Марія Заньковецька

у тому випадку, коли драматурги користувалися вже готовими прийомами.

Особливо в фіналах драм, які звичайно кінчалися смертю героїні: «Падає

мертва».

Покапати на сцені «смерть» зовсім не так просто.

І питання про то, «як умирати», е для актора дужо відповідальнім і

показовим, як і для всякого майстра образотворчих мистецтв.

Чудовий російським актор И. Орленєв мав нахил до натуралізму, який з

особливою яскравістю проявився у фінальній сцені Освальда з «Привидів»

Ібсена. Вій створював клінічну картину: в нього погасали очі,

перекошувалося обличчя, відвисала щелепа, з кутків рота котилася слина, і

паралізований язик даремно намагався вимовити яке-небудь слово... Це

виходило за межі мистецтва, хоча клінічно й було вірно.

Що стосується «умирання» Заньковецької, то його можна уявити,

порівнюючи з тим, як «умирали» знамениті артистки: Сара Бернар і Елеонора

Дузе.

Сара Берна і умирала в тому ж умовно - романтичному французькому

стилі, якого вона дотримувалася взагалі в своїй грі. В останній сцені з

«Дами з камеліями» вона промовляла фрази в наспівному стилі, властивому

акторам театру «Французької комедії». Вся в пишному мереживі, наче зіткана

з морської піни, на смертному «ложі»; то нагадує саркофаги, вода поступово

знижувала силу звука, скорочувала рухи рук, пальні яких непомітно для

глядача розправляли .складки сукні, і потім з останнім наспівним шепотом, з

останнім коротким зітханням оберталася в пишну мармурову статую, яку можна

бачити і Із старовинних храмах Парижа, і. на паризьких кладовищах.

Все це, звичайно, дужо театрально... її худіша, її характерні гострі

риси обличчя, застиглі хвилі мережива і саркофаг замість постелі — все

відповідало заздалегідь детально продуманому рисунку.

Елеонора Дузе була ближча до життя. Але й вона, після «смерті»

зоставалась «красивого» — в цьому була її мета. І руки — одна па грудях,

друга витягнута вподовж тулуба, і пишне волосся, що злегка здибилося набік,

і спокійно - застигле, красиве обличчя з легкою усмішкою па злегка

відкритих устах.

Це також було театрально - красиво, вірніше сказати - ЖИВОПИСНО.

Марія Костянтинівна не думала про саркофаги, по думала про то, щоб її

героїня і після смерті зоставалася «красивою». Вона «умирала» відповідно до

обстановки, де їй належало «умерти». Залишаючись у межах реалізму,

прийнятого у пас в мистецтві «передвижників», не впадаючи в грубий

натуралізм, вона й умирала на сцені у тій же художній правді, якою

керувалася в своєму мистецтві взагалі. Маленький клубочок, лицем до землі,

права рука відкинена кудись уперед... Пальці стиснуті. Ба обличчі відбиток

спокою.

Це те, що Рєпін хотів відобразити на полотні.

Коли у неї питали, звідки вона взяла це,— артистка відповідала:

— У себе в Заньках. Там умирали просто, тихо, наче йшли відпочивати

після важкого життя...

Такою «відпочиваючою» ми бачили її осіннього дня 1934 року, коли нам

сповістили про її смерть...

Хтось приніс гілку дикого винограду — багряне його листя злегка

прикривало біломармурове чоло... Вона паче заснула в царстві осінніх

квітів, які вона так любила... Ми дивилися і згадували: ось такою ж ми

бачили її і на сцені... Без готики, без ренесансу — в правді життя.

Згадувалася смерть Олени в п'єсі «Глитай». В репертуарі Заньковецької

ця важка роль з'явилася вже .в перші роки її роботи на сцені. А скільки

дивовижних сцен у наростаючому драматизмі від дії до дії! Якими тонкими

сітями обплутав її підлий лиходій Бичок! Не забудеться сцена розлуки з

Андрієм, який повинен був надовго залишити свою любиму дружину, щоб

вибитися з боргів... Зрадництво п'яниці-матері, підроблений «лист» від

чоловіка... Відчай... І страшна сцена - «бунту»...

«Геть сльози з очей, геть смуток...» Вона вирішила помотатися на

чоловікові за уявну зраду... Вона продає себе, свою честь, свою любов

мерзенному «павукові».

Сцена цього падіння неповторна. Склянка з вином дзвенить на зубах. За

нею — Друга, третя. Ось вона, п'яна, І в дорогих перснях, святкує

день своєї загибелі... Все як у маренні. І, зовсім збожеволіла,

змішуючи сльози із { сміхом, вона кричить до матері:

— Мамо, пора молодим князю і княгині постіль слати... Ха-ха-ха!

