Осуществление и защита гражданских прав

давності, зокрема, випадки зупинення або переривання перебігу цього строку,

можливість його поновлення тощо.

У будь-яких випадках вимоги про захист порушеного права відповідно до

ст. 74 ЦК України повинні прийматися судом, арбітражним або третейським

судами незалежно від закінчення позовної давності.

Розглянутий перелік способів захисту прав і охоронюваних законом

інтересів громадян і організацій не є вичерпним (неповнй). Це прямо витікає

з ст. 6 ЦК України. яка зазначає, що цивільне право може бути захищене і

іншими способами, які передбачені законом. Зокрема, Цивільний кодекс

містить цілий ряд статей, які визначають підстави та наслідки визнання

угоди недійсною.Наприклад, передбачені такі підстави для визнання угоди

недійсною:

1. Порушення вимог закону про укладання угоди у простій письмовій формі у

разі, коли це прямо передбачено правовою нормою, що регулює даний вид

угод, наприклад, угода про неустойку (штраф, пеню) (ст. 180 ЦК

України) і договір поруки (ст. 191 ЦК України).

2. Недодержання нотаріальної форми, для тих угод, які відповідно до

чинного законодавства підлягають обов’язковому нотаріальному

посвідченню, зокрема, договори довічного утримання, застави, купівлі-

продажу, міни або дарування жилого будинку.

Якщо така угода виконана повністю або частково однією з сторін, а

друга сторона ухиляється від її нотаріального офрмлення, суд на

підставі ч. 2 ст. 47 ЦК України за вимогою сторони, яка виконала

угоду, її правонаступників або прокурора вправі визнати угоду дійсною.

Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було

досягнуто згоди і істотних умов угоди або для укладання її були в

наявності передбачені законом обмеження.

3. Невідповідність угоди не тільки законові, а й іншим актам, виданим

органами державної влади і управління в межах наданої їм

компенсації.(ст. 48 ЦК України). Дана стаття застосовується при

порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями

дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і

обов’язків, при ущемлені угодою особистих чи майнових прав

неповнолітніх дітей, а також в інших випадках її невідповідності

вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі

права визнання угод недійсними (проста письмова форма угод;

нотаріальне посвідчення угод; удавані угоди (ст. 58 ЦК України);

укладання угод з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства

(ст. 49 ЦК України).

4. Укладання угод юридичними особами, які суперечать її цілям. Оскільки

юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених

статутом (положенням) цілям її діяльності, угода, укладена нею

всупереч цим цілям, є недійсною (ст. 50 ЦК України), незалежно від

наявності і форми вини її учасників.

Якщо така угода була укладена з метою, яка завідомо суперечить

інтерсам держави і суспільства, до сторони. яка діяла умисно,

застосовуються наслідки передбачені в ст. 49 ЦК України, а саме, все,

одержане нею за угодою, повинно бути повернено другій стороні, а

одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного,

стягується в доход держави.

При відсутності наміру застосовуються наслідки, передбачені ст. 48 ЦК

України, а саме. кожна з сторін зобов’язана повернути другій стороні

все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі

– відшкодувати його вартість у грошах (це правило діє, коли стороною в

угоді є громадянин).

Цивільний кодекс визначає і інші підстави на наслідки визнання угоди

недійсною. У всіх цих випадках способом захисту є оголошення угоди

недійсною і анулювання правових наслідків, які вона спричинила суб’єктам

цивільних правовідносин.

Визнання угоди недійсною і застосування наслідків її недійсності, а

також застосування наслідків недійсності удаваної угоди – це окремі випадки

реалізації такого способу захисту, як відновлення становища, яке існувало

до порушення права, так як збігаються з ним за правовою сутністю, навіть

тоді, коли згідно з законом до однієї з сторін недійсної угоди

застосовуються конфіскаційні заходи у вигляді стягення з неї отриманого або

належного за угодою в доход держави, права і законні інтереси іншої сторони

захищаються шляхом відновлення для неї положення, яке існувало до порушення

права.

