Захист права власності

В ст.12 «Підстави виникнення права приватної власності» Закону України

«Про власність» записано:

1. Праця громадян є основою створення і примноження їх власності.

2. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному

виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення

коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно,

одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених

законом.

В п.1 ст.12 Закону України «Про власність» зафіксоване положення про те,

що праця є основою створення і примноження їх власності, яке відсутнє в

Законі «Про власність в СРСР». Однак таке положення має лише соціально-

економічне значення і не несе якогось юридичного навантаження, що дає

підстави для висновку про сумнівність його практичної значимості, а відтак

і про необов’язковість введення цього положення у викладеній редакції в

новому Цивільному кодексі України. Не можна навіть припустити, що

законодавець мав на увазі не визнавати право власності за громадянами, які

набули майно не в результаті праці, адже вже в наступному пункті (п.2)

Закону України «Про власність» громадянам дозволяється набувати майно без

безпосереднього прикладення праці (отримання доходів від акцій та інших

цінних паперів, в порядку спадкування тощо). Повернення ж до використання

понять «трудовий доход» і «нетрудовий доход» не може мати перспектив,

оскільки, як засвідчила багаторічна практика їх застосування, вони при-

зводять до багатьох ускладнень, до порушень майнових прав громадян. П.І

ст.12 Закону України «Про власність» фактично не потрібний і тому, що в

наступному другому пункті цієї статті отримання громадянами доходів від

участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці тощо визнається

підставою виникнення на них права власності.

В законі України «Про

власність» іде мова про набуття громадянами «права власності», а

в Законі «Про власність в СРСР» — про створення і примноження «власності»

громадян. Тобто в останньому випадку визначаються економічні засади

формування власності громадян, а не юридичні.

Український Закон надає громадянам право набувати власність «на доходи

від підприємницької діяльності», а Закон «Про власність в СРСР» надав таке

право «на трудові доходи від ведення власного господарства», що зрозуміло,

не одне і те ж.

В Законі України «Про власність» спадкування майна розглядається як

підстава виникнення у громадянина права власності, а в Законі «Про

власність в СРСР» лише зазначалося, що «право успадкування майна громадян

визнається і охороняється законом" (п.5 ст.6).

За Законом «Про власність в СРСР» створення власності можливе за

перерахованими та іншими підставами, які «допускаються законом», що

суперечить проголошеному цим же Законом принципу: дозволено все, що не

заборонено законом. Український законодавець намагався врахувати цю

обставину, але здійснив це не найкращим чином, допустивши правову

суперечливість в формулюванні заключної частини п.2 ст.12 Закону України

«Про власність». Для кращого розуміння допущеної правової суперечності

викладемо зазначений пункт у спрощеному нами вигляді, а саме: «Громадянин

набуває права власності... на майно, одержане внаслідок успадкування або

укладення інших угод, не заборонених законом». Загальновідомо, між тим, що

спадкування в Україні здійснюється за законом і за заповітом (ст.524 ЦК).

3 наведеного тексту складається враження, що спадкування за законом — це

підстава виникнення права власності у спадкоємця за угодою, що було б

юридичною помилкою. Але навіть тоді, коли спадкування здійснюється за

заповітом, юридично не коректно робити висновок про виникнення у

спадкоємця права власності на спадкове майно на підставі укладеної угоди.

Заповіт є односторонньою угодою, в якій виражається воля лише однієї

сторони — спадкодавця, і юридичного відношення до її укладення спадкоємець

не має. Зазначене положення, однак, може дати привід для протилежного

висновку. Водночас воно правильне щодо двосторонніх і багатосторонніх

угод.

Незрозуміло також, чому законодавець обмежив не перераховані в п.2 ст.12

Закону України «Про власність» підстави виникнення у громадянина права

власності лише «іншими угодами, не забороненими законом». Насправді право

власності у громадянина може виникнути також за підставами, які конкретно

не перераховані в зазначеному пункті і не є угодами (наприклад, отримання

винагороди за зданий скарб, призів за перемоги на спортивних змаганнях

тощо).

1.3. Об'єкти права приватної власності громадян.

У приватній власності громадян можуть бути будь-які об’єкти особисто-

споживчого та виробничого призначення, результати інтелектуальної праці,

якщо інше не передбачено законом. Фактично у власності громадян може бути

те ж майно, що і у власності юридичних осіб, за певними винятками. Однак

використання цього майна у підприємницькій діяльності можливе з

дотриманням спеціальних правил про підприємництво. За чинним

законодавством України склад і кількість майна, що може бути у приватній

власності громадян, може бути обмежена лише законом.

Як випливає із змісту ст.9 Закону України «Про власність», не можуть

бути у власності окремих громадян об’єкти права виключної власності народу

України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного

розміру), надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси

континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Кожна держава вправі визначити об’єкти, які з міркувань державної

безпеки або інших підстав, не повинні знаходитися у власності тих чи інших

суб’єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних

правил. Тому Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про

право власності на окремі види майна»' (з наступними змінами і

доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.)

