираються також його заступники й постійна комісія. Голова регіональної ради є главою виконавчої влади регіону, керує регіональними адміністративними службами й службовцями регіональної адміністрації. Поліцейською владою він не володіє.

Основне завдання ради - рішення соціально-економічних проблем регіону, у тому числі розробка регіонального плану, бюджету, надання допомоги підприємствам, забезпечення благоустрою території, будівельних робіт та ін. Рада займається питаннями утворення, включаючи будівництво ліцеїв, керуванням середніми навчальними закладами, питаннями культури, житлового будівництва, захисту навколишнього середовища.

Представником держави в регіоні є префект регіону (він же - префект департаменту, де розташована столиця регіону). Він бере участь у підготовці рішень центральних державних органів по даному регіоні, здійснює адміністративний контроль за законністю рішень регіональної ради і його голови, керує діяльністю місцевих служб центральних державних адміністративних органів.

Департаменти були створені вперше в період Великої Французької революції в 1789-1790 р. Тоді їх було 83. Керівним виборним органом департаменту є генеральна рада. Вибори в неї проходять по так званих кантонах і тому називаються кантональними. Кантон - не адміністративна одиниця. Фактично - це виборчий округ, у який входить певне число комун. Кожний кантон обирає в генеральну раду одного представника. Число кантонів у різних департаментах по-різному, воно встановлюється урядом.

Кожний член генеральної ради (вони називаються генеральними радниками) обирається на 6 років. Склад генеральної ради обновляється наполовину кожні 3 роки.

Генеральна рада обирає зі свого складу голови, його заступників і постійну комісію. Голова генеральної ради обирається на 3 роки, але може обиратися необмежене число раз.

Генеральна рада управляє справами департаменту, у тому числі місцевим і міжміським транспортом, соціальною й медичною допомогою незаможним, департаментськими державними службами, шкільними справами, бібліотеками. Він приймає бюджет на поточний фінансовий рік, може надавати фінансову допомогу підприємствам, що випробовують утруднення.

Представником держави в департаменті є префект департаменту. Префекти призначаються указом президента, попередньо схваленим Радою міністрів. Префект очолює всю систему державної влади в департаменті, є розпорядником державних витрат і відповідає за керування державним майном.

Важлива функція префекта - здійснювати адміністративний контроль за діяльністю департаментів і комун. Він може опротестувати рішення місцевих органів влади, якщо вважає їх незаконними. У випадку незгоди з ним відповідного органа префект передає справу в суд. Префект керує також роботою всіх зовнішніх служб центральних державних адміністративних органів (за винятком служб системи утворення, інспекції праці, фінансів, юстиції й оборони); надає допомогу органам юстиції; робить призначення на деякі посади.

У своїй більшості комун виникли із церковних приходів і великих сіл і носять стародавні історичні назви. Їхні територіальні границі визначені державою. На чолі комун стоїть муніципальна рада. Віна складається з муніципальних радників, число яких коливається від 9 (для комун з населенням менш 100 жителів) до 69 (з населенням від 300 тис. і більше). В особливому положенні перебувають найбільші міста Франції: Париж (163 радника), Марсель (101), Ліон (73). Рада вибирається прямим загальним голосуванням всіх виборців комуни.

Муніципальна рада обирає зі свого складу мера і його заступників (разом вони становлять муніципалітет). Мер обирається таємним голосуванням по мажоритарній системі.

Мер керує роботою муніципальної ради, персоналом комуни, муніципальною поліцією, призначає на посаді, створювані радою. Він видає дозволи на землекористування й будівництво, забезпечує безпеку, дотримання соціально-гігієнічних норм і громадського порядку, вживає заходів для запобігання катастроф [18, 271].

Тепер розглянемо для порівняння виборчі органи Німеччини. ФРН має федеративну форму територіального пристрою. 16 держав (земель) разом становлять єдину державу (Федерацію).

