Дипломная работа: Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича

Складними були й стосунки у київській «Старій Громаді». Настільки складними, що неконфліктний Антонович змушений був вийти з неї.

У 1891 р. в листі до Ф. Вовка Антонович так пояснював це: «Компания сия сделалась на мой нрав невозможною», засідання перетворилися в «передачи городских сплетен, текущих маленьких новостей и т. п., и все это завернуто в тогу будто бы стояния у народного дела»; запропоновані ним програми діяльності хоч і приймалися, але «объявлено было, что громада не чувствует себя в силах их выполнить»; дедалі загострювалися особисті конфлікти з П. Житецьким, В. Науменком, Є. Тригубовим та ін.; довкола приватного життя Антоновича Я. Шульгин та «громадські дами» розвели справжній скандал. Проте вчений вважав, що для нього це лише на краще: «...освободившись от узов громады, я значительно оживился и стал деятельнее. Сношения мои расширились и деятельность тоже» [134].

О. Лотоцький згадував про «політичний салон» на розі Жилянської та Кузнечної. У 1890-ті роки тут збиралася молодь, яка працювала над біографічним словником українських діячів. Після занять «за добре відомим киянам круглим столом» ішли розмови політично-громадського змісту. При цьому «господар здебільшого не сидів на місці, а обходив гостей круг стола, частував, кожному знаходив сказати щось інтересне, дати раду і вказівку щодо якоїсь праці — наукової чи громадської,— а разом слідкував за загальною розмовою, яка за столом точилася, кидаючи своє влучне слово, що звичайно освітлювало ситуацію». Це була своєрідна «лабораторія української політичної думки» .

І як це не дивно було для сучасників, зістарений літами й вимучений хворобами Антонович мав як ніколи обширні й плідні взаємини з молоддю. Тепер не він ішов до неї, але вона до нього. І потік той не вщухав до останніх днів життя. Вірний своєму культурницькому спрямуванню, Антонович виступив також із кількома теоретичними працями, обґрунтовуючи українську ідею.

В одному з науково-публіцистичних есе, написаному близько 1896 р. (опублікований вперше К. Мельник у І928 р. [136], Антонович детально розкриває поняття «українофіли» та головні наукові засади українофільства. Він писав: «Под словом украинофилы мы понимаем тех уроженцев Южнорусского края, которые настолько знакомы с своею родиною, что успели констатировать отличительные черты ее народонаселения, настолько развиты, что изложить могут и литературно свои убеждения, настолько любят свою родину и желают ее развития и преуспевания, что считали бы делом греховным умалчивать о ее особенностях и вытекающих из этих особенностей нуждах и потребностях, настолько не исключительно поглощены заботою о личной карьере и благосостоянии, что по мере возможности, в законных рамках готовы отстаивать свои убеждения, несмотря на предубеждения, которые обыкновенно встречают их мнения, и на последствия этих предубеждений».

Антонович обґрунтовував виділення українців в окрему етнографічну одиницю на підставі антропологічних, психологічних і культурно-історичних особливостей. Представлені вченим наукові докази були на той час досить вагомими, хоч і містили спірні моменти. Наприклад, серед особливостей українського характеру він називав внутрішнє усвідомлення свободи, розвиток особистості, пошуки справедливості та істини. Або думка про те, що українці ніколи не прагнули до політичної самостійності: мовляв, навіть запорожці протягом двох століть визнавали владу польських королів, а потім російських царів. Проте, зазначав Антонович, українці «очень живо всегда отстаивали свои общественные идеалы по отношению к внутреннему устройству своей страны... равноправность всех перед законом, отсутствие сословных отличий, соборное управление земскими делами, свободу религиозной совести, право развития и совершенствования собственных народных начал, применение выборного начала в управлении».

В цілому вчений доводив, що «украинофильство истекает не из моды, не из каприза, не из подражания кому бы то ни было, а из осознания факта действительно существующего». Однак його дуже пригнічувало роздрібнення й розмивання українського руху, відсутність у ньому єдності.