Страшне це «весілля». Т коли «павук» намагається її обняти, вона,

п'яна й збожеволіла, відкидається.

— Ох, гидко мені! Де пляшки ?—і знов зуби дзвенять по шпиці пляшки...

І, знесилена, валиться додолу.

Таких сцен ще по бачено було в театрі. Такого заціпеніння глядачів,

навіть після завіси, тож не запам'яталось... Могутній, пристрасний, грізний

талант! Які ще перспективи у нього попереду?—так думалося в ті далекі роки.

А попереду що страшніші сцени божевілля, хвилинного просвітління і

знову глибокого падіння в безодню. Чи не переступила вона грані помсти ? Чи

не одуматися ? Але ж звідки взяти сили, коли все втрачено: і сором, і

совість, і честь. В затемненому мозку все переплуталось. То раптом замість

мерзенного «павука» мигне образ Андрія... Ходять чутки, що хтось його

бачив, що він повертається додому... Що він зустріне у своїй сім'ї?

Олена згадала про дитину: її треба нагодувати... Поліно пригорнула до

грудей (пригадайте болгарську дівчину), заколисує, милує, намагається

годувати.

— Мамо, мамо! Дивіться, вже дитина зовсім посиніла! (Кидає поліно в

куток).

— Посиніла... (Звертається до «павука»). Купи мені синього па

спідницю... Синього - синього, такого, щоб аж очі у себе брало....

Вдивляється в обличчя свого спокусника і відскакує з криком:

— Жаба, жаба... Скинь її з мене!.. Впилася в тіло, кров п'є...

Стривай, я її вб'ю!

У цю моторошну хвилину входить Андрій. Він жахнувся... Обман

розкривається. Та пізно: серце по витримує, і Олена падає на землю

мертвою...

Ну хіба можна після цього неймовірного напруження слухати монологи

Андрія, який мучиться над трупом своєї страдниці Олени, ударом ножа кінчає

з винуватцем усіх його нещасть і знов припадає до трупа коханої:

— Горличко моя, серце моє... На кого я; ти мене покидаєш на цім

холоднім зрадливім світі...

Цікава думка К. С. Станіславського про цю п’єсу і про виконавців. Він

бачив п'єсу під час московських гастролей, а поділився враженнями в дні

перебування МХАТ у Києві в 1912 році.

«У п'єсі нагромаджено надто багато страждань і введено багато зайвих

розмов і персонажів. Але задумано сильно. «Апаш-Наук» (так Станіславський

називав Бичка) страшний, та в побутовому відношенні цілком правдивий і

можливий. Коли б Кропивницький був лише режисером, а по актором і автором

крім того він зробив би з п’єсою то, що потрібно, і п'єса від цього значно

виграла б. Щодо Заньковецької, то па її маленькі плечі завалено страшний

тягар... Полегшити наполовину. Стало б багато краще. Але те, що зроблено,

говорить про величезний талант. А голосне — все своє, під початку її до

кінця. Сцени оп'яніння і божевілля — потрясаючої сили. Талант винятковий,

свій, національний... Я б сказав — істинно народний».

«На таких ролях, при тій нервовості, з якою грає артистка, можна

загинути»,— такими словами закінчував Суворій свою волику, палку рецензію

про Заньковецьку в пін п'єсі. І далі, звичайно, своє незмінне:

«Яка це Пула б чудова Офелія...»

А ми кажемо: «Яка справді чудова була вона саме в цій важкій і

хвилюючій ролі». І бажали їй дальших чудес па рідній сцені.

Тут нам необхідно повернутися до того історичного концерту,

на якому Марія Костянтинівна так дивовижно драматизувала «Тополю» свого

любимого поета.

За товариською вечерею, якою закінчився шевченківській вечір, темою

розмови була ця яскрава творча композиція. Говорили про красу й життєвість

образів, заповіданих безсмертним генієм. Говорили і про те, що від нього

«нещасне кохання» проходить червоною ниткою по всій українській

драматургії. Але дехто висловлював думку про необхідність перейти до нових

драматургічних мотивів, що дало б змогу внести пожвавлення в творчу

діяльність навіть таких видатних талантів, як «наша глибоко шановна Марія

Костянтинівна».

