Дипломная работа: Радянська держава в роки НЕПу (1921-1928)

Всупереч ленінському плану промисловість не забезпечувала селян необхідними товарами. Судячи по конфліктах, що виникали між керівниками ВРНГ, промислова політика 20-х років була непослідовною. Заступник голови ВРІІГ з 1923 р. П'ятаков, талановитий адміністратор, але нікчемний економіст, виступав за централізовану індустріалізацію, яка планується при абсолютному пріоритеті важкої промисловості,! яка позбавляла б трести, що з'явилися під час непу, їх фінансової незалежності, заснованої на умовах ринку. У 1924-1926 рр. П'ятаков спробував встановити контроль за прибутком і амортизаційними фондами трестів легкої промисловості, щоб створити інвестиційні фонди для важкої промисловості. На відміну від П'ятакова, який почав здійснювати з 1926 р. свої грандіозні задуми прискореної індустріалізації, розраховані на найближчу десятирічку, Дзержинський, що очолив у 1924 р. ВРНГ, ратував за розвиток легкої промисловості, який приніс би державі тимчасові, але швидкі прибутки і частково задовольнив би запити селян. Однак мова йшла про виробництво досить обмеженого асортименту товарів, в основному текстилю, і селяни, що потребували головним чином інвентарю і техніки, не могли цим задовольнитися. У липні 1926 р. стався конфлікт між Дзержииським і П'ятаковим відносно економічної орієнтації ВРНГ. Після смерті Дзержинського (в липні 1926 р.) головою ВРНГ став Куйбишев - людина, абсолютно некомпетентна в області економіки, але близька до Сталіна. Курс на «надіндустріалізацію», запропонований П'ятаковим (незабаром зміщеним із своєї посади за зв'язки з Троцьким), був продовжений новими керівниками, серед яких тепер переважали «сталінці» - Косіор, Межлаук та інші.

У занепаді знаходилася і дрібна сільська промисловість, яка могла забезпечити хоч би частину селянських потреб. Відсутність кредитів і податковий гніт унеможливили практично розвиток цього сектора, який процвітав до революції. Рівень забезпеченості сільськогосподарською технікою в 1925-1926 рр. впав до найнижчої відмітки в порівнянні з 1913 р. Якою до 1926 р. у промисловості вже закінчувався відбудовний період, то в сільському господарстві, особливо в його технічному оснащенні, потрібно було починати з нуля. Цього року поновилася робота існуючих промислових підприємств і загалом був досягнутий рівень 1913 р. Повинен був розпочатися повий, набагато складніший період. У 1926 р. перед промисловістю постала серйозна проблема: було потрібне кардинальне оновлення промислового обладнання, яке використовувалося ще з довоєнних років. Модернізація передбачала не тільки спорудження нових виробничих потужностей, але й набагато більші капіталовкладення, ніж було потрібно на відновлення існуючих промислових структур. Необхідно було ухвалювати термінові рішення.

Уповільнені темпи промислового зростання в 20-і роки викликали постійно зростаюче безробіття (і млн. городян в 1923-1924 рр. і більше 2 млн. у 1927-1928 рр.). Безробіття, викликане кризою ремісничого виробництва і непродуманим розподілом малокваліфікованої робочої сили, насамперед ударило по молоді. Після розрухи 1917-1921 рр. під час економічного підйому 1923 р. в промисловість в основному наймали досвідчених робітників.

Незважаючи па встановлене профспілками правило, згідно з яким підприємства зобов'язувалися брати на роботу певне число молодих людей, останні становили тільки 20% від загального числа найнятих. Крім того, цій погано навченій робітничій молоді довелося витримувати конкуренцію сільських робітників, згодних на меншу зарплату. Безробіття все більше ускладнювало соціальний та моральний клімат міста. Кожний четвертий дорослий був безробітним.

Перед молоддю на довгий час постала проблема реальних перспектив і соціального просування. Незважаючи на боротьбу з неписьменністю, яка охопила більше 5 млн. чоловік, 40% сільських дітей від 8 до 12 років залишалися поза школою. Асигнування на культуру були мізерними: реальна зарплата викладачів була вдвічі меншою, ніж до революції. На XV з'їзді партії нарком освіти Луначарський говорив, що радянська влада виділяє школам коштів менше, ніж царський уряд. Можливість дістати освіту як і раніше була дуже малою і в місті, незважаючи на робітничі університети (робітфаки) - 50 тис. учнів і фабрично-заводські училища (ФЗУ) - 90 тис. В інститутах (120 тис. студентів) чверть місць виділялося для «рекомендованих» від партії або профспілок. Таке положення не могло загасити зростаюче невдоволення міської молоді, що розчарувалася в нені.