було затверджено «Перелік видів майна, що не може перебувати у власності

громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб

інших держав на території України» та «Спеціальний порядок набуття права

власності громадянами на окремі види майна», викладені відповідно в

додатках №1 і №2. До такого Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної

в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів

до неї, які набуваються громадськими об’єднаннями з дозволу органів

внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні

комплекси.

2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також

спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за

винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені

засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних

форм власності).

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються

правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та

патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Вилучення перерахованих видів майна з числа об’єктів права приватної

власності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав власника,

оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкоду

державі, суспільству, окремим громадянам, суперечило б в багатьох випадках

принципам міжнародного права. 3 таких міркувань наведений перелік в

майбутньому може і поповнюватися.

Цивільним законодавством СРСР і УРСР встановлювалися кількісні та інші

обмеження щодо права особистої власності на жилий будинок (а з часом і на

квартиру). Зокрема, відповідно до ст.ст. 101—102 ЦК України 1963 р. в

особистій власності громадянина міг бути лише один жилий будинок або

частина його, розмір якого не повинен перевищувати 60 кв.м жилої площі (з

1985 р. — 80 кв.м). Оскільки ж Законом України «Про власність» ці

обмеження прямо не скасовувалися, а лише зазначалося, що «склад, кількість

і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім

випадків, передбачених законом» (ст. 13), то виникли підстави для сумнівів

в подальшій чинності норм ЦК, обмежуючих кількість і розміри жилих

будинків (квартир) громадян. Подібна невизначеність поглибилася у зв’язку

з прийняттям Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села

та агропромислового комплексу в народному господарстві України» від 17

жовтня 1990 р., в ст.ІІ якого зазначалося, що розміри індивідуальних

житлових і господарських споруд на селі не регламентуються. Норма ст.П

зберегла свою чинність і після прийняття Закону України «Про власність», а

також після подальших змін і доповнень, що вносилися в Закон від 17 жовтня

1990 р. Звідси можливий логічний висновок: в селах зберігаються обмеження

щодо кількості жилих будинків, а в містах — щодо кількості і розмірів

жилих будинків. Відповідно і Пленум Верховного Суду України в своїй

Постанові від 4 жовтня 1991 р. «Про практику застосування судами

законодавства, що регулює право індивідуальної власності на жилий

будинок»' рекомендував судам при розгляді справ даної категорії

враховувати ст.ІІ Закону від 17 жовтня 1990 р. (п.І). 1 лише після

вилучення з ЦК України ст.ст. 100—104 та інших, відповідно до Закону від

16 грудня 1993 р., зникли остаточно правові підстави застосування норм,

обмежуючих право власності на жилий будинок (квартиру). Звичайно,

передчасно стверджувати, що сьогодні кожний громадянин може мати у

власності кілька квартир (кілька будинків) або житло будь-якого розміру.

Особливим об'єктом права є земля. Як відомо, в період існування СРСР

діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра,

води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у

користування. В декларації про державний суверенітет України такі об’єкти

були проголошені власністю її народу.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо

умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами

правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що обумовлено

особливостями такого об’єкта права власності та його значенням в

суспільстві. Насамперед ці особливості полягають в тому, що об’єктом права

власності є не земля взагалі як фізичний об’єкт матеріального світу, а

земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На

відміну від інших об’єктів права власності, щодо яких власник вправі

здійснювати будь-які дії (змінювати місце-знаходження, споживати, навіть

знищувати чи псувати), земель-на ділянка має використовуватися лише

відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського

виробництва, забудови тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди,

знищувати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій.

Враховуючи загальнонародні інтереси, обмеженість розмірів земельних

ресурсів кордонами території України, законодавець передбачив певні

розміри земельних ділянок, що можуть перебувати у приватній власності

громадян.

В окремих випадках громадяни можуть мати у власності земельні ділянки

понад площу, що передається їм безплатно. Так, вони можуть придбати у

місцевих Рад народних депутатів земельні ділянки у власність для ведення

селянського (фермерського) господарства понад 50 га за відповідну плату

(ст.18 Земельного кодексу). У даному разі законодавець не встановлює

певних обмежувальних розмірів земельних ділянок. Не встановлені вони і

щодо тих ділянок, які набуваються громадянами за угодами у інших

власників.

Указами Президента України від 15.11.1994 р. «Про невідкладні заходи

щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського

виробництва» та від 12.08.1995 р. «Про порядок паювання земель, переданих

у колективну власність сільськогосподарським підприємствам»' передбачене

виникнення права власності на землю на підставі паювання земель

сільськогосподарських колективних підприємств, сільськогосподарських

колективів, сільськогосподарських акціонерних товариств та інших

сільськогосподарських підприємств, трудові колективи яких ви-явили бажання

одержати землю у власність.