Серед присутніх була й. Леся Українка, яка теж брала участі, у цьому

концерті. Попа слухала зосереджено все, що говорилось, а далі мимоволі

вступила в розмову, її розумні очі були спокійні. Але почувалося, що в

мозку вже назріли якісь серйозні, як завжди глибокі, думки, що рвалися па

волю...

Я не можу передати дослівно всього, що вона сказала в цей вечір. Це не

була промова, яку виголошують оратори. Швидше це була розмова, але висновки

з неї зосталися в пам'яті.

— «Нещасне кохання»... А вкажіть мені іншу тему., яка зрівнялася б з

нею у всесвітній літературі? Воно не нами видумане, а народилося від

нещасної долі наших. жінок і дівчат. Народилося з життя, значить, не нам

його виводити зі сцени. А те, що пас позбавили права виходити з рамок

«селянського життя»,— це наше горе, та в цьому горі г. й радість: жоден у

світі театр не приділяв стільки уваги простому народові, як паш театр... І

в цьому заслуга театру, і таких його діячів, як паша любима Марія

Костянтинівна. А хто хоче дивитися «щасливе кохання» — йдіть в оперетку.

Там усі лиха кінчаються капканом. Нам з вами не по дорозі...

Вона ласкаво усміхнулась, і їй усміхнулись,

— За «нещасне кохання». І за того, хто перший звернув увагу нашого

людства на дівочі сльози! За нашого великого батька Тараса Григоровича

Шевченка!.. 1 за того, хто своїм талантом показав у безсмертних творах

трагедію жіночої та дівочої долі!

«Новаторам» довелося приєднатись до загального тосту.

Цього вечора ми відчули в простих словах, сказаних з привабливою

щирістю, якусь глибоку правду, що стояла так близько біля нас, та ми ніби

не помічали її.

Важку жіночу долю в живих, незабутніх образах показала Марія

Заньковецька. Створені істинним генієм, вони стоять перед нами, наче

вирізьблені з мармуру або виписані геніальним майстром пензля,— безсмертні

пам'ятники нашого театрального мистецтва.

Тепер нам треба розповісти про завітну і, па жаль, не здійснену творчу

мрію, яку Марія Костянтинівна берегла протягом багатьох років. Ми маємо па

увазі образ Катерини з драми Островського «Гроза».

Як і коли народилась ця мрія?

Вже в перші роки творчої діяльності Заньковецька виступила в п'єсі

Тобілевича «Наймичка» у великі її драматичній ролі Харитини. Можна було

дивуватися, яким ' чином молода, починаюча артистка могла не тільки

оволодіти, такою складною роллю в цілому, але й розробити її в таких

деталях, які доступні лише великому й досвідченому майстрові сцени. Вона не

тільки розробила свою роль у відповідності до розвитку сюжету, але

збагатила кожен акт такими «хвилинами», які, немов маяки, освітлю-г їй

трагічний шлях Харитини.

Вже в першому акті —у фразі: «За що так мучусь? Всім чужа... .Краще не

жити» — вона розкриває куточок безвихідної скорботи цієї безпомічної,

безрідної дівчини, майже дитини, яка опинилася в цупких безжалісних руках

шинкаря. Звідси, з цієї безвиході, спалахує іскорка надії, яка світиться в

звертанні до матері, померлої в .злиднях і ганьбі:

— Не вмру в корчмі, як ти вмерла. Порадуйся, мамо, за мене...

І з якою дитячою довірливістю вона цілує руку свого «рятівника», повна

віри в його добрі наміри.

В другому акті дитя починає прозрівати. Серце віщує щось недобре. І

багате вбрання «ключниці» у нового хазяїна-благодійника вже лякає її якоюсь

новою бідою. В наростаючій тривозі з наболілого серця виривається пер її І

цй стогін:

— Де ти, де... Вернись же до мене, моя пошарпана, знівечена доле,

вернись і заспокой мою душу...

Харитина на розпутті... І як .трагічно була передана ця самітність

дівчини серед чужих, ворожих і підступних людей.

Не знайшла підтримки вона і в Панаса, який не зрозумів ні її любові,

ні її страждань. Але знайшлася сила й воля кинути слова гніву і правди в

лице підлого спокусника... У голосі — ридання, в очах — ненависть.

— Нічого не треба, все кину під ноги... Ви дали мені одежу гарну,

обморочили, обдурили мене, життя моє отруїли... Спасибі за ласку. Нічого

тепер мені не треба...

Слова вилітають, як із палаючого вулкана, і вся вона— бунтівлива.

Шпурнула пишне вбрання сорому й ганьби— і ніби легше стало...

Здавалося, рана по смертельна, і очі зосереджені на слабких зорях

надії.