На початку 1897 р., їдучи на лікування до Рима, Антонович зупинився у Львові. Тут його вразили чергові сварки навколо НТШ. «Гадав я,— писав учений Грушевському,— що наша народність стількі вже культурна, що може відрізнить минутний інтерес від справжнього на будущій час розміченного діла — вийшло не так... якби я не був такий кволий, то зістановився би во Львові кинувся в омут публіцистики...» Антонович дуже хвилювався, що НТШ зліквідується, і тоді «вже не знаю, за що зачепити руки». Коли ж у лютому він дізнався від Грушевського, що справа полагодилася, то «неначе камінь з серця зпав», і поздоровив учня з обранням на голову НТШ [137].

У непосвячених та навіть в учнів Антоновича створювалося враження, що старий вчений вже не бере участі в політичному житті. Але саме в цей час Антонович спільно з Кониським обмислював ідею створення організації, яка б змогла знову поєднати розрізнений український рух та його чільних діячів. При цьому вона мала базуватися на безпартійному принципі. Всеукраїнський з'їзд був скликаний у 1897 р., тут і виникла всеукраїнська таємна організація, що згодом дістала назву Товариства українських поступовців (ТУП). На перших же її зборах Антонович був обраний почесним членом. ТУП тоді виконувала подвійну функцію: як осередок української, головним чином культурно-національної, праці в умовах Російської держави та як лабораторія соціально-політичної думки. «В обох напрямках,— зазначав О. Лотоцький,— практичний розум та широкий політичний світогляд В. Б. прислужилися найбільше для успішної діяльності ТУПа» [138].

Цей короткий огляд дій і частково помислів Антоновича на ниві українського громадського життя є досить красномовний. Але навіть сьогодні рано підбивати якісь підсумки цієї праці. Хіба що слідом за Сергієм Єфремовим можна сконстатувати незаперечне: «В іншій країні, за інших політичних обставин він зміг би на повну широчінь розгорнути свій талант політика й зробився б, мабуть, проводирем широких мас людності до кращого життя. В Росії, в обставинах самодержавно-поліційного режиму сталося інакше. Хіба що маленька частка його великих політичних здібностей ішла в роботу, та й то невидну, часто дрібну, без широкого розмаху, без ясних перспектив. Але все ж і цією навіть часткою Антонович політик виконав ту присягу, що її зложив був колись, на переломі юнацького віку, перед судом власної совісти».

РОЗДІЛ 4. НАУКОВА ПРАЦЯ АНТОНОВИЧА

4.1 Антонович як науковець: загальний погляд

Наукова діяльність В. Б. Антоновича, на перший погляд, очевидна. Це увесь список його праць, наукові кабінети та музеї університету, археологічні розкопки... Однак, знову ж таки, і тут учений взяв собі за правило мінімально показувати свою лабораторію дослідження, подаючи вже готові результати часто без певних висновків, які полишав на волю читачів. Ці та інші обставини ускладнюють завдання кожного, хто намагається аналізувати науковий доробок Антоновича. Цей аналіз завжди проводився в трьох засадничих (напрямах: місце вченого в попередній і сучасній йому російській історіографії; порівняння його творчості з напрямами світової науки; вплив політичних поглядів. При цьому ті, хто більше знали Антоновича як громадського діяча, говорили, що наука для нього була другою справою; ті ж, хто знали його як ученого, вважали що саме це було його головним покликанням і принесло найбільші результати. Але майже всі дослідники погоджувалися, що громадські й наукові погляди Антоновича дужо тісно перепліталися. Саме історія була для нього вчителькою життя, із своїх історичних студій учений черпав знання про головні засади й напрями розвитку українства, його специфічні риси та потреби.

Сучасники (лише за одним винятком — Драгоманова) оцінювали його наукову діяльність дуже високо. У цьому сходилися представники різних течій, поглядів і груп. Науковий авторитет Антоновича був засвідчений обранням його членом багатьох наукових установ і товариств, а в 1902 р. Російська Імператорська Академія наук обрала його своїм членом-кореспондентом.

Спробуємо вияснити особливості творчої праці Антоновича як ученого, його місце в українській, слов'янській та загалом європейській історіографії.