Відповідно до цих Указів після прийняття рішення місцевими Радами

народних депутатів про передачу у колективну власність землі органи

землеустрою здійснюють її поділ на земельні частки (паї) без виділення їх

в натурі (на місцевості). При цьому кожному члену таких підприємств

видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай)

в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі. При цьому

кожному члену сільгосппідприємства надано право безперешкодного виходу з

нього і безкоштовного одержання у приватну власність своєї земельної

частки (паю) в натурі, що засвідчується держав-ним актом на право

приватної власності на землю.

В Указах закладена певна внутрішня неузгодженість, оскільки ними

передбачається передача землі у колективну власність і водночас за кожним

членом сільгосппідприємства визнається право приватної власності на

земельну частку (пай).

Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних майнових

комплексів підприємств різних організаційно-правових форм, які мають

статус юридичної особи та здійснюють виробничу, комерційну чи іншу

діяльність з метою одержання прибутку. В Законі «Про підприємства в

Україні», інших законодавчих актах та в юридичній науці поняття

«підприємство» вживається в розумінні суб’єкта права, а інколи — об’єкта

права.' Наприклад, п.5 ст. 10 зазначеного Закону підприємству як суб’єкту

права надаються відповідні повноваження по розпорядженню його майном, а в

ст. 14 визначаються повноваження власника по управлінню підприємством як

об’єктом права. Більше того, в деяких випадках законодавець застосовує

поняття «власник майна підприємства», що може дати підстави для висновку

про те, що, наприклад, громадянин, який заснував приватне підприємство, не

є його власником як об’єкта права, а стає лише власником майна

підприємства. Подібна позиція законодавця на практиці може призводити до

певних непорозумінь. Так, у випадку смерті власника приватного

підприємства можна дійти висновку, що спадкоємці набувають лише прав на

майно підприємства і не вправі визначати подальший статус підприємства як

юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений правової

логічності і економічної доцільності. Так чи інакше законодавець

встановлює спеціальний правовий режим майна підприємства, який стосується

порядку набуття, обліку, використання та відчуження такого майна. Правовий

режим майна підприємства, безперечно, перебуває під впливом статутних

положень, визначених власником-засновником.

Відповідно до ст.49 Закону «Про власність» володіння майном вважається

правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним чи

третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов’язаний мати

письмовий доказ приналежності йому того чи іншого майна, за окремими

винятками. Право власності на окремі об’єкти обов’язково має

підтверджуватися спеціальним документом (наприклад, свідоцтвом про право

власності на жилий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом на

право приватної власності на землю, нотаріально посвідченим Договором

(купівлі-продажу)

1.4. Здійснення громадянами права приватної власності

Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника

юридично забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом межах

права щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном.

Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності громадян.

У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як правило, не

визначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо їх приватної

власності. Лише в окремих випадках законодавець встановлює безпосередні

межі здійснення громадянами правомочностей права приватної власності щодо

того чи іншого конкретного майна (наприклад, стосовно земельних ділянок,

приватного підприємства, зброї, валютних цінностей). Тому, визначаючи

обсяг правомочностей громадянина щодо належного йому майна, необхідно

враховувати загальні принципи здійснення цивільних прав, соціально-

економічну природу власності громадян і особливості окремих її об’єктів.

Власник, як зазначається в ст.4 Закону «Про власність», має право

вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і

використовувати таке майно для господарської та іншої не забороненої

законом діяльності. При цьому власник зобов’язаний додержуватися моральних

засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не

порушувати права і охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб,

адміністративно-територіальних утворень і держави. 1 лише у випадках і

порядку, встановлених актами законодавства України, діяльність власника

може бути обмежена або припинена. Недотримання власником встановлених

законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті

права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом

лише за умови, що їхнє здійснення не суперечить призначенню цих прав у

суспільстві.

У період переходу України до ринкових відносин в новому цивільному

законодавстві набирає реального змісту формула: «дозволяється все, що не

заборонено законом». Не заперечуючи можливість її застосування в інституті

права власності, на наш погляд, необхідно обов’язково враховувати ту

обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не

перераховуються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це й

неможливо передбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначення

правомірності чи неправомірності дій власників є цілком виправданим і не

суперечить закону. Це стосується однаковою мірою усіх трьох елементів

правомочності власника, тобто володіння, користування і розпорядження.

Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встановлюватися як щодо

сукупності усіх названих елементів, так і щодо кожного з них, що зумовлено

неоднаковим їх значенням для власника і оточуючих осіб.

Володіння об’єктами права приватної власності (тобто фактичне панування

над річчю чи фактичне утримання її в сфері власних потреб власника) кожен

громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими

особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім’ї. Проте таке

спільне володіння не породжує в останніх права власності. Власник вправі

передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому

права власності. Власник не завжди може бути зацікавлений мати майно у

своєму фактичному володінні. Можливі ситуації, коли фактичне володіння

майном для власника є недоцільним. Так, як правило, громадяни володіють

грошовими сумами в межах, необхідних для задоволення власних потреб.

Страницы: 1, 2, 3