— Прощай, багата оселя. Бодай же й ти вся вогнем пойнялась, як ти

запалила мій спокій вогнем пекельної муки...

Кожне слово — огонь, пожар, у якому клекотіли і гнів і образа. Та

недовго. Невистачило сили на боротьбу... Самітність, ганьба, страшне

«нікуди йти»,— і зостався останній шлях: у могилу. Урвати життя, яке так

поглумилося над сиротою...

Тут кожне Слово обпалює, як розпечене залізо. І в думках про Панаса,

і в прощальному слові до матері:

— Мамо, мамо, чи чуєш ти, як стогне моя душа... Нащо ж ти мене

породила, чом ти мене маленькою не втопила?.. Прилинь же до мене з того

світу, візьми до себе замучене дитя своє. Не маю більше сили... Не маю...

І останнє слово, останній крик смертельно пораненого серця, стогін

безнадійності:

— Прощай, Панасе...

Ми навели уривок цих передсмертних стогнань, бо в них було вкладено

все те, що чулося колись із серця народного і що надавало їм якоїсь

стихійної хвилюючої пристрасті, печалі, і скорботи.

Кому судилося чути цю скорботну симфонію знеславленого, закривавленого

серця, тон ніколи не забуде її.

Щодо сценічної ситуації, тут, звичайно, почувається вплив «Грози» —

остання дія, коли Катерина робить свою смертну путь до волзького виру. Але

працюючи над роллю Харитини, Заньковецька ще не бачила «Грози» і розробила

то заключну сцену зовсім самобутньо, без сторонні х впливів.

Незабаром одначе, буваючи в Петербурзі і Москві, Марія Костянтинівна

бачила «Грозу» декілька разів з такими видатними виконавцями ролі Катерини,

як Стрепетова і Федотова. Роль Катерини дуже зацікавила Марію

Костянтинівну, особливо у виконанні Стрепетової. По характеру свого

геніального й самобутнього обдаровання вона ближче, ніж інші, підходила

саме до того образу, який уже виникав у творчих думках Марії Костянтинівни.

Одного лише бракувало у хвилюючому образі Катерини — Стрепетової: тієї

буйної краси, якою дихав цей образ у Островського... щоб «бунт» Катерини

нагадував стихійний бунт красуні Волги, яка ламає холодні льоди в грізному

весняному пориві.

Треба, щоб Катерина викликала не почуття жалю, як у Стрепетової, а

почуття захоплення перед могутньою силою, яка ламає льодяні окови «мертвого

царства».

Над цим багато думала Марія Костянтинівна, виношуючи в серці свій

образ Катерини. Нам доводилось багато і довго розмовляти на цю тему, що так

глибоко запала в душу нашої геніальної художниці, творця цілої галереї

неповторних жіночих образів. Були різні причини, які заважали здійсненню

цієї великої творчої мрії.

Найзручніше було поставити «Грозу» в ті роки, коли український: театр

завоював собі тривке становище в Києві, коли в репертуарі з'явилися такі

класичні твори російської драматургії, як «Ревізор» та «Доходне місце».

Ми знали, що Марія Костянтинівна довго й серйозно працює над образом

Катерини,— за своїм планом, своєю творчою палітрою.

І лише випадок дав нам не те що можливість, а щастя бачити маленький

фрагмент з цієї великої скульптури — потрясаючої сили пристрасті і

хвилюючої правди.

Мені колись довелося поділитися на сторінках нашої преси спогадами про

цей незабутній етюд, який ми дозволимо собі навести знов тому, що писався

він тоді під свіжішими враженнями в зв'язку з недавньою смертю нашого генія

сцени.

Одного разу, після п'єси Карпенка-Карого «Понад. Дніпром», знову

заговорили про «Грозу».

Поки в кабінеті Садовського йшли підрахунки прибутків і видатків, ми

вийшли на сцену. В театрі темно й порожньо. На сцені висів черговий ліхтар,

біля виходу дрімав сторож. Задник був спущений. На ньому синіла Дніпрова

далечінь. На сцені залишились - неприбраними . «кручі» і «пагорки», вкриті

рогожею з штучною зеленою-травою. Від ліхтаря на задник падали смуги

світла, створюючи ілюзію далекої річки, повитої туманом.

Марія Костянтинівна в глибокій задумі пройшла по сцені, спинилась і

задивилась на далекі звиви ріки, намальованої на заднику... Приставила

парасольку до куліс, ще раз пройшла, спинилась біля «кручі».