Кожна земля має свою конституцію, свій уряд і парламент, іменований ландтагом, а в окремих випадках - цивільними зборами або палатою депутатів. Ці парламенти однопалатні, крім баварського, де ландтаг має двопалатну структуру. Обираються вони на строк 4 і 5 років. У землях функціонує власна судова система. У кожній землі (за винятком Шлезвиг-Гольштейна) існує свій орган конституційного контролю. У земельних конституціях не передбачений пост президента як глави держави. Прем'єр-міністри (буквально: міністри-президенти) земельних урядів обираються парламентами земель і сполучають функції глави уряду й представницьких прерогатив глави держави, тобто землі. У так званих містах-державах (Берлін, Бремен, Гамбург) глави урядів називаються правлячими бургомістрами, уряду - сенатами, а міністри - сенаторами. Уряду земель підлеглі ландтагам.

У завдання земельних урядів входять вироблення земельних законопроектів і забезпечення виконання законів після їхнього твердження земельними парламентами. Вони відповідальні й за проведення в життя федеральних законів.

Конституції земель і общинні укладення визначають структуру й завдання громад (комун). Громади - міста районного значення й районного підпорядкування, сільські громади, повіти, райони - це самостійні, правоздатні територіальні одиниці із правом прийняття уставів, власним бюджетом і персоналом.

У землях ФРН відрізняються один від одного укладення про громади. Це пояснюється історично обумовленими звичаями, поданнями й традиціями, що вкоренилися в різних частинах Німеччини. Поняття "громада" вживається найчастіше не тільки стосовно сільських громад, але й до міських і інших територіальних одиниць. Однак, з погляду правових норм, має значення тільки те, чи входить громада до складу повіту або є внеуездной, тобто громадою центрального (земельного) підпорядкування (останні одночасно здійснюють і повноваження повіту). У землі Баварія існує й більша, чим повіт, одиниця місцевого самоврядування - район. Райони є й у деяких містах. Вся територія Німеччини поділяється на громади. Однак по своїй площі вони сильно відрізняються один від одного як внаслідок історичної традиції, так і з інших причин - наприклад, через різну щільність населення.

Повноваження громад досить широкі. Вони виконують ряд завдань загальнодержавного характеру: ведення актів громадянського стану, проведення виборів від загальноєвропейського до муніципального рівня, облік військовозобов'язаних, видача посвідчень особи; здійснюють будівельний, промисловий, промисловий нагляд.

Основний закон пропонує створення в кожній громаді поряд з адміністративним органом демократично народного представництва, що обирає. Тому в комунах всіх земель є два органи:

перший, - муніципальне народне представництво, обирає безпосередньо жителями громади на строк від 4 до 6 років (рада громади, збори депутатів громади, міські збори депутатів, районні збори), що приймають рішення по всіх важливих питаннях, що стосується громади, і контролююча діяльність адміністративного органа її керування;

другий, - муніципальний адміністративний орган керування (виконавча влада), що підготовляє рішення народного представництва й здійснює їх.

Керівники адміністративних органів керування (обербургомістр, бургомістр, магістрат, директор громадського керування; на районному рівні - оберкрайсдиректор або ландрат) обираються або народним представництвом, або безпосередньо жителями на строк від 4 до 10 років.

Контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування здійснюють органи державного нагляду. Вони можуть оглядати установи й об'єкти органів самоврядування, проводити перевірку справ і касової готівки, а також запитувати звіти й справи. Громадяни можуть звертатися зі скаргами на місцеве самоврядування в органи державного нагляду. Установивши правоту громадянина, останні мають право зажадати скасування або зміни відповідного рішення, у свою чергу, органи місцевого самоврядування можуть заперечити ці вимоги через суд. На практиці це відбувається досить часто, причому випадки, коли суди скасовують постанови органів державного нагляду, не є рідкістю.

Органи місцевого самоврядування в Німеччині розглядають себе як самостійну силу в державі. Опираючись на здавна існуючі традиції, Основний закон відтворив асоціації органів місцевого самоврядування, зруйновані нацистами. Вони з'явилися знову як на рівні земель, так і на рівні Федерації. У цей час у Баварії, наприклад, є 4 земельні асоціації: Баварський союз громад (об'єднання 2 тисяч міст і громад, що входять у повіти); Баварський союз міст, куди входять 264 міста й громади; Баварський союз повітів, куди входить 71 повіт; Об'єднання районів Баварії, куди входять всі 7 районів [18, 364].

Висновки

В даній курсовій роботі ми розглядали характеристику Центральної виборчої комісії України. В першому розділі даної курсової роботи нами було проаналізовано законодавство про ЦВК, зокрема, зроблена порівняльна характеристика Законів «Про Центральну виборчу комісію» від 1997 та 2004 року.