Почуття незадоволення особливо виражалося через «розбещеність» в особистому житті: законодавчо проводилася лінія на руйнування сімейного укладу (дозвіл абортів, брак «сіє ґасіо» був прирівнений до законного браку, розлучення стало можливим за усною заявою одного з подружжя, без рішення суду). Починаючи з 1921 р. в Москві та Петрограді середня тривалість шлюбів не перевищувала восьми місяців, число розлучень у період з 1922 по 1928 р. зросло в шість разів. На одне народження дитини доводилося три офіційно зареєстрованих аборти. У 20-і роки справи про встановлення батьківства і виплату аліментів збільшилися одночасно з кількістю розлучень і досягли в 1929 р. 200 тис.

Ще одним свідченням хвороби суспільства стала корупція, породжена існуванням цілого прошарку посередників, дрібних спекулянтів і приватних торговців, які укладали угоди з продажними чиновниками. У суспільстві існували дві ієрархії і два шляхи для кар'єри: один (що вже відмирав) засновувався на багатстві (загалом, дуже відносному) - шлях непманів, підприємців і торговців, інший (на зльоті) визначався місцем у державному або партійному апараті. У суспільстві, де економічне зростання не забезпечувало зайнятості населення, величезний бюрократичний апарат - більше 3,5 млн. державних службовців, - бездіяльний, корумпований і малокваліфікований (в 1928 р. на всю країну нараховувалося тільки 233 тис. фахівців з вищою освітою і 228 тис. із закінченою середньою спеціальною), залучав до себе всіх, хто мріяв про малостомлюючу роботу або про частинку влади.

Існування паразитичної бюрократії, культурний застій, корупція, «розбещеність», неможливість просунутися по службі, безробіття загрожували радянській владі. У країні, відсталій майже у всіх галузях народного господарства, суспільство, про яке мріяли більшовики, придбавало вигляд соціуму, де заправляли тунеядці, паразити, спекулянти та продажні чиновники. Щодня збільшувалося провалля між незбутньою ідеєю та реальністю. Загальне «нехлюйство» і «соціальна деградація» за поблажливого потурання влади призвели до того, що в кінці 20-х років перевалена більшість комуністів висловилася за необхідність «великого стрибка» уперед, який означав би, як у часи «військового комунізму», повернення до першоджерела і чистоти революційного вчення, «перекрученого» новою економічною політикою.

Проблеми, викликані різними труднощами, і все більш явна невдача ідеї «союзу робітників і селян» викликали жваві внутрішньопартійні суперечки протягом усіх 20-х років. Зіткнулися два напрями: «лівий», що найбільш послідовно відстоювався Троцьким, Преображенським і П'ятаковим, який проводив цю лінію через ВРНГ, і «правий», головним теоретиком якого був Бухарці, а провідником цих ідей в ВРН Г - Дзержинський. Ще на XII з'їзді партії в 1923 р. Троцький наполягав на встановленні «диктатури промисловості». «Ножиці» між високими цінами па промислові товари і низькими закупівельними сільськогосподарськими цінами відразу проявили нездатність промисловості виробляти дешеві товари. Однією з головних задач стало зниження собівартості і збільшення продуктивності праці. Троцький вважав, що ці задачі можуть бути вирішені тільки особливими зусиллями пролетаріату, оскільки він володіє командними важелями держави і повинен бути готовий до того, щоб падати кредит своїй державі, якщо ця держава в даний момент не може виплачувати йому повну зарплату. У подальші роки він часто повертався до думки про те, що «товарний голод» загрожує економічному балансу. Однак нарівні з проблемою зростання промислового виробництва поставало найважливіше питання про інвестиції. У книзі «Нова економіка», яка вийшла в 1926 р., Преображенський знову повернувся до питання про «первинне соціалістичне накопичення», піднятого Троцьким у 1923 р. В умовах ворожого міжнародного оточення і економічної відсталості країни кошти, необхідні для індустріалізації, могли бути отримані тільки за рахунок їх «перекачки» з приватного сектора (в основному сільського господарства) в державний (соціалістичний). Це «переміщення капіталів» можна було зробити за рахунок оподаткування селянства (в основному заможного) і нерівного товарообміну. Таке «соціалістичне накопичення», що природно могло викликати невдоволення великої маси дрібних селянських виробників, дозволяло збільшити обсяг промислового виробництва в рамках одного плану і знизити ціни на промислові товари, що згодом повинне було переконати селян в правильності такої політики.