І сталось щось несподіване, неповторне...

Вона скинула руками, здається, навіть змінилась на обличчі, і з

наболілих змучених грудей, немов з кратера вулкана, спалахуючи, полились

якісь слова:

— Куди тепер ? Додому йти ? Ні, мені однаково, що додому, що в

могилу...

Я відразу не збагнув. Хотів щось відповісти. Але на мене дивились очі,

яким не відповідають — їх вчувають. Величезні, глибокі, освітлені якимсь

внутрішнім вогнем... Я затамував подих і завмер.

— Так... Що додому, що в могилу... (Сіла на зелений горбок, перебирає

пальцями травичку). Під деревцем могилка... Як хороше... (Велика пауза.)

Так змучилась я... Навіщо мені тепер жити, ну, навіщо? Нічого мені не

треба... Сумно мені. Ах, як сумно мені... (Обняла зелений горбок і

простогнала).

— Лишенько, сумно мені, су-у-у-мно...

Передо мною діялось чудо. Я зрозумів, що все по — і думи, і мрії, і

розчарування — виливаються словами Катерини в творчому сприйнятті генія.

Вона припала обличчям до трави, а пальці її дряпали землю,— і без краю

страшне «су-у-мно» стогнало, мов буря... І. враз підвелась, вирівнялась, як

струпа, зметнула руками. В білих пальцях трепетали штучні травинки,

висмикнуті з «могилки».

— Радість моя-я-я!

І слова лунко звучали в пустині театру.

— Життя моє-є-є...

— Душа моя-я-я...

— Відкликнись!..

Простогнала, прислухалась — чи не озветься хтось.

І стояла трепетна, стражденна.

— Вітри буйні-і-і... Перенесіть йому мою печаль-тугу-у-у...

І в порожній коробці театру глухо перекочувалось «у-у-у-у»... Так,

напевно, стогнала-тужила колись Ярославна в Путивлі - граді, звертаючись зі

своїми закляттями і до вітрів, і до сонця, і до Дніпра - Славутича...

Так стогнала-закликала Катерина над Волгою, її словами, що плачуть, як

буря, кличуть, як лемент потопаючого, провіщала тепер Марія Костянтинівна.

Ніхто не озвався. Знесилена, вона знову припала до могилки і

заголосила. По-справжньому, по-народному, як тільки вона й могла голосити:

— В могилу... В могилу... В могилі краще... — тужить, як мати над

могилою дочки.— І сонечком її пригріє, і дощиком її змочить... Весною на

ній травичка виросте, пташки прилетять на деревце, співатимуть, діточок

виведуть...

...Дивне почуття... Я ж знаю, що всі ці олова взято з останнього

монолога Катерини, чув їх десятки разів од славетних трагічних актрис. Але

нічого схожого й на думку не спадало ні їм, ні мені. Ця глибока народність

незгладимого горя, цей справжній народний «плач» замість якої завгодно

декламації — завжди фальшивої і театральної... Новий світ страждань

відкривався передо мною...

Виплакавшись, підвела голову, присіла, дивиться навколо очима, що

бачать тільки смерть,— і враз помітила, я її безумна Офелія, в своїх руках

пучечок трапи. Похитала головою на знак згоди і примирення зі смертю.

— Так... розцвітуть квіточки... (Перебирає травичку і паче кидає в

ріку.) Жовтенькі... Червоненькі... Голубенькі... Всякі... (Пучечок випав з

рук.) Як тихо... Як хороше... А про життя її думати не хочеться. Знову

жити? (Підвелась трепетна, пройшла обережно кілька кроків.) Ні, ні, не

треба... Недобре... (З жахом, ледве чутно.) А спіймають мене (відступає

спиною до берега) та повернуть додому силоміць... Пі. (Біля самої кручі

знову зметнула білими руками-крилами і крикнула радісно, мов у свято

визволення з неволі):

— Друже мій! Радість моя! Проща-а-а-й!..

І дзвінка луна повторила: «а-а-й...»

Заньковецька опустилась на горбок, потроху приходячи до пам'яті. Очі

померкли, обличчя мокре від сліз... Підвела голову і зустрілась очима з

Садовським, який вибіг з кабінету на перші її слова і закам'янів па порозі,

дивлячись з захватом. Він був приголомшений, на його суворому обличчі

сльоза проклала мокрий слід.

Марія Костянтинівна немов прокинулась і заговорила суворо:

— Чого ти тут стояв? Тобі це нецікаво... І з образою одвернулась,

ховаючи обличчя, мокро від сліз.

