Дипломная работа: Епоха "розвиненого соціалізму" або "роки застою" в Радянському Союзі (1965-1985)

Банкрутство сільськогосподарської програми Хрущова поставило нове керівництво країни з самого початку його правління перед необхідністю перегляду аграрної політики. Перші зроблені в цій області кроки були багатообіцяючими.

У березні 1965 р. був послаблений контроль над колгоспами, до яких тепер доводився розрахований на п'ять років план продажу продукції за стабільними цінами. Понадплановий продукт міг здаватися до державних приймальних пунктів за підвищеними (не менше ніж на 50%) цінами. Крім того, ціни на сільськогосподарську продукцію були підняті в середньому на 20% в 1965 р.,потім на25%в 1970,на 12% в 1979іна 16% в 1984 р. Це досить значне зростання цін виявилося все ж недостатнім, щоб забезпечити самофінансування колгоспів, оскільки ціни на сільськогосподарські машини й добрива росли ще швидше і не покривалися субсидіями. Оплата колгоспників по трудоднях була замінена щомісячною зарплатою, яка була авансом в рахунок майбутніх колгоспних прибутків. Колгоспники отримали право на пенсію, соціальне страхування і, нарешті, на громадянський паспорт. Ці заходи, які поклали кінець тій юридичній дискримінації, яка, починаючи з 30-х рр. тримала колгоспників у положенні «громадян другого сорту», не змогли, однак, зупинити все більш масову втечу населення із сільської місцевості. У таких регіонах, як північний схід Росії, ця проблема мала для колективних господарств без перебільшення катастрофічні наслідки.

Як вже відмічалося вище, Брежнєв був активним поборником політики великих капіталовкладень в аграрний сектор, які перевищили п'яту частину всіх інвестицій. У результаті в цьому відношенні сільське господарство вперше зайняло почесне місце серед пріоритетних галузей народного господарства, обігнавши навіть легку промисловість. Разом з тим, незважаючи на значні фінансові витрати, результати виявилися набагато скромнішими, ніж очікувалося. Тоді уряд вирішив зайнятися самою структурою сільського господарства, і насамперед ключовим питанням «особистих підсобних господарств». Були зняті деякі обмеження по господарюванню на присадибних ділянках; в 1977 р., а потім в 1981 р. був прийнятий ряд заходів па підтримку приватного сектора, частка якого в загальному об'ємі сільськогосподарського виробництва залишалася значною: від 25 до 30%. м'яса, молока, яєць, вовни. Вдвічі була збільшена земельна площа присадибної ділянки, зняті обмеження на поголів'ї худоби, колгоспникам було дозволено брати кредити для облаштування своїх господарств і т.д. Проте, нова політика центру не могла переламати негативні тенденції в розвитку цієї галузі доти, доки в державі панував принцип колективного господарства, націленого не на забезпечення розвитку виробництва, а на вилучення додаткового продукту. У цьому відношенні показовою була поведінка місцевої влади: як і раніше, вони продовжували, незважаючи на численні заклики центру, чинити перешкоди індивідуальному господарству, розраховуючи таким чином примусити колгоспників більше працювати на колгоспних землях. Приватний сектор і колективне господарство залишалися абсолютно несумісними.

У надії підвищити ефективність сільського господарства уряд вдався до численних реформ, направлених па реорганізацію управління колгоспним виробництвом, щоб, передусім, зміцнити зв'язок сільського господарства з комплексом галузей по виробництву продуктів харчування. Зближення сільського господарства з харчовою промисловістю повинне було виправити одну з найгрубіших помилок системи, встановленої Сталіним в 30-х рр. У той період, коли сільськогосподарська праця стала практично безкоштовною,  я нам була заборонена будь-яка діяльність, пов'язана з переробкою сільгосппродуктів, а відповідні підприємства будувалися у великих містах, вдалині шд місця їх виробництва, тому швидкопсувні продукти залишалися на місцях, а інші - значною мірою пропадали на складах або під час перевезення. І Іочипаючи з 1977-1978 рр. в країні почали створюватися «виробничі об'єднання», покликані підвищити спеціалізацію у виробництві і покращити переробку сільгосппродуктів. Вони об'єднували колгоспи, радгоспи, підприємства харчової промисловості і, по можливості, науково-дослідні лабораторії. У 1982 р. жалюгідне становище в аграрному секторі призвело до більш радикальних заходів, серед яких виділялося створення агропромислових комплексів (АПК). Радгоспи, колгоспи, машинобудівні та хімічні виробництва, що працювали для потреб сільського господарства, підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, розташовані па одній території, були об'єднані в регіональний АПК. Ця реорганізація повинна була, нарешті, забезпечити інтеграцію сільського господарства в найширшому розумінні слова і покінчити з безвідповідальністю, в якій працівники сільського господарства часто й справедливо звинувачували організації, покликані їх обслуговувати. Однак за всі роки свого існування АПК так себе й не виправдали, залишившись, передусім адміністративним об'єднанням і не ставши життєздатним економічним організмом.