Способ захисту права власності та інших речових прав згідно з ст. 87

Закону України “Про власність” є визначення недійсним акту органу державної

влади, якщо ними порушені ці права. Це означає, що громадянин або юридична

особа, цивільні права або охоронювані законом інтереси яких порушені

виданням адміністративного акту, який не відповідає закону або іншим

правовим актам, а також, в передбачених законом випадках, нормативного

акту, має право на оскарження в суді.

Встановивши, що певний акт є, по-перше, протиправним в силу

розбіжності з законом або іншими правовими актами (наприклад, якщо він

прийнятий не уповноваженим на це органом), і по-друге, порушує суб’єктивні

цивільні праваі охоронювані законом інтереси громадян або юридичної особи,

суд приймає рішення про визнання його недійсним повністю або частково.

Якоїсь додаткової відміни акту зі сторони органа, який його видав,

непотрібно.

За загальним правилом, незаконні акти визнаються недійсними з моменту

їх видання, якщо тільки вони не стали такими з моменту прийняття нового

закону або іншого правового акту.

Вимога про визнання незаконного акта недійсним може висуватися разом з

іншими способами захисту, наприклад, вимога про відшкодування збитків, або

носити самостійний характер.

Можна привести ще декілька прикладів способів захисту: право кредитора

виконати роботу за рахунок боржника; право заставодержателя звернення

стягнення на майно боржника; право на отримання комісіонером належних йому

за договором комісії сум з усіх сум, що надійшли до нього за рахунок

комітента та інші.

§ 3. Система державних та громадських органів, що здійснюють

захист цивільних прав організацій і громадян.

Захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом,

арбітражним або третейським судом, товариськими судами, профспілковими та

іншими громадськими організаціями, а у випадках, зокрема, передбачених

законом, захист цивільних прав здійснюється в аміністративному порядку.

(ст. 6 ЦК України).

Відповідно під захистом цивільних прав передбачається правоприємницька

діяльність цих органів. Порядок захисту – це регламентована законом

процедура їх діяльності по здійсненню захисту суб’єктивних прав, вона

відбувається у формі розгляду спорів, які виникають між сторонами і

винесенню відповідного рішення, обов’язкового для сторін.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в

Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі

правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам

підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Суди та арбітражні суди – це основні органи, які здійснюють захист

цивільних прав. Судова процедура захисту цивільних прав та інтересів

регламентується двома кодексами – Цивільним процесуальним кодексом (ЦПК)

України та Арбітражним процесуальним кодексом (АПК) України.

Відповідно до ст. 24 ЦПК України суди розглядають:

1) справи про спори, які виникають із цивільних, сімейних, трудових,

кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є

громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких справ віднесено

законом до компетенції інших органів;

2) справи, які виникають із адміністративно-правових відносин, які

передбачені у ст. 236 ЦПК України (деякі порушення закону про вибори,

скарги на дії посадових осіб та ін.);

3) справи, визначені у ст. 254 ЦПК України (усиновлення дітей,

встановлення фактів, які мають юридичне значення, визначення

громадянина безвісно відсутнім або померлим та ін.).

На арбітражний суд покладено вирішення усіх господарських спорів, які

виникають між юридиними особами, державними та іншими органами,

громадянами, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення

юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта

підприємницької діяльності, про визнання недійсними актів ненормативного

характеру, а також спорів, які виникають при укладанні, зміні, розірванні і

виконанні господарських договорів і з інших підстав.

Третейські суди можуть вирішувати ряд цивільно-правових спорів, які

віднесені до їх компетенції, крім спорів по трудовим та сімейним відносинам

(ст. 1 Положення про третейський суд)[40].

Детальний аналіз арбітражного та третейського судів представлений далі

у розділі.

Громадськими організаціями розглядаються спори за участю громадян,

коли розгляд цих справ віднесено до статутної діяльності цих організацій

(наприклад, профспілок), або коли ці спори можуть бути вирішені спеціально

створеними громадськими органами (товариськими судами). Так, на розгляд

товариських судів покладено деякі справи громадян по трудовим

правовідносинам (порушення трудової дисципліни), сімейним правовідносинам

(невиконання батьками, піклувальниками та опікунами обов’язків по вихованню

дітей, поділ майна подружжя), житловим правовідносинам (використання

допоміжних приміщень) цивільним і іншим правовідносинам (ст. 7 Положення

про товариські суди).

Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудовим

спорам, а також районними (місцевими) судами (ст. 221 КЗпП України)[41].

При цьому комісії по трудовим спорам є первинними органами розгляду

трудових спорів, які виникають на підприємстві (організації, установі),

крім незначних випадків.

Захист прав, які виникають із сімейних відносин, здійснюються судом,

органами опіки і піклування, органами записів актів громадського стану, а

також товариським судами, трудовими колективами, профспілками і іншими

громадськими організаціями у випадках і порядку встановленому

законодавством (ст. 62 КпШС України)[42].

Земельні спори розглядаються виконкомами сільських (селищних), міських

рад, створеною ними погоджувальною комісією, судом, арбітражним або

третейським судами у порядку, встановленому Земельним кодексом України і

іншими законодавчими актами України (ст. 103 Земельного кодексу України,

ст. 33 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”)[43].

Специфічним є адміністративний порялок захисту цивільних прав, згідно

з яким спір, який виникає між учасниками цивільного правовідношення вирішує

організація – одна із сторін цього правовідношення – або її вищий орган. Як

вже зазначалося, адміністративний порядок захисту прав застосовується лише

у випадках, спеціально визначених законом.

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються (ст. 213

Кодексу про адміністративні правопорушення)[44]: адміністративними

комісіями при виконкомах місцевих рад; виконкомами сільських, селищних рад;

районними (місцевими) судами (суддями); органами внутрішніх справ, органами

державних інспекцій і іншими органами (посадовими особами), уповноваженими

на це законодавством України.

За захистом своїх порушених або оспорюваних прав і інтересів, що

охороняються законом, до арбітражного суду згідно з встановленою

підвідомчістю господарських справ мають право звертатися підприємства,

установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні),

громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної

особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької

діяльності. Відповідно до ч. 2 ст. 1 Арбітражного процесуального кодексу

(АПК) України до арбітражного суду у випадках, передбачених законодавством,

мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є

суб’єктами підприємницької діяльності. Це, зокрема, стосується звернень

фермерів про виділення додаткових земельних ділянок, громадян в якості

кредиторів у справах про банкрутство[45].

Процесуальним законодавством для більшості категорій справ встановлено

особливий порядок звернення до арбітражного суду. Це пов’язано з

додержанням господарюючими суб’єктами процедури доарбітражного врегулювання

господарських спорів.

Однак, незалежно від вжиття сторонами заходів доарбітражного

врегулювання спорів, арбітражні справи порушуються за заявою прокурора чи

його заступника, Антимонопольного комітету України та його територіальних

відділень. Вимоги про доарбітражне врегулювання господарських спорів не

поширюються також на спори про визнання договорів недійсними, спори про

визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та

організацій, що не відповідають законодавству і порушують права та

охоронювані законом інтереси підприємств та організацій, спори про

стягнення заборгованості за опротестованими векселями, спори про звернення

стягнення на заставлене майно.

Господарюючі суб’єкти з метою врегулювання спору звертаються до

порушника прав і законних інтересів з письмовою претензією. Зміст та

порядок пред’явлення претензії врегульовано статтею 6 АПК України.

Частиною 1 статті 7 АПК України встановлено загальний місячний строк,

впродовж якого претензія повинна бути розглянута. Строк обчислюється з дня

отримання претензії і не включає в себе час поштової доставки відповіді

стороні, яка цю претензію надіслала.

Поряд із загальним строком існують інші скорочені і подовжені строки.

Так, відповідно до ст. 11 АПК України, якою регулюється порядок

доарбітражного врегулювання спорів, що виникають при зміні чи розірванні

господарських договорів, встановлено двадцятиденний строк розгляду

пропозицій щодо зміни умов чи розірвання договору. Претензії, пов’язані з

якістю та комплектністю продукції (товарів) у випадках, коли обов’язковими

для обох сторін правилами або договором передбачене право перепровірки

забракованої продукції (товарів) підприємством–виготовлювачем,

розглядаються впродовж двох місяців.