— Ну-ну, не сердься... Не сердься...—сказав він трохи хрипким голосом,

підійшов до неї, міцне поцілував її в руку і в чоло.

— Будеш грати Катерину... Даю тобі слово. Нехай-по трохи каса

збільшиться... Будемо грати. Там і мені робота знайдеться.

Ми розійшлися на світанку. Ранок зустріли над кручами Дніпра, в саду

колишнього Купецького зібрання. І багато говорилось хороших слів.

На жаль, поставити «Грозу» не довелось. Стороння сила втрутилась — і

незабаром Марія Костянтинівна вийшла з трупи Садовського, з яким у леї були

зв'язані кращі роки життя і творчості.

Що ж було особливого в тому фрагменту ? Насамперед, образ Катерини

дихав справжнього народністю: бурхлива, непокірна стихія знайшла свій

яскравий вияв у кожному пориві, в кожному прояві великих і глибоких

переживань. У такому зразку почувалась незламна воля. Ця Катерина йшла

назустріч смерті в ім'я торжества життя. Не для себе, то для інших, яким

уже легше буде йти, коли захитались вікові стіни жіночої неволі, її

прощальні слова «Друже мій, радість моя, проїдай» звучали як заклик: хто

хоче жити, борись, як боролась я...

Палаючі очі перед останньою миттю життя і були само тим «променем

світла», про який писав Добролюбов. Л нам довелося бачити на своєму віку

багато яскравих Катерин, але нічого рівного цьому «чуду» я не бачив...

Бачив я й жахливе. Це була Катерина в зображенні А. Кооиен в Камерному

театрі, Катерина, виліплена з уламків героїнь Метерлінка. Якась Венера,

Мадонна на волзьких кручах. Втім і Волга нагадувала казкову Стікс - ріку,

па якій Харон перевозив душі померлих на той світ. Для Заньковецької

Катерина могла бути вершиною її творчого сходження від Наталки, після

сорока інших, створених нею образів, відзначених диханням генія,— до

завітного образу, в якому передсмертний стогін виростай у переможний заклик

до життя.

Замість цього в репертуарі великої актриси з'явився образ «маленької

страдниці великого міста» у п'єсі Шніцлера «Забавки». Тут теж ми побачили

чудо перетворення «маленької драми» на «велику трагедію маленьких людей».

Але не для цього треба було пройти великий шлях, вкритий трояндами і

колючками.

А Катерина й була останньою колючкою, яка дужо боляче ранила багато

вистраждало серце.

Вихід Заньковецької із театру Садовського в 1909 році, по суті кажучи,

був взагалі виходом із театру, з яким зв'язана була краща пора її життя.

Правда, це був не перший відхід «па покій», але він був останнім.

І знов — Ніжин, як і в 1905 році, після розчарування від подорожі до

Галичини, де український театр ледве животів. І знов Марія Костянтинівна в

колі молоді, яка прагне припасти до джерела живої води. Знову гурток

аматорів, з якими була поставлена п'єса «Лісова квітка», знову «Наймичка»,

яка воскресила далекі дні юності/ Це відноситься до 1912 року. А 1914 року

в тому ж Ніжині Заньковецька виступав в п'єсі «Суєта» в ролі Тетяни

Барильченко.

Місцевий рецензент писав:

«Особливо чудово був переданий момент переживань Тетяни в її тісному й

незвичному вбранні, коли вона, щоб заспокоїти чоловіка, з незрівнянним

юмором сказала: «уже мені не давить»,— слона, які потонули у вибухові сміху

всіх глядачів...»

Так, вона могла й розвеселити. Для цього у мої була в минулому

Цвіркунка в «Чорноморцях», і Пріська в «По ревізії», і Устя в «За двома

зайцями».

— Дозвольте,— враз несподівано згадувала Марш Костянтинівна, коли я

мав добрий, але не здійснений намір зробити повний список ролей, в яких їй

доводилось виступати, і коли, здавалося, все головне вже було записано,— а

в Ростові я співала Оксану в «Запорожці за Дунаєм»...

Вписали і Оксану... А потім пригадалося, що у водевілі «Ямщики» вона

чудово зіграла роль хлопчика Стьонки ... Так ми і не закінчили нашого

реєстру. По збираємось закінчувати його й тут. Гадаємо, що головне, про що

треба було сказати, ми сказали. І про сльози і про радості.