Як і в промисловості, основним результатом «реформи» стало виникнення нових адміністративних структур з ризиком ще більш обтяжити бюрократичне управління сільським господарством. Щоб зменшити цю небезпеку і в надії зацікавити колгоспників у їх праці заохочувалося створення бригад, працюючих на колективному договорі. Члени бригад несли відповідальність за всі сільськогосподарські культури, вирощувані па відведених дільницях, а їх праця оплачувалася за досягнутими результатами.

Бригадний метод, який не ніс в собі нічого революційного, зустрів опозицію з боку багатьох керівних працівників АПК на місцях, стурбованих відродженням всередині колгоспного ладу ніби «сімейних» господарств, оскільки більшість членів бригад знаходилися між собою в родинних відносинах.

Цей опір на місцях виразно проявив міцність умонастроїв, укорінених в період насильної колективізації села. Зі свого боку колгоспники також були навчені не довіряти державі, яка грабувала й обманювала їх. Саме існування колективного господарювання, силою насадженого в 30-х рр. і потім суспільно-економічного контролю, підтримуваного відповідною системою, ставило перешкоди підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва вже в психології та образі поведінки як селян, так і їх керівників.

Брежнєвська стратегія, яка консервувала колишні структури шляхом значних фінансових ін'єкцій у сільське господарство, не змогла вирішити його глибинної проблеми: відчуження селянина від землі. Аграрна політика цього періоду сприяла лише зростанню витрат і марнотратства. Якщо після смерті Сталіна сільське господарство в СРСР перебувало в поганому стані, але витрати на нього були мінімальними, то після смерті Брежнєва сільське господарство залишалося таким же слабким, але суспільству доводилося витрачати на нього величезні капіталовкладення.

Така ж відмова від розв'язання структурних проблем у промисловості зіграла вирішальну роль у справжній кризі радянської індустрії, яка почалася з середини 70-х рр. у системі, в якій тепер, здавалося б, була присутня вся сукупність рис промислово розвиненої економіки. Про кризу свідчив ряд симптомів: різке падіння темпів промислового росту, продуктивності праці (на фоні погіршеної демографічної ситуації), зниження віддачі від капіталовкладень, інвестиційний бум і зростання незавершеного будівництва, зменшення споживання...

Таке становище було результатом різних довгострокових тенденцій і тієї специфічної економічної політики, проаналізованої памп вище, яка саме з середини 70-х рр. придбавала все більш консервативний, навіть реакційний зміст.

Серед довгострокових тенденцій важливу роль грали:

- несприятлива демографічна ситуація, передусім у зв'язку із зменшенням частки працездатного населення. Починаючи з 1975 р. стало вже неможливо будь-якими засобами підтримувати економічне зростання, вдаючись, як раніше, до масового залучення нової робочої сили. Економіка наштовхнулася на демографічний бар'єр і тепер темпи її зростання залежали тільки від зростання продуктивності праці (темпи якого весь час знижувалися). За цих умов уряд вирішив піти «обхідним шляхом», який полягав у масовому імпорті іноземної техніки та технологій в надії швидко підняти продуктивність праці. Такий шлях приваблював керівництво більше, ніж реформа організації праці, від якої можна було чекати лише повільних та імовірних результатів; виснаження традиційної сировинної бази та постійне зміщення добувної промисловості, передусім паливно-енергетичного комплексу, на схід, що вело до зростання собівартості сировини, а також загострювало становище з транспортом - ще однією серйозною проблемою в СРСР;

- фізичний знос і моральне старіння обладнання й основних фондів:

- зростання питомої ваги військових витрат, що безпосередньо відбивалося на розвитку цивільного виробництва ;

- криза організації праці, що привело до гальмування й невдачі реформи, яка безупинно перекроювалася, а також консервативний ухил політики правлячої верхівки, який дехто розцінював як «неосталінізм».