Сучасні вимоги до організації підготовки та проведення виборів і референдумів в Україні настійливо актуалізують проблеми оптимізації управління процесами виборів і референдумів. Вирішення цих проблем передусім пов’язано з встановленням у чинному законодавстві України про вибори і референдуми належних процедур формування та функціонування системи виборчих комісій та комісій з референдуму. Особливе місце в цій системі займає Центральна виборча комісія як постійно діючий конституційний державний орган. Пріоритетним завданням цього органу є забезпечення реалізації та захисту конституційних виборчих прав громадян України, здійснення контролю за додержанням конституційних норм виборчого права та забезпечення однакового їх застосування на всій території України в порядку, встановленому національним законодавством.

З огляду на це, в ході здійснення в Україні конституційної реформи, основною метою якої було проведення системного удосконалення механізму функціонування державної влади, постали питання, пов’язані з удосконаленням Закону України «Про Центральну виборчу комісію», прийнятого 17 грудня 1997 року. Реалізація цього Закону на практиці протягом більш як шести років та практика організації підготовки і проведення виборів Президента України, виборів народних депутатів України, місцевих виборів і всеукраїнського референдуму вимагали суттєвого оновлення положень Закону України «Про Центральну виборчу комісію», утвердження правового статусу Центральної виборчої комісії та її членів, розширення обсягу повноважень, зміцнення принципів та засад організації діяльності Комісії із значним підсиленням колективної відповідальності Комісії за прийняття нею рішень по забезпеченню постійного та всебічного захисту прав громадян України під час організації та проведення всіх видів виборів і референдумів в Україні.

Саме цими аспектами було викликане внесення змін до Закону України «Про Центральну виборчу комісію» і разом одночасно з удосконаленням всіх інших законодавчих актів у сфері народовладдя, зокрема щодо виборів і референдумів, що вперше в Україні передбачало застосування системного, комплексного, уніфікованого підходу до формування відповідної системи законодавства України.

Нова редакція Закону України «Про Центральну виборчу комісію», як і редакція 1997 року Закону, структурно містить 8 розділів, однак у тексті нової редакції закону збільшено кількість статей до 39 передусім за рахунок розширення правового регулювання сфери повноважень Центральної виборчої комісії, більш детальної регламентації порядку формування складу Комісії, організації її діяльності.

Центральна виборча є постійно діючим колегіальним державним органом, який діє на підставі Конституції України , цього та інших законів України і наділений повноваженнями щодо організації підготовки і проведення виборів Президента України, народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, всеукраїнського і місцевих референдумів в порядку та в межах, встановлених цим та іншими законами України.

Правова природа, якою відповідно до нового українського виборчого законодавства, наділена Центральна виборча комісія, визначила її нелегкий поступ упродовж всього часу її існування крізь складні перипетії суспільно-політичного життя, що випали на долю нашої держави. Але сьогодні, оглядаючись на пройдений шлях, можна впевнено констатувати, що Центральній виборчій комісії вдалося виконати покладені на неї державою важливі завдання із створення відповідних умов для утвердження в Україні міцних засад демократії і прогресу у виборчому та референтному процесах. Підтвердженням цьому є організація та проведення на високому організаційно-правовому рівні виборів Президента України (1999, 2004 роки), народних депутатів України (1998, 2002, 2006 роки), кількох турів повторних виборів народних депутатів України та виборів депутатів замість тих, які вибули в 1998-2002 роках, а також позачергових виборів народних депутатів України (2007 рік).

У новій редакції закону про ЦВК суттєвим є розширення обсягу повноважень Центральної виборчої комісії України. З огляду на це, в тексті закону повноваження Центральної виборчої комісії України умовно поділені на дві групи, виділені в окремих статтях закону: 1) загальні повноваження Центральної виборчої комісії України; 2) спеціальні повноваження при проведені виборів Президента України, народних депутатів України та стосовно організації підготовки і проведення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів та місцевих референдумів.