Бухарін вважав, що така політика «вбивала курку, яка несе золоті яйця» і позбавляла «союз робітників і селян» останньої надії на майбутнє. На його думку, потрібно було, передусім, забезпечити потреби селян, переконати їх у вигідності виробляти більше продуктів і послідовно розвивати ринкову економіку. Про це він говорив у своєму знаменитому виступі 17 квітня 1925 р., де закликав селян «збагачуватися, не боячись ніяких репресій». Щоб якимось чином ліквідувати технічне відставання, у селян залишався один вихід: об'єднуватися у виробничі і розподільні кооперативи, підтримувані державою. Завдяки цим кооперативам селянська економіка поступово вийшла б на рівень державного сектора, надавши йому потрібні кошти для того, щоб він «черепашачими кроками» рухався до соціалістичної економіки. Бухарін вважав, що цей процес повинен продовжуватися кілька десятків років, але все ж це було менш небезпечно, ніж різкий розрив відносин із селянством, який неминуче стався б через дуже високі темпи індустріалізації, здійснюваної за рахунок села.

У інших партійних керівників - Сталіна, Каменева, Зинов’єва - не було чіткої позиції в питанні про шляхи економічного розвитку країни. У своїх рішеннях вони керувалися поточною політичною стратегією, метою якої була боротьба за владу. Так, до 1924 р. Зинов’єв і Каменєв підтримували Сталіна проти Троцького, але, починаючи з 1925 р. вони перейшли на «ліві» позиції і виявилися на одній стороні з Троцьким проти Сталіна та Бухаріна. Сталін же умів майстерно лавірувати і вставати в позу неупередженого судді між тими й іншими, щоб забезпечити за собою політичну перемогу і завоювання влади.

3. ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА

25 травня 1922 р. Ленін переніс перший приступ хвороби з подальшим правостороннім паралічем та афазією. До роботи він зміг повернутися, хоч і не в повній мірі, лише наприкінці вересня. До того як 16 грудня його уразив другий приступ, а потім 10 березня 1923 р. - третій, після якого він остаточно був усунений від всякої політичної діяльності, Ленін написав кілька важливих статей, де по багатьох пунктах висловлював незгоду зі своїми колегами, особливо із Сталіним, і де він виявляв занепокоєння відносно майбутнього партії. Перший конфлікт між Леніним і Сталіним виник у зв'язку з тим, що Сталін запропонував відмовитися від монополії зовнішньої торгівлі. Другий, набагато більш серйозний, стосувався національного питання. 11 ід час хвороби Ленін продиктував замітки і статті про можливих наступників, про необхідну, на його думку, реорганізацію партійного апарату і про перспективи непу. У трьох основних статтях (від 23-31 грудня 1922 р. і 4 січня 1923 р.), часто помилково званих «ленінським заповітом», Ленін дав оцінку шести найближчим своїм соратникам. Він вважав головною небезпекою для стабільності і єдності партійного керівництва суперництво Сталіна і Троцького. Перший «зосередив у своїх руках неосяжну владу», і Ленін не був упевнений, що Сталін «зуміє завжди досить обережно користуватися цією владою». Другий - «мабуть, найбільш здібна людина в справжньому ЦК», але «виділяється надзвичайною самовпевненістю і надмірним захопленням чисто адміністративною стороною справи». Ленін вважав, що Каменєву та Зинов'єву не можна докоряти в їх помилках під час революції, але, проте, це, «звичайно, не було випадковістю». Кілька слів було присвячено Бухаріну і П'ятакову: Ленін називав їх «найбільш видатними силами (із наймолодших сил)». «Бухарін не тільки найцінніший і найбільший теоретик партії, він також законно вважається улюбленцем всієї партії, але його теоретичні переконання дуже з великим сумнівом можуть бути віднесені до цілком марксистських». Що стосується П'ятакова, то він був «людиною, безсумнівно, видатної волі і видатних здібностей, але дуже захопливою... адміністраторською стороною справи, щоб на нього можна було покластися в серйозному політичному питанні». Через десять днів Ленін додав кілька критичних рядків про Сталіна: «Сталін дуже грубий, і цей недолік, цілком терпимий в середовищі і в спілкуванні між нами, комуністами, стає нетерпимим на посаді генсека. Тому я пропоную товаришам обдумати спосіб зміщення Сталіна з цього місця...»