Безсумнівно, останній чинник виявився для існуючої кризи вирішальним, на що ще в 1983 р. вказувала академік Т.Заславська в своїй знаменитій тепер «Новосибірській доповіді» (яка прозвучала в той час лише на закритих зборах Академії наук та на партійних нарадах, а потім «таємно» потрапила на Захід). На думку Т.Заславської та її співробітників (більшість яких об'єднувалася навколо журналу «Еко», що видавався новосибірським Інститутом економіки та організації промислового виробництва), причина кризи корінилася в нездатності існуючої системи забезпечити ефективне використання людських ресурсів та інтелектуального потенціалу суспільства. Система залишалася по суті тієї ж самою, що й при її виникненні в 30-і рр., незважаючи на проведені після смерті Сталіна реформи: надмірна централізація, директивне планування, відсутність ринкового ціноутворення та організації використання ресурсів, контроль усіх засобів матеріального стимулювання трудящих центром, обмеження або просто заборона всіх видів індивідуальної трудової діяльності населення у виробництві, сфері послуг, торгівлі. У цьому полягала принципова вада системи загалом: трудящі могли розраховувати тільки на діяльність в громадському секторі. Будь-яка особиста ініціатива вважалася нелегальною і відносилася до тіньової економіки, невизнаної офіційно, якою б корисною економічно вона не була. Суспільний сектор був до того ж абсолютно несприйнятливий до індивідуальної творчої ініціативи трудящих. Теоретично віталася всяка ініціатива, але різні форми участі трудящих в управлінні підприємствами завжди стикалися з обмеженістю прав самих підприємств: як брати участь в управлінні, якщо єдине, що дозволено, - це «обігнати план»? Бригадний експеримент засновувався на допущенні дуже обмеженого самоврядування крихітним відрізком загального процесу виробництва, але навіть на цьому рівні вияв ініціативи повністю залежав від виділених бригаді коштів. Таким чином, якщо й передбачалося, що трудящі повинні безпосередньо діяти в інтересах суспільства, то у будь-якій особистій позиції та відповідальності в цьому відношенні їм було відмовлено. Той, хто «добре» працював, щонайбільше отримував «премії», які в той же час все менше залежали від реальних результатів, індивідуальних або колективних. В основному вони нараховувалися автоматично, що зводило їх стимулюючу роль до нуля. Не менш істотне значення в підриві матеріальної зацікавленості грав постійний дефіцит товарів, який робив безглуздим прагнення до більш високого заробітку. Запаморочливе зростання заощаджень в ощадних касах було переконливим свідченням неможливості для величезної більшості населення задовольнити свої потреби.

Ці протиріччя, робила висновок Т. Заславська, не були чимось новим. Але навіть якщо існуюча система працювала - економічно і соціально - в 30-40-х рр., навіть в 50-х, коли робітники та службовці підкорялися військовій дисципліні, а селяни були загнані в колгоспи, позбавлені паспортів і права переїхати в місто, то в 70-80-их рр. через глибокі зміни, що відбулися в самому суспільстві, вона стала нетерпимою.

Академік Заславська не залишала вибору: щоб вийти з кризи, викликаної передусім провалом системи організації праці, яка була введена в 30-х рр. і відтоді зберігалася в головному й основному, було необхідно допустити приватну ініціативу, визначивши оптимальну, з точки зору суспільства, сферу її прикладення. Що ж до перспектив суспільного сектору, то найбільш радикальні економісти на чолі з академіком А. Аганбегяном, який керував журналом «Еко», прогнозували в 1982-1984 рр. можливість трьох варіантів реформ. Перший варіант зводився до свого роду програми «стабілізації» становища в економіці: передбачалося домогтися поліпшення без кардинальних змін, - наприклад, розширюючи прана підприємств, розвиваючи прямі зв'язки між ними і створюючи міжгалузеві проекти. Другий варіант являв собою «помірну» реформу, внаслідок якої була б скорочена більшість галузевих міністерств. Нарешті, третім варіантом була «радикальна» реформа із скасуванням усіх «економічних» міністерств. Компетенція Держплану була б обмежена виключно плануванням макроекономічних співвідношень; підприємства отримали б иайширшу самостійність в управлінні. По суті, в останньому варіанті малася на увазі економічна модель угорського типу.

4. ЗМІНИ В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ

«Поки Брежнєв дрімав, його країна переживала справжню соціальну революцію», - писав у 1986 г. М.Уокер в роботі, присвяченій аналізу зародження перебудови. Дійсно за два десятиріччя - з 1965 по 1985 р. - в радянському суспільстві сталися глибокі зміни, що перетворили і форми функціонування економіки, і зміст відносин між суспільством та владою.