Насамперед його порівнюють з істориками-україністами XIX ст. Вважається, що на відміну від народницької історіографії, наприклад, М. І. Костомарова, у Антоновича «більше критики, аналізи, об'єктивізму, більш освітлення подій і з'явищ доби, яку він малює». В його працях «вражає гармонія між ідеєю й фактом». Він не подає наперед жодної готової думки, а групує матеріал так логічно, «в такій ясній перспективі, що ідея встає перед вашими духовними очима сама... і, не вважаючи на сухий виклад, вони (факти — В.У.) заставляють читача не тільки думати, але й почувати та уявляти собі час, події й людей, про які в них іде мова» [140]. Антонович замикає в українській історіографії період етнографізму та романтизму й починає новий період, «де більше було наближення до спізнання об'єктивної істини в минулому». Один із відомих його учнів М. В. Довнар-Запольський зауважував, що В. Б. Антонович не приєднався до жодної з ідейних течій російської історіографії, «его можно скорее признать эклектиком, несколько склонным к славянофильской догме, но пролагающим в ней самостоятельные пути» [142]. Незважаючи на значне поширення ідеї вирішальної ролі особи в історії, Антонович звернув основну увагу на народні маси. Довнар-Запольський припускав вплив на вченого ідей слов'янофілів, панславізму кириломефодіївців та гміновладства польського історика Іоахима Лелевеля. Однак Антонович розглядав не суцільну масу, а різні її групи та соціальні начала, боротьба яких і витворювала цілі історичні явища та епохи. Все це було, стверджує Довнар-Запольський, «крупным шагом вперед», тому Антоновича оцінювали вже у 1909 р. як «выразителя одного из поворотных моментов в развитии русской исторической науки» [143]. Наступні покоління істориків внесли певні корективи в ці оцінки. Еклектизм був відкинутий, вірніше, змодифікований у теорію впливів. Слідом за С. Томашівським [144] більшість дослідників і сьогодні сходяться на думці, що Антонович був родоначальником позитивізму в українській історіографії. При цьому він, можливо, першим із слов'янських істориків уже на початку 1860-х років став переконаним позитивістом, коли погляди Конта, Дж. Мілля, І. Тена, Г. Спенсера ще були майже невідомі в Росії. Віра в силу людського розуму, який,пізнаючи закони природи й суспільства, підкорює їх, сприяла розвитку позитивістами нових галузей науки, зокрема археології, антропології, соціальної та національної психології тощо. Всі ці дисципліни в Україні започатковані саме Антоновичем (ідеться про належний науковий рівень). Ним було сприйняте також поняття про націю, що його обґрунтовував німецький учений-романтик Й. Гердер,— як етнічну категорію з усіма її особливими ознаками й насамперед мовою. Як уже зазначалося, Антонович замолоду студіював твори класиків європейської історіографії О. Тьєрі, Ф. Гізо, Е. Літре, А. Токвіля, Г. Бокля, Н. Фюс-Ітель де Куланжа, П. Прудона, Л. Блана та ін. На цих працях зростали його історичний світогляд та професіоналізм.

Фактично Антонович протистояв домінуючій на той час державницькій школі російської історіографії (Кавелін, Чичерін, Соловйов), яка виділяла «історичні» та «неісторичні» народи. Антонович же висував на перший план не політичні, а соціально-природничі чинники. Позитивістська теорія «факторів», яку він послідовно проводив, передбачала всебічне висвітлення ходу історичного процесу, всіх сторін і проявів життя різних соціальних верств. Антонович сприйняв також теорію Г. Спенсера про еволюційний прогресизм та історичний органіцизм, тому завжди вважав, що будь-яке порушення закономірностей еволюційного прогресу нації призводить до розладу й революцій. Завдяки проф. М. Д. Іванішеву, своєму першому наставнику, Антонович перейняв також наукові методи критичного аналізу історичних джерел, обробки актового матеріалу та ін. [145].

Вважають, що на розробку історії України спрямували Антоновича Михайло Максимович та Микола Іванішев. Певний вплив на нього мав і Микола Костомаров та його ідеї про політичний федералізм, особливу роль в історії слов'янських народів громади (общини) та віча, антинорманізм у поглядах на початок руської держави.

Розуміючи історію як відображення еволюційного розвитку народного життя, усіх його сторін, Антонович ясно усвідомлював, як важко іноді простежити зв'язок між окремими гранями того чи іншого явища або періоду і як багато історичних питань не можуть бути розв'язані без допоміжних дисциплін. Саме тому він так пильно займався антропологією, археологією, етнографією, нумізматикою тощо.