У січні - лютому 1923 р. Ленін продиктував ще п'ять статей, де знову повертався до двох питань першорядної важливості, вже порушених у грудні. Перше стосувалося реформи урядового апарату. Це питання непокоїло Леніна з початку 1922 р., коли він особисто наполягав на тому, щоб в основних великих містах Росії був проведений облік радянських чиновників. Документ був готовий до осені, але за наказом Сталіна до Леніна він так і не дійшов. Усвідомлюючи, що відбувається бюрократизація партії і зростання впливу таких установ, як Секретаріат, Політбюро та Оргбюро, Ленін запропонував посилити авторитет ЦК, подвоївши число його членів (за рахунок партійців пролетарського походження), обрати нову Центральну Контрольну комісію (яка засідала б разом із Центральним Комітетом), яка також складалася з «істинних пролетарів», і, нарешті, значно скоротити величезний (12 тис. чоловік) апарат Робітничо-селянської інспекції, з 1919 р. очолюваної Сталіним, довівши його до кількох сотень непідкупних людей «хорошого» соціального походження (тобто пролетарського). Однак цих пропозицій було недостатньо, щоб позбавити Секретаріат, і зокрема Генерального секретаря, тієї неосяжної влади, яку він отримав після заборони в березні 1921 р. фракцій, що ослабило авторитет партійного з'їзду. Було передбачено, що члени ЦКК будуть тепер не виборними, а призначатися Оргбюро. За таких умов контроль партійних органів за викликаючими підозру бюрократичними структурами дуже обмежувався.

Всі останні ленінські пропозиції будувалися на одному ідеалістичному постулаті: хороші особисті якості людей здатні перемогти будь-які труднощі. Ленін не розумів, що в суспільстві, послабленому революцією, інертному, іноді відкрито ворожому по відношенню до нової влади, вплив бюрократії стає величезним. Інша проблема, що непокоїла Леніна, про яку він говорив у останніх роботах, стосувалася майбутнього російської революції, що відбулася, всупереч усій марксистській логіці, в економічно відсталій країні, яка стояла на півдорозі між капіталістичною Європою та Азією, в країні, якій не вистачало культури, щоб відразу перейти до соціалізму. Ленін визнавав, що більшовики захопили владу за наполеонівським принципом: «Спочатку треба вплутатися в серйозний бій, а там вже видно буде», не рахуючись із відсутністю для цього соціальних та економічних передумов. Комуністи встановили диктатуру пролетаріату, коли пролетаріат складав меншість населення, створили робітничу партію, де робітники складали меншину; почали відновлювати капіталізм (неп) після революції, званої «соціалістичною». Яким могло бути майбутнє революції, яка виходить із помилкових посилань? Ленін вважав, що революції загрожують дві серйозні небезпеки: розвал єдності партії і «союзу робітників і селян». Першої небезпеки можна було позбутися, негайно реорганізувавши ешелони влади і усунувши від керівництва Сталіна. Боротьба з другою вимагала політичної обережності і часу. Ні в якому разі не можна «нести відразу чисто і вузькокомуністичні ідеї в село», вважав Ленін. Тільки довга і послідовна «культурна революція» могла б справитися з «напівазіатським неуцтвом маси» і в майбутньому відкрити шлях до соціалізму. Цій «культурній революції» повинна була допомагати кооперація. «Зараз усе, в чому ми маємо потребу, - це в тому, щоб організувати населення в кооперативи в широких масштабах». По цьому пункту (як і по багато яким іншим) Ленін займав тепер позицію, протилежну тій, якої раніше дотримувався. Ленін завжди вважав систему кооперативів «буржуазною» діяльністю, тепер же він роз'яснював, що «при суспільній власності на засоби виробництва і з перемогою пролетаріату над буржуазією система цивілізованих кооператорів стає системою соціалізму». Ставка па «союз робітників і селян» і «особисті якості» виявилася помилковою.