В разі порушення строку розгляду претензії чи залишення її без

відповіді арбітражний суд при вирішенні спору має право стягти з порушника

в доход державного бюджету штраф (штраф не підлягає застосуванню в разі

заявлення вимог немайнового характеру) (ст. 9 АПК України).

Однак доарбітражне врегулювання спору передбачає не тільки

пред’явлення претензії та відповідь на неї. Згідно з ч. 4 ст. 7 АПК України

при розгляді претензії підприємства чи організації в разі необхідності

повинні звірити розрахунки, провести експертизу або вчинити інші дії,

спрямовані на врегулювання спору.

За умови додержання сторонами встановленого порядку доарбітражного

врегулювання господарський спір може бути переданий для розгляду та

вирішення до арбітражного суду.

Відповідно до ст. 41 АПК України арбітражні суди вирішують

господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому цим

Кодексом. При розгляді справ про банкрутство враховуються особливості,

встановлені Законом України “Про банкрутство”. Так, зокрема, арбітражний

суд порушує справи про банкрутство за письмовою заявою будь-якого з

кредиторів, боржника, органів державної податкової служби або державної

контрольно-ревізійної служби.

Арбітражний суд вирішує господарські спори на підставі Конституції

України, Закону України “Про арбітражний суд”, АПК України, інших

законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість

яких надана Верховною Радою України.

Проаналізувавши положення Арбітражного процесуального кодексу та інших

законодавчих актів України, можна зробити висновок, що законодавством

України встановлено необхідні гарантії господарюючим суб’єктам для захисту

своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Третейський суд (суд третьої особи) є стародавнім інститутом. За

багато років існування він не тільки не втратив свого значення в якості

органу, на який покладено вирішення спорів, захист порушених прав і

охоронюваних законом інтересів, але й дістав значний розвиток.

Третейські суди вирішують передані на їх розгляд громадянами будь-які

спори, які виникли між ними, за винятком справ з трудових і сімейних

відношень (ст. 1 Положенняя про третейський суд).

Що стосується суб’єктів підприємницької діяльності, то ст. 12 АПК

України визначає, що підвідомчий арбітражним судам спір може бути переданий

на вирішення третейського суду (арбітража), крім спорів про визнання

недійсними актів, а також спорів, які виникають при укладенні, зміні,

розірванні і виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням

державних потреб.

Крім того, багато нормативних актів містять прямі вказівки про

можливість вирішення спорів і поновлення порушених прав третейськими

судами. Для прикладу можна привести перелік таких законів:

1) Закон України “Про власність”:

ст. 48, п. 3 – захист права власності;

ст. 49 – володіння майном є правомірним, якщо інше не встановлене

третейським судом;

ст. 52 – захист права власності у випадку вилучення земельної ділянки,

на якій знаходиться належне йому майно;

2) Закон України “Про селянське (фермерське) господарство”:

ст. 3 – спори про відшкодування збитків, які виникли внаслідок

незаконного втручання в діяльність селянського (фермерського)

господарства;

3) Закон України “Про заставу”:

ст. 20 – звернення стягнення на заставлене майно;

ст. 38 – спори відносно оцінки предмета іпотеки;

4) Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в

Україні”:

ст. 23 – редактор (головний редактор) може представляти редакцію у

третейському суді, і т.ін.

Однак це не означає, що спори є виключною компетенцією третейських

судів. Наряду з ними спори можуть вирішуватися судами, арбітражними судами,

а в деяких випадках і спеціальними органами[46].

Третейський суд організовується всякий раз за окремою угодою всіх

учасників спору. Учасники спірних правовідносин мають можливість самостійно

обирати суддів. Кожна із сторін–учасниць може зі своєї сторони висунути

кандидатуру у склад третейського суду. Договір про передачу спору на

розгляд третейського суду повинен мати письмову форму.

Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між

об’єднаннями, підприємствами, організаціями та установами передбачає, що

третейський суд обирається у складі одного або будь-якого непарного числа

суддів. У випадку, коли третейський суд нараховує трьох або більше членів,

останні обирають голову.

Як відомо, багато господарських спорів торкаються технічних,

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11