Заняття Антоновича природничими науками й медициною наклали значний відбиток на його метод дослідження й у галузі гуманітарних наук. Це сувора логічність, реалізм, відсутність будь-яких фантазій чи припущень у висновках, еволюційна послідовність і доцільність викладу матеріалу, всебічна перевірка й критика джерел.

Окрім того, досвід природничих наук навчив Антоновича вмінню чітко систематизувати й класифікувати історичний матеріал, вести порівняльний аналіз. Все це зумовило своєрідність історичних, археологічних та етнографічних розправ ученого: широта наукової постановки проблеми, вдумливе групування фактологічного матеріалу, всебічне критичне висвітлення, обгрунтовані висновки.

Таким чином, прикметними рисами Антоновича-історика були суворий документалізм (саме він заклав в українській історіографії традицію документалізму), що передбачав постійне введення нових архівних матеріалів, використання статистичних та актових даних; відхід від емоційного етнографізму; позитивізм, реалістичне насвітлення історичних процесів як проявів живого суспільного організму — нації.

О. Гермайзе назвав Антоновича першим українським істориком без національної роздвоєності, притаманної його попередникам, істориком з ясною, хай і не цілком правильною, концепцією спадкоємності історичного процесу в Україні. «Національна і демократично-народницька концепція української історії, обласництво і інтерес до внутрішньої історії... раціоналістичне і позитивістичне витолкування історичних процесів, документалізм і точність в дослідженню та ясність у формулюванню висновків — ось те нове, що вніс Антонович в нашу історіографію. І до цього треба додати, що історична цінність цього вкладу збільшувалась іще тим, що... Антоновичу вдалося першому з українських істориків оточити себе групою талановитих і працездатних дослідників, так що іще за життя міг вже Антонович бачити живе продовження своєї роботи і своїх бажань».

На терені української історії виділяється кілька основних напрямів студій Антоновича: архівні заняття і видання джерел; історичні дослідження; археологія; географія та етнографія. Розглянемо бодай коротко здобуток ученого в кожній із цих ділянок.

4.2 Діяльність В. Антоновича в галузі архівістики

Непересічне значення для історичної науки мають відшукування та публікація Антоновичем «фіксованих слідів» української людності та окремих діячів минулих епох — архівних документів. Учений збирав їх по малих і великих, державних і приватних архівах Києва, Москви, Петербурга, Львова, Кракова, Варшави, Рима. Особливе місце в його житті й творчості займала двадцятилітня праця на посаді головного редактора Комісії для розгляду давніх актів, у якій він видав дев'ять томів «Архива Юго-Западной России», де на понад 4000 сторінок було видрукувано 2220 актів (з 8000 відібраних ученим). Навіть ця проста інформація не може не вражати, особливо якщо врахувати складності архівного пошуку, відбору, копіювання та звірки документів, написаних старим письмом, різними почерками й мовами.

Окрім АЮЗР, Антонович видав значну кількість інших, головним чином наративних джерел. Це передусім літописи: 4-й том праці Самійла Величка та збірник із восьми літописів, включаючи Київський 1241—1621 рр., Межигірський 1608—1700 рр., Літопис Юзефовича 1624—1700 рр., Вітебський, Добромисловський 1648—1700 рр., Львівський кармелітський 1648—1676 рр. та ін.

У 1874 р. побачив світ «Сборник материалов по исторической топографии Киева и его окрестностей», в якому Антонович подав добірку уривків із літописів та документи за 1411—1786 рр.

Учений опублікував також чималу кількість вітчизняних та іноземних мемуарів про Україну: щоденник Станіслава Освенцима 1643—1651 рр.; записки Карла Хоєцького 1768—1776 рр.; щоденник Федора Євлашевського 1564— 1604 рр.; записки київського міщанина Божка Балики; записну книжку прилуцького полкового осавула Михайла Мовчана. Не втратило своєї цінності двотомове видання «Мемуаров, касающихся истории юга России», які Антонович підготував спільно з К. Мельник. Відомо, що готувалися до друку й наступні томи, та, на жаль, цей задум завершити не вдалося.

Заслуговує на увагу також унікальна збірка документів, більшість оригіналів яких сьогодні втрачена,— «Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год, собранные и изданные под редакцией Владимира Антоновича и Константина Козловского». Із 64 грамот 20 друкувалися з власної колекції Антоновича.