Через кілька тижнів після третього приступу, що знову вразив Леніна, відбувся XII з'їзд РКП(б). З'їзд ухвалив пропозиції Леніна про розширення складу ЦК і злиття Робітничо-селянської інспекції з Центральною контрольною комісією. Керував нею Куйбишев - людина, особисто віддана Сталіну. Доповідь з національного питання не викликала особливої критики, незважаючи на виступи грузинських комуністів, які заявили, що безглуздо вести мову про яку-небудь автономію республік, коли все вирішує центральна влада. Троцький вирішив не виступати з національного питання із замітками, переданими йому Леніним. У них різко критикувалася політика Сталіна, Дзержинського та Орджонікідзе в Грузії, що робило позицію Сталіна в цьому питанні особливо хиткою. Пізніше Троцький пояснював, що він не обнародував ленінські вказівки, побоюючись, що подібний виступ міг бути витлумачений як бажання розпочати боротьбу за ленінську спадщину ще за його життя. Мовчання Троцького, без сумніву, пояснювалося також боязню похитнути єдність партії та її апарату в той момент, коли катастрофічна економічна ситуація в країні посилювала вплив «робітничої опозиції», що вже виявлялася в численних страйках і створенні підпільних груп («Робітнича правда», «Робітнича група»). Ці об'єднання, які зуміли розповсюдити свої листівки навіть серед делегатів з'їзду, викривали «нову буржуазію» - партійних функціонерів - і закликали до створення достовірно робітничих організацій у партії та профспілках, які могли б допомогти пролетаріату знайти класову самосвідомість, необхідну для оволодіння владою.

Замість того, щоб виступити з національного питання, Троцький говорив на з'їзді про економічну кризу. Він блискуче визначив «кризу ножиць» і добився прийняття резолюції про необхідність поліпшити планування промислового виробництва. Незважаючи па зусилля Пятакова, який намагався реалізувати резолюцію через ВРНГ, протягом кількох років це залишалося лише благим наміром. У результаті побоювання зруйнувати єдність партії зіграли на руку Сталіну, який отримав найбільшу вигоду від цього вичікувального з'їзду.

Уявна єдність, продемонстрована XII з'їздом, продовжилася недовго. На вересневому пленумі ЦК 1923 р. відбулася дискусія з проблеми «ножиць»: невеликою перевагою голосів було прийняте рішення про пониження цін на промислові товари. З питання про «партійну дисципліну» думки також розділилися. Доповідач від підкомітету з «партійної дисципліни» Дзержинський запропонував деякі заходи по зміцненню ідеологічної єдності партії: наприклад, зобов'язати кожного комуніста передавати ДПУ будь-які відомості про існування фракцій і ухилів. Ця пропозиція, сприйнята багатьма як справжня провокація, була подібна до рішення Троцького відправити 8 жовтня лист у ЦК, де він звинувачував «диктатуру апарату» в економічних труднощах у країні, а також в огидній обстановці всередині партії і оголошував про свій намір публічно висловитися про це на зборах активістів. Через тиждень ті ж ідеї з'явилися в платформі, адресованій Центральному Комітету і підписаній 46 ветеранами революції (Преображенським, Серебряковим, Бубновим, Сапроновим, П'ятаковим, Мураловим, Антоновим-Овсієнко та інш.). «Платформа 46-ти» звинувачувала «фракцію більшості в Політбюро» в гострій економічній кризі. Вона пояснювала «кризу партії» розривом, що постійно збільшується між верхівкою Секретаріату і рядовими членами, між чиновниками, призначеними зверху, і масою, яка не бере участі в партійному житті, вважала хибною практику призначення відповідальних осіб усіх рівнів радянської ієрархії. Для Політбюро не склало труднощів затаврувати «декларацію 46-ти» як «акт фракційності» переважною більшістю голосів, використавши загальне здивування тим, що Троцький, відомий своєю авторитарністю і бажанням підпорядкувати суспільство жорсткій дисципліні, раптом перетворився на «головного демократа». В той же час Політбюро висловилося за «демократизацію» партії, «яка затрималася виключно через громадянську війну» і «низький політичний рівень» комуністів. Протягом місяця сотнями публікувалися резолюції первинних партійних організацій про способи подолання цих недоліків. 5 грудня 1923 р. Політбюро закрило вміло організовану дискусію, прийнявши документ, який повинен був задовольнити опозицію і в економічній, і в політичній областях. Не зовсім довіряючи цій заяві, складеній із суцільних загальних фраз, Троцький спробував закликати первинні парторганізації домогтися справжньої демократизації. 11 грудня була опублікована стаття «Новий курс», де Троцький пояснював, що ніяка демократизація не може статися «зверху». Партія повинна взяти під контроль свій апарат, перетворивши його у виконавця колективної волі, і прибрати тих, хто не виносить ніякої критики. До того ж тільки демократизація дозволила б партії забезпечити дійовий контроль над роботою підприємств. Втручання в цю роботу партійного апарату, який не знає ні реального положення справ, ні місцевих умов, може тільки дезорганізувати виробництво. З появою статті Троцького дискусія поновилася у засобах друку і партійних осередках.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5