Джерелами виборчого права в Україні є Конституція України, Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 p., Закон України «Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських голів», Закон «Про вибори Президента України», Закон «Про вибори у Верховну Раду Автономної Республіки Крим». Депутати в Україні обираються громадянами України на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Питання референдуму в Україні регламентуються Конституцією (розділ III «Вибори. Референдум», а також статтями 5, 75, 106, 138, 143, 156). На відміну від виборів референдум не є універсальним інститутом. Референдум — це політичний і правовий інститут, спрямований на розв'язання кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення.

Широке використання міжнародного досвіду проведення демократичних виборів є одним із пріоритетних напрямів діяльності Центральної виборчої комісії. Останнім часом Комісія значну увагу приділяє вивченню зарубіжного виборчого законодавства, досвіду організації виборчого процесу та виборчих технологій, налагодженню ділових контактів з міжнародними організаціями і виборчими органами багатьох країн світу.

Ми розглянули приклади Франції і Німеччини.

Керівним виборним органом французького департаменту є генеральна рада. Вибори в неї проходять по так званих кантонах і тому називаються кантональними. Кантон - не адміністративна одиниця. Фактично - це виборчий округ, у який входить певне число комун. Кожний кантон обирає в генеральну раду одного представника. Число кантонів у різних департаментах по-різному, воно встановлюється урядом.

Вся територія Німеччини поділяється на громади. Однак по своїй площі вони сильно відрізняються один від одного як внаслідок історичної традиції, так і з інших причин - наприклад, через різну щільність населення.

Перелік використаної літератури

1. Закон «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» : Закон України від 10.04.2004 із змінами, внесеними згідно з Кодексом N 2747-IV від 06.07.2005, ВВР, 2005, N 35-36, ст.446 // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – N 30-31. – ст.382.

2. Закон «Про вибори народних депутатів України» вiд 25.03.2004 // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – N 27-28. – ст.366.

3. Про внесення змін до Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 01.06.2007 // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – N 28. – ст.383.

4. Закон «Про вибори Президента України» // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – N 14. – ст.81.

5. Закон «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 03.07.1991 із змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – N 33. – ст. 443.

6. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – N 24. – ст.170.

7. Закон «Про Центральну виборчу комісію» від 17.12.1997 // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – N 5. – ст.17.

8. Закон «Про Центральну виборчу комісію» від 30.06.2004 // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – N 36. – ст.448.

9. Закон «Про внесення зміни до Закону України "Про Центральну виборчу комісію» вiд 29.05.2007 // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – N 28. – ст.382.

10. Андрієнко В. Аспекти співробітництва Центрвиборчкому // Вісник Центральної виборчої комісії. – №1. – 2005. – С. 73 – 79.

11. Кожемякін П.Г. Виборче право зарубіжних країн: Навч. посібник. – Дніпропетровськ: Оксамит-Текс, 2006. – 328 с.

12. Коментар до Конституції України. – К., 2002. – 90 с.

13. Конституційне право України / За ред.. В.Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 2002.. – 570 с.

14. Конституційне право України / За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. – К., 1999. – 423 с.

15. Конституційне право України: Підручник для навч. закладів / За ред.. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. – К., 2002. – 350 с.

16. Конституція України: Наук.-практ. Коментар / Голова редкол. В.Я. Тацій та ін. – К., 2003. – 145 с.

17. Конституція України. – К.: Консум, 2005. – 70 с.

18. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / В.О. Ріяка — К.: Юрінком Інтер, 2002. – 512 с.

19. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посіб. – К., 2001. – 523 с.

20. Лінецький С. Виборче законодавство України в умовах конституційної реформи: деякі загальнотеоретичні підходи // Вісник Центральної виборчої комісії. – №1. – 2005. – С. 43 – 48.

21. Мяловицька Н. Особливості виборів в унітарних державах Європи, які мають у своєму складі автономні утворення // Вісник Центральної виборчої комісії. – №3. – 2006. – С. 56 – 62.

22. Основи конституційного права України / За ред.. проф. В.В. Копєйчикова, - К.: Юрінком Інтер, 2000.

23. Тацій В. Я. Конституційна реформа – шлях до політичного компромісу та соціального миру // 2000. – №1. – 2005. – С. 8 – 11.

24. www.rada.gov.ua

25. www.cvk..gov.ua

26. www.kmu..gov.ua

МЕНЮ

Курсовая работа: Центральна виборча комісія: правовий статус і організація роботи

3.2 Центральні виборчі органи іноземних країн

ИНТЕРЕСНОЕ