Ми вже згадували про дуже важливу зміну, яка істотно вплинула на економіку: зменшення припливу в народне господарство нових трудових ресурсів через зниження народжуваності на 25% і збільшення смертності на 15% за період з 1960 до кіпця 70-х рр. До того ж відбувалася зміна в структурі зайнятості трудящих на користь сфери обслуговування за рахунок сільського господарства. У довгостроковому плані найбільш важкі наслідки були пов'язані з поглибленням розриву в темпах приросту населення по регіонах. Так, протягом всього цього періоду неслов'янське населення збільшувалося значно швидше. Загалом мусульманське населення, яке нараховувало в 1959 р. 22,5 млн. чол. (або 10,7% від загального числа), до 1979 р. зросло до 42 мли. жителів, що становило вже 16%. Потрібно зауважити, що ісламська культура продовжувала сильно впливати па деякі радянські народи, навіть якщо їх національна самосвідомість визначалася насамперед приналежністю до певної етнічної групи, а вже потім укоріненням мусульманських традицій. Важливо було, однак, і те, що протягом десятиріч відбувалося «вростання» мусульманської еліти в соціальну систему радянського суспільства за допомогою просування ієрархічними сходами, оволодіння російською мовою (перепис населення 1979 р. показав, наприклад, що молоде покоління середньоазіатських республік все краще й краще володіло російською мовою як необхідною умовою успіху), а також певною солідарністю перед зовнішнім світом, що контрастувало з етнічними протиріччями, які залишалися гострими, а останнім часом ще й посилилися.

Інші важливі соціальні зміни, «основоположні», за визначенням М. Левіна, пов'язані з урбанізацією та її неминучим наслідком у вигляді підвищення загального рівня освіти. Якщо в 1939 р. в містах проживало 56 мли. радянських громадян, то на початку 80-х рр., городян було вже більше 180 млн. Статистика констатувала збільшення числа міст, причому великі центри займали особливе місце в цьому процесі: за 20 років число міст, населення яких перевищувало 1 млн. жителів, виросло з 3 до 23; на сьогоднішній день в них проживає більше чверті радянського населення. Таким чином, в період з початку 60-х до середини 80-х рр. в місто мігрувало більше 35 млн. жителів.

Цей новий міський соціум, вважає М.Левін, був, передусім, новою робочою силою. До кінця 50-х рр. переважна більшість міського населення (біля 70%) була зайнята в промисловості, будівництві та на транспорті. У більшості випадків види виконуваних робіт не вимагали високої кваліфікації і були цілком до снаги вчорашнім селянам, які, ставши робітниками, продовжували займатися фізичною працею, тільки іншою. Однак, робітничий клас, який «асимілював» селянство, мав у своєму розпорядженні дуже невелику кількість справжніх майстрів. Потрібно також зазначити, що в 1956 р. 69% директорів заводів і 33% головних інженерів підприємств були «практиками», які мали в основному початкову або неповну середню освіту. У 60-70-і рр. соціальна структура міста сильно змінилася, стала більш складною і диференційованою в професійному відношенні. На початку 80-х рр. «спеціалісти» з вищою або середньою спеціальною освітою становили вже 40% міського паселення. За останнім даними, серед 35,5 млн. «фахівців» 13,5 млн. мають вищу і більше 18 млн. - середню спеціальну освіту.

У середині 80-х рр. більше 5 млн. студентів навчалися у вищих учбових закладах, прослуховуючи курси півмільйоиної армії викладачів. Таким чином, підвищення професійного та освітнього рівнів, початок якому був покладений в 30-і рр., саме за два-три останніх десятиріччя привело до кардинальної зміни самого поняття «інтелігенція». Інтелігенція, яка ще вчора була елітою, перетворилася сьогодні на величезну масу людей, до складу якої входили численні соціальні групи і категорії: інженерів, адміністративно-управлінського персоналу, вчених, артистів, викладачів, політиків. Радянські соціологи Л.Гордои та В.Кемеровський виділяють три покоління, які наприкінці 70-х рр. складали активне міське населення: особи, народжені біля 1910 р.. які вступили у трудове життя в 30-і рр. і оволоділи професійною майстерністю в 50-і рр.; їхні діти, що народилися в 30-і рр., почали свій трудовий шлях в 50-і рр. і досягли свого кращого професійного рівня до 70-х; їхні онуки, що народилися в 50-і рр. і почали трудове активне життя в 70-і. Від покоління до покоління все менше людей працювало руками і більше третини кожного покоління підіймалося па кілька сходинок вгору соціальпо-професійними сходами (чи не в цьому полягає одна з головних умов підтримки деякого соціального «консенсусу»?).