Основними етапами мандрівного життя Марії Костянтинівни після вступу

її в 1882 році на сцену, можна вважати :

Трупа Кропивницького (1882 р.), трупа Старицького (1883—1886 рр.),

товариство Кропивницького (1886 р.), трупам братів Тобілевичів і

Старицького (1890 р.), трупа Найди (1891 р.), товариство Старицького (1892

р.), антреприза Садовського (1893—1903рр.), трупа Волика (1903—1905 рр.),

гастролі в Західній Україні (1905 р.), Заньковецька організовує у

Ніжині групу аматорів (1905—1906 рр.), антреприза Садовського (1906—1910

рр.), в Ніжині Марія Костянтинівна організовує ще один гурток молодих

акторів (1910—1914 рр.), товариство М. Заньковецької, Саксаганського й

Мар'яненка (1915 р.), українська трупа під керуванням М. Заньковецької

(1918 р., Ніжин), Державний народний український театр (1919— 1921 рр.) і

театр ім. Заньковецької (1922 р.). Далі — знов Ніжин, а з 1926 року —

відпочинок у родині Воликів-Адасовських... Так проходили роки великого

життя!

— Ноги підломлюються,— говорила вона з тихою скорботою...

А невгомонне серце кликало й рвалось до творчості, до служіння рідній

землі, рідному народові...

Виступ в «Суєті» в ролі Тетяни дав Марії Костянтинівні підставу не без

гіркої печалі записати в своїй незакінчений автобіографії:

«Тепер я перейшла на амплуа комічних і драматичних ста рух...»

Ні, амплуа у неї було зовсім інше: правда про жіночу долю. В цьому

«амплуа» вона пройшла перед тисячами і тисячами очей двох поколінь. І у

вінку безсмертя зійшла зі сцени. Випадкові виступи,— наприклад, роль матері

в п'єсі Гуцкова «Урієль Акоста»,— не заслуговують уваги...

Така ж велика й значна була її громадсько-політична робота,

невіддільна від творчості артистки.

Хіба можна викреслити з її життя день 18 жовтня 1905 року в Ніжині,

коли вона з відкритим лицем виступила перед озвірілою бандою погромників і

голосно кинула їм виклик:

— Кого ви збираєтесь убивати? Убивайте мене — ось я стою перед вами,

беззбройна і кричу: геть самодержавство, хай живе справжня народна

конституція!.. Чого ж ви зупинились?.. Робіть свою чорну справу.

П'яна банда заціпеніла перед відвагою маленької жінки. Студенти, які

наспіли на цей момент, розігнали погромників.

Так у ті ж дні і в тому ж році в Полтаві Володимир Галактіонович

Короленко виступив з рицарською сміливістю проти банди погромників і,

підтриманий групою робітників з паровозоремонтних майстерень, зупинив

розпочатий погром.

В лютому 1897 року по всій Росії пройшла хвиля демонстрацій протесту

проти сваволі царських сатрапів у зв'язку з самовбивством курсистки Марії

Вєтрової. Ув'язнена в Петропавловську кріпость, вона стала жертвою

жандармського насильства. Юна дівчина не знесла безчестя і зважилась на

самовбивство: облила себе гасом з тюремної лампи, підпалила своє плаття і

обернулася в живий факел. Померла вона після страшних мук 12 лютого.

На столі її камери, знайшли обгорілий аркушик паперу, на якому

збереглося лише кілька слів::«Сьогодні я спалюю свої крилі. Спалюю разом зі

своїм життям. Живи, велика -Маріє, і надихай людей на подвиг, на боротьбу.

Прощай... В що хвилину більше ніж коли-небудь

твоя Маруся».

Це вона, родом з Чернігова, скромна сільська вчителька, під

непереборним враженням сценічних образів, створюваних на сцені, театру М.

К. Заньковецькою, кинула школу і полетіла в Петербург на вищі жіночі курси.

Там вступила в гурток революційної молоді, була арештована — і загинула.

Передсмертне слово дівчини було звернене до Заньковецької.

У журналі «Життє і слово», що виходив у Львові за редакцією Івана

Франка, в лютневому номері за 1897 рік була вміщена стаття про самогубство

Вєтрової і вірш, присвячений пам'яті мучениці. Можливо, що автором цього

вірша був сам Франко. Наведемо останні рядки:

Ой не плач, моє серце, ой цить.

Нехай плачуть маленькі діти.

Нам не плакати треба — робить.

Краще зовсім на світі не жить,

Ніж рабами довічними жити*.