Дуже часто вчений публікував документи як додатки до своїх праць. Наприклад: 70 документів за 1700—1765 рр. долучені до розправи про чаклування і процеси проти відьом в Україні; додатками слугували й невідомий наказ гетьмана Дмитра Барабаша, витяги з заміток Яна Юзефовича, документи про долю Максима Залізняка та ін.

Авторитет Антоновича як архівіста був настільки великий, що він був залучений до складу урядової Комісії по виявленню підробних актів про дворянство у київському Центральному архіві давніх актів, яка діяла протягом І867—1892 рр.

Трудомістка праця в архівах і публікація документів для Антоновича не були самоціллю. Вони стали тією базою, що визначила всю його наукову діяльність як історика-синтетика і зумовила прикметну ознаку всіх його праць.

4.3 Історичні праці В. Антоновича

Власне історичні дослідження Антоновича виглядають тематично розпорошеними. Однак це лише на перший погляд. У широкому тематичному обширі праць закладена єдина авторська концепція, яка проймає всю творчість ученого на ниві історіографії.

М. С. Грушевський визначав її як єдиний акт обжалування історичної Польщі. Йдеться про спростування ідей про «культурницьку місію», поширення західноєвропейської цивілізації, героїчну оборону українських земель від орд. При цьому Антонович «осуджував лише ту політику, яку історична Польща вела на українських землях, був ворогом панування польської шляхти над українським народом» [147]. Однак не лише ця критична ідея визначає зміст праць ученого. Він детально вивчав внутрішній лад України, намагаючись віднайти основний стрижень української історії. Таким стрижнем для всіх слов'янських народів Антонович вважав общину (громаду), власне принцип общинності, що означав рівноправність і демократичну спрямованість соціального розвитку. Ця ідея була для Антоновича провідною, ніби підсумком усього історично-народницько-романтичного напряму [148].

Як взірцеву модель учений розглядав общинно-вічовий устрій Давньої Русі. Литовський період він характеризував як позитивний для розвитку старих общинних начал, а польський — як час руйнування цих начал; відповідно козацькі війни стали виявом боротьби за збереження общинності соціального устрою. Ці війни відображували сутичку двох національних ідей. Однак на початку козацтво захищало свої станові права. Лише коли воно зверталося до селянства, тоді здобувало хоч і тимчасову, але перемогу. Козацька верхівка знову зводить усе нанівець, прагнучи створити нове шляхетство за польським зразком. Нові хвилі боротьби за общинні начала вчений бачить у Коліївщині та Гайдамаччині. Потребу такої боротьби — українства з польщизною, демократизму з шляхетством — як основне завдання розвитку культури й цивілізації українського народу Антонович убачав і в XIX ст.

Таким чином, Антонович створив свою єдину концепцію історії українського народу, зцементовану общинною ідеєю. О. Гермайзе назвав її демократично-народницькою й національно-українською концепцією і представляв як основну заслугу Антоновича-історика [149]. На думку ж Б. Крупницького, Антонович не дав систематичного огляду українського історичного процесу, а лише заклав «цеглини для майбутнього будинку української історії» [150]. Справді, вчений дослідив лише окремі періоди історії середньовічної України. Зокрема, загальний погляд Антоновича на княжий період висловлений у виданих текстах двох його публічних лекцій («Киев в дохристианское время», «Киев в княжеское время») та в університетському курсі. Тут учений висуває гіпотезу про двох князів Олегів у Києві, називає часи Святослава розквітом дружинного устрою. XI ст. автор визначає як період піднесення Київської Русі, XII ст.— розпаду і XIII ст,— занепаду. Антонович вважає, що перший період князівської доби характеризується загарбницькими походами та перевагою дружинного начала. Лише за Володимира князівське начало починає переважати і впроваджується чинник, який поєднує князя й народ,—це християнство, церковне та світське законодавство.

Унікальною і до сьогодні є праця Антоновича «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти в. к. Ольгерда», захищена як докторська дисертація. Вона подає початкову історію князівства на підставі системного аналізу літописів, корпусу документів Литовської метрики, рукописів хронографів із петербурзьких та московських архівів, іноземних джерел. Чотири роки працював учений над цим твором — ґрунтовною реконструкцією політичної історії до XV ст. [151].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8