Такий підхід дозволяє краще зрозуміти відносини між поколіннями та конфлікти, якими супроводжується їх зміна. Перше покоління здійснило індустріалізацію країни. Це люди, які займалися важкою фізичною працею, робітники традиційного типу, серед яких було багато селян. Навіть досягши до 50-х рр. вершини своєї кар'єри, 80% з них залишилися на фізичній роботі. Друге покоління мало в своєму розпорядженні великі можливості для просування. Воно було першим поколінням, представників якого в промисловості було більше, ніж в сільському господарстві; першим, в якому число кваліфікованих робітників порівнялося з числом робітників некваліфікованої ручної праці. Що ж до третього покоління, то в ньому істотно виросло число зайнятих у сферах обслуговування та інформації і ще більше поменшала частка робітників некваліфікованої ручної праці. З самого початку своєї кар'єри в два рази більше число представників цього покоління виконує інтелектуальну роботу. Воно живе в іншому соціальному оточенні: його можливості досягти кращого становища через освіту дуже широкі, в той же час становище, яке склалося в економіці і виробничі відносини його більше не задовольняють. На думку Гордона та Комаровського, в наявності була суперечність між існуючою соціопрофесійною структурою, адекватною потребам науково-технічної революції, і системою виробничих відносин, яка склалася в минулу технологічну епоху, і держава робила все, щоб втримати першу в рамках останньої.

За відсутності справжньої реформи значне зростання рівня утворення і професіоналізму не могло не спричинити соціальної кризи. її виявами з другої половини 70-х рр. стало загальне невдоволення своєю роботою молодих фахівців, які отримали хорошу освіту і високу професійну підготовку; нездоровий «соціально-психологічний клімат» (якщо вживати радянський вислів) на багатьох робочих місцях; використання не за спеціальністю інженерів і вчених, вимушених виконувати роботу техніків та обслуговуючого персоналу через недостачу останніх; і, навпаки, висунення на відповідальні пости «сірих», некомпетентних людей. Чи не розгубило в результаті третє покоління своїх можливостей?

Одним із важливих наслідків розвитку урбанізації соціолог О. Яницький вважає виникнення «міських мікросвітів». З його точки зору, «розвиток науково-технічної революції та урбанізації базується та нерозривно пов'язаний з принципом активності, самодіяльності особистості, спілкування індивідів як індивідів».

Не обмежуючись різними формами соціального життя в малих групах: сім'я, друзі, різного роду гуртки, - розвиток «міських мікросвітів» дуже швидко призвів до виникнення мережі неформальних об'єднань, які в свою чергу почали грати важливу роль у формуванні громадської думки у власному значенні слова. Протягом довгого часу існування неформальних об'єднань заперечувалося як радянською політичною наукою, так і західною радянологі-єю, що виходили з принципів ідеологічного детермінізму, який виключає можливість будь-яких спонтанних соціальних процесів. На практиці ж значення громадської думки визнавалося, хоча й неявно, вже з початку 60-х рр., коли хрущовський проект реформи системи освіти зустрів такий широкий опір впливових верств населення, що від нього довелося відмовитися.

У 70-80-1 рр. розвиток міської субкультури, підвищення загального рівня освіти породили значно складнішу суспільну структуру, що відрізнялася цілою гаммою «неформальних утворень», «мікросвітів» та куточків «самоврядування» зі своєю соціальною базою, культурою та «контркультурою». дослідниками і вченими, молодіжними групами, професійними та міжпрофе-сійними асоціаціями. Це «неформальне» життя помалу примушувало прислухатися до своєї думки та своїх вимог. Пробним каменем (або дослідним полем) для цих перших спонтанних виявів громадської думки частіше за все служило культурне життя. У цьому значенні показовий приклад В.Висоцького (помер в 1980 р. у віці 42 років), який став справжнім суспільним явищем, що дозволило вийти на поверхню не тільки паралельній культурі, але й неформальним об'єднанням, які охопили значно ширшу масу людей, ніж традиційні гуртки інтелігенції. Відношення влади до співака було ворожим (за життя вийшла всього одна його платівка), оскільки його пісні, які йшли врозріз із загальною тенденцією, були звернені до народу, говорили мовою народу, викривали вади системи. Висоцький став виразником всіх обійдених і знедолених верств радянського суспільства, його слухали десятки мільйонів людей усіх категорій, потай розмножували мільйони магнітофонних касет. Він мав можливість виступати тільки в місцях, що надавалися йому «неформальними об'єднаннями», перед публікою, яка без будь-яких оголошень заздалегідь знала про концерт. У день його похоронів десятки тисяч людей зібралися перед театром на Таганці, актором якого він був. Ця демонстрація, яка виникла стихійно, була найзначнішою в радянській столиці після смерті Іоф-фе в 1927 р.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6