Перебуваючи в 1905 році у Львові, Марія Костянтинівна провідала

славного поета - революціонера, одержала від нього на пам'ять томик із

зворушливим написом. Після палких слів на адресу артистки, яку Франко

вважав геніальною й незрівнянною, було написано кілька рядків про велику

роль істинного таланту:

«Велика сила справжньої штуки. Горлиця розправляє крила і летить у

блакить неба, і хижий вовк затуляє пащеку свою, розтулену «во еже пожрати

кого», і стомлений подорожній, на шляху до могили, враз оживає і проти

розуму, голосом серця промовляє:

— А життя все-таки чудове. /. Ф.»

Ці рядки були списані мною з оригіналу, який зберігався у Садовського

на хуторі Зелений клин. Дальша доля книжечки мені невідома.

У Ніжинському музеї ім. Гоголя в «Кутку М. К. Заньковецької» до війни

зберігався адрес від групи ніжинських робітників з дуже знаменного

вказівкою:

«Від щирого серця дякуємо великій українській артистці за послугу,

зроблену нашому ділу, і бажаємо, щоб її великий талант ще довго світив

нашій бідній та безталанній Україні».

Дата адреса — 1906 рік, 2 квітня.

А скільки таких «діл» зосталося без усякої реєстрації 1 Про це знала

тільки вона.

Так гармонійно в житті Заньковецької поєднувались хвилюючі «слова», що

потрясали серця слухачів із сцени театру, з благородними ділами, про які

знали лише вона та ті люди чи групи людей, яких вони стосувались.

Все робилось тихо, без шуму, без найменшого натяку на яку-небудь

рекламу, до котрої вона ніде й ніколи не вдавалася.

І хіба не образливо, коли називали її «наша Сара Бернар», яка була не

тільки «королевою сцени», але й «царицею реклами»...

Напередодні приїзду Сари Бернар обов'язково у відповідній пресі

з'являлися різні «сенсації», наприклад,, що «Сара Бернар «возить з собою

прирученого тигра, який захищає її від надокучливих відвідувачів». Або:

«Сара Бернар робить такі успіхи в живопису, що навіть має намір після

гастролей залишити театр і віддатися виключно мистецтву фарб і пензля... її

картини, виставлені в паризькому салоні, були розкуплені в одній день по

дуже високій ціні»...

А картини писали безробітні паризькі художники, які з радістю ставили

під своїми етюдами ім'я знаменитої актриси. Звичайно, за певну, хоч і

скромну суму...

Заньковецька була навіть проти того, щоб на афішах її прізвище

друкувалося як-небудь особливим великим шрифтом.

Ії світле ім'я не потребувало реклами. Такою вона пройшла свій важкий

тернистий шлях слави. Такою зберігають ЇЇ образ у своєму серці її

сучасники... В ореолі цієї слави ім'я її живе в наших театрах, які свято

шанують світлі заповіти геніальної артистки, благородної людини і

полум'яної громадянки своєї батьківщини.

ВИСНОВОК

Дослідивши вплив Марії Костянтинівни на театральне мистецтво, її

особисте життя, драматургію, сценічний образ, я дійшла висновку, що тільки

одного навчання у школах мистецтва не достатньо для досягнення таких

високих успіхів. Треба мати талант, який би дав змогу розпоряджатися своїми

почуттями, емоціями.

В кожній галузі мистецтва є свій гігант. Так в українській літературі

Тарас Григорович Шевченко, в театральному житті таким гігантом є Марія

Заньковецька.

Раніше я думала, що у акторів досить легке життя. Що у них ніколи не

буває проблем. Та дослідивши життя та творчій шлях Марії Костянтинівни

зрозуміло, що це зовсім не так. За своє життя їй пришлюся знести велику

кількість перепон, витримувати дуже багато образ, тим самим підірвавши своє

здоров’я. Та все одно вона залишалась дуже доброю, чуйною людиною. Змалку

вона дуже любила простий народ і ця любов залишилась у її серці до кінця

життя.

Гадаю, що моя науково - дослідницька робота надасть змогу багатьом

учням і вчителям детальніше дізнатися про „найкращу з кращих” - Марію

Костянтинівну Заньковецьку.

Нехай же в пам’яті нашого народу вічно живе спомин про цю акторку. З

прапором боротьби за щастя свого народу вона виступила на подвиг у

найжорстокіші часи царського свавілля.

Список використаної літератури.

1. М.К.Заньковецька (1860-1934) К.-Х. 1937;

2. Вінок спогадів про Заньковецьку.

3. П’ять великих акторів української сцени. Париж 1955;

4. Дурилі С. Марія Заньковецька, К. 1995;

5. Чоговец В. „Життя і сцена”. К. 1956.

Страницы: 1, 2, 3